Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Все колись закінчується. Навіть обман не може тривати вічно. Рано чи пізно викриття настигне нечистий розум. Наздожене, як злий собака наздоганяє злодія вночі. Здере з нього його останні штани й схопить за м’які частини. Хіба ж може бути краще покарання для брехуна?

Так говорили за Ері. Величного, безсмертного, славетного Ері Лоріана, який рятував Меліару від епідемій, вписав своє ім’я в історію всіх королівств і перший, хто створив взаємообмінну мережу вирощення й продажу цілющих рослин.

А виявляється, він покидьок! Ну лікував когось - та коли то було? А його великі подвиги - таке, дрібниці! Він убив короля й на цьому крапка! Яка там різниця, що він ще робив? А може, його героїчні подвиги - й не його?

Одразу після ув’язнення Орден наклав арешт на все майно Ері. Будинки по всьому континенту, ферми з рослинами, перевізники й продавці, скарбниці й три власні кораблі в у різних портах. Не дісталися лише до його сховку в Темному Лузі - Орден зробив вигляд, що не знає про нього.

Можливо, колись Ері Лоріан допоміг би розібратися з тою місцевістю. Єдиний, хто там вижив, не рахуючи дикунів! Але хай про це голова поболить у наступних поколінь Старійшин. Зараз на безсмертного чекають два століття в найтемніших закутках Уілло-Рокан. Він сидітиме двісті років, доки за нього не забудуть і все його майно не розтягнуть королівства. Кожному - доля.

На наступний день після арешту Ері Лоріана Старійшина провів похорони короля Алларея. Поховальна процесія йшла Сталевим Шляхом через усе місто. Мовчазний натовп скупчився вздовж дороги, де шеренгами виструнчилися солдати в багряних обладунках. Цього дня саме пригріло сонечко. Сніг на дорогах розтанув і тепер чавкав під ногами й колесами воза, що віз труну.

Вишукана кам’яна домовина з того ж матеріалу, що й королівський палац, слугує останнім ліжком для усіх правителів. Його колишня величність, здавалося, спав. На зблідлій шкірі й посивілих скронях тьмяно грають сонячні промінці. Тіло накрите саваном із фіолетового оксамиту, обшитого витонченими золотими візерунками. Та якби не розмах і багатство церемонії, король Алларей здався би звичайною мертвою людиною.

Вбивцю теж показали світові. Ері Лоріана везли одразу за труною, в клітці з мерехтливим жовтим світлом. На ньому все ще були багаті лахи, але вже заляпані його ж кров’ю. Посиніле й спухле від ударів обличчя. Волосся на скронях і лобі злиплося від крові. Важку ніч пережив. Але він посміхався й не зводив безтурботних очей з натовпу. До нього долітали чиїсь вигуки, лайка, прокльони. Безсмертний наче не чув. Він інколи позирав на Доні, що йшла в процесії за королевою. Та здебільшого Ері сидів у клітці й його ніщо не турбувало. Від такого нахабства люди злилися ще більше.

Процесію очолив Старійшина Елнаур і двадцять його служителів у білих мантіях. Голова Ордену вдарив посохом по мокрій бруківці й у дзвінкому відлунні залунала похоронна пісня. Стихли голоси, замовкли злі городяни й навіть собаки десь удалині перестали гавкати. Всі слухали цей самотній і відчайдушний заклик до Саннатара. Пісня на армаерській мові пробирала до мурах. Люди заклякли й лише поглядом проводжали процесію. Протяжний спів Старійшини рознісся над усім Кейполом і торкнулася самих небес.

Процесія повільно дійшла до Храму Саннатара. Під спів Старійшини труну занесли під золотаві куполи й поставили в центр червоної зірки, перед статуєю Творця.

Старійшина Елнаур замовк. Запанувала тиша. Він ударив посохом об підлогу й тонкий дзвін рознісся по всьому залу.

Промінь світла впав на труну, загуркотів, розлив навколо хвилі тепла. Старійшина знову вдарив посохом і все згасло. В труні лишився лише попіл.

Кронпринц Елфйоре стояв попереду натовпу. Але достатньо, щоби побачити залишки батька. Коли світло зникло, він не стримав кривої посмішки.

***

Леді Роджія поїхала до Тіонесу зі своїм чоловіком ще давно - наступного дня після весілля. На прощання вона обійняла Доні, присіла в поклоні перед королевою-вдовою. Ері поцілував її в лоба, та вона навіть не глянула на нього. Вже за мить новоспечена леді Елліон залізла до карети - чорної з помаранчевими дерев’яними візерунками - й покинула двір у супроводі варти, десятка Тіньових Воїнів і Рамарея.

Які би стосунки між ними не були, а Доні боліло за Роджію. Ері Лоріан - огидний. Повівся зі своєю коханою як зі шльондрою з борделю Пані Півонії. Навіть шльондрам легше - вони нічого не очікують від своїх чоловіків. Але ж Роджія - благородна леді зі старовинного роду. Хоча Доні й зневажала високорідних, проте не могла заперечити, що полюбила рудоволосу пані.

За наказом кронпринца Елфйоре всі дворяни тимчасово “ув’язнені” в столиці. Передчуття Доні ледь не кричало “Тікай звідси!” Так, вона могла би вийти - з Алексовою допомогою. Скинути з себе дворянську сукню, спалити накладного хвоста й повернутися до притулку. Доні старалася не думати про це. Всі її думки захопило лише одне - Натан Адер.

А ось він не потрапив під заборону на виїзд. Натан покинув столицю, як тільки кронпринц віддав наказ про розслідування й затримання підозрюваних. Моріандові Екліну такі справи не подобалися, але довелося тимчасово передати керування землями в руки сина. Граф прямо заявив, що не збирається сидіти й чекати, доки його ні за що притиснуть до стінки, і поїхав до свого маєтку в районі Міді та Золота. Так само вчинили й інші дворяни. Лишилися Вальдер Камелі, Ейлор Сауліс і Конест Еффмайєр.

Доні не цікавили їхні справи. Після від’їзду Роджії вона почувалася самотньо. Від того все більше розуміла й відчувала, що палац - чуже місце. Їй нічого робити на чаюваннях з королевою-вдовою й посиденьках з іншими дамами. Так, як і вимагали правила, вона ходила на них. Але з часом стало нудно, страшно. Наче з леді Роджією палац покинули життєрадісність і світло.

Золоті й оламеєві прикраси теж уже не радують. Доні носила з собою лише камінчик, що подарував Натан. Єдина річ, яка давала їй надію на ще одну зустріч. Нехай тільки вона станеться - й Доні зникне з палацу.

Тож вона затримала ще на невизначений час. Алекс, що чатував біля дверей, уже не дивився на неї. Одного разу вона проходила повз і в знак привітання кивнула йому. Хлопець прикинувся сліпим. Тоді Доні зрозуміла, звертатися до нього більше не стане.

Після від’їзду Натана в Доні загострилося передчуття небезпеки. Вона знала - час тікати звідси. Але як? На виході з палацу побільшало варти. Поставили не простих охоронців, а повелителів вогню в їхніх багряних обладунках. Коридори ставали холодніші, а обличчя - більш похмурі.

Врешті-решт напруги й страху додав арешт Ері Лоріана. Безсмертного звинуватили у вбивстві короля Алларея. Ніхто в це не повірив. Але слово Старійшини Елнаура не піддається сумнівам - у тілі короля виявлено енергію не місцевого походження. Хто тут не місцевий? Відповідь очевидна, сумнівів жодних.

Та що би не сталося, вона чекатиме на нього. Це не обговорюється.

Глазурованою виноградинкою на торті стало прибуття чергового гостя з півдня. Як потім з’ясувалося для Доні - рокового.

На вулиці саме розігралася чергова хуртовина. Можливо, якби не вона, Доні би вже втекла. Можливо, якби погода цього дня порадувала сонечком, дівчина вийшла би на прогулянку з кіньми й побачила, що до палацу в супроводі свити заходить суворий бородань із блискучою лисиною та в чорно-жовтому вбранні з високим волохатим воротом.

Гостем виявився не хто інший, як дрібний землевласник із Камнетеслей. Через останній набіг дикунів із північного напрямку він не встиг зібрати речі. Лише скочив у карету з намальованою золотою киркою на чорному дереві - гербом Тоддінготів - і помчав до столиці. Його господар сидить у Кейполі, не дивлячись на відміну заборони на виїзд, а тим часом на півдні завелися блохи. Ну справжній безлад коїться!

Барон Ланьяс Тоддінгот прибув вчасно - дворянська рада саме обідала в тронній залі. Герцог Еаліс навіть замовив музик. Певно, йому додало впевненості ув’язнення Ері Лоріана. Тож тепер він вирішив стали головним у веселощах для дворянського кола. Не дивлячись на те, що таким раніше займався його покійний брат і свого часу Еаліс зневажав його за це.

Гостя запросили до зали. Він зайшов - втомлений, розпарений, з червоним обличчям і мокрою бородою. Сніг прилип до його ворота, але вже почав танути.

- Барон Тоддінгот! - герцог піднявся з-за столу й витер вуста хустинкою. - Раді бачити в столиці. Забагато змінилося з вашого останнього візиту?

- Ще й як, ваша світлосте, - голос гостя тремтів від хвилювання. - Я приїхав у надії побачити короля й попросити про допомогу, але…

Еаліс і Ланьяс не спілкувалися. Герцог інколи бачив звіти про видобуток сланцю з Ензахару, на деяких була печатка з киркою й підпис барона Тоддінгота. В нього не було бажання знайомитися ближче з дрібними землевласниками.

- Так, ця трагедія спіткала нас… - Еаліс скорботно схилив голову. - Але не варто турбуватися - країна в надійних руках, а винний понесе справедливе покарання. Корона подбає про кожного свого підданого.

- Тоді, ваша світлосте… - барон Тоддінгот виструнчився. - Я вимагаю захисту для південних земель! А також - відпустити графа Родеріка Ензу до Ензахару. Багато невідкладних справ. Ще й дикуни набігли, ми не знаємо, що робити!

- Дикуни? - Родерік Енза скочив на ноги.

Еалісове обличчя скам’яніло.

- Старійшина Елнаур кілька днів тому повернувся з Тарвеніру. Він запевнив, що у Ланукаї немає жодного сліду дикунів.

- Так, немає. Бо вони всі пішли на південь до Ензахару! Ось! На оці самі власні очі бачив!

Еаліс глянув на одного з вартових і той одразу підійшов.

- Відправте гінця до Храму. Скажіть Старійшині, що ми його потребуємо.

Коли вартовий пішов, Еаліс мовив:

- Як ми знаємо, проблемою Диких Земель займається лише Орден Світла. Ми маємо повідомити Старійшині Елнауру про це й він обов’язково все вирішить…

- Але Орден нічого не зробив! - барон Тоддінгот затрусився від перенапруження. - Ви сказали, що його святість був у Тарвенірі. Ми знаємо про події там - наші землі прийняли кілька тисяч біженців… Тепер дикуни на наших землях, вони набігли на мої села, налетіли наче ураган! То кажете, Орден все ще має вплив на них?

- Прошу, заспокойтеся… Бароне, гадаю, вам стане легше, якщо ви побачитеся зі своєю донькою?

- Донькою? - чоловік оговтався. - Вона зараз у Лейзарі, я відправив її туди ще місяці два тому. Нічого їй робити на материку!

- Але ж… - герцог Еаліс перезирнувся з дворянами. - Хто тоді та пані, що називає себе Доні Тоддінот? Прибула за двадцять днів до смерті короля, зараз знаходиться тут…

- Гадки не маю, про кого ви говорите, - барон був нестримний у своїх емоціях. - Моя донька зі своїм чоловіком зараз у Лейзарі. Потім вирушають на Фуаріс, де ми маємо невеличкий маєток. А податки за нього, як ви знаєте, я заплатив!

- Звісно-звісно… - Еаліс повернувся до охоронців. - Викличте сюди леді Тоддінгот. Тільки спокійно.

Барон лише через кілька хвилин зрозумів, що тут сталося. Спочатку він подивився на присутніх, мов на ідіотів. Але навіть граф Енза виглядав спантеличено.

- Мілорде, може, хоча би ви поясните?

- Я чув, що вона тут, але не бачив…

- Нас знову шиють у дурні? - баронові очі засяяли від люті. - То тепер кожен може оббрехати благородну родину? Так, наша сім’я невелика, але це не дає вам права звинувачувати нас у брехні!..

- Заспокойся… - Енза спробував стишити його гнів, доки той не наламав дров, але барон вже встиг забути про субординацію.

- Ні, зачекайте! - Тоддінгот войовничо вип’ятив груди. - Тут повний безлад! Там дикуни зовсім розпустилися! Тут хтось називається моїм іменем і ніхто навіть не перевірив… Тепер ви скажете, що Тоддінготи причетні до смерті короля?

Отакої. Приїхав з одною проблемою - надбав ще одну. Правду колись казав Ейлор Сауліс. Столиця не допомагає з бідами, а породжує їх.

Еаліс підняв одну брову.

- Тоддінготи - ні. Але той, хто видав себе за нього - цілком можливо.

- Але ж заарештували Ері Лоріана! - вигукнув Еффмайєр.

- Так. А раптом вони діяли разом?

Еаліс не показував цього, але якщо дівка Тоддінгот - несправжня, це стане ще одним кроком уперед. Він віджене від себе ймовірні підозри про причетність до смерті Алларея. Ще й зарекомендує себе в очах дворян. Ідеально.

У супроводі двох охоронців зайшла леді Тоддінгот. Її обличчя вже помітно зблідло, а очі стали величезними від передчуття небезпеки.

- Мілорде, - вона присіла в поклоні перед герцогом.

- Хто це? - барон оглянув її з ніг до голови. - Ви що, всі знущаєтеся з мене?!

- То це не ваша донька?

- Я вам повторюю - моя донька, леді Доні Тоддінгот, зараз знаходиться в Лейзарі. Порожнеча вас забери, я сам саджав її на корабель!

Доні побіліла мов полотно. Всі дворяни втупилися в неї, хтось із цікавістю, хтось із подивом.

- Схопіть самозванку.

Вартові одразу виконали наказ герцога. Доні почала пручатися.

- Ні, мілорде! - вона дивилася лише на Еаліса. - Дозвольте все пояснити, прошу!..

Що вона хоче пояснювати? Еаліс не збирався витрачати час. Він махнув рукою й варта вивела галасливу самозванку.

- А тепер… - він обвів поглядом присутніх. - Ми маємо привести війська в бойову готовність. Якщо Орден не впорається, ми маємо дати відсіч дикунам.

- Ви… - Конест Еффмайєр дивився на нього ледь не з благоговінням. - Ви хочете зазіхнути на зону відповідальності Ордена?..

- Навіть король на таке не наважувався… - прошепотів граф Даердей.

- Дійсно, дядечку, - раптом пролунав голос. - Ти ж не король.

До зали увійшов кронпринц. На Еаліса було страшно глянути. Здавалося, він своїм кам’яним обличчям розіб’є голову нещасному племіннику.

- Ти не король, щоби віддавати такі накази, - продовжив Елфйоре. - Та й того титула, що маєш, скоро не буде.

Еаліс зіщулився. Казати щось не має сенсу. Лише принижувати себе перед клятим племінником, який вже дістав його.

Лише барон Тоддінгот дивився на цю напружену сцену й розумів - у королівстві не просто бардак. Тут справжній хаос.

***

Місто Гассанур у теплі часи схоже на кам’яного велетня з купою голів, який приліг відпочити. Взимку його круглі дахи-голови сховалися під снігом аж до самої весни - велетень заснув, наче величний древній ведмідь. Але серед високих масивних будинків, величних, хоча й грубо збудованих споруд постійно ходили люди.

Адона з Мейєлзом прибули сюди на возі з кількома тюками сіна, якого вкрали у невеличкому селі в Тіонесі. Довелося вигадувати на ходу, бо знали - в Саквохелізі не розплачуються золотом. Тут взагалі немає ніяких грошей, а люди живуть за рахунок обміну. Сіно потрібне всім, особливо взимку.

Спочатку їхній шлях лежав через увесь Саквохеліс - засніжений просторий край із купою сіл, хуторів, дрібних містечок. Саквохели виявилися спокійними, розсудливими й привітними людьми. Більше Адону з Мейєлзом здивувала їхня зовнішність. Повелителі води мали синю чи блакитну шкіру, яскраво-зелені очі, наче в хижаків. У декого з них на обличчі росла шерсть, стирчали пір’їнки та навіть луска, як у змій або ящірок. Мейєлз пізніше пояснив - саквохелів називають на честь тварин і з іменем вони отримують здатність до перетворення. Адона не вірила, доки на її очах дівчинка з пір’ям навколо очей не перетворилася на голуба й не полетіла геть.

- Дивні дива… - прошепотіла вона.

За півтори тисячі років Адона такого не бачила. Мейєлз - теж. Нарешті вони почали розуміти велич і дивовижність Меліари. Якщо тут є люди, що перетворюються на звірів за бажанням, то чого вони ще не бачили?

Ще більше їх вразила відсутність грошей. Саквохели нарівні працювали й займалися своїми справами, обмінювалися харчами, тваринами, одягом. Вони жили пліч-о-пліч, ділилися радощами й підтримували один одного в горі. Всі - як одна величезна родина. Після шаленого Фйорекай Саквохеліс став для Адони та Мейєлза цілющим бальзамом.

- Я дечого не розумію, - сказав Мейєлз, коли вони сиділи в таверні невеличкого села й їли смажену курку. - Я багато читав про історію Меліари. Було повно війн між Фйорекай і Саквохелісом. Але… Як ці люди взагалі можуть воювати?

- Значить, не вони все починали, - Адона знизала плечима.

- Яка різноманітна Меліара… Гадаю, коли все скінчиться, я прибуду сюди знову.

Він з апетитом вгризся в курячу ніжку. Адона здивовано схилила голову.

- Навіщо?

- Побачити все! - Мейєлз проковтнув і продовжив: - Хіба не чудово вивчати нові світи? До цього часу я вважав, що Меліара - це лише Фйорекай. Але ні! Тут є навіть ці прекрасні люди. Мене дивує, що ціла країна - ціла країна! - живе лише на довірі один до одного. Уявляєте, якби Дріада теж такою була?

Похмуре обличчя Адони сказало все без слів. А Мейєлзові очі засяяли.

- От! Уявляєте, якби ви приїхали в Сай-Салахан і сказали: пустіть переночувати, ми ж з вами брати й сестри! А вам кажуть: звісно, заходьте, ми маємо допомагати один одному. Ви заходите, в безпеці проводите вечір у колі незнайомих, які поводяться з вами, наче ви найближчі друзі.

- Тобі це наснилося? Бо інакше я не розумію, звідки в тебе такі думки…

- Ми ще не були в Нереї й Кайанасі, але я читав. Це дивовижно, що настільки різні народи живуть поряд, не намагаються знищити один одного… Так, війни були, але здебільшого всі живуть в мирі. Кожен займається своєю справою, доповнює собою картинку світу. І при цьому - вірять в одного бога.

- То ти хотів би цього й для Дріади? - Адона вперше за вечір всміхнулася.

- Ви знаєте, так, - Мейєлз сказав це впевнено. - Так, я хочу. Ми здолаємо Валхаста. Повернемо світло Матері в кожне місто, кожну домівку й кожне серце! А потім…

- …створимо Орден? Мейєлзе, це єдине, що утримує країни Меліари від знищення.

- Що ж, тоді… Тоді ми зробимо краще.

- Що?

- Поки не знаю. Але я знайду рішення.

Після цієї розмови Мейєлз сповнився ще більшої рішучості й ентузіазму. Він уже передчував швидке й переможне повернення додому. Вже бачив перед очима, як повний темряви й гниття континент наповнюється життям і світлом.

Для цього лише треба забрати з дому місцевого Старійшини дівчину. Як саме вони мають відволікти його, доки Еріан викрадатиме Нереїду - незрозуміло. Адона казала, що той дасть якісь вказівки і треба почекати.

Чи це короткий досвід спілкування з Еріаном, чи загострилися відчуття після втрати ока. Але Мейєлзові здавалося, що щось не так. Вони замало знають - це без сумнівів. Крім цього, що Нереїда тут робить, якщо мала відродитися в Еккаліні?

А ось Адона хотіла пошвидше все закінчити. Здавалося, навіть можливість обману з боку Еріана для неї нічого не означає. Надурить - нехай. Краще робити хоча би щось, а не сидіти без діла. Мейєлз бачив, що його супутниця вже не схильна до прийняття зважених рішень і тепер довіряє навіть такому покидьку, як Еріан. За першої ж нагоди він збирався знайти корабля й відправити її назад на Аматеріс.

Та поки вона лишається головною в їхній подорожі. Кидати Адону посеред чужого континенту й самостійно виконувати місію Мейєлз більше не хотів. Хто знає, що ще з нею станеться. Або з ним. Все-таки тьйох-ама, хоча й безсмертні, зате дуже вразливі поодинці.

Їхня подорож до Гассанура не була веселою. Вони по черзі брали керування конем, доки інший ховався серед сіна на перепочинок. Обоє майже не розмовляли й лише обмінювалися красномовними поглядами.

В першому місті вони обміняли тюк на запас їжі. В другому - на терміновий перепочинок під дахом, щоб сховатися від хуртовини. На возі лишилося ще два тюки та троє вил. Ніхто тут не питав, звідки в них цей крам. Ну приїхали якісь із Нерею в пошуках своїх Сувоїв - хай і далі їдуть, а за їжу й дах над головою, будьте ласкаві розрахуватися.

Гассанур зустрів їх веселими гамірними засніженими вуличками, сяючими шапками снігу в холодних сонячних променях. Його блідо-червоні будинки з глини й соломи утворили безліч широких вуличок, схожих одна на іншу. Колюче морозне повітря пропахло запахами гарячої їжі, що линули з розкритих віконечок, пряної випічки та диму з димоходів.

Мандрівники швидко знайшли гостьовий дім - привітна триповерхова будівля з десятком малих сніговиків на подвір’ї та віконними ставнями, розписаними синіми й жовтими рослинними візерунками.

Тут їх теж радо зустріли й пригостили печенею. Хазяйка дому - поважна пані з рудою шерстю на обличчі - взяла з них лише тюк сіна й одні вила. Потім усадила за стіл на першому поверсі й, поки Мейєлз із Адоною намагалися поїсти, почала розповідати:

- Ох і багато ж гостей останнім часом! Ви не з Нерею? Його святість Фелінар Вальєн прибув теж… Кажуть, у його святості Октавуса ювілей. Вся родина з’їхалася!

- Та ви що? - Мейєлз заблимав очима.

- О так! - хазяйка й гадки не мала, що таке не розповідають першим-ліпшим подорожнім. - Хай Саннатар береже його святість і його родину! Ще багато років життя йому! Так а що в Нереї, як там погода? Певно, втомилися, доки сюди їхали? А як хочете, я пошлю когось до його святості Фелінара? Він ось тут, недалечко! Він буде радий, як дізнається, що ви так їхали за ним, що загубили ледь не все сіно з воза!..

Цього ще не вистачало! Мейєлз поспіхом відмовив пані Ласку від такого натхненного волевиявлення - Старійшина зараз зайнятий, не варто турбувати його…

- Ох, ви праві… - хазяйка від хвилювання зашарілася - та шкіра на щоках, що була без шерсті. - Його святість сьогодні святкуватиме в колі родини. От би побачити хоча би одним оком!..

- А де це буде? - мимохіть спитала Адона.

- О, його святість Октавус - нехай береже його Творець! - живе на пагорбі за чотирнадцять кутів звідси. Свята людина! Чи знали ви, що він особисто приймає пологи у жінок в місті? Навіть мої приймав! Я майже не відчувала болю й моє білченя народилося у цей світ без страждань…

- Та ви що…

- Його звуть Октавусом не просто так, - пані Ласка зробила великі звірячі очі. - Він перетворюється на морського октавуса з вісьмома щупальцями. Купа рук - і всі жінки будуть задоволені, уявляєте?

Веселі й недоречні балачки пані Ласки терпіли недаремно - вона так зраділа цікавим гостям, що дала їм гарні просторі кімнати на другому поверсі. Ще й чисті! Тож, втомлені від довгої подорожі та зі шлунками, повними саквохельської печені, мандрівники попадали на свої ліжка й проспали до самого вечора.

***

- Інколи я хочу кинути все й лишитися тут, - сказав Мейєлз ввечері, коли вони з Адоною сиділи в його кімнаті. - Знайти Ері Лоріана й працювати з ним. Він знайшов тут щастя - певно, й ми змогли би.

- Він зрадив Дріаду, кинув її в біді - ти теж так хочеш?

Скільки би часу не пройшло, Адона лишалася вірною своїм принципам. Або ж у неї вже нічого не лишилося, крім цього. Мейєлз лише вважав, що вона боїться йти наперекір собі, бо потім вважатиме себе зрадницею також.

- Хіба ви не хотіли знайти відпочинок при житті?

- Здається… - Адона дивилася на свої руки, наче шукала відповіді на пальцях. - Я вже не знайду його.

Лише півтори тисячі років… Мейєлз лише сподівався, що через тисячоліття він або помре, або буде живішим за свою компаньйонку.

У двері тихо постукали. Крізь шпарину між дверима й підлогою в кімнату заліз маленький шматочок паперу.

- Пошта, - прошепотіла Адона. - Звістка від Еріана?

Вона підняла папірець. На ньому прямим і акуратним почерком написана адреса й слова: “Сьогодні вночі просто зайдіть у будинок”.

- Гадаєш, це він? - Мейєлз почав вивчати папірчик.

- А хто ж іще? Вдягайся.

- Щось не так.

Мейєлз узяв записку. Картковий будиночок у голові розвалюється, тільки незрозуміло, де ж хилиться.

- Він хоче, щоби ми просто зайшли в будинок Старійшини? Коли там святкують ювілей і приїхала вся родина?

- Еріан хотів, щоб ми відволікли Старійшину. Так і зробимо.

- А здається, Еріан хоче нас здихатися.

Адона застигла з хутряним плащем у руках. На її блідому обличчі промайнула тінь всесвітньої втоми, а очі зблякли.

- Вирішимо це потім. Ходімо.

Гнітуче передчуття тягло Мейєлза геть із Гассанура. Тим більше що вночі піднявся буревій, а мороз став нестерпним.

Вулиці стали пусті. Крізь завірюху пробиваються вогники з блідо-жовтих світлових кульок, що встановлені на ліхтарних стовбах уздовж вулиць. Вітер зловісно свистить і кидає сніг мандрівникам в обличчя. Вони щосили куталися в хутро ведмелетів. Ця завірюха - така дрібниця порівняно зі штормом під Сутінню. Таке ніщо порівняно з моторошними танцями тіней, що влаштовує Валхаст, аби поглинути ще більше душ…

Адона з Мейєлзом вперто йшли, схиливши голови. Раптом вулицею промайнула величезна тінь і всі вогники на мить згасли.

Крізь крижаний вітер до шкіри проникли гострі неприємні голочки. Вперше за двадцять років тьйох-ама відчули колючий і неприємний подих енергії Сутіні.

- Він тут! - голос Адони чітко прорізав свист вітру. - Біжимо, доки він не забрав її!

Нарешті за стіною зі снігу вони побачили золотаві дрібні вогники над будинками - там, на пагорбі, сховався будинок Старійшини Октавуса. До нього веде бруківка, з обох боків осяяна ліхтарями. Десь там, за цими вогниками, їхня ціль. Дівча, за яким вони ганялися стільки часу. Якщо вірити Еріану.

Колюче відчуття на шкірі стало нестерпним. Мороз і завірюха от-от знищать їх. Адона з Мейєлзом невпинно піднімалися до маєтку. Навряд чи там уже хтось щось святкує. Насправді вони вже не думали за це. Головне зараз - дійти.

Навколо маєтку не було огорожі. Вуличка одразу привела їх на засніжений ганок. Тут пориви вітру ще сильніші, маленькі дерева обабіч доріжки гнулися, готові тріснути біля самих коренів. Триповерховий масивний маєток без жодних прикрас, збудований із великих сірих цеглин. Стіни обвішані світловими кульками з енергією Старійшин. Серед цієї завірюхи маєток здавався каменюкою, яку обліпили світляки.

Важкі двері, оббиті металевими візерунками, на диво легко відчинилися. Як тільки вони опинилися в затишку, Мейєлз закрив двері й прихилився до них спиною.

- І що далі? - прошепотів він.

Адона озирнулася. Жодного звуку, голосів або музики - ні сліду святкувань, про які казала пані Ласка. Лише канделябри з товстими свічками, грубі кам’яні стіни, старезні картини в золотих рамах.

Мейєлз і Адона обережно пішли коридором углиб маєтку. Гнітуча тиша поглинула всі звуки, навіть відлуння від їхніх кроків лунало обірвано, наче хтось з’їдає його.

- Це пастка, - сказав Мейєлз.

- Для нас?

- Ми не потрібні Еріану. Він знав, що ми побіжимо сюди стрімголов. Можу поклястися - він здивувався, коли зустрів нас через стільки років.

- Помовчи.

Адона першою вийшла до великої круглої зали. Тут колом розташувалися столи з їжею, за ними - десятки канделябрів. Посередині - величезна калюжа розлитого червоного вина. Кам’яні стіни теж блищать від свіжих крапель.

Все-таки тут було святкування. Судячи з запаху й вигляду свіжої їжі, гулянка припинилася кілька хвилин тому. Надкушені шматки м’яса. Недопите вино. Гарячий ароматний узвар все ще парує.

Адону зацікавила калюжа вина посередині. Вона підійшла до нього, доторкнулася. Тепле. Хто гріє вино й розливає його?

На калюжу впала крапля. Від цього звуку Адону пробрали моторошні мурахи. Вона підняла голову й застигла в жаху. На неї згори дивилися десятки обідраних скривавлених облич. Дорослі, діти. Тіла страшною в’язанкою повисли вниз головами, без шкіри, перекручені, наче чудернацьке люстро. В одного з них замість рук теліпалися моторошні щупальці. Присоски на них розміром із монету виявилися безпомічними перед страшним ворогом, який скрутив Старійшину й його родину в предмет декору, який підійшов би лише для будинку хворого на голову.

- О, свята Мати…

Мейєлз спробував відтягнути Адону, але вона не зводила божевільних очей з цих облич без шкіри. Їй не вистачало слів, повітря, сил.

- Тікаймо звідси, я вас прошу!..

Все кляте життя - суцільна кривава мішанина. Все кляте безсмертне життя…

- Запізно.

Все навкруги осяяло золотавим світлом. Мейєлза й Адону притисло до землі й скрутило жовтими енергетичними мотузками. Лише зараз жінка схаменулася. Все, що відбувалося далі, вже здавалося чужим і несправжнім.

- Отаке, - пролунав холодний скрипучий голос і за ним - повільні кроки. - Шпигуни з Дріади прикінчили Старійшину Октавуса й усю його родину.

Незнайомець підійшов до них. Адона з Мейєлзом одночасно підняли голови й побачили блідого чоловіка в червоній мантії. Ще один Старійшина. Той самий Фелінар Вальєн?

Та вже неважливо, як його звати. Головне одне - їм кінець.

Вони перезирнулися. Погляд Мейєлза без слів говорив: “А що я казав?!”

- Такого ще не було… - Старійшина Вальєн подивився на криваве люстро й прикро всміхнувся. - Весь рід. Навіть правнуки, які колись мали би стати його наступниками. Ви знищили цілу правлячу ланку Ордена. Розумієте, що з вами буде за це?

- Це не ми!.. - Адона спробувала пручатися, але Старійшина з розмаху вдарив її ногою в обличчя.

Він присів коло неї. Її обличчя залила кров із розбитої щоки.

- Багато ж ви не знаєте про Орден. Наприклад… якщо вбиває одного, інші стають сильнішими. Тому… біль, який на вас чекає… Гадаю, “нестерпний” - занадто м’яке. Цікаво, що правителя Фйорекай вбили “м’яким” ресурсом Дріади, - протягнув Старійшина. - Елнаур Ельфер зніме з вас шкіру.

- Ми навіть не бачили правителя Фйорекай!

- Це вже неважливо. Ви опинилися не в тому місці і не в той час. Не співчуваю вам.

З такою широкою посмішкою й сяючими очима важко співчувати. Хіба є місце співчуттю у людини, що схожа на хижака, який грається здобиччю перед з’їденням?

- Зачекайте! - Адона спробувала вирватися, але потужний удар гарячої енергії знову звалив її на коліна. - Хіба не буде розслідування? Чи бодай якогось суда?

- Розслідування не потрібно. Навіщо? Вас - чужинців - упіймали на місці злочину. Цього достатньо.

- Та що ж це за континент такий?!

- Такий, дорогенька, - Старійшина посміхався, наче порадів перспективі зняти з когось шкіру. - Де кожен знає своє місце. А хто не знає - не треба було й рипатися сюди.

- Це все Еріан! Селенар! - Адона не здавалася. - Це він підставив нас! Він шукає Нереїду Повітряну! Сказав, що вона десь тут, і ми приїхали за нею. Але знайшли тіло й…

Старійшина голосно розсміявся сміхом, схожим на клекіт якогось морського птаха.

- Звісно, а як інакше! Селенари прибули на Меліару, Нереїда Повітряна знову жива, а Орден скоро перестане існувати. Які ще казочки ви вивчили на своїй Дріаді?

- Це не казочки, - Адона вже знала, що не достукається. - Еріан божевільний, він спалить увесь континент заради неї!

- Щось забагато ви знаєте про його плани. А я знаю одне - ви винні в смерті брата Октавуса. І будете покарані. В’язниця в Уілло-Рокан зачекалася.

Мейєлз спробував вирватися, але не вийшло. Менше за все йому зараз хотілося потрапити до Орденівської в’язниці. Хлопець читав про Уілло-Рокан. В’язниця під Храмом видовбана в скелях. Це довгі переплетені підземні коридори без вікон, з купою ходів без виходів. Більшість із них не використовуються й там ніхто не ходить. Тож заблукати й померти від голоду - справа з простих. Але найстрашніше - тиша й самотність. Ув’язнених тримають далеко один від одного - навіть його крику не почути. Говорити ні з ким, їжу приносять раз на тиждень. Дехто казав, що дуже швидко починаєш сумніватися, чи справжня то їжа взагалі.

Після вбивства Старійшини навряд чи їх спокійно триматимуть у підземеллях. Багато хто лишався там назавжди, бо їх закатовують до смерті. Орден не стримує своїх жорстоких фантазій, особливо коли мова про помсту.

- Може, краще вб’єте нас зараз? - тихо сказав Мейєлз.

Старійшина Вальєн розреготався. Скільки ж божевільної свободи було в цьому сміху!

- О, ти просиш про смерть? Обожнюю! Нехай би ще вона попросила - і я можу сьогодні не спати з дружиною.

- Ви всі якісь ненормальні… - прошепотіла Адона.

- Хтось дійсно так вважає, - Старійшину не засмутили її слова. - Але знаєш, що закономірно? Саме ненормальні тримають усю владу. Бо їм стає сміливості бути по-справжньому божевільними. Ніхто “нормальний” і не рипнеться. Божевілля розв’язує розум і руки. Варто вийти за рамки нормальності - і ти стаєш чи не богом.

- Яке богохульство. Ваш Саннатар певно вже готує різки, щоб відшмагати ваші дупи.

Старійшина все ще посміхався, але його бліде обличчя застигло. Воно перетворилося на усміхнену страшну маску. Неживі очі подивилися на Адону.

- Ця розмова весела. Але занадто довга. Останнє скажу - ви всі, хто лізе з Дріади й вбиває нас, мов чумні пацюки, пожалкуєте про це.

- Зачекайте! А кого ви ще схопили?

- Одного з ваших. Хоча яка різниця? Вам усім кінець.

Адона з Мейєлзом перезирнулися й побачили в очах один одного переляк і розпач. Вони провалили місію. Орден схопив її. Стільки років… просто впали в провалля й переламали собі всі кістки.

То вона вбила правителя Фйорекай? Який у цьому сенс? Можливо, Нереїда хоче помститися. Бо саме в цьому королівстві її вбили в минулому житті.

Тьйох-ама подумали про те ж. Дізнатися, де її тримають. Дочекатися слушної миті й втекти. Забрати Нереїду. Тікати якомога швидше.

А якщо не знайдуть - рятуватися самим. До Порожнечі все. Вони тут і самі помруть, і Нереїду не знайти.

Проте їм не дали часу на подальші роздуми. Старійшина Фелінар посміхнувся своєю страшною посмішкою різника-веселуна й одним помахом руки “накинув” на полонених золотаву сітку. Вона здавила їхні тіла, стиснула голови. Гарячі хвильки полилися всередину, придушили свідомість і скували кожну клітину тіла.

Тепер вони отямляться вже в безкінечній тюрмі височини Уілло-Рокан. Що з ними буде далі - залежить від Ордена Світла. Та і вони, і будь-хто вже знає, що чекає на заблукалих тьйох-ама.

Глосарій:

Кут - позначення кварталу в Саквохелісі. Застосовується лише для позначення об’єктів забудови в межах 1 вулиці. 2 кути - 1 квартал, початок і край забудови між двома паралельними вулицями, що перетинають ту, якою ми рухаємося.