Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

З наближенням балу Доні все більше боялася за своє життя. Напруги додав і Алекс. За кілька днів до події вона саме йшла до стайні - там уже чекала леді Роджія - і друг в обладунках зупинив її біля пустого загону.

- У мене марення чи ти дійсно досі тут? - прошипів він.

- Скільки днів ти чекав, щоб це сказати? - Доні вирвала руку з його пальців. - Скоро піду, досить мене повчати…

- Доні, мова вже не про золото. Ті ложки були не з золота. Тут хапати нічого. Прикро, що так, але…

- Що ти мелеш?!

- Так, твоя жертва даремна. Зараз на мосту й воротах чергують мої знайомі, тому…

- Алексе, я не піду. Не зараз.

- Мені почулося?

- То ввижається, то чується… Це все я. Тобі ще не віриться?

- Ти завжди була не сповна розуму, але зараз…

Доні не збиралася слухати. Вона вже хотіла піти далі, але Алекс знову схопив її за руку.

- Я тебе востаннє прошу - ходімо.

- Відпусти! - вона вирвалася. - Всі подумають, що у нас із тобою роман! Цього не можна допустити.

- А що? - Алекс посуворішав. - Я занадто поганий для тебе? Для так званої “леді Тоддінгот”?

- Так! - Доні не витримала, їй хотілося швидше піти. - Ти звичайний вартовий, а я… Не треба, щоб пішли плітки, ніби я…

- То ти тепер поважна панна? Здається, ти остаточно втратила залишки розуму. Зрозумій - ти не можеш жити цим життям. Воно не твоє!

- Хтось мені заборонить?

- Тобі самі Сувої забороняють! Ти все життя крадеш на ринках і сидиш у клітці, їси кашу раз на день і ходиш у тих самих чоботах четвертий рік. Цей палац - не твоє життя. Ти маєш жити так, як можеш…

- Це не тобі вирішувати. Ми не можемо все життя просидіти в тій розвалюсі! Я не можу! Мене дістали дірки в стінах і вічні протяги! Є інше життя, воно не обмежується нижнім берегом…

- Я дивлюся на це інше життя кілька років і щось не захотів сюди

- Бо ти боягуз, Алексе! А я не хочу жити так, як мене змушують. Мене більше ніхто не змусить! Я обираю свій шлях!

- Що ж. Леді Тоддінгот. Твій шлях все одно скоро… лишиться без голови.

Він удавано поклонився й пішов.

Вони ніколи не сварилися. Зазвичай Алекс сприймав її ідеї цілком стерпно, бо врешті-решт мав погодитися - думка непогана. Цього разу все інакше. Йому стало боляче - Доні відчула це. Але ж і їй теж!

Ще раніше служниця передала пакунок від Алекса, а в ньому - золотава накидка. Подарунок від Неньки. Кілька років тому Доні побачила на Базарній площі багату леді в блискучому вишуканому вбранні. Ще тоді вона дивом стягла з неї срібний перстень - допомогла штовханина - та цього їй було мало. Вона потім довго згадувала її вишукане вбрання й казала Неньці, що хотіла би й собі таке замість драного лахміття, латаного-перелатаного роками.

Після останньої розмови з Алексом Доні зайшла в свої покої й розридалася, притиснувши до грудей подарунок. Зі сльозами вийшла і частина болю. Але проблема лишилася. Доні не може покинути Неньку і притулок. І від Натана не відмовиться.

Щоб відволіктися, Доні стала більше часу проводити з леді Тіо. З появою леді Нарінас у Роджії прокинулося бажання вбивати. Тому вона таємно від усіх слуг й інших дам (крім Доні) стала навідуватися до тренувальної зали кронпринца. Там майже завжди було порожньо, бо його високість Елфйоре зі своїм учителем вивчав старі документи в архіві. В залі леді Роджія змінювала громіздку яскраву сукню на чоловічий коричневий костюм без прикрас і зі шнурівкою на спині - форму Тіньових Воїнів.

- Свого часу батько навчив мене битися, - повідомила вона Доні, дістаючи зі складок своєї складеної сукні довгий вигнутий згорток. - У п’ятнадцять років я перемогла ледь не всіх його солдат! Поки вони користуються коротким мечем, ножами й дротиками, я навчилася битися цим.

У згортку виявилися дві витончені шаблі з вузькими клинками і чорними рукоятками. Роджія любовно провела кінчиками пальців по лезу.

- Вдвічі більше швидкості й перевага, якщо ти в оточенні. Нерейська техніка і навички Тіньових Воїнів. Мені ціни би не було в Північній Межі.

- То чому ти досі не там?

- Бо я потрібна батькові тут, - вона вийшла до центру зали, зважуючи шаблі в руках, наче давно їх не тримала. - Звісно, ніхто не знає, що я інколи тренуюся. Зате прізвище Тіо важить багато. За ним стоять мій батько з кузенами, міць Тіньових Воїнів і всього тисячолітнього графства Тіонес. Саме на наших землях пролилося найбільше армаерської крові у війнах із Саквохелісом. Саме ми зараз стоїмо на варті кордонів із повелителями води. Кажуть, кров минулого, що зараз стала частиною землі й змішалася з водою ріки Ніллі, дає нам силу, але забирає милосердя. Дуже давно був навіть термін у цілительстві. “Тіомор”. Означає, - Роджія всміхнулася своєму відображенню в лезі, - “бездушний”. І це мале стерво Еффмайєр ще хоче зі мною поборотися?

Вона на диво прудко закружляла залою й її шаблі протяжно заспівали, вбиваючи невидимих ворогів. Зброя стала продовженням її рук, руде волосся метлялося, наче язики полум’я. Ще хвилину тому це була вишукана й тендітна придворна дама, улюблена леді її величності, яка різко перетворилася на несамовитого вбивцю. Якби перед нею зараз опинилася Нарінас Еффмайєр, Роджія перетворила би її на головну страву до балу.

Доні відчайдушно намагалася зрозуміти її злість і ненависть. З одного боку, пояснення не потрібні. Втрата привілей, титулу головної придворної дами, уваги королеви. З іншого - то й що? Доні вже зрозуміла, що без пильного погляду на неї згори їй жилося спокійніше. Та леді Роджія не така. Їй життєво необхідно мати схвалення від вищих за положенням. Чому так?

У Доні відповідей не було. Питати теж не стала - занадто підозріло. Тим більше в неї було безліч своїх думок.

Після сварки з Алексом вона майже не спала, згадувала за Неньку й притулок. Наче гачком її тягнуло додому, до жінки, що замінила їй матір. Від сорому вона не могла сховатися ніде - ні на вечерях у її величності, ні в тренувальних залах із леді Роджією, ні в стайнях, куди вони ходили ледь не щодня.

Доні піде звідси. Хай тільки Натан повернеться зі своєї поїздки. Нехай тоді Алекс не говорить, що вона намагалася відкупитися від притулку золотими ложками. А Ненька навпаки зрадіє, що весь великий обман приніс щось гарне - наприклад, казковий шлюб…

Чим ближче бал, тим сильнішою ставала тривога. Щодня приїздили нові гості, палац поступово наповнювався новими людьми - графи зі своїми синами, доньками й кузенами, барони зі своїми виводками, поважні й впливові купці та навіть особливо вправні ремісники. Приїхали навіть гості з Кайанасу - син короля зі своєю дружиною й свитою. Доні ледь не звернула собі шию, коли побачила їх.

Кайанасці від армаерів відрізняються ще вищим зростом і більш м’якою смаглявістю шкіри. Вони носять густі, але короткі чорні бороди, мають червоні очі й одягаються в просторе жовте й біле вбрання з тонкою вишивкою, схоже на сукні до колін, а голови обмотують тканинами, щоб захищати від вітру й пилу. Та Доні дивилася на його жінку. Раніше вона вже бачила кайанасців на ринку. Проте кайанаських жінок можна зустріти лише на їхній батьківщині.

Дружина принца повністю одягнена в чорне - цупка тканина закрила її шкіру, повністю облягла голову, створюючи моторошний і безликий людський силует. На голові поверх тканини вона носила витончену діадему з ланцюжками, а навколо шиї - високий золотавий ворот.

- Не дивися, - Роджія поряд смикнула її за руку. - Наче ти їх ніколи не бачила!

- Їхні жінки рідко з’являються в нас…

Доні знала, що жінки Кайанасу - могутні повелительки землі. Вони вміють приборкувати кам’яних змій, що живуть у Хвості Гадюки й пустелях на схід від гір. Для багатьох це може становити загрозу. Тому їхні обличчя, волосся й шкіру повністю закривають - щоб уберегти від замахів на найсильніших із них. Під цією тканиною може навіть бути не дружина принца, а її служниця. Та служниці теж вбралися в чорне, щоправда, не носили прикрас. Доні спало на думку - краще би навчили їх відрощувати бороди. Все одно ці чудернацтва помітні, як чорна корова в пшеничному полі.

- Збоку страшно виглядають, - мовила Роджія з прикрістю. - Наче тіні. Здається, сьогодні я погано спатиму через них!

Доні теж. Химерні чорні фігури потім ще довго ввижалися їй у темряві покоїв. У такі миті їй особливо хотілося повернутися до притулку, де немає таких чудернацьких явищ.

За день до балу Доні майже не виходила з покоїв. Родерік Енза все-таки приїхав, разом із престарілим Ейлором Саулісом і Вальдером Камелі. Хтось із них точно почує прізвище “Тоддінгот” і тоді їй не жити…

Алекс був правий. Вона мала втекти ще раніше. Навіть минулої ночі була можливість, і її відданий друг саме стояв на варті. Мить втрачено.

Щоб заспокоїтися, Доні витягла з маленької скриньки на столику камінчик, що подарував їй Натан. Стиснула в долоні. Це і золотава накидка - найцінніше, що в неї є.

Доні думала про одне - пережити бал і побачити Натана. Зараз вона понад усе хотіла побачити саме його.

На її передпліччях знову засяяли візерунки. І камінчик на долоні - теж. Доні не пам’ятала, щоб у неї проявлявся навіть вогняний ресурс, хоча її батьки чистокровні армаери. Можливо, це один із рідкісних дарів, які трапляються у людей з Диких Земель?

- Ти хотіла бачити мене?

Вона з переляку відскочила назад. Посеред покоїв стояв Натан. Але… прозорий. Якимось чином їй вдалося створити марево?..

Візерунки засяяли яскравіше. Шкірі стало тепло, а в голові замиготіли тисячі синіх зірочок.

- Або ж… - його голос лунав десь іздалеку і Доні ще більше пересвідчилася, що він несправжній, а лише плід її дивакуватого ресурсу. - Ти хотіла бачити…

Він змінився на очах. Його голову покрила перламутрова луска, бліда шкіра ледь замиготіла від переповнюваної її сили. Одяг перетворився на потоки темного туману, що розповзався по підлозі. А за спиною розкрилися величезні кажанячі крила.

- … мене.

- Я… - Доні зробила крок до крилатого марева. Це був не Натан. Тобто, Натан, але інший. - Я пам’ятаю тебе.

Слова вирвалися самі. Вона вже бачила ці крила. Бачила ці глибокі чорні очі, повні хаосу й порожнечі. Бачила цей неймовірний перламутр.

- Пробач мене, - пролунав холодний голос, він наче лунав не з рота Натана, а з усього його тіла, навіть від його крил. - Пробач, Нереїдо.

- За що?

Доні хотіла кинутися до нього, обійняти. Та їй вже не вистачало дихання. Серцебиття відлунювалося навіть у вухах.

- Що не захистив тебе.

Давно. Це було так давно… Під тисячолітнім гнітом із землі, пилу й попелу.

Цей гніт звалився їй на голову. Зникло марево, камінчик покотився по підлозі. Все навколо забриніло, наче несправжнє. Чи це і є сьогодення? Як вона тут опинилася? Чому так гучно б’ється серце?

“Ненавиджу це”, - встигла подумати Доні. І впала без свідомості на підлогу.

Через деякий час її в розпластаному вигляді знайшла леді Роджія. Їй терміново знадобилася помічниця для вибору сукні.

- Леді Тоддінгот, як ввічлива дворянка, ви маєте відповідати, коли я… Доні!!!

Вона кинулася до подруги. Збіглися служниці. Леді Тіо вже збиралася кликати цілителя, та Доні заворушилася.

- Ви, південні дівки, всі так робите? - Роджія незадоволено надула губи. - То ця Камелі ходить бліда й перелякана, от-от впаде звідкись… Тепер ти!

- Роджіє… - Доні дивилася в стелю, незважаючи ні на сукню, ні на зачіску. - Тут хтось був?

На схвильованому обличчі леді Тіо промайнула розглубленість.

- Ти. І все… Як ти себе почуваєш? Цілителя треба? Кажи, не соромся, Ері має чудові бадьорливі еліксири!

“Краще отрути”, - подумала Доні, а вголос сказала:

- Все добре, я піднімуся. В мене запаморочилося в голові. Певне, через задуху.

- Відкрийте вікна, чого стали?! - гаркнула леді Тіо на служниць.

Камінчик лишився під ліжком. Доні знала - якщо вона візьме його до рук, станеться ще щось. Важко пояснити щось, чого сама не розумієш.

Вона піднялася. Роджія ледь схилила голову набік.

- У тебе завжди були такі сині очі?

Доні не звернула уваги на її слова. Леді Роджія часто говорила речі, не варті того, щоб їх слухати.

А те, що сталося… Вона обов’язково розбереться з цим. Можливо, її батьки теж мали рідкісний ресурс, який створює ілюзії. Треба спитати в Неньки. Пізніше, коли Доні нарешті звідси втече.

***

Зазвичай традиційний зимовий бал у королівському палаці Фйорекай триває кілька днів. Цього разу її величність Марієль наказала скоротити до двох - через хворобу короля. В ці дні кухня працюватиме без зупинок і перерв на ночліг, як і слуги, охорона й шість оркестрів, котрі змінюватимуть один одного. Все заради безперервних веселощів і свята.

В глибині королівського палацу на другому поверсі розташувалася бальна зала. Це величне просторе приміщення, яке вміщає в себе до тисячі гостей. Тут часто проходили й деякі урочисті заходи - коронації, королівські весілля тощо. По колу тягнулася вишукана веранда, звідки можна спостерігати за дійством. Під нею через один стояли статуї великих правителів і колони. Зараз на веранду посадили два оркестри - їхні диригенти в довгих фіолетових мантіях обмінювалися знаками, щоб гра виходила синхронною.

По обидва боки крізь залу тяглися столи - тут і запечена дичина, солодке, вина, фрукти й овочі з півдня, риба з Нерею. Від яскравості фарб, золотих приборів і розмаїття смачних запахів у будь-кого з незвички закрутиться голова. Захочеться з’їсти все й одразу, бо, Порожнеча забирай, таких вишуканих столів ще ніхто не бачив!

Підлога в залі начищена до блиску, фіолетово-золоті стіни сховали за колонами й статуями. Зі стелі звисають сотні маленьких вогняних куль. В глибині зали - постамент. Зазвичай там стоїть трон, але сьогодні там був стіл для королівської родини.

В залу вже стікалися гості. Сила-силенна багатих, впливових і не обтяжених масштабними проблемами дворян, їхніх дочок і синів, кузенів, племінників і троюрідних онуків. Розодягнені в кольори своїх сімей із додаванням чорного - як знак відданості королівській родині - вони приїхали з усіх куточків Фйорекай, щоб особисто висловити повагу королівській родині. Якщо пощастить - домовитися про справи чи вирішити кілька проблем. Серед строкатих дворян виднілися слуги в сірому. Десь непомітно витерли калюжу вина, десь прибрали вже пусту тацю й поставили повну канапок. Навіть якщо хтось упустить тістечко на підлогу - ніхто цього не помітить. Бо слугам добре платять і вони вміють відпрацьовувати свої гроші.

Ввечері, до появи королівської родини, в залу нарешті зайшли леді Тіо та леді Тоддінгот. Роджія вбралася в вишукану чорну сукню з помаранчевим пір’ястим мереживом. Цю сукню, як і три інші, спеціально до балу шили королівські кравці. Леді Тіо зажадала бути на балу найвеличнішою після королеви та викликати трепіт у заздрісних дам. Достатньо глибокий виріз і витончений корсет із вишивкою прибавили увагу до її невеликих і пружних грудей. Акценту додали червона помада та кольє із помаранчевими й багряними камінчиками, схожими на опале листя.

Як тільки леді Тіо з’явилася в залі, на неї одразу звернули увагу. Без перебільшень, найжаданіша жінка Фйорекай. Вродлива, багата, її батько має військо. Хіба ж справедливо, що її отримав чоловік, байдужий до благ леді Роджії?

Доні не прагнула привертати до себе увагу. Вона взагалі збиралася сховатися десь за колонами чи столами з їжею, якщо пощастить - витягнути ще кілька ложок. Але ймовірність побачити Натана й бажання вразити його перемогли страх бути поміченою кимось із Ензахару. Тож Доні вбралася в жовту сукню з прозорим чорним шовком і дрібними ланцюжками по спідниці. Довгий хвіст теж переплела ланцюжками. Леді Тіо з кравчинями в один голос сказали, що вона схожа на кайанаську принцесу.

– Обожнюю цей бал, - Роджія просяяла, як тільки вони зайшли. - Всі з’їжджаються, наче члени однієї великої родини. Величезна дворянська сім’я Фйорекай. Хіба не чудово? Тут - найкращі жителі країни, найсильніші, найповажніші… Був би тут мій батько… Вечір без нього не той.

- Шкода короля, - мовила тихо Доні. - Він лежить хворий, доки тут всі п’ють і танцюють.

- Такі вже його Сувої, - леді Тіо посумнішала. - Але він дуже любить її величність і тому дозволяє розважатися за будь-яких обставин. А вона дозволяє всім нам. О! Конест Еффмайєр і без своєї сестри! Певно, вже пішла до когось заговорювати зуби… Піду привітаюся з ним…

Поки леді Роджія лицемірила привітними посмішками перед графом Еффмайєром, Доні помітила кілька ножів, що лежали без нагляду, і запхала їх під корсет.

Майже непомітно для всіх з’явився і герцог Еаліс - як завжди, повністю в чорному. Він на мить затримався перед входом. Але герольд мовчав і лише ледь схилив голову. Що ж, оголошують лише про появу короля, королеви й їхніх нащадків. Еаліс не виказав обурення й непорушно зайшов до зали. Привітався з кількома гостями й пішов пити в компанії себе й купки дегустаторів.

- Його високість кронпринц Елфйоре Елліон!

Всі повернулися на вигук герольда й як один поклонилися. Кронпринц у величному фіолетовому камзолі і з вузьким золотим обручем на голові увійшов до зали. За ним незмінно крокував Ері Лоріан. Перший тримав горду поставу й прямий погляд Деякі гості дивилися на нього, не відводячи очей. За плечима кронпринца ще не було великих звершень. Але виглядав він так, наче от-от їх здійснить. Це давало надію й змушувало оточуючих дивитися на нього ледь не з захопленням.

А ось його наставник у сріблястому камзолі вітався з усіма, наче старий товариш. Посмішка не сходила з його тисячолітнього обличчя, а очі сяяли, наче він передчував чудовий і незабутній вечір. Ері й сам не міг цього пояснити, але так - сьогодні щось трапиться. Чи то кронпринц спотикнеться й упаде, чи то хто подавиться вином і помре. Словом, інтуїція сказала Ері сьогодні трохи розважитися, бо такої нагоди може вже не бути.

- Її величність королева Марієль Еней!

Коли зайшла найголовніша особа палацу, всі ще нижче схилилися в поклоні. Оркестри вгорі урочисто заграли “Весняний світанок” - життєрадісну нерейську пісню, яка лише підкреслила красу й велич її величності. Королева сяяла на весь зал пишним золотавим вбранням і променистою короною з оламеями. Десяток придворних дам ішли за нею. Серед них була й Нарінас Еффмайєр.

Раніше леді Тіо пояснила Доні - під час променаду за королевою йтимуть ті, хто можливо стане нареченою кронпринца. Таким чином її величність привертала увагу до майбутньої королеви.

Королева Марієль піднялася на постамент, привітала всіх і гості знову дружно поклонилися. Музика продовжувалася. З появою її величності почалося справжнє свято.

- Королівська родина Елліон вдячна всім за виявлену повагу, - сказала королева й її блискучі очі наче дивилися на кожного в залі. - Сьогодні ми маємо помолитися за здоров’я нашого короля Алларея, мого любого чоловіка. Нехай Саннатар дасть йому сил. Хай Творець осяє його й всіх нас своїм світлом і захистить від усіх негод. Lienes allanar!

- Allanar mi emay! - разом відповіли гості й підняли келихи.

Згодом приїхала неочікувана гостя - принцеса Маріана з Північної Межі. Вона занадто відрізнялася від придворних дам у яскравих сукнях в кольорах їхніх сімей і з вишуканими зачісками. Права частина її голови повністю лиса та вкрита татуюваннями з агресивними орнаментами, під якими проглядаються дрібні шрами. Залишки волосся заплетені в косу. Замість сукні на ній був грубий шкіряний костюм, наче принцеса лише хвилину тому зняла обладунки.

Тим не менш, солдатський одяг і далеко не дамський вигляд не зробили її менш значущою. Всі вклонялися їй, доки вона непорушно йшла до королеви.

- Ваша величносте, - її голос був сухий і хрипкий, наче вона день і ніч зриває голос, та насправді просто багато випиває, горланить і палить міцний північний тютюн.

- Маріано, рада тобі, доню, - королева стримано обійняла доньку за плечі. - Приємно бачити тебе з цілими руками й ногами.

- Бережу заради вас.

Трохи далі стояли Доні з леді Тіо. Перша витріщалася на принцесу як на якесь диво, а друга з поглядом знавця оглядала її шкіряний костюм.

- Чому вона так виглядає? - прошепотіла Доні. - Хіба принцеси не мають бути?..

- Дивна ти якась, - леді Роджія не відводила погляду від її високості, доки та спілкувалася з кронпринцем. - Хіба не знаєш, що багато років тому принцеса Маріана відмовилася від свого титулу заради воювання на півночі? Там не повоюєш у сукні.

Доні знову усвідомила, що задає занадто дурні питання. Ніяк не звикне до того, що треба спочатку думати, а вже потім відкривати рота.

Невдовзі королева оголосила про початок танців. Оркестри дружно заграли м’яку й водночас величну мелодію. Дами та їхні Золотовласники в парах закружляли по залу. Золоті накидки дам замерехтіли. Натовп перетворився на золотаво-кольорову рухливу суміш.

Доні виглядала серед людей Натана - граф Еклін обіцяв! - але марно.

- Міледі, дозволите?

До них із Роджією нізвідки підійшов Ері Лоріан. Він дивився на Доні. У тої відняло мову. Доні подивилася на подругу. Та знизала плечима.

- Хто я, щоб забороняти? А я тим часом піду потанцюю з герцогом…

- Він же огидний, - тихо захихотів Ері.

- То й що? Ти теж.

Вона пішла. Доні ніяково всміхнулася, хоча її тягнуло за Роджією з проханнями пробачити їй, бо вона не збиралася танцювати з її Золотовласником!

- Я дуже погано танцюю, мілорде.

Краще би їй одразу тікати. Розштовхати всіх, закричати “пожежа!”, дорогою стягнути з когось золоте кольє абощо - і додому.

- Я тебе навчу, ходімо.

Ері схопив її за руку, а другу поклав собі на плече. Ноги Доні задерев’яніли від хвилювання й страху.

- Хоча би зроби вигляд, - прошепотів він.

- Не розумію, про що ви кажете…

- Тебе в твоєму притулку не вчили танцювати? - не чекаючи, доки Доні вирветься й утече, Ері ледь стиснув їй руку й додав: - Повторюй за мною. Якщо спитають - скажемо, ти більше займалася сільським господарством, а не танцями, для Ензахару це нормально.

Поволі Доні повторювала за ним кроки. Чого він хоче? Зрозуміло, він впізнав її. Цієї миті Доні боялася понад усе. Все-таки Алекс був правий. Затримка - смертельна. Треба було тікати вже у перші дні, коли королева подарувала їй діамантове кольє… Але де селючка на кшталт Доні могла його збути? В будь-якій крамниці скажуть, що вона його вкрала і тоді - привіт, Кордісу Галеє та верфі!

- Треба мати якусь… божественну хоробрість, - раптом сказав Ері в танці, - щоби досі тут сидіти. В місці, де кожен може знати тебе в обличчя. Може, час іти звідси?

- Ще зарано, - Доні не збиралася посвячувати його в свої справи. Та щось у безсмертному було таке, що викликало довіру. Чи їй просто хочеться нарешті комусь довіритися?

- То це через якогось хлопця? Можеш сказати, я схвалю будь-кого.

- Схвалите? Та невже? Чомусь леді Роджія досі без чоловіка. Їй вже за тридцять, а ви досі нікого не схвалили?

- Роджія Тіо - це… - він замислився. - Військовою мовою, вона - стратегічний об’єкт. Резервна воєнна база з купою головорізів, яких усі бояться. І я дам дозвіл на її шлюб лише коли це знадобиться.

- Жахливо, - Доні насилу стримувала огиду. Говорити з ним певно треба дуже обережно. - Вона - улюблена дама її величності, а її Сувої в чужих руках. Це несправедливо, як на мене.

- Тобто, Сувої дійсні лише якщо життя приносить радість?

- Лише тоді вони мають сенс і цінність.

- А ти, здається, нарешті володієш своїми Сувоями? - Ері дивився на неї, неначе бачив її наскрізь. - У них написано, що скоро тебе викриють і тому слід тікати звідси?

Це погроза. Однозначно. Інакше він би цього не казав.

- Якщо мене викриють, - Доні нарешті сміливо подивилася йому в очі, - помруть невинні люди. Хай я - мені й так казали, що я божевільна від хоробрості. Але інші? Сім’я Тоддінгот, гінець, який загубив листа, мої друзі з притулка…

- Особливо дістанеться принцесі Елані. Скажуть - стара ніяк не вгамується, тоді вгамує шибениця.

- Тоді не тягніть, мілорде. Здайте мене королеві…

- Ще гучніше заволай, - Ері майже до болю стиснув їй руку. - То тебе не всі почули. Я не збираюся тебе викривати. Хто-хто, але на мене ти можеш покластися. Я не погрожував, я лише залякував. Щоб ти швидше поїхала звідси.

- Куди?

- Маю будинок у районі Міді й Золота. Поживеш там, доки я розберуся зі справами, а потім…

Доні зупинилася. Це схоже на якесь божевілля. Може, безсмертний дійсно втратив розум через своє вічне життя?

- Який ще будинок? Нащо вам це? Покличте леді Роджію, яка закохана в вас по вуха. А я дочекаюся слушної миті й поїду зі столиці.

- Часом не до Ейнесу? Благородний Моріанд Еклін і його відданий пес захистять тебе краще за мене?

Повна нісенітниця. Кому він взагалі це каже? Так, зрозуміло, він її викрив. Навіть так його слова мало відносяться до вуличної крадійки, яка всіх дурить.

Вона не збиралася слухати. Відчуття, наче ще кілька хвилин - і Ері Лоріан втягне її в ще більші проблеми, ніж вона є зараз. Якщо сказав, що не викриє - добре. Все інше хай перекине на когось іншого.

Доні пішла в інший кінець залу, сподіваючись загубитися серед гостей. Вона відчувала, що безсмертний все ще дивиться на неї.

***

Нейджі принишкла біля колони на постаменті під стіною зали. Звідси вона бачила майже все. Ері Лоріан тинявся між гостями, доєднувався то до однієї бесіди, то до іншої, доки не пішов навчати танцям Доні Тоддінгот. Герцог Еаліс заіграшки випив три келихи з вином - певно, хотів у ньому втопитися - і від безнадії пішов танцювати з Роджією Тіо. Принцеса Маріана про щось гиготіла з круглолицим графом Даердеєм. Королева Марієль шепотіла щось на вухо своєму синові, дивлячись на натовп танцюючих гостей. Нарінас Еффмайєр гордо пішла після суперечки з братом і запросила танцювати Моріанда Екліна. Старий граф Сауліс подивився на Нейджі з-під келиха й підморгнув.

Ні, ще не час. З тих пір як вона тут, не було жодного приводу до кроків, що допомогли би південним землям. У палаці тільки й розмов про велич Фйорекай, її гордість за живописні краєвиди Білого Півдня й Старого Краю. Тут не сприймають південні території як окремі землі. Здається, мета Ейлор Сауліс схожа на залізний казан - дзвенить гучно, але пуста і не має сенсу.

- Сховайте мене! - біля Нейджі виникла леді Тоддінгот. - Ері Лоріан чіпляється з усілякою дурнею!

- Сховайтеся за колоною.

- О, мені достатньо з кимось говорити… - леді Тоддінгот з полегшенням узяла келих із найближчого столу й випила ледь не половину. Хіба ж леді так роблять? - Шалений вечір, чи не так? Я не звикла до таких поважних збіговиськ.

- Я теж, - зізналася Нейджі. Хоча говірка нової знайомої здавалася їй занадто простецькою, леді Тоддінгот почала їй подобатися. - Але я втішаю себе думкою, що саме тут я зараз маю бути. І допоки я тут, треба взяти з цієї миті все, що зможеш.

- Гарні слова, леді Камелі! - Доні стукнула своїм келихом по келиху Нейджі. - Вип’ємо за це.

- Що ви…

Та леді Тоддінгот випила залишки так, наче вона все життя сиділа в тавернах. Нейджі вже почала звикати до неприємного ставлення оточуючих. Але манери нової знайомої все ще дивували.

- Ви, до речі, дуже гарна! - заявила леді Тоддінгот. - Це ваше кучеряве волосся… В мого друга Алекса таке. Влітку у вітряний день він схожий на кульбабку. Йой, ледь утримуюся, щоб не подути йому на голову!

Вона голосно розреготалася, від чого кілька гостей поряд кумедно підскочили. Нейджі мимоволі всміхнулася. Наполохані гості пішли геть і леді Тоддінгот весело додала:

- Між нами кажучи, вони говорили занадто голосно. Несила слухати!

Те, що вона й сама навела чимало галасу, леді Тоддінгот не помітила.

- О, Роджія звільнилася! - вона зробила крок, аж потім озирнулася на Нейджі. - Міледі, дякую за бесіду. Ви дуже приємна, чесно, можливо, найприємніша тут з усіх.

- Прошу…

Леді Тоддінгот влилася в натовп, що було помітно лише її жовту сукню.

***

Гамір і пістрявий натовп викликали в кронпринца головний біль. Він би волів піти й лягти спати, та матінка вчепилася в нього.

- Синку, як щодо доньки графа Даердея? Он та, у синій сукні… Здається, в тебе служить його племінниця?

- І Дель, певно, єдина вродлива жінка в їхньому сімействі.

Його охоронниця, яка саме стояла за його спиною, кинула на нього швидкий здивований погляд.

- Добре. Як щодо Нарінас Еффмайєр?

- Мене дратує її брат. Щось про нього забагато чуток останнім часом.

- Чутки породжуються із заздрощів, - зауважила королева. - Отже, Еффмайєрам заздрять. Бо це сильна родина. І леді Нарінас дуже вродлива.

- Не подобається ім’я. Хто її так назвав?

Королева Марієль ледь не закотила очі, та статус змусив утриматися.

- А як щодо леді Рейдан із Емірісу? Он та, зі світлим волоссям і в блакитній сукні… О, Саннатаре, вона така граційна… Певно, дуже вихована леді! Кажуть, вона гарно співає й має добре серце.

- Що мені з її доброго серця?

- Сину, так не можна! Ти маєш одружитися, це твій обов’язок. Незабаром твій батько-король помре. Ти посядеш його місце. І коли це станеться, ти повинен мати міцний фундамент і сильний шлюб, який продовжить королівський рід. Це - запорука стабільної влади в королівстві!

- Як щодо Нейджі Камелі, мамо? Жартую.

- Навіть не дивися в її бік. Вальдера Камелі треба провчити.

Повз них проходили з поклонами гості. Королева прошепотіла ще кілька імен, але Елфйоре всі відхилив. У нього ще більше боліла голова й він хотів закінчити цей вечір якомога скоріше. Хоча би для себе.

- Матінко, скажіть… Кого би не порадив Ері?

- Раджу дослухатися до свого вчителя, Елфйоре…

- І тим не менш?

Королева замислилася. Через мить вона здогадалася, про кого каже кронпринц.

- Не лише він не порадить, а й я не згоджуся! Леді Роджію Тіо ти не отримаєш, вона потрібна мені.

Прокляття Порожнечі. Шкода, що в нього занадто сильно болить голова для суперечок.

- Добре, мамо. Я прийняв рішення. Хай це буде Нарінас Еффмайєр.

Королева просяяла.

Раптом музику й веселі голоси перебив удар палиці герольда.

- Його високість принц Рамарей Елліон!

Це ім’я змусило всіх повернутися у бік входу. Танці припинилися. Впевненим кроком зайшов юнак - взуття брудне, колись гарне вбрання деінде порване й у пилюці. Ніхто не посмів би з’явитися в такому вигляді на бал. Та ще більше всі здивувалися від самої появи принца, існування якого взагалі інколи було під сумнівом.

Дивлячись лише на своїх рідних у глибині залу, він пройшовся брудними чоботами по блискучій підлозі й вклонився старшому братові.

- Сину, вітаємо, - королева вийшла до Рамарея з натягнутою посмішкою, щоб приховати тривожність. - Чому ти не попередив? Ми би вислали екіпаж…

- Справи важливіші за всю цю дурню, - він старався говорити до Марієль якомога м’якіше. - На жаль, я з поганими новинами.

Рамарей обвів поглядом барвистих гостей і серед них побачив леді Роджію. На мить йому забракло сміливості. Та от він рішуче повернувся до Елфйоре і заявив:

- Тарвеніру кінець. Королівський Клинок Сюртаран і граф Кейтлен Тіо мертві.

Залом прокотилися хвилі тривожного шепоту. Стихла музика.

- Ваша високосте… - до нього тихенько підійшов Еаліс. - Можливо, варто було сказати це більш приватно?..

- Приватно? - Рамарей дивився на нього, не вірячи своїм вухам. - Ви провели достатньо “приватних” розмов, ваша світлосте. Достатньо для того, щоб погіршити ситуацію. Тепер, поки король при смерті, ви всі розважаєтеся, Дикі Землі стукаються в двері до Арманару й південних земель і ріжуть наших людей, мов скот! І ви смієте просити про “приватність”?!

Від його вигуку задзвеніло повітря. Сотні гостей мовчки дивилися на розбірки в королівській родині. Еалісове обличчя ледь сіпнулося.

Пролунав гучний глибокий вдих. Рамарей обернувся й побачив побіліле обличчя леді Роджії.

- Ваша високосте… - вона зробила крок до нього. - Мій батько… мертвий?

- Так, - Рамарей не знав, що ще сказати їй.

- Ти це бачив? - королева Марієль уважно подивилася на сина. - Сам, на власні очі?

- Так. Тарвенір пав. Королівський Клинок і Кейтлен Тіо пали з ним. Я і частина мешканців дивом врятувалися в тунелях…

- Він не міг… - леді Роджія зробила до нього ще кілька кроків і її хитнуло, Доні кинулася до неї й підхопила під руку. - Він же… Тіньовий Воїн! Він не міг померти як простий солдат!..

- Міледі, пробачте, - Рамарей ледве підбирав слова. - Дикуни скористалися своїми чудернацькими ресурсами й заморозили фортецю. На моїх очах люди застигали, замовкали назавжди. Меч не допоможе, міледі… пробачте…

Гості почали шуміти. Тривожні голоси наповнили зал. На питальний погляд кронпринца Еаліс покірливо посміхнувся, скидаючи всю відповідальність на нього.

- Рамарею, Кейтлен Тіо дійсно не міг пасти так легко, - швидко зашепотіла королева, немов досі не вірила. - Хто ж очолить Тіньових Воїнів? Вони слухали лише його!..

- Принце, ви брешете… - леді Роджія зробила ще кілька кроків до Рамарея. - Ви брешете, цього не може бути!..

- Слідкуйте за словами, міледі! - відрізала її величність. - Мій син ніколи не бреше.

Обличчя Еаліса знову сіпнулося, він спохмурнів. Леді Роджія от-от почне істерику, хапаючи ротом повітря. Доні тримала її, щоби та не впала. Придворні дами тривожно шепотіли одна до одної. Чоловіки посуворішали.

- Ваша високосте, - Рамарей звернувся до Елфйоре. - Віддайте наказ про початок війни з Дикими Землями! Заради наших людей, які гинуть під їхніми мечами!

- Якраз заради людей війну не треба починати, - прошепотів Еаліс.

- Якби ви проводили поменше “приватних” розмов і дійсно турбувалися про справи королівства, ми би взагалі про це не говорили! - відрізав принц Рамарей. - Тепер дозвольте вирішити проблему, яку ви створили своєю бездіяльністю. Ваша високосте!

Кронпринц закляк. Всі дивилися на нього як на єдиного законного правителя.

- Викличте… - друге слово застрягло в його горлі, та Елфйоре почав знову: - Викличте Старійшину.

Гості тривожно загули. В загальній метушні ніхто не помітив, як герцог Еаліс розчинився в натовпі й зник із зали. Крім Нейджі. Передчуваючи щось ще гірше, ніж звістка принца Рамарея, вона кинулася за ним.