Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Всі виграшні, неймовірні та переможні плани Доні полетіли коту до сраки майже одразу. Перший день пройшов відносно спокійно, хоча дівчина іноді поглядала на свої руки, згадуючи дивні візерунки. Та були інші, більш нагальні справи.

Леді Роджія в перший же день потягла нову знайому до придворних кравців. Доні з усіх сил трималася, щоб не втекти, бо вона терпіти не могла, коли її хтось мацає. Довелося змиритися, мило посміхатися. На жаль, булавки кравців виявилися звичайні, без алмазних головок і золотих наконечників. Леді Роджія намагалася змусити її змінити зачіску - ледве відбилася.

Потім нова знайома потягла її до королівського ювеліра. Доні вже приготувалася щось поцупити, але й тут не склалося!

Головний майстер золота й каменю її величності створив свою майстерню на другому поверсі палацу. Леді Роджія тріскотіла, що це місце - справжнє диво, оскільки тут народжуються найпрекрасніші речі. Золоті прикраси з оламеями. Величні, витончені, надлегкі. Доні налаштувалася на швидкий короткий грабунок. Не вперше - те ж саме що й красти гаманці.

У чистому та охайному приміщенні з м’якими блідими портьєрами на вході розтяглася справжня виставка прикрас. Їхні блиск і краса засліплювали Доні, вона хотіла забрати кожне, і безкоштовно! Але. Кожна прикраса лежала на чорній оксамитовій подушці, накрита зверху скляним куполом. Доні не ставила питань - щоб не викликати підозр.

А ще вона боялася заблукати в палаці. Тому навіть попри страх зіштовхнутися з Ері Лоріаном Доні намагалася триматися Роджії. Леді Тіо з задоволенням водила її всюди, показала Всесвітній Сад і навіть відвела до королівської бібліотеки. Там - на щастя чи ні - зустрілися з герцогом Еалісом. Роджія скривила обличчя, як тільки його побачила.

- О, міледі, облиште, - він сидів із книжкою в улюбленому кріслі посеред зали. - Невже я настільки бридкий вам? Принаймні я молодший за вашого Лоріана. То може якось…

- Ось тому ви й бридкий! - Роджія пирхнула й витягла Доні геть.

Пізніше вона пояснила, що герцог, жартома чи всерйоз, набивається до неї в чоловіки. Звісно, йому заборонено одружуватися. Та потеревенити з гарними жінками можна - так вона пояснила його недоречні залицяння.

Так для Доні пройшов перший день у палаці. Нарешті вона вирішила ризикнути й проникнути до занедбаних покоїв. Можливо, попередня мешканка лишила там щось або є забуті столові прибори… Не склалося. Доні ледве втекла звідти. Ще й синців нахапалася! Це взагалі королівський палац чи смуга перешкод для мисливських собак?

У другий день вона з жахом побачила Нейджі Камелі. Руки ледь тряслися від хвилювання, що поважна пані розкаже про нічну пригоду. Та в тої вистачило своїх проблем. Сісти на софу без прямого запрошення! Це ж як треба не любити життя, щоб ризикувати тим так нахабно!

Бідолашну Нейджі Камелі почали обговорювати всі дами. Доні дивилася на неї й бачила споріднену душу - обоє почуваються чужими. Поспілкуватися з нею вона не встигла, бо невгамовна Роджія з’явилася нізвідки й потягла дивитися на тренування своїх охоронців на першому поверсі.

Леді Тіо не згадувала за Натана Адера. Доні й не питала - занадто підозріло, такі питання лише приваблять до неї увагу. Ні, головною має бути Роджія Тіо. Вона має притягувати до себе увагу й очі всіх навколо. Доки всі слухають її захоплюючі розповіді (лише Творцю відомо, звідки в неї така уява), Доні тихенько стягає з загального столу брудні ложки. Так і склалося в другий вечір. Дами реготали, згадуючи жалюгідну дівчину з Виноградного, що залізла на диван до королеви. А Доні тим часом швиденько прибрала прибори до рук.

Це і був її маленький новий план. Вона поки не тікатиме, а причаїться мов мишка, що тягає зернята до своєї нірки. Там її чекатиме Алекс, який віднесе королівські зернята до їхньої зграї.

Алексове чергування припало саме на день засідання кронпринца. Та Доні не могла тягнути. Тож у назначену годину, коли настала ніч і Алекс мав повернутися до притулку, Доні накинула пальто й пішла на перший поверх. Та на шляху зустрілася з Натаном Адером. Він у дорожньому одязі швидко йшов - ні, летів - коридором. Побачив Доні й сповільнився.

Здавалося, ніхто не мав їх бачити. Ніхто не мав знати про них. Ці дивні іскри, що летять один від одного, багатослівні гучні погляди, від яких серце вилітає. Це лише їхнє, з їхнього маленького світу, який спалахнув несміливим, але впевненим вогником. Доні забула, куди бігла. Певно, й він теж.

- Мілорде…

- Я не дворянин, міледі, - Натан посміхнувся.

- Тоді і я не леді.

- А звідки ж ви тут?

Доні не знала, що відповісти. Нарешті їй захотілося бути щирою.

- Іноді мені здається, що я заблукала. Це не мій дім і не мої люди. Можливо, в мене взагалі немає дому.

- О, він є, - Натан дивився так, наче понад усе хотів, щоб у неї був дім. - Тільки його важко знайти. Ви шукали?

- Ні. Я боюся, що все одно не знайду собі місця.

Доні здалося, що вона говорить щось не те. Дім - це місце, де тебе годують і де в тебе є м’яке ліжко. Палац теж можна назвати домом. Тоді звідки взялося це високопарне й пафосне лайно, що лине з її вуст?

Вона ще ніколи не почувала себе так спокійно. Всередині стихла буря, яка змушувала бігти з дня в день і шукати наживу.

- Здається, ви не хочете, щоб граф Тіо поїхав до Ензахару? - раптом спитав Натан. - Мені здалося, ви налякалися, коли він це сказав.

- Ох… - Доні швидко вигадала відмовку. - Мій батько злитиметься. Він казав, що в дорозі буде небезпечно. І виявився правий, мене пограбували на в’їзді до столиці. Забрали все, та дякувати Творцю, мені лишили листа від королеви. Я змогла потрапити сюди й не лишитися посеред вулиці. Батько гніватиметься, бо в мене відібрали сімейну реліквію…

- Якщо колись це повториться, знайдіть диліжанс коневодів із Ейнесу - вас безкоштовно довезуть до Еккаліну. Там ви завжди знайдете прихисток.

Він підійшов ближче. Доні застигла на місці.

- Сьогодні після засідання… - він говорив тихо, але впевнено. - Мені здалося, ви чимось стурбовані. Тепер, здається, я розумію. Дозволите… дозволите дещо подарувати вам?

- Т-так, мілорде… - Доні від хвилювання ледве говорила. - Тобто… так, Натане.

Він здавався їй живим дивом. Від його краси перехоплювало подих, а від посмішки блимали вогники десь глибоко в голові.

Натан дістав з кишені щось маленьке на ланцюжку і надягнув його Доні на шию. Це виявився чорний прохолодний камінь у срібній оправі. Не те, що стояло в ювелірній майстерні. Дуже проста річ, але для Доні вона стала чимось своїм і близьким.

- Це акарр, - мовив Натан. - Він проганяє погані думки й захищає від зла. Кажуть, навіть виконує бажання.

- Було би доречно… Дякую.

Якусь мить вони кліпали очима й посміхалися, не знаходячи слів. Нарешті Натан сказав:

- Я маю їхати, міледі. Дочекайтеся. А якщо ні - зустрінемося в Ейнесі. Я завжди там… Якщо не тут.

- Добре. Бережіть себе, мілорде.

Доні не розуміла, що відбувається. Лише коли він пішов, картинка навколо стала більш чіткою.

Треба поговорити з леді Роджією. Вона напевне має досвід у спілкуванні з чоловіками. Сам Ері Лоріан - її Золотовласник. Тож леді точно розуміється на цьому…

Поки не час. Доні сховала подарунок під пальто й побігла на перший поверх. Алекс був тут. Інший охоронець дрімав, спираючись на спис.

- Доні! - Алекс кинувся до подруги. - Тобі пасує дворянське життя.

- Воно мені як кістка в горлі. Але все добре.

- Тобі час додому, - прошепотів Алекс. - Ненька питалася. як ти. А я не знаю, що сказати! Принаймні, голову твою не виносили - вже добре.

- Передай Неньці ось, - Доні протягла йому згорток із трьома золотими ложками. - Я поки не збираюся додому.

- Ти взагалі не сповна розуму?! - Алекс шипів, щоб не горлати від здивування. - Там дикуни розійшлися, ти тепер в ще більшій небезпеці!

- Не мели дурниць…

- Люди з півдня можуть тікати сюди від дикунів. Оце барон Тоддінгот здивується, коли дізнається, що в нього є ще одна донька!..

- Я не можу піти звідси!..

- Ненька вирішить, що ти хочеш відкупитися від нас цими ложками…

- Скажи їй - я повернуся. Але не зараз. Я знайду ще щось, цінніше. Те, що прогодує нас до самої смерті! Я обов’язково повернуся. Але не зараз!

Алекс із підозрою подивився на неї. За мить закотив очі.

- Тільки не кажи, що ти в когось закохалася.

- Я не…

О ні, все марно. Він занадто добре її знає. Шалена перевага Алекса - вміння бачити її наскрізь.

- Ти дурна? - він наблизився до неї й заговорив ще тихіше. - Отямся! Подивися на себе! Хто ти така цим людям? Твій коханий, ким би він не був, дізнається, хто ти насправді, й викине тебе на вулицю. Ми слуги для них, Доні. Ти тут зараз лише через дірку в сумці у гінця! Невже ти ще не зрозуміла, що не можна дражнити удачу?

Він змовк. Вочевидь, вирішив, що сперечатися все одно марно - подруга зробить те, що схоче так чи інакше. Алекс глянув на хвоста Доні й додав:

- Попрошу Неньку знайти тобі новий. Цей скоро розтріпається. Твої сукні занадто гарні для гидких зачісок.

Вона пішла. Алекс не зрозумів. Та раніше й сама Доні не зрозуміла би себе. Лишатися в палаці, підставляти себе під небезпеку - заради якогось чоловіка. Але це тримало її. Вона не може піти просто так.

***

Вночі в палаці стає холодно. Тож Ері накинув хутряного плаща й пішов зустрічати “солодких” гостей - так він називав дівчат з дому Пані Півонії. Треба влаштувати для кронпринца веселі посиденьки. Нехай втішиться після першого провалу на засіданні. Першого й останнього, бо після сьогоднішньої туманниці він і думати не буде про державні обов'язки.

На сходах він зупинився й причаївся за вазоном. З коридору навпроти вийшла дівчина в пишній жовтій сукні з чорним мереживом та з довгим русявим хвостом. Ері знав в обличчя майже всіх дворян королівства та мешканців палацу. Він упізнав її за мереживом - довге, плавно спускається від талії до низу спідниці, схоже на пір’їни. Улюблене мереживо леді Роджії.

То це - Доні Тоддінгот?

Дівчисько, що впало йому під ноги на ринку?

Ері вчепився в неї поглядом. Вона не може бути однією з них. Тьйох-ама легко впізнати за розкосими мигдалевидними очима, в багатьох - чорне смоляне волосся, блискуче, мов спокійна гладь води вночі. Ця дівчина - не з них.

Роджія могла помилитися. Зазвичай її проникливість працює добре. Ні, він має переконатися сам. Занадто багато питань щодо одного дівчати.

Ері побачив, як дівчина підбігла до одного з двох охоронців у коридорі й віддала йому якийсь згорток. Між ними сталася суперечка. Леді Тоддінгот пішла. Вартовий запхав передачку під обладунки й вибіг на вулицю.

Стає цікавіше. Що тут можна красти? Хіба що прикраси її величності. Навряд чи це перелякане дівча наважиться грабувати саму королеву. Отже… столові прибори? Ті, які пофарбовані в золото задля пишного образу короля Алларея?

Досвідчена крадійка та її помічник мали би знати. Тоді що вона йому передала?

- Мілорде, - до Ері підбіг служка й прошепотів на вухо: - Подарунки від Пані Півонії вже тут.

Ще й це. Ну що ж, хоча би з принцем не буде несподіванок. Ері дістав із карману маленький згорток із туманницею і дав слузі.

- Я не зможу їх провести, зроби сам. Ось, хай граються. І кронпринца вгостять, інакше я не заплачу. В мене невідкладні справи - так і передай.

Слуга побіг. Ері загорнувся в свого плаща й пішов за вартовим. Він знав його, як і всіх охоронців у палаці. Хлопця звати Алекс. Ввічливий, працьовитий, без жодних нарікань і почуття гумору. Ері намагався розвеселити його кількома непристойними анекдотами - марно.

Алекс тим часом передав чергування іншому вартовому й пішов на вихід через сад. Саме почався снігопад. Але вогняні кулі в повітрі розсіювали темряву, висвітлюючи шлях крізь білу стіну. Ері йшов на відстані тридцяти кроків.

Можливо, леді Тоддінгот дійсно пограбували на в’їзді й вона виживала крадіжкою на вулиці. І тепер передала листа до батька. Тоді ця прогулянка - марна трата часу. Інтуїція безсмертного давно покрилася шкаралупою з непорушного досвіду. Він не пам’ятав, коли востаннє чув її голос. Та зараз, ідучи за вартовим крізь снігопад і мороз, Ері чув її - вона тихеньким дзвіночком лунала десь всередині, не стихаючи. Лише замість дзвону - слова. “Йди за ним”. Вперше за останні століття він піддався не розуму.

Алекс вийшов на площу. Тут зупинився міський диліжанс. Кілька вартових після денної зміни залізли в нього. Ері сховав обличчя за каптур і в останню мить заскочив в екіпаж.

Йому вже доводилося слідкувати за іншими. Тільки цього разу привід - дуже незначний. Лише інтуїція змусила його полишити звичні плани. Певно, Елфйоре в теплому ліжку вже пеститься з дівчатами під нищівною дією вдосконаленої туманниці. Що ж, завтра навідається. Сьогодні в нього важливіші справи.

Алекс вискочив із диліжансу біля безлюдної Базарної Площі й пішов провулками, де похилі будинки попритискалися один до одного, щоб не впасти. Ері поспішив за ним. Розтоплювачі снігу прийдуть сюди лише зранку. Тому доведеться йти крізь замети. Алекс попереду запалив невеличку кулю на долоні й кинув її котитися по снігу перед собою. Ері тримався в тридцяти кроках, схований стіною снігопаду.

Так він дійшов до перекошеного сиротинця. Йому спало на думку, що цей вартовий своєю зарплатнею годує дружину-каліку та кодло дітвори.

Крізь засніжений квадратний дворик Ері пройшов до гулкого приміщення. Звідти пахло їжею та брудом. Без жодної гидливості він зайшов. Купа брудних дітлахів і калік скупчилися біля старих столів і їли так, наче це була остання їжа в їхньому житті. Серед цього гармидеру Ері побачив Алекса - той сів на лавку до огрядної старої жінки. Не впізнати її раніше вважалося за злочин.

- Принцесо Елані, - Ері безцеремонно сів на лавку навпроти. Алекс відсахнувся. - Оце так сюрприз. Я слідкував за цим бідолахою, а знайшов вас.

Стара зблідла.

- Алексе, залиш нас.

Хлопець із величезним полегшенням пішов, але лишив на столі згорток від леді Тоддінгот. Ері розгорнув його. Там були ложки. Звісно ж, не золоті.

- Можеш насміхатися, - стара дивилася на нього з відразою. - Скотилася до такого життя. Як тобі ще стає совісті до мене говорити?

- У кожного - своя роль, принцесо. Якби я був у свиті принца Еаліса, хто знає… Але принц Алларей заплатив більше.

- Облишмо пусті розмови. Чого ти слідкував за Алексом?

Ері покрутив ложку в пальцях і на мить задивився на своє відображення в ній.

- Як сказано в Сувоях Часу - ти завжди обираєш той шлях, який тобі по силам, - він узяв другу ложку. - І якщо шляхи переплітаються - ви самі до цього привели. Мені було цікаво, як ви змогли переконати леді Тоддінгот красти для вас?

Стара Елані мовчки дивилася на нього. Навколо галасували дітлахи. Хтось просив добавки. Одна зі старших дівчат вдарила якогось малого по дупі й той у сльозах побіг геть із їдальні.

- А потім я усвідомив… - Ері подивився на третю ложку. - На сьогодні немає жодного дворянина, який би не знав, що столове золото - міф короля Алларея. Жоден, навіть найдрібніший землевласник у Фйорекай не допускає, що ці ложки можуть бути зі справжнього золота. Всі знають, що це ілюзія. Всі, крім вас.

- То й що тепер?

- То Доні Тоддінгот - не справжня? Я би спустив це, якби не ваше існування, принцесо. Що я, наставник кронпринца, маю думати? Слідкував за крадієм, який привів мене до Творцем забутої королівської особи від протилежного боку…

Стара засміялася. Здається, її потішив цей розторопний хлопчина.

- Обікрасти Алларея - найбільше, що я можу зробити. Жалюгідна спроба, як і все моє життя.

- А дівчина?

- Що дівчина?

- Вона товаришує з моєю жінкою. Я маю турбуватися?

Стара забрала ложки в Ері й поклала їх подалі. Натомість узяла кухоль із узваром, який наливала для Алекса, й поставила перед гостем.

- Твій уввері занадто дорогий, ти безсовістний шмаркач.

- Я скину ціну. То що з дівчиною?

Стара закотила очі.

- А що з нею? Звичайна дитина. Донька одного з дрібних поміщиків, що підтримали Еаліса. Багато його людей загинуло, тож я взяла опіку над їхніми дітьми. Еаліс так попросив.

- Як благородно…

- У всякому разі він благородніший за тебе. Ти зовсім зажерся від своєї влади. А він як був доброю й совісною людиною, так і залишився. Хоча той ще здихота…

Ері від раптової нудьги хильнув узвару з уввері. Саме вчасно - він уже відчував передчасні симптоми застуди.

- Вона казала, що ледь не пограбувала тебе й твого костогриза. Це ти відправив її до Пані Півонії?

- Бачите, принцесо, я теж можу бути благородним. Чи пам’ятаєте, як вона народилася? Їй не більше двадцяти. Отже, це було вже під час повстання.

Елані насупилася. Її пальці невільно скорчилися й затрусилися. Ері взяв її за руки. Під його пальцями з’явилося слабке блакитне світло. Стара відчула, як хвора напруга сходить з пальців, а трясучка зникає. Вона підняла на нього старечі очі.

- Що саме ти хочеш знати? День народження Доні? Жахливий. Страшний буревій, снігопади в передмісті. Ти це маєш пам’ятати. Два села загинули під снігом. Тодішній граф Еклін бив у всі дзвони, щоб урятувати своїх коней. Такий день хіба забудеш? Коли небо ясне, сонце сяє, лише мороз кусається… І тут сніг. Нізвідки. Наче якийсь навіжений повелитель стихій створив його з нічого й насипав.

Еккалін. Ліньсе, як його називали на світанку Меліари. Ті землі стали могилою для Нереїди Повітряної. Двадцять років тому вони стали такою ж могилою для кількох тисяч селян. Гнів новонародженої Нереїди перетворився на шалений снігопад. Елані мала рацію - сніг дійсно виник нізвідки. На щастя, то був лише сніг, а не урагани зі смерчами.

Роджія бачила візерунки на руках. Найперші тьйох-ама Дріади мали такі. Навіть у нього, Ері, таких немає. Бо Аматера не торкалася його своєю рукою.

Чи важлива Меліара взагалі? Нащо вона треба? Нащо той кронпринц-ідіот? Нащо ті ферми цілющих трав, розкидані по всьому континенту? Забрати її звідси, сховати, оберігати як зіницю ока. Бо якщо Орден дізнається - станеться страшне.

Вона може не згадати його. Вже не згадала тоді, у в’язниці.

- Вважай, витягла її з-під снігу, - говорила далі Елані. - Її та її батьків. Та вони недовго прожили. Батько пішов воювати за Еаліса, а мати лишила її в сиротинці в Ейнесі й пішла з ним. Коли повелителі вогню й Орден Світла підійшли до міста, оточили Еалісові шатри, ми всі ховалися в гостьовому домі - там міцні стіни й у випадку обвалу це врятувало би. Багато дітлахів було. Якийсь хлопчак забрав її у мене з рук і побіг на вулицю саме коли Орден творив свої справи. Я побігла за ним і побачила його непритомним посеред вулиці. А дитина сміялася, дивилася на мене… Того ж дня мене заарештували. Коли я опинилася на вулиці, то повернулася до Ейнесу за нею. Я молилася всім богам, які тільки є, щоб вона лишилася живою.

Її голос стих. Ері з важкістю усвідомив те, що сталося.

- Це був її план, - говорила далі Елані. - Пробратися до палацу. В неї завжди якісь чудернацькі плани. Вона в палаці лише кілька днів, а в мене відчуття, наче її вже немає на цьому світі!..

- Ні, вона… - Ері раптово захрипів. - Я бачив її сьогодні. Бадьора й вродлива.

- Що ж… - стара дивилася перед собою пустими очима. - Може, їй там краще.

Навряд чи їй буде там краще й надалі. Та Ері промовчав. Він приклав руку до скроні Елані. Знову з’явилося світло.

- Ви погано спите, принцесо. Тепер стане краще. Вам уже під дев’яносто? Не думали повернутися до палацу?

- Все-таки насміхаєшся. Я краще ще років десять попіклуюся про малих.

- Недарма вас називали Матір’ю Фйорекай, - Ері дістав з внутрішньої кишені плаща маленький мішечок. - Нехай це буде вам. За те, що… дбаєте про них.

- Інакше не можу. Ох, здається… Так, сьогодні в неї день народження! Зачекай.

Стара принесла щось невеличке, загорнуте в старий, але цілий рожевий папір.

- Передай їй. Хай повертається скоріше.

Він хотів пообіцяти, що потурбується про Доні. Певно, стара принцеса дуже любить її, хоча і сварить. Елані завжди така була. Та Ері не сказав ні слова й пішов геть, забравши подарунок.

Снігопад тривав. Дворик засипало по коліна. Не думаючи, Ері розтопив собі стежку до виходу. Обернувся й провів рукою уздовж дворика. В повітрі замиготіло блакитним. Сніг розтанув, а ті сніжинки, що падали на землю, перетворювалися на дрібненькі краплі води.

Ері йшов до палацу, притискаючи до себе згорток під плащем. Тепер у нього дійсно з’явилася мета. Якір у вічному й сірому плині безсмертя, який дає сенс.

***

Він майже взлетів сходами до палацу. Йому не терпілося зустрітися з нею. Подивитися, почути. І неважливо, чому так сталося, як вона з’явилася! Не має значення. Тепер все не має значення.

Чудернацькі плани… Нереїда славилася своєю тягою до пригод і бездумною хоробрістю. Не дивно, що в новому житті вона така ж.

Проте Елфйоре мав рацію - дар передбачення Ері, заснований на тисячолітньому досвіді, почав здавати позиції. Бо те, що безсмертний побачив у холі палацу, не вкладалося в його плани.

З верхніх поверхів до холу знесли чотири скривавлені жіночі тіла. Їхні колись прекрасні й ніжні руки, ноги, обличчя й тулуби порізані вщент. Шовкові сукні звисають кривавим лахміттям.

Внизу вже чекав Старійшина Елнаур. За його командою тіла винесли з палацу. Він побачив Ері й його очі зіщулилися.

- Не хочете пояснити, Лоріане? Це зробила його охоронниця.

- Ви вже пояснили, - Ері пройшов повз нього. - Певно, вас бісить, що не можна покарати її за виконання обов’язку?

- Лоріане!

Ері зупинився. Це востаннє, коли він виконує вказівки клятих задавак.

- Я вважав, ви слідкуєте за його розвагами.

- Сьогодні я відійшов у справах.

- Що ж, вітаю, - Елнаур почувався справжнім хазяїном становища. - Тепер ви маєте розібратися з цим. І допоки ми не отримаємо бажаного, ви не ходитимете у справах.

Він міцно схопив Ері за руку і швидко відпустив. Навколо зап’ястя обвівся широкий браслет із голочками, що впивалися в шкіру.

- Ваше свавілля занадто сходить вам з рук, Лоріане, - прошипів Елнаур і його очі спалахнули від стримуваного гніву. - Ви мали забагато свободи й ось до чого воно призвело. Не робіть різких рухів. Інакше ця річ висмокче з вас кров. Повільно й дуже болюче.

- Якого ви робите, Елнауре? Хіба безумство кронпринца - не та страва, яку ви замовляли на вечерю?

Старійшина вже вбив би його поглядом, якби міг.

- Коли воно контрольоване - так. Але про цей випадок дізнаються. Підуть чутки. Весь Орден дізнається, що ситуація в керівних колах Фйорекай вийшла з-під контролю. І вже не вас звинуватять, Лоріане. Всі Старійшини дивитимуться на мене як на нездару. Тому що ви “пішли у справах”. І не проконтролювали свого вихованця!..

Он воно що. Старійшина турбується вже про свою владу. Та суті для Ері це не змінює. Він вже ув’язнений клятим браслетом.

- Чого ви від мене хочете?

- Розплати. Та поки що я просто дивитимуся, як у моїй тюрмі тиняється наймогутніша істота Меліари. Я радітиму цьому як дитина улюбленій іграшці. Гарних снів, Лоріане.

Прокляття Порожнечі. Все полетіло до сраки. Він не зможе втекти з палацу разом із Доні, бо браслет на його руці - старезний і священний артефакт для ув’язнення чужинців. Допоки Старійшина його не зніме, Ері буде під замком. І тепер доведеться улещувати Елнаура, танцювати перед ним і знову завойовувати довіру.

Глосарій:

Оламей - темно-синій дорогоцінний камінь на Меліарі. Він має глибокий золотавий блиск і високу міцність. За легендою, золотавий блиск - це частинки шкіри Саннатара, які впали на землю після його зникнення. В місцях падіння утворилися ці камені. Темно-синя кам’яна оболонка, як кажуть, має захистити частинку Творця від руйнування.