Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

“Ким ти став?”

Ері вже давно не питає цього в свого відображення в дзеркалі. Востаннє - коли він думав про самогубство більше двох тисяч років тому.

Перші триста-чотириста років його життя були повні подій, нових відкриттів, подорожей, пізнання. Потім почалася тиха апатія. Дні перетворилися на мить, роки скоротилися. Один за одним із життя йшли його тимчасові друзі й мільйони інших людей. Лише Ері залишався - стояти над їхніми могилами й ходити землею, на якій єдине стале життя - він сам. Від одного століття до іншого змінювалися обличчя, дрібні людські життя спалахували, наче іскри від пороху. Серед них Ері почував себе каменюкою. Як той палац-пам’ятник, котрий пам’ятає перших королів Фйорекай.

Спочатку Ері ненавидів Меліару. Континент, який приніс йому стільки болю. Жодного безсмертного. Не можна прив’язуватися до смертних. Але важко назавжди перетворити серце на каменюку. Рано чи пізно воно втомиться, почне тріскатися від нудьги й самотності. Будь-яке живе серце потребує вологи, сліз і любові.

В якусь мить відкрилося друге дихання. Сірість не зникла - вона отримала форму й замахала червоною Старійшинською мантією. Єдине, що не розчинялося безслідно в часі. Обличчя змінювалися. Та ідея, яку вони несли крізь століття, стала стержнем, на який можна спертися. Хай вона ненависна, груба й жорстока, тепер Ері був не сам.

То що, ким він став? Таким, як Орден? Жорстоким, егоїстичним, беземоційним.

Зараз Ері знову дивився в дзеркало. Що бачить Елфйоре, коли дивиться на нього? Бездушного зрадника? Ще одного члена Ордена? Бліду міль? Єдине справжнє чудовисько на цьому континенті?

Ері всміхнувся своєму віддзеркаленню. Бліда шкіра ледь зморщилася, блакитні очі, які раніше походили на неживі камінці, тепер були живі.

Нереїда. Він врятує її. Все, що сталося з ним за ці тисячі років, забудеться. Він почне спочатку. Біля неї.

Та хіба втечеш від свого відображення в дзеркалі? Воно пам’ятає й знає більше, ніж ти хочеш. На білій шкірі Ері бачив ріки чужих сліз, криваві відбитки пальців. В очах - згаслі зірки тисяч життів.

І так щоразу. Тепер - Елфйоре й Роджія, які теж стануть цими зірками.

Нереїда би не допустила цього. Ері давно забув, що таке сором. Але перед нею він хотів бути найкращим. Благородним, світлим і добрим, як і вона сама.

Він пішов до Роджії. З поганими новинами, але хай вона почує їх від нього.

У помаранчево-сливових покоях леді Роджії тихо. Зазвичай вона сміялася з Доні, жартома декламувала вірші, плюскотіла в ванній. Тепер у кімнаті поселився глухий і німий смуток. Сама леді Тіо чорною статуєю застигла біля вікна, дивлячись на снігопад.

- Роджіє?

- Старійшина Елнаур вирушить до Тарвеніру за п’ять днів, - сказала вона хрипко. - Привезе тіло батька. Допоможеш із похованням?

Ері знав, яка допомога їй треба. З грошима, почесними проводами й урочистостями проблем немає - Кейтлена Тіо багато хто любив, особливо найближчі друзі й родичі. Ні, Роджія хотіла, щоби Ері був поряд.

- Я спробую.

- Він мав вирушити раніше… Чому Старійшина досі тут? Мій батько гниє десь у Тарвенірі! Як це низько…

- Я згоден. Але Старійшина має провести шлюбну церемонію.

Роджія не повернулася до нього. Він міг поклястися, що дівчина холодно всміхнулася.

- Ну звісно. Його високість Елфйоре… Це Нарінас Еффмайєр?

- Ну… Ти перша.

Тут чорна статуя ожила й Роджія повернула до Ері набрякле від плачу обличчя.

- Що ти сказав?

- Ти виходиш заміж. Це все рада дворян, вони… Вони не знали, що робити з Тіньовими Воїнами. Я вирішив, що буде нечесно віддати їх твоєму дядькові. Тому запропонував одружити тебе з принцем Рамареєм. Він як чоловік отримає Кейтленові, тобто твої…

- Ні, це якийсь жарт, - вона спробувала всміхнутися. - Не може бути, щоб і ти…

- Сталося щось ще?

- Хіба не здогадуєшся?

Не треба багато питати, щоб зрозуміти. Зі смертю батька Роджія втратила й прихильність королеви. Для неї це величезний удар. Хоча леді Тіо й не дурна, якась частина всередині сподівалася на щире ставлення королеви. Це та частина, яка тягнулася до її величності як до рідної матері, знайшла певний захист під її крилом і довірилася.

Ері знав усе це. Вистачило кількох хвилин першої розмови з леді Роджією роки тому й базової інформації про її родину.

- За всю поїздку вона майже не говорила до мене, - прошепотіла Роджія зі скляними очима. - Я тільки почула, що їй дуже шкода. Ну звісно, їй шкода. Не через смерть мого батька чи її власного чоловіка. Ні! Знаєш, чому їй шкода? Тому що я знаю, з ким вона зраджувала! І тепер вона не знає, що зі мною робити! Війська від мене вже не взяти! Зате його можна отримати від леді Нарінас, цієї клятої сучки!..

Її гнівна промова закінчилася риданнями. Ері швидко притис її до себе. Леді Роджія тряслася від плачу й глухо стогнала. Співоча пташка, тепер позбавлена крил і голосу.

- Не все втрачено, чуєш? - сказав тихо Ері й почув дивне тремтіння в голосі. - Шлюб із принцем дасть тобі нові…

- Замовкни.

Роджія відійшла від нього й на його камзолі лишилися мокрі плями від сліз. Леді більше не плакала. Її спустошені очі подивилися на Ері.

- Як ти смів приймати таке рішення без мене? Варто лишитися самій - і всі один поперед іншого хочуть стати моїми господарями?

- Такий закон Фйорекай, ти ж знаєш…

- Наплювати на закон! Принц Рамарей ще дитина!

- Дев’ятнадцять років.

- На одинадцять молодше за мене!

- Хіба це важливо, коли ти можеш стати королевою?

Посмішка Роджії перетворила її обличчя на страшну глиняну маску.

- Скоріше нас уб’ють, як мого батька.

- Я не дозволю…

- Йди геть.

- Ні, ти послухаєш мене! - Ері підійшов до неї й схопив за плечі. - Рамарею потрібна сила, а тобі - захистити батькову спадщину. Якщо не Рамарей, кронпринц знайде іншого чоловіка - менш приємного та корисного для тебе. Вони всі тільки й хочуть захапати землі твого батька й узяти владу над його військом. А з тобою ніхто не рахуватиметься, бо такі довбані закони - ти підкорятимешся чоловікові, народжуватимеш йому дітей і ніколи не візьмеш мечів до рук. І славне ім’я Кейтлена Тіо розтане в часі через твою слабохарактерність. А воїни, які поважали його, дивитимуться на тебе з презирством, як на жалюгідну…

- Замовкни!!!

- …Але принц Рамарей дивитиметься на тебе як на богиню і рахуватиметься з кожним твоїм словом, - вів далі Ері. - Захочеш стати на чолі війська - він підтримає. Він навіть до ліжка тебе не потягне, бо червоніє від самої лише думки про голу жінку! Сумніваюся, що він взагалі колись бачив голу цицьку або…

- А як же ти?! - не витримала Роджія. - Ти - мій Золотовласник! Чому не ти станеш моїм чоловіком?!

- Бо Рамарей зараз набагато важливіший. Орден хоче зробити його королем…

- А кронпринц Елфйоре зі своєю Нарінас просто розчиниться в повітрі?

Він знав її думки про нього. Роджія вважає, що Ері просто хоче бути вільним й іноді виконувати роль глядача в театрі, який кричить з натовпу “Біс!” або кидається черевиками в акторів. Зараз носок черевика перетворився на меча і влучив їй у саме серце.

- Різанина, Ері! Різанина й величезне багаття! Ось що отримає Орден!

- Все трохи складніше, але не так страшно, як ти собі…

- Думаєш, я ще хочу слухати тебе? Забирайся!

Розмови не склалося. Ері пішов. Зазвичай Роджії треба трохи часу, щоби прийти до тями. Зараз рани ще дуже свіжі. Смертні завжди так… Стільки марного болю.

***

Після незавершеної пригоди з пограбуванням королівської кімнати Доні прокинулася в своїх покоях. Від Білого Ікла й досі крутилися кола перед очима, а пальці ледь поколювали, наче весь цей час були занімілі. Як вона опинилася в своїх покоях - невідомо. Лише пам’ятала здивований погляд Натана й блискавичне наближення підлоги.

Якби таке сталося на ринку під час справжньої справи, її би вже давно відправили на верфі! Натовп нещадний, а Кордіс Галей - тим паче. Ото би він зрадів, якби ця дрібна крадійка-невдаха просто валялася посеред вулиці в двох кроках від місця злочину.

У покоях шаруділа служниця.

- О, міледі, ви вже прокинулися? Ваша сукня готова.

Доні подивилася на вбрання. Повністю жовте, без жодних прикрас і чорних елементів.

- Жовте?

- В знак трауру дворяни вдягають лише власний колір, - служниця схилила голову. - Щоби показати повну відданість і скорборту.

- Точно… Коли би ще я виглядала як кукурудзяний коржик.

Доні встала з ліжка й її хитнуло. Служниця схопила її під лікоть.

- А тепер-но розкажи, як я опинилася тут?

- Вас уночі приніс пан Адер. Сказав, вам стало погано посеред коридору. Міледі, чому ви були вночі на іншому поверсі, ще й коли у вас періодики?

Точно. Доні й забула.

- Слава Саннатарові, я взагалі жива лишилася…

Не те слово. Відвар був міцніший, ніж той, що давала Ненька. Цього разу в її стані вона мала пролежати без тями тижнями, як король.

- А чи чула щось про леді Камелі?

- Міледі себе добре почуває. Вона зараз у своїх покоях. Ви хочете до неї на прийом?

- Ні-ні-ні! Хай відпочиває.

Принаймні, з Нейджі все добре. Якби її викрили й у чомусь звинуватили, служниця не забула би таке.

Доні поволі вмилася й перевдяглася в жовту сукню. Хвіст з голови почав відпадати. Дівчина дочекалася, коли служниця вийде, й спробувала прикріпити його сильніше. Та легке оніміннях в пальцях заважало.

- Дозволиш?

Доні різко повернулася - хвіст у руці, шпильки в зубах. Ері Лоріан ледве стримав сміх.

Тільки не це. Що йому знову треба? Зараз почне нести свої дурниці. Краще скоріше втекти від нього!..

- Ще вас не вистачало! - Доні повернулася до дзеркала. - Прокляття Порожнечі, чому я постійно потрапляю на цей ландан?!

- Ти ж у порядку?

- Так, а що? - Доні не звертала на нього уваги й намагалася швидше причепити хвоста, але не вдавалося.

- Якщо в порядку, можу не турбуватися, що ти вживаєш міцні ландани без мого дозволу. Чи турбуватися?

- Трясця, пане Лоріане!

Доні знову різко глянула на нього й її булавки й хвіст попадали. Ері захихотів.

- Не сичи, як зміюка, - захихотів він і швидким рухом підібрав усе. - Давай я допоможу, а ти виконаєш моє прохання.

- Якщо це знову якась дурня з втечею з вами казна куди - залиште це тим, кому не насрати. Більш шляхетним.

Ері вміло й акуратно причепив хвоста. Доні й не встигла зрозуміти, як він це зробив.

- Знаю, я налякав тебе своїми пропозиціями, але зараз справа серйозна.

- Кажіть. В обмін на ситну вечерю та жменю золота.

- Про золото не турбуйся. Я сьогодні відправлю твоєму притулку дарунок. Гадаю, скоро не впізнаєш рідне гніздечко.

Вчинки безсмертного не збагнути. Ні його дії, ні слова інколи не піддаються логіці. Що досі змушувало Доні довіряти Ері Лоріану - він все ще не видав її.

- То чого вам?

- Це стосується леді Роджії. Ви з нею подруги. Ти зможеш підібрати слова, бо я трохи…

- … зашкарублий?

- Дуже… ємко, - Ері почухав потилицю, намагаючись приховати ніяковіння. Так його ще не називали. - Це так помітно?

- Скоріше, закономірно. Ви черствий, наче Ненькині сухарі.

Чого вже боятися? Він її не здасть і не заподіє шкоди. Хотів би - давно би щось зробив. Але пройшло стільки часу й пан Лоріан досі робить вигляд, ніби нічого не знає про неї. Виходить, йому байдуже.

Ері розповів їй про весілля Роджії та принца Рамарея. Слухаючи його, Доні вкотре зрозуміла - вона живе в справжньому гадюшнику.

- Звісно, вона вас не слухатиме, - пирхнула Доні, дослухавши історію. - Ви би стали слухати людину, якій ви раніше довіряли, а вона в кладе вас під іншого? Роджія чекала, що ви скажете: “Гей, мала, не турбуйся!”.

- Насправді все не так катастрофічно, як здається…

- Не для неї. Її життя посипалося, мов будиночок із сірників. Вона почувається безпомічною. Прокляття Порожнечі, я завжди себе так почувала, коли мене кидали в клітку! Хіба ви не маєте цієї тисячолітньої мудрості чи як там кажуть…

- Маю, але вона дещо… зашкарубла. Ти сама як вважаєш, чи варто їй вийти за нього?

- Їй краще вийти за вас. Я дізналася про принца Рамарея кілька днів тому. Вас хоча би знає народ! Про вас говорять багато хорошого. А він що?

- Титул є титул.

- Іноді я сумую за притулком. Там усе простіше. Тільки два титули - порядна людина і забитий чушпан.

- Хто з них ти? - спробував пошуткувати Ері.

Доні глянула на нього так, що той нервово захихотів.

- Я поговорю з нею, а ви дасте мені спокій.

- Не впевнений. Але спробуймо!

З першого дня леді Роджія не дуже подобалася Доні. Багата й зверхня задавака з легким життям. Але швидко стало зрозуміло - вона потребує схвалення, уваги й шаленої любові. Певно, через Лоріана все. Роджія, як і будь-яка леді тут, мріє про весілля й щасливу родину, де всі люблять один одного. Натомість Ері багато років був із нею, але нічого цього не дав. Зашкарублий. Що для Роджії вартують її статки, маєтки й землі, якщо навіть із цим її не люблять?

Доні було шкода леді Тіо. Тепер ще й цей шлюб. Роджія не любить принца Рамарея. Але… раптом із ним вона матиме шанс на справжню родину, яку так хоче?

Вона знайшла подругу в її покоях - де би ще вона була після ночі молитв у Храмі Саннатара? Роджія сиділа на колінах біля свого ліжка, схиливши голову. Певно, не мала сил, щоби піднятися. Руді прядки вибилися з простої плетеної зачіски, плечі опущені.

Доні мовчки підійшла й сіла коло неї.

- Як ти?

Леді Тіо мовчки похитала головою.

- Я… Я чула про весілля з принцем.

- Тебе Ері послав?

- Боронь Творець! Ні. Просто я не можу бачити тебе такою.

- Що ж… - Роджія схлипнула. - Можливо, на півдні леді не плачуть. Можливо, у вас замість сліз пісок або отрута піщаних змій, звідки я знаю… Я хочу до Саквохелісу. Туди, де мене не видаватимуть заміж, наче я власність! Без сили, без голосу…

- Як це? - Доні струснула головою, немов їй почулося. - В тебе немає сили? А як же Ері, він не захистить?

- Це була його ідея! - викрикнула Роджія в сльозах. - Все, щоб не попсувати собі репутацію…

- А твої солдати? Тіньові Воїни?

- Вони перейдуть моєму дядькові.

- То що, ти просто так віддаси якомусь чужинцю справу свого батька?

Леді Роджія не відповідала. Доні дивилася на неї й не розуміла, в чому проблема. Сильна, впливова, багата - і каже, що нічого не має. Невже все, що мала леді Роджія, давав їй батько? Виходить, без нього Роджія - пусте місце. Лялька з підписом “Тіо” на лобі.

Ні, так не має бути. Леді Роджія - точно не зі слабачок.

- Може, досить рюмсати? - сказала Доні. - Інакше твоє місце при дворі посяде леді Нарінас Еффмайєр й королева забуде про тебе.

- Ти… - леді Роджія подивилася на подругу почервонілими очима. - Ти взагалі не маєш манер.

- Зате мізки є. Тобі дають можливість утриматися на ногах. Ще й як утриматися - біля самого принца! Якби мені запропонували вийти на принца, я би…

Раніше леді Роджія сказала би на кшталт “для такої селючки це дійсно єдиний шанс”. Але зараз вона не мала сил на грубощі. Доні й сама сказала це:

- Для простих людей, як я, подібні можливості випадають рідко. Якщо ми падаємо, новий підйом дається складніше попереднього. Ніхто не дає нам опори, тебе всюди шпиняють, бо ти ніхто. Хіба ж легко вставати, коли твої ноги щоразу ламають? І поки ми загартуємося, пройде не рік і не два. Це шлях на все життя. Але ж тобі пощастило! Так, ти ще цього не бачиш. Біль від утрати закрив тобі очі. Та спробуй… зробити цей крок наосліп. Тебе тримають за руки. Не ув’язнюють! А тримають від падіння. Щоби твої ноги не переламалися остаточно й якась Нарінас Еффмайєр не станцювала на твоїй спині.

Роджія підняла очі й мимоволі схопилася за руку Доні. Та стиснула її пальці.

- Ти ж не даси їй і всім іншим танцювати на твоїй спині й кістках славетного Кейтлена Тіо?

- Ні… - голос леді Роджії тремтів. - Не дам.

В її очах загорілися вогники. Хоча вона все ще була бліда й втомлена, далеке відлуння рішучості поступово наповнює її.

- Дякую.

Вона обійняла Доні. Та за мить відокремилася й запитала:

- А що значить “прості люди, як я”? Ти ж дворянка, твій батько барон...

- Я?! - Доні ніяково засміялася. - Я ж селючка, ти завжди так кажеш. Не звертай уваги, я не ображаюся!

- Хай відпаде язик тому, хто ще раз назве тебе так, - Роджія спробувала всміхнутися й її обличчя трохи ожило. - І мені теж.

***

Рамарей вкотре пошкодував, що вирішив довіритися Ері Лоріану. З одного боку, шлюб із Роджією Тіо піде лише на користь - юнак буде подалі від палацу, зникне з поля зору своїх ворогів. Він матиме військо, дім, віддану дружину поряд. Але ж вона не кохає його. Тож навряд чи йтиме назустріч.

Принц активно готувався до церемонії в своїх покоях. Навколо крутилися п’ятеро кравців, вони підганяли святкове вбрання за розмірами, прикладали до принца нові тканини.

- Благородна фіолетова парча з золотим шиттям виглядатиме велично… - наспівував кравець. - Цей блиск додасть святу ще більше…

- Усюди ця фіолетова парча, - пробурчав Рамарей.

- Ну звісно, ви ж принц! - усміхнувся кравець. - Тому й вбрання має бути королівське!

- Хочу темно-зелений оксамит із золотим шиттям.

- Але темно-зелений - не королівський колір…

- Так я і не король. Дайте врешті-решт темно-зелений!

Поки Рамарей дивився на своє відображення в дзеркалі, до покоїв увійшов Лотар. Як завжди, з-під його плаща виглядала нахабна котяча морда.

- Поки ваші кравці тут, я хотів попросити відрізок помаранчевого шовку, - сказав він.

- Теж зібрався одружитися? - мовив принц, кинувши на нього швидкий погляд.

- А хто зна, що буде завтра? - Лотар почав перебирати тканини в скрині. - Я маю передати в спадок право доглядати за вами.

- Краще тебе нікого немає.

- Хіба що Ері Лоріан... О!.. Дайте цей.

Він схопив величезні ножиці й заходився різати шмат помаранчевого шовку, не звертаючи уваги на розпачливі вигуки кравців. Рамарей не озирнувся.

- Лотаре, як думаєш, що їй подобається?

- Кому? Леді Роджії? Ніколи не спілкувався з нею.

- А… - Рамарей виглядав засмученим, але ось він стрепенувся і знову спитав: - А жінкам? Ну, загалом? Що їм подобається?

Лотар, зайнятий шовком, випростався й побачив, що принц червоний, мов помідор.

- Роками подорожували континентом, а мені навіть на думку не спало затягнути вас до борделю, - охоронець почухав ножицями потилицю. - Та й ви ніколи не питали за це… Я взагалі думав, що дівчата вас не цікавлять!

Принц почервонів ще більше. І хоча він намагався й далі тримати гордовиту поставу перед дзеркалом, його бігаючий погляд видавав щире збентеження й розгубленість.

- Леді Роджія дуже вродлива, - мовив він. - І добра. Так про неї кажуть.

- Згоден, - Лотар почав возитися з котом і довгою шовковою стрічкою. Через хвилину підійшов до принца: - Дивіться, який красень!

Він показав Рамарею Щасливчика-Вогнехвостика - у того на шиї красувався великий помаранчевий бант у тон до його рудого хвоста. Кіт виглядав спокійним - здається, від вже змирився зі своєю долею і тепер був готовий до нових витівок хазяїна.

- Це улюблений колір леді Роджії, - сказав Лотар, дивлячись на кота з неймовірною ніжністю. - Ти не залишиш нашому принцеві жодного шансу, так, мій хороший?

- Лотаре.

- М?

- Ти мені взагалі не допомагаєш.

Охоронець перестав лебезити з котом і нарешті поглянув на Рамарея.

- Вони люблять увагу й турботу. Скільки би років їм не було. Тому при першій зустрічі обов’язково поцілуйте їй руку. Надягніть той клятий фіолетовий кафтан з помаранчевим оздобленням. Покажіть, що ви хоча би трохи її знаєте. А в якості церемоніального подарунку принесіть шаблю з топазовою рукояткою - так ви покажете, що приймаєте її якою вона є. Ви ж пам’ятаєте, як Кейтлен Тіо хвалив її навички? В нашій країні, ви знаєте, про це не говорять, але жінки ненавидять тих, хто обмежує їхню свободу. Якщо вони їх не люблять, звісно. Або якщо вони не шльондри… Святі Палати, все-таки треба було відвести вас до борделю…

- Ти можеш дати якусь суттєву пораду? - не витримав Рамарей. - Ти ж був одружений!

- Був, - Лотар спохмурнів і на мить запала мовчанка. - Дружина казала, що я маю бути сильним. А коли я палив землі Меррею й Еккаліну - взяла й пішла від мене! От і зрозумійте жінок. Їм даєш що просять, а на виході що? Тому краще дивувати.

- Я не знаю, чим здивувати леді Роджію…

- У ліжку? - Лотар розреготався й наполоханий кіт спробував вирватися з його обіймів. - Її Золотовласником був сам Ері Лоріан, а в того досвіду як бліх у цього ось…

- Ти ж його купав нещодавно!

- У цьому вшивому місці купання не допоможе, - Лотар почухав кота й смачно поцілував у ніс. - Здивуйте її. Ви знали, що леді Роджія навіть тут таємно тренується з шаблями?

- Звідки ти знаєш?

- Попліткував з охороною. Вона йде проти правил і навряд чи чекає, що нащадок корони підтримає її в цьому.

Рамареєві прийшла чудова думка. Ось такі поради від Лотара - в саме яблучко.

***

Головна частина весілля - церемонія під головуванням Старійшини Елнаура. В знак благословення союзу її проводили в Храмі Саннатара, як і всі попередні шлюби королівської родини. Зазвичай сюди з’їжджалися дворяни з усього Фйорекай та навіть сусідніх країн. Але зараз шлюб укладали швидко й без галасу, з гостей - лише ті, хто приїхав на бал.

Церемонію призначили через п’ять днів після таємничої смерті короля. В повітрі досі трималася важка напруга. Дворяни дивилися один на одного з підозрою. Всі посмішки стали маскою, побільшало поглядів через плече й беззмістовних мовчазних пауз.

Королева в знак трауру зняла свої прикраси, змила фарби з обличчя й надягла просту фіолетову сукню. Коли леді Роджія також почала нести траур і вбралася в повністю помаранчевий колір на знак пам’яті про Кейтлена Тіо, їй наказали змінити колір на фіолетовий. Плювок у серце рудоволосої дами й усієї її родини.

Та носити фіолетове їй довелося недовго. Вже за чотири дні вона приїхала до Храму Саннатара в своїх родинних кольорах. Серед присипаного снігом саду леді Роджія виглядала як незвичайна величезна квітка з невідомих країв. Її велична помаранчева сукня з блискучої важкої парчі, з чорним мереживом і камінчиками одразу привернула увагу дворян, служителів Храму й Ордену. На плечі вона накинула короткий чорний кожушок із помаранчевим воротом, а на голові - витончена діадема й чорно-золота вуаль. Всі ці дні кравці не знали відпочинку. Вона ж не могла бачити цю сукню. Лише сьогодні леді Роджія вперше подивилася на неї як на свою броню. Колись, коли вона надягне справжні обладунки, то спалить цю сукню вщент.

Для церемонії відкрили двері, що вели одразу в залу зі статуєю Саннатара. Від них до самого вівтаря йшла червоно-золота доріжка. Наче самі сини Творця прийшли, щоб засвідчити цей шлюб.

За традицією наречена перша зайшла до Храму. Біля входу її чекав Ері. Роджія мовчки взяла його під руку. На мить затрималася й повернулася назад. Близько сотні гостей стояли за нею, чекаючи, доки вона нарешті зайде. Певно, змерзли й тепер вимушені трястися на морозі, доки наречена думає.

“Це щоб не втекла”, - вирішила Роджія.

Вони з Ері пішли до вівтаря. Там, на золотому постаменті, під захистом крил Саннатара, вже стоять принц Рамарей і Старійшина Елнаур.

Якщо цей малий її скривдить, не вона його вб’є - з ним розберуться її Тіньові Воїни.

- Все на краще, Роджіє, - прошепотів Ері. - Ти сама це розумієш.

Вона не відповіла. Їй довелося змушувати себе не думати за Ері й навіть не дивитися на нього. Якщо вже він так вчинив, треба зробити зусилля й забути за нього. Інакше шлюб стане справжньою тортурою.

Чужий для неї. Ері - чужий. Незнайомець.

Зал за спиною поступово заповнювався гостями. Чим ближче вівтар, тим гучніше перемовлялися вони між собою. Нарешті Роджія піднялася на постамент і легенько вклонилася Старійшині й його високості.

Принц Рамарей дивився на неї з неприхованим жалем. То його теж змусив Ері? Вірогідно. Юний принц не хоче втягувати її в конфлікт із старшим братом і дядьком.

З-за його плеча виглядав Лотар - сьогодні причесався, почистив одяг і нап’ялив на кота помаранчевого банта. Від вигляду тваринки Роджія ледь усміхнулася. Напруга всередині трохи спала.

Старійшина почав свою промову про важливість цього дня, благословення Саннара й “Творець написав Сувої, за якими ми всі живемо”. Роджія мало слухала. Вона дивилася на Рамарея, намагаючись згадати хоча би щось.

Принц часто навідувався до Лімару, серця Тіонесу. Проте вона вже жила в палаці. Лише Кейтлен часто спілкувався з ним, іноді згадував про нього в розмовах. “Розумний хлопчик зі світлою головою” - так він про нього казав.

У колі придворних дам про нього не говорили поганого - та й хто би дозволив? Але навіть у розмовах “за спиною” дами знизували плечима. Про принца Рамарея навіть чуток не було, не те що правдивих історій.

Тим часом Старійшина закінчив свою промову й звернувся до наречених:

- Настав час клятви. Повторюйте за мною. Перед очами Саннатара клянуся тобі в відданості.

- Перед очами Саннатара клянуся тобі в відданості, - разом заговорили Роджія та Рамарей.

- І нехай Творець покарає мене, якщо я відвернуся в нужденний час.

- І нехай Творець покарає мене, якщо я відвернуся в нужденний час.

- Нехай Саннатар вбереже нашу родину своїми крилами. Його милістю цей шлюб стане на благо.

… його милістю цей шлюб стане на благо.

Не Саннатар вирішив дати це “благо”. Все це - Ері. Його рук справа. То він - Творець, що ходить по землі?

- Тепер, - Старійшина звернувся до принца. - Ви можете піднести подарунок.

Ще одна частина церемонії - вручення дарунку новоспеченій дружині. За традицією, вручають якусь прикрасу чи золоту накидку. Роджія вже була готова до цього.

Але Рамарей повернувся до Лотара й узяв з його рук продовгуватий оксамитовий згорток. Тканина впала додолу й усі побачили вишукані піхви з шаблею. Її хрестовина блищала від розсипаних дрібних вогнекамінців. Гості охнули. Де це бачено, щоб наречений дарував своїй обраниці зброю?

Коли здивована Роджія взяла до рук подарунок, Рамарей вклонився їй. Це означало, що віднині вони одного рівня. Гості знову охнули. Роджія теж.

- Прошу вас… - вона не дібрала більше слів.

Рамарей випростався.

- Дістаньте меча, - промовив він так, щоб чула лише вона. - Чи приймаєте мій подарунок?

На них дивилися більше сотні гостей. Всі бачили те, чого в Фйорекай вже давно не було - чоловік дозволяє своїй жінці взятися за зброю. Роджія могла відмовитися від подарунку і прийняти звичну роль господині дому.

Ні. Вони всі дивляться на неї як на чергову придворну даму, що стала “щасливицею” біля королівської родини. Рамарей, певно, це знав і дав їй перший важіль. Крихкий і невеликий. Але перший. І тому важливо не випустити цю можливість.

Роджія рвучко витягла шаблю. Цнотливе лезо блищало й заворожувало дівчину чистотою металу й вузьким витонченим клинком. Дівчина перевела блискучі очі на Рамарея й посміхнулася. В цей момент вона зрозуміла, що все не так погано.

- Леді Роджіє, ви приймаєте подарунок? - незворушно спитав Старійшина Елнаур.

Наречена глянула на натовп. Вона вже відчувала, що зараз буде.

- Так, приймаю.

Натовп загув. Рамарей з полегшенням посміхнувся. Роджія сильніше стиснула рукоятку шаблі й це дало їй ще більше впевненості.

- Тепер ви можете поцілуватися.

Наречені торкнулися вустами один одного. Роджія все ще тримала в руці шаблю. Та віднині вона не ховатиме її. Нехай усі знають, що вона - сильна.

…

Змінити всю країну на дрібне графство. Дурний вчинок, але чого ще очікувати від недалекого принца? Принайні, так говорили про нього. Якщо навколо людини немає гидких чуток, то причина цього вже може дати купу легенд. Чи він нормальний взагалі? Можливо, за ним уже лежить купа трупів, які він дуже добре приховує? Не може бути, щоб у такій “запальній” родині був мирний і спокійний юнак зі світлою головою.

Так, вартувало Рамареєві кілька днів провести в палаці, як за його спиною почали шепотітися. Чого він і очікував, тому й не хотів їхати.

В очі йому ніхто нічого не казав. Але цього й не потрібно. Рамарей був достатньо розумний, щоби бачити й чути без зайвих слів. Та він не вважав чутки про себе дужи значущими.

Сидячи на святковій трапезі в бальному залі, принц помітив кілька зацікавлених поглядів. Гості одразу ховали свою цікавість за келихом або несподіваною розмовою з сусідом за столом.

Інколи хтось підходив для особистих привітань. Першим став кронпринц Елфйоре.

- Мої вітання, Роджіє! Шкода, що мені доведеться шукати нового партнера для…гм… для тренувань. Гарного вечора!

На молодшого брата він навіть не глянув. Рамарей не здивувався.

- Ми тренувалися на шаблях, - пояснила Роджія. - Ви ж знаєте, у мене був Золотовласник, він би не допустив, аби…

- Міледі, я все зрозумів, - Рамарей одразу поцілував її руку. - Це лише Елфйоре, не звертайте на нього уваги.

Підходили дворяни, вклонялися й бажали щастя й достатку новій родині. Ось з’явився Моріанд Еклін.

- Ваша церемонія вразила, - мовив він. - Я обов’язково розповім Лінон. Тож чекайте в гості!

- Дякую, мілорде.

- Їм не вистачало такого шоку… Та це колись мало статися, бо нинішній устрій вже зживає себе. Ви так не думаєте, ваша високосте?

- Погоджуюся, - відповів Рамарей. - Нові правила приведуть до нових звершень.

- Гарні слова. Сподіваюся якось погостювати у ваших володіннях. Міледі…

Та на церемонії дива на сьогодні не закінчилися. Коли гості нарешті завершили з привітаннями й почали ласувати святковою їжею, до зали увійшли троє воїнів у коричневих плащах. Всі втупилися в них, забувши про вечерю. Адже це ще одна вирішальна мить! Що скажуть воїни, які не вклонялися нікому, крім Кейтлена Тіо? Чи визнають вони Роджію своєю хазяйкою? Чи вони оберуть вихідця з королівської родини?

Роджія і Рамарей підвелися. Це був великий знак пошани для воїнів. Середній - високий чоловік років тридцяти із шаблею на поясі й шрамом поперек обличчя - зробив до них крок і вклонився.

- Я - Ендор Фей, капітан Тіньових Воїнів, - сказав він. - Наші загони святкують цей день разом із вами. Бажаємо вам витримки. Ми завжди до ваших послуг… міледі.

І всі троє як один схилили голови, тепер уже перед Роджією.

- Дякую, капітане Фей, - Роджія стримано кивнула.

- Після весілля ми чекаємо на вас у нашому штабі - є низка важливих питань.

- Неодмінно, капітане. Насолоджуйтеся святом.

Ендор Фей наостанок подивився на Рамарея, поважно кивнув йому і вийшов зі своїми супутниками. Гості за столами мовчали якусь мить, а потім продовжили трапезу.

- Ері буде радий, - прошепотіла Роджія, хоча їй хотілося кричати від щастя й тріумфу. - Тепер у вас є сила.

- Скільки їх?

- П’ять тисяч. Разом із тими, хто чергує на сході і Північній Межі.

- А без них?

Роджія глянула у вічі Рамарею. Він щосили намагався приховати хвилювання й намагався бути спокійним.

- Послухайте, Рамарею, - вона взяла його за руку. - Щоб вас захистити, достатньо лише мене і тої шаблі, що ви подарували. Але ми не можемо вимагати цього ж від Тіньових Воїнів. Принаймні поки не завоюємо їхню довіру. Зараз їхній уклін був скоріше для гостей, а не для нас. Бо всі знають - потрібна видимість. Але насправді нам усім потрібен час. Ми всі ходимо по вістрю ножа. Кожен наш подих, рух, кожне слово можуть стати останніми будь-якої миті, - Роджія взяла келих із вином. - Так мій батько сказав, як тільки я увійшла до палацу… То ж хіба є сенс хвилюватися за щось, чого може і не бути? Випийте вина, Рамарею, - і вона залпом випила весь келих. - Сьогодні вночі на вас чекає більш важлива місія.

Принц вмить зблід. Роджія нетерпляче запхала йому в руку келиха.

- Міледі, я маю вас попередити, що… Ну тобто, я ніколи…

- Я знаю. В колі придворних дам, у чутках, лунає багато імен. Вашого серед них не було. “Принц Рамарей невинний і чистий, як немовля”.

Вона ледь посміхнулася, намагаючись цим полегшити напруження. Але Рамарей думав зараз про одне - кронпринц може задушити їх обох. Або герцог Еаліс. Та зараз загрози немає, навколо - надійна охорона. Лотар і Ері теж не спатимуть сьогодні. Рамарей вірив їм як собі. Він старався не думати про те, що Ері Лоріан віддав йому свою жінку заради зміцнення позицій. Бо інакше все це виглядає безглуздо, дивно й навіть… не по-людськи.

- Все буде добре, міледі, - сказав він, ледь вірячи в ці слова. - Не інакше.

Він ще не знав, що його передбачення не здійсниться. І мова взагалі не про подружнє ліжко. Але про це згодом.

Зараз молодята насолоджувалися вечерею і старанно приховували хвилювання. Тривоги Рамарея щодо майбутнього вилітали з голови, варто було лише глянути на дружину. А Роджія навпаки - змирилася зі своєю долею і зараз дійсно думала про майбутнє.

Ері попросив її захистити принца. Звісно, в неї були ілюзії, що їй вдалося підкорити серце безсмертного. Але він так просто віддав її іншому… Так, із благородною метою. Та чи дозволяє йому поводитися із нею як із коровою на ринку?

Роджія глянула на гостей. Ері сидів у далекому кутку й захоплено різав ножем курча в тарілці. Інші теж займалися своїми справами.

Все ілюзія. Весь цей удаваний мир, безтурботні балачки, дзвін посуду, музика. Їжа, що вони їдять. Вино, що ллється в горло. Блиск коштовностей у зачісках і на шиях придворних дам. Спокій на обличчях мілордів. Незворушність Старійшини Елнаура. Безтурботність Ері. Все - фальшиве й несправжнє. Роджія відчувала це кожною клітиною свого тіла.

Реальне лиш одне - Рамарей із його проблемами за плечима і небезпека, що тепер чатує на їх обох за кожними дверима.