Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Зранку Еаліса вже не було. Покоями шаруділа Силія, вона збирала пусті пляшки з-під вина та зім’яті простирадла.

- А його світлість… - присоромлена Нейджі визирнула з-за ковдри.

Силія спокійно всміхнулася.

- Його світлість пішов у справах. Вас по обіді чекають на прийомі у її величності.

- Її величності?

- Скорботний обід, - служниця стисла вуста й опустила очі. - Весь палац тужить за його величністю Аллареєм. Це велике горе для всіх нас.

“Не для всіх, один зараз точно радіє”, - подумала Нейджі.

- Сподіваюся, ти нікому не…

- Не турбуйтеся, пані, - дівчина продовжила збирати простирадла. - Я в великому боргу перед його світлістю. Можете не сумніватися в моїй відданості.

Вона пішла, щось наспівуючи під носа. Мелодія здавалася особливо недоречною в ситуації з королем Аллареєм. Як спів тих пташок, що гніздяться на деревах на кладовищах у Саквохелісі.

Нейджі якийсь час лежала в ліжку, згадуючи вчорашнє. Все сталося лише кілька годин тому? Бал. Поява принца Рамарея з поганими новинами. Вони з Еалісом вбили короля. Потім Еаліс зайшов до неї й…

Найперша думка - батько вб’є її.

Наступна - до сраки батька. Він уже не вирішує її долю.

- О, міледі, - раптом мовила Силія. - Його світлість передав - зробіть усе якомога швидше.

Усе. Це означає “пробратися до покоїв королеви й поставити печатку”. Вони говорили про це напередодні.

Вочевидь, сам він уже ні на що не здатний. Поки що. Його титул тримався лише завдяки Алларею. Та тепер, коли той мертвий, Еаліс дійсно ніхто.

На мить Нейджі замислилася. Якщо кронпринц Елфйоре стане королем, він може відпустити її з палацу. Але ж Еаліс… Тепер вона не відмовиться від нього, навіть якщо інші рішення здаються краще.

Пізніше з’ясувалося, що королева відмінила скорботний обід. Зі своїми найближчими придворними дамами - принцесою Маріаною, леді Ельфер, Тіо та Еффмайєр - вона поїхала до Храму Саннатара, щоб помолитися за душу покійного короля. Роджія прагнула лишитися в палаці, та їй, що тільки-но втратила батька, теж потрібна милість Творця. Тож вона зібралася з силами й вирушила. Молитва за упокій триває добу. Королева та її дами лишаться в Храмі на цілу ніч.

Нейджі сиділа в покоях, не знаючи, з чого почати. Еаліс сказав їй - королева носить із собою в кишені мішечок із коралового оксамиту. Там вона носить печатку. Це маленьке тиснення у вигляді руки, що тримає корону, вміщається на кінчиках двох пальців. На питання “А звідки ви знаєте?” Еаліс не відповів.

Сьогодні був би чудовий день для викрадення печатки. Королева у скорботі, вона могла забути її на столику в покоях…

- Міледі, до вас леді Тоддінгот, - повідомила Силія й Нейджі сіпнулася з переляку.

- Так… Хай зайде.

У леді Тоддінгот цікава звичка. Вона завжди придивляється до оточення. От і зараз. Леді зайшла, з шурхотом підібрала спідниці сукні й почала ходити по покоях, поглядом ковзати по всьому, що бачить. Нейджі здогадувалася - ця пані видивляється речі, що погано лежать, аби прибрати їх до рук. Цей цупкий погляд чіпляється за кожну блискучу річ. А вчора на балу Нейджі взагалі побачила, як леді Тоддінгот запхала золоту ложку собі під корсета.

То он чому вона залізла до неї в покої у першу ніч. І ні, леді Тоддінгот не злодійка. Вона просто хвора.

- Якщо вам сподобалася якась прикраса, я подарую, - сказала Нейджі.

Доні в цей час саме придивилася до оламеєвого персня на дамському столику.

- Мені нікуди їх надягати, - відповіла вона, хоча продовжила дивитися. - В тому місці, де я виросла, бали не проводять.

- То чому ви тут?

- Не маю компанії, щоб покататися на конях. Леді не викрасти, як, наприклад, ось це.

Доні взяла зі столика витончене кольє з золотими пір’їнками. Її очі хижо засяяли. Нейджі помітила це.

- Можливо, вам подарувати його? Надягнете для вашого нареченого.

Леді Тоддінгот вмить зашарілася й поклала кольє.

- Не думаю, що він порадіє… якщо я грабуватиму благородних леді.

Цікаво. Чи змогла би леді Тоддінгот?..

Вони не дуже товаришували. Леді Тоддінгот усюди ходила за Роджією Тіо, в той час як Нейджі, вільна після посиденьок у королеви, гуляла палацом на самоті чи ховалася в бібліотеці. Проте дивачка з Ензахару завжди з нею віталася при зустрічі й не відводила погляд із відразою, як це робили інші. Ну хай вона вкрала кілька ложок на балу. Або придивляється до золотих прикрас, наче подумки вже визначає їхню вартість. Леді Тоддінгот поводилася так, наче її ніщо не турбує. Наче вона з іншого світу. Нейджі заздрила цій легкості. В такі миті вона згадувала про власне життя і тоді в долонях самі собою з’являлися вихрі темряви.

- То у вас все-таки є наречений? - почала Нейджі.

- Є. Можливо. Не знаю.

Леді Тоддінгот змовкла. Та ненадовго.

- Зізнаюся, міледі, зі мною такого не було. Порожнеча в голові, коли бачу його. Серце вилітає, наче його ковалі б’ють своїми молотами! Трясуться руки від бажання доторкнутися.

Нейджі трохи розуміла. Минулої ночі вона відчувала те саме. Їй хотілося розповісти про свою інтрижку з герцогом Еалісом, але змовчала. Раптом леді Тоддінгот пліткуватиме? Наприклад, із Роджією Тіо. А та, щоб вислужитися перед королевою, розповість і її величності, і всім навколо.

Думати довго не довелося - леді Тоддінгот сама почала торохтіти, мов пуста бляшанка в ящику.

- Він такий вродливий - я ще ніколи не бачила гарніших чоловіків! Всередині таке відчуття, наче я його вже знаю, але не розумію, звідки. Роджія й чути не хоче за нього… Як тільки я кажу, вона починає згадувати моє низьке положення й що воно настільки низьке, що легенький роман із простим помічником гірше не зробить… - леді Тоддінгот посумнішала. - Навіть друг відвернувся.

- Можливо, він сам мав плани на вас?

- А й правда! - леді Тоддінгот зробила величезні очі. - Я й не думала за це… Взагалі дивне місце цей палац, не вважаєте?

- Повністю згодна, міледі.

- Навіть її величність іноді здається полонянкою… Можливо, тому вона така сувора до вас. І всіх інших. Ми-то можемо поїхати. А вона лишиться тут, у цих стінах і з єдиною турботою - полити квіти чи вирушити до Веллі на полювання? Буде добре, якщо вона вирішить покинути палац, а своє золото роздати бідним. У столиці їх сила-силенна. Живуть у якихось бараках, деруться за шмат хліба… Це страшно бачити.

Он воно що. То леді Тоддінгот крала ложки, щоб роздати їх біднякам? Нейджі уявила, як її кольє з золотими пір’їнками носить якась голодранка з брудним обличчям і в одязі, що не бачив мила кілька тижнів.

- Є одна цінна річ, - почала Нейджі. - Королева береже її в маленькому оксамитовому мішечку. Ця річ прогодувала би всіх бідняків королівства.

Не збрехала. В правильних руках печатка не лише нагодує бідняків, а й дасть кожному будинок, землю й по десятку слуг на кожен поверх.

Слова Нейджі змусили очі леді Тоддінгот засяяти.

- Здається… - мовила дівчина з Виноградного, - ви не проти легеньких пустощів?

Згодом двоє леді з півдня (одна - з півдня столиці, скоріше) вже йшли до покоїв королеви Марієль. Але войовничий настрій дам зник, як тільки вони побачили варту біля дверей у покої. Двоє вартових у багряних обладунках.

- Армія повелителів вогню, - прошепотіла Нейджі. - Відходимо.

Повз таких не пройдеш. Вони перевірять кожного гостя й запам’ятають усі риси обличчя. Якщо щось зникне з покоїв, ці хлопці вмить укажуть на злочинця.

Але очі леді Тоддінгот все одно сяяли від ентузіазму. Її приваблювала можливість шаленого ризику. Вони з Нейджі причаїлися за рогом на поверсі королеви. Звичайне явище - придворні дами тут ходять постійно, щоб навідатися до колекційного гардеробу її величності чи посидіти в її ванні. Хто би не зробив цього за відсутності хазяйки?

- Треба їх відволікти, - прошепотіла Доні й притулилася спиною до стіни. - Ще вчора їх тут не було. Повелителі вогню взагалі не охороняють покої. Отже, з’явилися вони спеціально, щоб охороняти пусті покої її величності. Прості прикраси? Навряд чи. Там дійсно щось цінне. Це і є та річ, про яку ви говорили?

- Так, - Нейджі визирнула з-за рогу, сподіваючись, що охорони вже немає. Її порадували здогадки леді Тоддінгот - судячи з усього, печатка дійсно там. - Ви неймовірно розумна.

- Для селючки? - захихотіла Доні.

- Я цього не казала, ви щось надумали.

- Одна з них жінка, чи не так?

- Обоє… Тільки дуже кремезні.

- Я це помітила. Ширина плечей і бедер трохи відрізняється. І постава більш м’яка. Але… - Доні раптом усміхнулася, бо з’явився новий неймовірний план. - Жінки частіше ходять сцяти.

- Вони не ходитимуть разом, - Нейджі ледве звернула увагу на прямий вислів Доні.

- Не ходитимуть. Та нам достатньо й того, що це часто. Особливо взимку і вночі.

- Я не знала, що в армії повелителів вогню можуть бути жінки.

- Все правильно. Коли діло доходить до смерті, ми стаємо божевільні… Досить виглядати! Я маю ідею. Тільки, - вони подивилися одна одній в очі, - здобич - порівну.

- Якщо ваша ідея спрацює, міледі, ви отримаєте все і навіть більше.

- Більше не треба. Лише коханого чоловіка та жменю золота. І давай перейдемо на “ти”. Ми ж уже партнери.

До цієї миті в Нейджі не було яскравого відчуття, що вона скоює злочин. Навіть убивство короля Алларея не піддавалося цьому буденному слову. Там термін мав би бути гірший. Але зараз, коли до справи приєдналася ще одна людина, вона помітила - масштаби збільшуються. З’явилася неприємна в’їдлива думка про зраду. Або Еаліс десь здасть, або ця дивачка Доні.

Леді Тоддінгот собі на думці. Вона аж збадьорилася, коли з’явилася можливість витягти щось із покоїв королеви. Серед сотень книжок, що Нейджі прочитала за все життя, траплялися описи розумового розладу. Хвороба змушує красти все, що погано лежить, зазвичай - дорогі прикраси та золото, й зветься гакохват. Кажуть, бажання вкрасти таке сильне, що людині здається, наче її щось чіпляє гачком і тягне до здобичі, і так - по кілька разів на день.

Еаліс скористався би цим. Нейджі вже уявляла, як він грає на слабкостях леді Тоддінгот і штовхає до крадіжок.

Та в Доні - тепер вони звали одна одну по імені, як подруги - лише засяяли очі, коли вона розповідала на ходу вигаданий план.

Втілять його пізно ввечері. Доні чекатиме на сходах, що ведуть до службового туалету. Нейджі тим часом спостерігатиме з-за рогу недалеко від покоїв. Коли обидві вартові зникнуть - це і є можливість.

У призначений час Доні стала в службовому коридорі з тацею та келихом. Кілька слуг, що змінювали свічки в численних покоях, присідали в поклонах біля дівчини.

- Не знаєте, коли повернеться її величність? - запитала Доні в однієї з них.

- Має повернутися завтра зранку, міледі, - сказала тиха низенька служниця.

- Ох… - Доні зробила стурбований вигляд, - вона наказала приготувати для неї узвар уввері, бо застудилася. Чи можливо у неї був нежить через безкінечну ніч у риданнях… Але пан Лоріан сказав, що цей узвар допоможе заспокоїтися.

- Кажуть, настояний уввері працює не гірше за свіжий, - сказала служниця. - Дозвольте я віднесу в покої.

- О, я сама готувала! Перепрошую, не можу дозволити, щоб чужі руки торкалися його, а її величність мені довіряє.

- Тоді віднесіть у покої й лишіть. Її величність вип’є, коли повернеться.

Доні не збиралася відносити келих до покоїв. Її гучні балачки - лише прикриття. Ніхто не посміє спитати в королеви про прийом ліків.

Слуги пішли відпочивати. Коридори стали пусті. На якусь мить Доні вирішила, що вартові не ходять до туалету й випорожнюються одразу в обладунки. Тоді її ідея програє…

Отаке було її життя. Майже кожна місія залежить від везіння. На майбутнє Доні пообіцяла собі краще готуватися й продумувати будь-яку дрібницю. Якщо вона взагалі повернеться до крадіжок після палацу.

Ліпше зав’язати. Леді Натана Адера не може займатися грабунком. Його хазяїн - Моріанд Еклін, чесний і благородний чоловік. Тож і помічник у нього такий. Що він скаже, коли дізнається про злочинне минуле його обраниці?

Це інше питання. Перше - що він скаже, коли вона розкаже правду про своє походження? Ніяких Тоддінготів, ні титулу, ні землі. З приданого - золотава накидка від Неньки…

По коридору вище задзвеніли обладунки. Доні миттю зосередилася на справі.

- Що ви тут робите? - спитала охоронниця.

Вона виявилася жінкою за сорок із яскравими величезними бурштиновими очима та невеличким опіком на лівій щоці. Волосся коротко стрижене.

- Її величність просила приготувати відвар уввері й настояти його, - сказала Доні. - По поверненню вона його прийме. Самі ж бачите, яка погода, протяги… Як вважаєте, достатньо настояний?

- Гадки не маю, - вартова вже обійшла її в напрямку туалету, аж Доні зробила до неї крок:

- Прошу вас, скуштуйте! В моїх землях уввері не росте, я не знаю, чи правильно приготувала його.

Охоронниця хотіла піти далі, але все-таки вирішила пожаліти дурну придворну даму. Рукою в багряно-золотих рукавицях вона взяла келих і надпила ковток. Її пересмикнуло від міцності й жінка поставила узвар назад.

- Міледі, це точно не уввері! - вона витерла вуста.

- Як це?! - жахнулася Доні.

- Ви готували це для її величності! Як ви могли бути такою необачною? Мова йде про безпеку й здоров’я нашої королеви! Це ж не уввері, а…

З дзвінким бряцанням вона впала на кам’яну підлогу й не піднялася. Доні перевірила її серцебиття. Жива. Лише непритомна.

Доні відставила тацю з келихом і відтягла непритомну охоронницю за найближчі двері. Тепер час другої охоронниці. Вона має з’явитися, щоби поквапити напарницю.

***

Нейджі обережно визирнула з-за рогу. Охоронниці стояли біля дверей, бадьорі й невтомні. Жодного натяку на сонливість, голод, бажання відійти до туалету…

Леді Тоддінгот все-таки дурнувата. Стояти тут, посеред темного пустого коридору - не найкраще рішення. Звісно, ідея Доні мала свої переваги й вигравала трохи часу. Але сподіватися на “якщо”... Нейджі воліла би знати щось напевне. Мати певне убезпечення.

Вона всміхнулася про себе. “Убезпечення” нагадало їй леді Сауліс. Зараз Нейджі сама майже стала “убезпеченням” південних земель. Лишилося вмовити Еаліса дати їм свободу.

Колись давно південне узбережжя Фйорекай дійсно було незалежним. Ненадовго й лише до великої війни з Саквохелісом. У тодішніх південних дворян не вистачило сил оборонятися самотужки, тож повелителі води швидко захопили їх. Південь став майданчиком, де Саквохеліс відкрив другий фронт. Перший був на півночі. Фйорекай затиснули з обох боків. Тодішнє зібрання Старійшин Ордену втрутилося вже коли жертв стала ціла гора й самі армаери прийшли просити про допомогу. Під тиском Ордену Саквохеліс відступив, а в знак компенсації за жертви й руйнування віддав великий шмат землі між ріками Меррей і Удачі. Після цього південні землі остаточно стали під владу Елліонів - вони отримали захист і “убезпечення”.

Будь-який правитель Фйорекай це знає. Тому не відпустить південь. Хіба Ейлор Сауліс цього не розуміє?

Ще й як розуміє. Саме тому вона заручилася підтримкою Кайанасу. Якісь “старі рахунки” з Орденом. Читаючи купу книжок з історії, Нейджі не натикалася на жоден великий конфлікт між цими двома. На такий, який би спонукав цілу країну до помсти.

То там щось є? Чи Кайанас через три тисячі років нарешті дозрів, щоб вийти зі своїх кам’янистих пустель?

Все-таки різанина буде. Еаліс не дасть півдню свободу. Він перечитав купу Ланок і знає, що відокремлення не дасть блага країні.

“Саме заради людей війну починати не треба” - так він сказав принцеві Рамарею на балу.

Він знає, що війна принесе ще більше жертв, ніж дрібні міжусобиці. Йому не потрібне згарище з могильниками.

Але… Його гордість і досвід попередників кажуть зовсім інше. Він скоріше виріже собі печінку, ніж піде на поступки перед півднем і примарною помстою повелителів землі.

Нейджі пообіцяла собі знайти підхід. Її уява вже намалювала перед очима палаючий Сарін і випотрошене тіло Ейлор Сауліс на березі моря. Закривавлені вулички білого міста та піски, змішані з кров’ю. Палаючі кораблі в морі. Дрібненькі квіточки, що прикрашали мирні балкони, тепер розтоптані по бруківці, розкидані, безмовно волаючи від болю перерваного життя.

Пролунало віддалене брязкання обладунків. Нейджі визирнула. Одна з вартових пішла в коридор зправа, який вів до службових кімнат. Саме там десь чекала Доні. То леді Тоддінгот виявилася не такою дурною… Нейджі з полегшенням видихнула. Здається, їхня операція матиме успіх.

Доні просилася в покої сама. Зрозуміло, нащо - витягти з королівських покоїв купу прикрас, що лежать без нагляду. Хоча, здається, у леді Тоддінгот є талант до швидкого “прибирання до рук”, але в неї був й інший талант - заговорювати зуби. В їхній місії це мало не менше значення. Тому Нейджі на правах вищої за положенням розподілила їхні ролі інакше. Доні - відволікає, вона - проникає в покої. Але з обіцянкою поділитися баришем. Нейджі не питала, звідки леді Тоддінгот взагалі знає таке слово, схоже більше на портовий жаргон. Та й уже неважливо. Їхній план має успіх.

Пройшло кілька довгих хвилин. Охоронниця вже мала повернутися. За цей час можна було сходити в туалет, прийняти ванну й повечеряти.

Так думала й її напарниця. Як і очікувалося, друга охоронниця не витримала й пішла на пошуки. Нейджі одразу кинулася до дверей. Наостанок переконалася, що в коридорі нікого немає, й зайшла.

В носі одразу зачухалося від терпкого трав’яного запаху ароматичних олій із Еленору. Тут було темно - вогняні кульки загорялися лише в присутності королеви. Нейджі запалила світлову кульку й пройшла крізь напівтемний передпокій, схожий на довгу галерею з боковими приміщеннями й прикрашену портьєрами з вишуканими картинами.

В самих покоях вже не так темно завдяки вогняним кулям, що літали за вікнами. Приміщення більше за власні покої Нейджі рази в три - звісно, тут живе сама королева. Одну стіну повністю зайняли вікна від підлоги до стелі. Підлога вкрита товстими м’якими килимами. Меблі неймовірної витонченої краси зі світлого дерева чудово гармоніювали з темними стінами. Два великі каміни, один біля входу, інший - в другому кінці кімнати. Перед вікнами розташувався столик із дзеркалами й скриньками з прикрасами. Навпроти, біля стіни - величезне ліжко. Інколи дами шепотілися про ймовірного коханця королеви Марієль, але з часу її шлюбу з королем Аллареєм у цьому ліжу дійсно не було нікого, крім нього.

Нейджі швидко оглянула полички біля камінів - крім свічок і пучків духмяних трав, там нічого не було. З покоїв кілька дверей вели до ванної, особистої гардеробної й таємної кімнатки, де її величність інколи читала на самоті чи займалася рукоділлям. Височенні вікна відчинялися й у теплу пору виводили на широкий балкон із квітчастими вазонами. Зараз там снігу по коліна, видно лише темні силуети билець, літаючі вогняні кульки й як сніжинки метушаться в їхньому світлі.

Якби Доні тут була, вона винесла би ледь не всі скриньки з прикрасами, - подумалося Нейджі. На столику, серед парфумів, кремів й інших красотворних речей, стояли розкриті шкатулки - дорогоцінне каміння сяяло навіть у напівтемряві. Тут і оламеї, й якісь глибоко-червоні камені, і чорне золото, і маленькі білі камінці, що засяяли наче зорі, як тільки Нейджі наблизила свою світлову культу.

Все це добре, та все не те. Чи той кораловий мішечок взагалі тут?

Нейджі подивилася на вузькі двері, що вели до кімнати для усамітнення. Логічно, що печатка лежить там. Але що би сказала Доні?

Певно, вона би вирішила - так, логічно. Але занадто просто. Де би ще та печатка могла би бути? Тільки в кімнатці-кабінеті. Те саме, що кімнату охороняють не звичайні вартові, а самі повелителі вогню.

Отже, її там точно немає.

Нейджі кинулася до гори прикрас і почала обережно розгрібати золоті ланцюжки, персні, сережки, відставляти скрині.

У Доні би стався серцевий напад від такої кількості дорогоцінних речей.

Нічого. Нейджі почала складати прикраси назад у скриньки. Раптом у однієї зі шкатулок хитнулася внутрішня частина кришки. Нейджі підчепила її нігтем. Там опинився маленький мішечок.

- Оце так Доні… - тільки й прошепотіла дівчина.

Вона взяла печатку й кинулася до кімнатки-кабінету. Приміщення в кілька кроків шириною, але прибране й акуратне, зі столом, листами, книжками, канделябром із цілим мереживом розтопленого воску. Тут був і воск для печатки.

Нейджі зробила так, як казав Еаліс. Спочатку змастила руки розчином. І лише потім дістала фальшиві укази з кишені.

***

Знову почулося брязкання - наближалася друга вартова. Доні приготувала чергову промову, яку десяток разів повторювала в голові, аж раптом…

- Міледі!

Доні застигла з тацею. Тільки не це!..

Вона повернулася. До неї йшов Натан Адер. У своєму звичному чорному камзолі без вишивок, але зі сталевими наручами й наплічниками. Її уява вже намалювала величезні кажанячі крила за його спиною та перламутрові лушпайки замість волосся. Дійсно неймовірне створіння. Схоже на Саннатарових синів, тільки темне.

Прокляття Порожнечі! Вона зараз має затримати вартову, а не… Він не має бачити цього. Він взагалі не має запідозрити її в чомусь злочинному. Якщо Натан дізнається про її задум - все пропало. Він неї наче відріжуть шматок і кинуть воронам!..

- Гуляєте так пізно?

- Так… - Доні з усіх сил думала, як би збрехати. Доведеться вигадувати на ходу. - Всі ці події виснажили, я зробила узвар, щоби краще спати…

Саме в цю мить повз із брязкотом пройшла охоронниця.

- Другу не бачили?

Чи всі армійські повелителі вогню такі непривітні?

- Не бачили, - холодно відповів Натан. - І вам гарної ночі.

Охоронниця змірила його зверхнім поглядом і пішла далі. Доні мала би залити узвар їй у горлянку, але присутність Натана пришпилила її до підлоги. Одне радує - Нейджі вже зайшла в покої. Тільки як вона вийде, якщо охоронниця зараз повернеться?..

- Вас щось турбує? - Натан уважно подивився на неї. - Ви в небезпеці?

- Здається, - Доні нервово захихотіла, - ми всі інколи в небезпеці.

- Я чув про смерть короля й Кейтлена Тіо… Співчуваю леді Роджії. Він був другом мілорда Екліна, добрий і миролюбний… не дивлячись на його роботу.

- Стільки метушні, стільки смертей, а коли ж жити? - вилетіло в Доні. -

- У вас дуже… цікаві думки, - Натан ледь усміхнувся.

Від його посмішки серце Доні забилося, як несамовита птаха в клітці.

- Її величність королева Марієль! - пролунало всіма коридорами.

- Прокляття Порожнечі!.. - Доні кинулася в найближчі двері.

Натан пішов за нею й закрив двері. Вони опинилися в темних старих покоях, заставлених ящиками з білизною й рушниками. Тут літала самотня вогняна кулька.

- Я не чекала її сьогодні, - Доні, нервуючи, хильнула з келиха.

- Стає цікавіше, - Натан подивився на двері.

- О, ще й як!..

В цю мить за дверима прошурхотіли кроки - це пройшла королева - і Доні зробила ще кілька ковтків, щоб заспокоїтися.

- А що в вашому келиху? - Натан принюхався. - Не схоже на заспокійливе.

- Це… - Доні здивовано подивилася на пустий келих, наче лише зараз зрозуміла, що вона зробила. Її хитнуло. - Ландан Біле Ікло. Дуже міцний…

Від подиву Натан відкрив рота. Він устиг її підхопити, перед тим, як Доні без свідомості свалилася з ніг.

***

Нейджі кілька разів прочитала підроблений указ, щоб пересвідчитися - чи саме цього хоче Еаліс? Не схоже на нього. Вона очікувала наказу про різанину й страти. Натомість…

Добре. Він знає краще. Її справа в іншому. Нейджі запалила свічку на столику, розтопила шматочок лавандового воску. Хоча часу в неї ще вдосталь, їй здавалося, що от-от хтось із служниць або вартових увірветься й схопить її.

“Королівський” указ не смертельний. Нейджі заспокоювала себе цим. І коли вона притискала печатку з короною в руці до воску, її пальці майже не тряслися.

Вона сховала печатку назад у мішечок і поклала в скриньку. Подула на свічку, вийшла в передпокій. Прислухалася. За дверима щось відбувалося. Бряцання обладунків, кроки, шурхіт тканин.

- Залиште мене, - пролунав голос королеви.

Нейджі кинулася назад у покої. На рішення - одна мить. В очі знову кинулося величезне ліжко. Нейджі ледь влізла під нього в своїй сукні, стискаючи пальцями заповітні “королівські” укази. Звідси вона бачила лише світлу смугу килимової підлоги. Ліжко притисло її до м’якого, але запиленого килима, що голови не підняти.

Мить тиші - і зайшла королева. Спалахнуло світло. Нейджі бачила її чорні чобітки з золоченими підборами й подол чорної сукні.

Раптом зайшов ще хтось. Це були чоловічі чоботи. Нейджі застигла від страху й боялася навіть поворухнутися, щоб зайвий шурхіт не видав її. Тому довелося спостерігати за німим театром із ніг.

Чоловічі чоботи підійшли до чобітків із золотими підборами. Занадто близько для звичайного візиту ввічливості. Чобітки повернулися і почулося цмокання. То в королеви є коханець? Прийшов утішити її після втрати чоловіка? Чи це заради нього вона так рано повернулася з Храму?

Певно, хтось із дворян. Зараз усі вони в палаці. Хто би це міг бути?

Тихенько зашепотіли голоси. Хто другий, Нейджі не збагнула.

Пари чобіт сплутаними кроками підійшли до ліжка й над Нейджі затріщав її сховок.

Не так вона хотіла провести цю ніч. Леді під ліжком у пилюці, а над нею розважається королева зі своїм коханцем.

На підлогу зі стукотом впали важкі чоботи, через деякий час - і одяг. Королева та її чоловік не говорили, чулися лише дихання. поцілунки та шурхіт тканин. За деякий час ліжко заскрипіло сильніше - його притисли всією вагою.

“Згадай Виноградний! - подумки казала собі Нейджі, вивчаючи підошву чоловічого чобота. - Будиночок старого, Мейєлз із його креветковою юшкою, Адона з її істериками й сіпанням. Бідолаха, їй би до Ері Лоріана за зціленням… А цікаво, чи ці двоє колись вовтузилися отак? У тому будиночку затишно, а якщо вийти в плантації та знайти пагорб із гарним видом…”

Над головою скрикнула королева. Ліжко ритмічно заскрипіло. На диво це не зачіпляло Нейджі. Скоріше вона гадала, як вийти звідси.

“Нехай поснуть - і вийду. А якщо вони не спатимуть?!”

Тоді доведеться чекати, доки її величність покине покої. Може, Доні зможе щось вигадати?

Де вона зараз? Чи знайшли непритомних вартових? Якщо їх знайдуть - біди не минути! Все одразу стане зрозуміло - в покої королеви хтось проліз. І тоді їй кінець.

Над головою лунали ритмічні зойки королеви та важке дихання чоловіка. Щоби відволіктися, Нейджі з усієї сили почала згадувати минулу ніч із Еалісом. Все-таки вона вартувала того, що тепер доводиться лежати в столітній пилюці й слухати розваги королеви Марієль.

Кінчик “королівського” указу зачепив її ніс і Нейджі мимоволі чихнула. Скрипіння припинилося.

- Ти це чув? - стривожено сказала королева. - Подивися.

Нейджі приготувалася кидати темряву в усі боки, аби тільки її не впізнали. Прокляття!!! Їй зараз кінець! Мить, коли по ліжку заскрипів чоловік, щоб звіситися до підлоги, здалася їй цілою вічністю.

У смузі світла між ліжком і підлогою з’явилося чоловіче обличчя. Бурштинові очі розширилися, коли побачили Нейджі. Дівчина теж не знала, що робити, бо це був клятий герцог Еаліс.

Вона без слів помахала згорнутим указом.

“Я тут через це, що би ви собі не думали, безсовісна ви людина!”

Його обличчя зникло.

- Що там таке? - сказала королева.

- У тебе пацюки, - сказав Еаліс. - Розжиріли й облінилися на королівських харчах. Того й бігають, не боючись.

- Ще й ця напасть, - її величність втомлено видихнула.

- Гадаю… В кабінеті твого чоловіка немає пацюків.

- Ти… - по її голосу зрозуміло, що Марієль вражена. Та за мить вона сказала: - Допоможи вдягнутися. І виклич сюди борців зі шкідниками. Щоб за два дні тут не було жодного паразита.

- Як накажеш.

Королева та її коханець вдяглися. Це вимагало зусиль - зазвичай її величність одягається з допомогою слуг. Цього разу Еалісові довелося самому затягувати корсет. Марієль тихо сміялася, коли в нього не виходило.

- Піди перша, - сказав герцог нарешті. - Відведеш своїх слуг. Королева-вдова ще чоловіка не поховала, а вже розважається, мов ті скажені повії з борделів.

- Я би образилася, якби ти не був правий.

“Немає слів про Еаліса правдивіших за ці”, - подумала Нейджі.

Королівські чобітки вийшли з покоїв. Гупнули двері. Чоловічі чоботи повільно підійшли до ліжка.

- Вилазь.

Нейджі абияк виповзла назовні, далі Еаліс допоміг вилізти.

- Не чіпайте мене цими руками, - Нейджі вирвалася з його пальців і почала змахувати пил з сукні й волосся, кучеряве волосся вибилося з зачіски й покрилося павутинками. - Якби я знала, що ви маєте доступ до її покоїв, ніколи би на це не згодилася. Та й як вам стає нахабства торкатися її після мене?!

- Оце так, - Еаліс щиро здивувався її злості. - Та ти посміливішала. Очі загорілися, рум’янець, постава… Голос прорізався.

- Не ваша справа, - вона всучила йому документ із печаткою. - Заберіть цей клятий указ. Могли вигадати щось більш розумне. Але що чекати від чоловіка, який не перебирає жінками й заганяє благочестивих дам у гріховні зв’язки?!

- Ти про себе? - Еаліс із нахабною посмішкою поклав укази до внутрішньої кишені камзола. - Чи про неї?

- Не підходьте до мене більше. Не хочу, щоб ви торкалися мене після…

- Як би ти не хотіла, ми з тобою пов’язані. Чотирма таємницями. П’ятьма, рахуючи твоє прохання про південь. То що… - він нахилився до її вуха й прошепотів: - Мені все ще не можна тебе торкатися?

Як він це робить? Від його шепоту по її спині пробігли гарячі мурахи. Шкіра нагрілася від його дихання, а кров у жилах шалено заструменіла.

Так, він огидний. Так, у нього немає жодних принципів і моралі. Довіряти йому - все одно що сидіти в одній клітці з голодним вовком.

- Її величність чекає на вас, - прошепотіла вона, не відводячи погляд від Еаліса. - Тільки скажіть - ви це робите, щоб скинути з себе підозру в підробці?

- Ти розумніша, ніж здаєшся. Я обрав правильного союзника.

- Тільки ваша поведінка - нестерпна. І якби я тримала язика за зубами…

- О, тільки не це… - Еаліс відійшов до дверей, звабливо всміхаючись. - Твій язик здатен на більше.

- Ах ви…

Нейджі жбурнула в нього жмуток темряви, але герцог уже перетнув передпокої й вийшов у коридор.