Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Наступного дня новоназваний король Еаліс наказав відправити королеву-вдову до Тіонесу. Марієль настільки знесилилася від ридань, що йшла до карети, не відкриваючи очей. Її під руки вели служниці. Леді Еффмайєр зголосилася супроводжувати її величність.

Еаліс прагнув скоріше заявити про свою перемогу. В ньому нарешті прокинулася голодна й жадібна дитина, яка хоче похвалитися перед усіма своїми недолугими малюнками й чекає на всесвітнє захоплення.

Проте Старійшина мав свої плани. Він не збирався й далі тримати Ері Лоріана в темниці під Храмом Саннатара. Тому відклав коронацію до свого повернення і разом із королевою-вдовою вирушив у північно-східному напрямку. Там він поверне на північ до Уілло-Рокан і нарешті розбереться з головною скалкою свого життя.

На вулицях тривали святкування на честь нового короля. Офіційна церемонія ще не скоро. Та вже зрозуміло, хто стане правителем. Старійшина Елнаур ще перед від’їздом передав обидві печатки Еалісу - для швидшого вирішення справ із півднем.

Еаліс саме збирався оголосити про свої перші рішення. Тож за два дні після дуелі й день після від’їзду Старійшини й леді Марієль він зібрав дворян у тронній залі.

Він зайшов першим. Килимовою доріжкою наблизився до трона. Повільно піднявся східцями, наче боячись, що це вишукане крісло розчиниться в повітрі.

Еаліс повільно сів на нього. Не розчинилося. Він оглянув залу. Зараз сюди зайдуть його дворяни. Тепер ніхто не питатиме “А що думає король?”. Тепер всі мовчки виконуватимуть його вказівки. Кланятимуться при зустрічі. Оголошуватимуть його ім’я з острахом і повагою.

Чи змінилося щось? Загалом - ні. Але приємніше керувати країною, коли тебе поважають і не соромляться показати це.

Двадцять років він ішов до цього. Знищив двох найголовніших ворогів. Неприємне сусідство з Орденом пережити можна. Зате все інше під повним контролем.

Еаліс закрив очі й розслаблено розвалився на троні. Це краще за всі м’які ліжка у палаці. Якби він міг, то ночував би тут.

Від Еккаліна до Ензахара. Від Тіонеса до Виноградного. Весь Фйорекай - у його руці. Тепер ніхто цього не відніме.

Почулися кроки. Еаліс відкрив очі. До зали входять дворяни. Він хотів випростатися, та потім вирішив - тепер він не ходитиме струнко перед ними.

- Так… приємно всіх бачити, - сказав Еаліс, коли ті поклонилися. - Всі землі. Еміріс, Еффмай, Еккалін і Меррей, Даерді, Веллімай, Арманар, Ланукай, Ензахар, Старий Край, Білий Південь, Виноградний. У Тіонесі, як ми знаємо, зараз встановлюється порядок. Цього потребує й Ензахар. Мілорде, - він подивився на графа Енза. - Ви отримаєте сотню бойових повелителів вогню. Стільки ж матимуть Білий Південь і Старий Край.

Родерік Енза і Ейлор Сауліс обмінялися поглядами.

- Також я направлю двісті повелителів вогню до Емірісу, - говорив далі Еаліс. - Про всяк випадок. Всі бійці “вогняної” армії підкоряються одному з головних наказів - знищувати всіх, хто загрожує цілісності нашої країни. Тож якщо дикуни… або будь-хто ще… захоче розхитати Фйорекай… Гадаю, не потрібно далі говорити.

Еаліс помітив дивну посмішку старого Ейлора Сауліса. Старий зовсім клепку втратив, якщо він вирішив піти проти й від’єднатися. Що ще очікувати від цієї розвалюхи?

- Граф Енза, - Еаліс подивився на дворянина. - Цього вистачить, щоби відбити набіги дикунів до повернення Старійшини Елнаура.

Не лише для цього. Вистачить навіть для знищення бунтівників, які вздумають відокремитися. Зараз вони зрозуміли, що король заніс меча над їхніми головами.

- Також я маю оголосити про ще одне першочергове рішення. Запросіть леді.

До зали увійшла Нейджі Камелі. Еаліс піднявся з трону. Дівчина в повній тиші й під цупкими поглядами дворян пройшла по доріжці й вклонилася королю. Його обличчя просяяло від переможної посмішки.

- Немає зв’язків міцніше, ніж кровні, - він узяв її за руку. - Фйорекай лишається могутнім доти, доки сильні ці зв’язки. Створити їх можна лише через шлюб. Тож я радий оголосити, що леді Нейджі Камелі стане моєю дружиною. І також королевою “Вогняної землі”. Разом ми ще більше об’єднаємо Фйорекай і зміцнимо його від півдночі… до півдня.

Нейджі помітила похмурий погляд Ейлор Сауліс і Вальдера Камелі. Батько не знав, як реагувати - радіти чи тікати.

Дворяни перезирнулися. Чи варто щось казати? Ніхто не знає, як поведе себе Еаліс Елліон на новій посаді. Та перші загрозливі дзвоники вже лунають десь удалині. Схожі на дзвін меча чи катової сокири. Рішення короля Алларея відрізнялися категоричністю й масштабами. Натомість Еаліс не договорює.

Дороги назад уже немає. Всі бачили, що сталося з кронпринцем Елфйоре. Всі чули крик його матері. Ніхто не хотів, щоб і над його спаленим тілом так волали.

Дворяни як один поклонилися королю. Крім Моріанда Екліна.

Еаліс зіщулився. Уявна корона на голові ледь похитнулася, та це лише плід миті переляку.

- Моріанд Еклін, - він подивився на бунтівника. - Маєте заперечення?

- Так.

Інші не втрималися й повернулися до нього. Раніше його сміливість і нахабство пояснювалися прикриттям з боку попереднього короля. Але зараз його спина гола й беззахисна перед ножем.

- Що ж, - Еаліс холодно всміхнувся, хоча насправді хотів відтяти йому голову тут і зараз. - Як милостивий король, я вас вислухаю.

- Милість? - Моріан розсміявся. - Ви вбили мого батька й призвели до знищення цілих міст. Еккалін, Меррей, Арманар, Веллімай. Всі, хто хотів вам присягнути, згинули в полум’ї. Можливо, раніше вас і вашу посаду захищав король Алларей. Та тепер я не бачу причин схиляти голову. Особливо після печені з кронпринца. Мені стає гідності для цього.

- Підкоритися новому правителю - не гідно для вас?

- Не гідно для мене - підкоритися вбивці мого батька.

Моріандові Екліну кінець. Згине, як його старий багато років тому. Всі дивилися на нього й вже уявляли, як його голова котиться підлогою до постаменту трону, лишаючи тоненький кривавий слід по підлозі. Там і закінчиться вся його гідність.

Та король Еаліс не поспішав.

- Мілорде Еклін, ви можете їхати до Ейнесу. Але раджу міцно спати. Щоб не чути, як кричатиме перед смертю ваша дружина.

Граф Еклін зробив два кроки до нового правителя з непорушною посмішкою.

- То на цьому ваші мудрі поради закінчилися? - погроза його не проняла. - Отже, правління теж ненадовго.

Він розвернувся до виходу, та раптом:

- До речі, мілорде! - Еаліс виглядав як переможець. - Забув порадувати вас.

Що може порадувати більше, ніж погрози від самого короля, особливо коли це Еаліс Елліон?

- Не думав, що скажу це в таких умовах… - король удавано спохмурнів. - Така новина вимагає урочистості, вишуканих проводів… Але Старійшина порадив зробити це якомога швидше. Та й ви, як справжній воїн, маєте думати за обов’язок, а не пишності. Вас призначено Королівським Клинком. Залиште сина в Ейнесі, візьміть свого підлизу й вирушайте на освоєння Тарвеніру.

Мовчазна мить здалася гострим кінчиком голки, яка ширне кожного, хто вимовить хоча би звук. Таке призначення для Моріанда Екліна - вигнання, а не шана. Раніше король Алларей здував з нього пилинки. Новий правитель дав йому копняка під зад і прогнав, як хазяїн проганяє собаку на вулицю.

Дворяни знають - Еклін хотів би багато зараз сказати. Та на диво він стримано всміхнувся й мовив наостанок:

- Як би вам не пожалкувати про це… ваша величносте.

Моріанд поклонився - навряд чи у цьому була хоча би крапля поваги - і вийшов із зали. На розлюченого Еаліса всі боялися глянути.

- Якщо навіть після дуелі ще знаходяться такі сучі нахаби… Підготувати страту дівки Тоддінгот! Зранку я особисто прикінчу її на Сонячній Площі.

***

Залізна палиця охоронця дрібно застукотіла по ґратах у коридорі. Звук посилювався й нарешті дійшов до її камери.

- Що ти? - охоронець у сірих обладунках вишкірився. Доні відвернулася. - Недовго лишилося, солоденька.

- Пішов до сраки!

- А казали, що ти леді… Та вже наплювати. Завтра тебе повісять.

Бреше. Він може до кожного підходити так і лякати. Так, її повісять. Але не завтра ж!

- Наостанок розважиш старого вояку?

Який же бридкий. Певно, в охоронців набирають лише таких - найгидкіших. Щоби в останні дні ув’язненим тільки й хотілося скоріше подохнути, щоби хоча би після смерті здихатися бридкого товариства.

Доні нап’ялила криву посмішку й підійшла до охоронця. Той чекав з іншого боку ґрат.

- То тебе розважити?

Вона підійшла ще ближче, достатньо, щоб відчути його гаряче смердюче дихання на обличчі. Коли охоронець усміхнувся ще бридкіше, Доні міцною хваткою схопила його за члена й стиснула.

- То що, падлюка?! - прогарчала вона, не дивлячись на зойкання охоронця, і стиснула сильніше, плоть наче от-от вибухне й розлетиться крізь пальці на всі боки. - Чи вартують розваги твого лайняного пуп’яшка?! Відірву - й не пожалкую до самої страти! Що, боляче, ти, гнилий шматок козячого навозу?

Охоронець насилу вирвався й від люті вдарив палицею по ґратах. Доні відскочила.

- Ти заслуговуєш на те, що з тобою завтра зроблять, - охоронець харкнув на підлогу її камери.

Він розреготався на всю в’язницю. Бідолашна його дружина. З таким пуцвіріньком навіть дітей не завести.

Але він двічі сказав, що завтра - страта. Нащо йому брехати? Такі дурні занадто прості для брехні. Тож все-таки… завтра?

Доні кілька разів глибоко вдихнула й видихнула. Але повітря все одно не вистачало. Камера здалася затісною. Оце і весь її світ до завтра? Три стіни, гидкий солом’яний матрац, ґрати.

Ще кілька днів тому вона намагалася переконати вартових, що її утримують незаконно. Ті реготали й стукали палицями по ґратах. Коли вона не затикалася - погрожували відрізати язика. Різниці немає, повісять її з ним чи без.

Отут все й закінчиться. Звісно, мрійлива Доні розраховувала на інше. Або прийшов би герцог і вислухав її. Тоді вона розповіла би про принцесу Елані, яка згадує його з любов’ю й сльозами на очах… І це врятувало би її!

Вона насмілилася навіть мріяти про те, що з’явиться Натан, комусь заплатить і її випустять. Або ж її вестимуть кудись на слідство й вона зможе втекти…

Ні. Дні тяглися, один довший за інший. Їжі не приносили, лише в кутку стояла бочка з водою. В тюрмі сиро й зябко, тож Доні намагалася закутатися в верхні спідниці своєї сукні, аби зігрітися.

Після новини про завтрашню страту вона забула про холод. Пройшлася камерою кілька разів. Розреготалася. Таких пригод у неї ще не було! Страта! Аби лише не обісратися, коли її вішатимуть. А все інше - дрібниці.

Доні подивилася на свою сукню. Дотяглася рукою до хвоста. Нарешті її справжня природа повертається до неї. Більше не буде брехні. Не доведеться прикидатися. Не доведеться боятися й вигадувати на ходу. Доні здалося, наче в неї нарешті виросли крила.

Зате вона допомогла Нейджі. Підштовхнула Роджію до її шлюбу. Навіть вибила з Ері Лоріана гроші для притулку!

Доні знову розреготалася. Сукня, яка раніше здавалася другою шкірою, тепер стала звичайним одягом. Чужим і краще його зняти, але тоді стане холодно. Та й не хочеться йти голою на страту.

Таке її життя. Вона завжди знала, що закінчить одним із трьох способів. Голодна смерть - вже ні. Смерть у старості - теж ні. Шибениця, бо кожен крадій рано чи пізно оступиться - так.

Доні глибоко вдихнула. Таке солодке повітря! Прислухалася - десь під стінами шкребуться пацюки. В одній із камер трохи далі хропить в’язень. Тріск у стінах. Крапля води падає на підлогу в сусідній камері.

Вона би вижила. Втекла би ще до балу! Якби не зустріла Натана…

Крила за спиною склалися, болючими голками впилися їй в лопатки й змусили сісти. Відчуття свободи розсіялося.

Ні, вона не може просто так вмерти. Це ще не все!

Тепер вона не встигне навіть побачити його. Можливо, це і добре?.. Вона не хоче бачити розчарування в його прекрасних очах. Хай краще він почує про це від когось іншого. Хай його не буде поряд.

Його не буде поряд.

“Як і тоді”, - майнула думка. Не її. Чиясь інша, наче не з цього життя.

Подарований камінчик все ще був з нею. Доні дістала його з-під сукні, притисла до губ. Єдине, що в неї лишилося.

Вона стиснула його в руці. Цей камінчик хоч і виглядає, наче його омивала вода якогось струмка абощо, але став для неї найдорожчим скарбом. У неї було щось своє, навіть і недовго. Але було. Це найголовніше. Отже, ці місяці в палаці все-таки пройшли недаремно. Принаймні, вона була щаслива.

Лише ці думки заспокоювали її. Проте навіть попри них у Доні змокли очі. На мить їй здавалося, що вона помре ще до того, як підніметься на шибеницю.

Все-таки дрімота зморила її. Крізь сонну пелену Доні здалося, що хтось обіймає її, закриває величезними крилами від усього світу. Вона так і заснула - скрутилася калачиком і обличчям до стіни, щоб не бачити охоронця, який може знову прийти й познущатися.

Доні почула чийсь шепіт. Спочатку їй здалося, що це частина сну. Та щось торкнулося її спини, а потім стукнулося об підлогу. Хтось кинув камінчика?

Доні повернулася. За ґратами стояла леді Камелі. Кучеряве волосся зібране в високу складну зачіску, виблискують камінці в голівках булавок. Незвичайно бачити таку вродливу й вишукану даму в темній в’язниці.

- Нащо ти спиш? - спитала вона серйозно. - Все одно назавжди очі закриєш.

- А ти вмієш підтримати.

Доні підійшла до неї. Візит Нейджі - справжня несподіванка. Вона гадала, що леді Камелі відвернеться від неї після викриття. Тут усі чітко показали своє ставлення до простолюдинів. А особливо коли вони прикидаються благородними особами, щоб обікрасти.

Леді прийшла сама. Коридор в’язниці пустий, навіть охоронців немає.

- Я би хотіла мати твою хоробрість, - сказала Нейджі. - Певно, в тебе були вагомі причини на це. Стільки обманювати, не тремтіти навіть перед королевою…

- Ти хочеш послухати? Що ж…

Доні коротко розповіла про сиротинець, не згадуючи імен.

- Я мала би піти раніше. Але…

- …ти лишилася через Натана Адера. Довела все до того, що завтра тебе повільно повісять. Якби ти втекла раніше, то вижила би. А зараз на тебе скинули ще й вбивство короля.

Маячня! Доні спочатку так і хотіла сказати. Але швидко зрозуміла - хто ж іще, як не вона? Це перше, що приходить усім у голови. Короля вбила вулична приблуда, яка прикидається благородною леді. Певно, для цього й пролізла в палац!

- Звісно ж, ніхто не розслідуватиме.

- Ні, - Нейджі стиснула вуста. - Герцог… тобто, король… не хоче довгих розлідувань. Він уже розібрався з кронпринцем, але цього недостатньо, щоб тримати всіх у страху. Тому завтра він хоче видовищно стратити тебе.

- Всього-навсього повішення. Це не видовищно. Аби сукню не обісрати - вважай, вже успіх.

- Ти не розумієш! Це буде страта! Повільна й кривава, щоб усі боялися. Він хоче відрізати від тебе шматки, щоб ти кричала на всю столицю. Знайшов козу-відбувайла чи як кажуть у народі… Нічого особистого, лише зриває злість і закріплює права.

- Криваві права.

Це все. Одне діло - повішення. Майже швидко, розум безболісно згасне й на цьому кінець. Але задум нового короля - зовсім інше. Доні вже уявила, як, пронизана болем і мокра від сліз, крові й сечі, стоїть перед усім містом. А навколо - тисячі бездушних очей. Ніхто не вступиться за неї. Всі лише думатимуть, що з новим правителем сперечатися не варто і дівчисько заслужило своє.

Вона ж нічого не зробила… настільки жахливого. Будь-хто в палаці заслуговує на таку кару. Але вона?

- То нащо ти тут?

- Хотіла востаннє побачити тебе. Тебе справжню.

Доні не хотіла дивитися на неї у відповідь. Вона відвернулася з несамовитим бажанням кричати й дряпати собі обличчя - що завгодно, аби лише прокинутися в своєму сиротинці.

- Ти теж не така, якою я тебе побачила вперше, - мовила вона. - Ти стала сміливішою. Не дивишся в підлогу, не стискаєш плечі. Невже скоро корону надягнеш?

- Так. Він сьогодні оголосив про це.

- Невже у вас любов?

Нейджі всміхнулася, проте її очі дивилися похмуро.

- Якби ти знала, який це смішний жарт. Еаліс Елліон не здатен на любов. У нього лише влада на думці.

- Тоді чому ти згодилася на це?!

- Бо… маю свої мотиви. Більше не питай. І не рівняй мене з ним. Я не стану починати правління з крові безвинних.

Темрява в її очах говорила про інше. Здається, Нейджі просто прийшла потеліпати язиком. Їй соромно за майбутнього чоловіка? Чи за те, що скоро сама такою стане?

- Знаєш… - Нейджі повернулася в бік виходу. - Ландан Біле Ікло - справжнє диво. Таке, що звалило з ніг усю нічну варту й кухарів! Тоді ти заварила чотири гілочки? Я заварила десять. Стало цікаво.

- То й що?

- Вартовий біля службового входу звалився так швидко, що навіть не встиг зачинити двері! Уявляєш? Кайанас зі своїми травами вражає. А якщо узвар підлити в рожеве вино від Камелі…

- Нащо мені це все?!

Що за маячня? Ну заснув палац - жах, що робиться посеред ночі?

Нейджі мовчки дістала з кишені сукні пляшечку, полила якусь прозору суміш із терпким запахом собі на руки. Потім витягла з іншої кишені ключа й відімкнула двері.

- Ти випускаєш мене?.. - вражено прошепотіла Доні.

- Тільки не волай на радощах. Я сказала - мені не потрібна невинна кров.

Доні не вірилося, що вона все-таки виживе. Чи розуміє Нейджі взагалі, що дуже ризикує зараз? Або ж їй вже нічого боятися?

- Куди мені йти зараз?

- Зараз одразу наліво, потім прямо до самих сходів, піднімешся, двічі направо. Далі через хол на кухню, в погріб і службовий вихід між дальніми винними бочками. За дверима на вулиці - ящик з відходами. Лізь туди й не виглядай, доки не постукають п’ять разів. Ти запам’ятала?

Доні все ще не вірилося. На якусь мить їй навіть здалося, що це пастка. Але навіщо, якщо вона вже в тюрмі? Ні, чекати вже нічого. Вона не виживе в цьому місці. Все це була одна величезна помилка - лізти в болото, коли вмієш плавати лише в калюжі.

- Нейджі. Дякую.

Вона обійняла подругу. Навряд чи вони ще колись побачаться. Та й у Нейджі певно почнуться проблеми. Але вона не зробила би цього, якби не була до них готова.

- Біжи.

Повторювати не довелося. Доні зірвалася з місця, підхопивши сукню обома руками. Стукіт від її кроків дзвінкою луною рознісся по всій в’язниці. Вже треба би зупинитися, сховатися, прислухатися - чи біжать за нею? Та Доні повністю довірилася Нейджі. Від бажання втекти якомога швидше вона вже не могла зупинитися.

На невеликих відстанях коридором розгляглися непритомні вартові. Доні перечепилася через одного з них і гепнулася на кам’яну підлогу.

- Бодай би вас собаки обісцяли…

Наплювати. Біжи далі. Ще одне таке падіння - тебе можуть упіймати й до страти точно не доживеш.

Коридор довжелезний, десятки чорних дірок-камер з обох боків. Хтось дивився на неї крізь ґрати, але Доні бачила лише сходи попереду. Вона не думала, що на неї зараз накинуться вартові - лишилася лише віра й бажання вибратися якомога швидше.

Сукня сповільнювала її. Накладний хвіст давно впав десь ззаду, тож голові полегшало. Доні майже злетіла по сходах, штовхнула двері й опинилася в черговому коридорі. Яка ж величезна ця в’язниця! Тут теж вся варта лежала без тями. Доні хотіла повернутися й спитати в Нейджі, як їй вдалося влити Біле Ікло в кожну горлянку, але зупинятися не можна.

Нарешті вона вибігла з підземелля в хол. Тут біля головних дверей розляглася варта, серед них Доні побачила непритомного Алекса. Вона мала послухати його раніше… Хлопець хоч і боягуз, але розумніший за неї. Завжди з головою на плечах.

Її кроки ще гучнішим відлунням розлетілися по палацу. Прокляття Порожнечі! Її ж почують! Наплювати. Лише вперед.

Ось і двері в кухню. Доні увірвалася туди й знову перечепилася через тіло. Це був малий служка, він лежав у калюжі з ароматної підливи, коло нього валяється перевернута кастрюля. Тут парко, пахне їжею, булькотять страви, за якими нікому наглянути. Кухарі хто як попадали на підлогу. Доні оминула їх, палаючі печі й гомінкі казани. В кінці приміщення - двері до погребу. Все, як і казала Нейджі.

Як тільки Доні опинилася там, її одразу огорнули прохолода, запах дерева й сирості. Вздовж стін тягнуться величезні бочки, безкінечні ящики й мішки з харчами. Цього погребу вистачить, щоби прогодувати половину бідняків нижнього берега!

Доні побігла вздовж бочок. Ось вони, останні. І двері…

- Гей там! - раптом гукнули за спиною.

Доні від страху чкурнула за двері. В обличчя вдарив морозний вітер. Вона затрусилася від холоду. Та вже навіть це не могло її зупинити. В кількох кроках від дверей вона дійсно побачила величезного ящика - його вже трохи присипало снігом. Доні ледь підняла важку кришку, внюхала запах гнилих овочів, але все одно полізла й накрилася кришкою. Для вірності накидала на себе зверху сміття. Про красу потім подумає. Зараз головне - вижити.

Лишається молитися, щоб сюди не зазирнули. Кому спаде на думку ховатися в смітті?

Пройшло кілька секунд - а для Доні ціла вічність - як біля ящика почулися чоловічі голоси.

- Бачили когось?

- Та нє… Тільки вас.

- Ти тут самий дотепний чи що? Роби своє діло!.. А ну зачекай.

Доні перестала дихати.

- Це що таке?

- Сміття, пане. Гниль всіляка, з кухні виносять. Вивозимо раз на два дні.

- То й вивозьте! Воно тхне, як лайно твоєї бабці! Чого стали?

Ящик затремтів і Доні разом із ним. Його підняли й понесли. Удар. Поставили.

- Поїхали!

Долунало торохтіння колес. Доні все ще тремтіла під лушпинням, обгризаними кістками й зіпсованими овочами, политими чи то вином, чи то елем.

З чого вилізла, туди й повернулася. Все це було сном. Кілька місяців у палаці наче розчинилися десь у минулому й її знову оточили гнилі відходи, холод і безнадія. Нарешті вона змогла заплакати. Під руку трапився сухий капусний лист і вона абияк витерла ним сльози. Їй згадався Натан - певно, єдине справжнє щастя, яке дісталося їй обманом. Він теж розчинився разом із палацом, Нейджі й Роджією.

***

Нейджі повернулася до своїх покоїв й одразу кинула в камін накладного хвоста. Волосся затріщало, почувся запах смаленого пір’я. Дівчина запалила свічки, перевдяглася. Тут зайшла Силія - в товстому плащі, з червоними щоками й краплями талого снігу на волоссі.

- Віз тільки-но виїхав за стіни палацу. Ох, така завірюха піднялася!.. Я й не уявляла, що в Кейполі буде така холодна зима… Якщо не заперечуєте, міледі, я віддала й свою винагороду.

- Чому це?

- А щоби пам’ятали щедру королеву, - Силія поважно вклонилася. - Ви вчинили гідно, міледі.

- Я ще не королева, але… - Нейджі ледь торкнулася свого живота, - тепер буде не так соромно.

- До речі… Вам лист.

Силія протягнула їй конверта. На ньому - печатка з чорного й білого воску.

Раніше Ейлор Сауліс не писала їй. Вочевидь, це і є сигнал до дій. Нейджі здалося, що її руки задерев’яніли, коли вона брала листа.

- Як гадаєш… - Нейджі перевела погляд з конверта на Силію. - Чи скоро Еаліс захоче мене вбити?

- Ви - його світанок. Як можна відрізати руку, що вбиває заради тебе?

- Тільки якщо вона не цілиться тобі в обличчя.