Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Ері не став з’ясовувати нічого про вбивство повій. Ця проблема зайняла максимум кілька хвилин його уваги. Весь інший час він приділив стеженню за Доні.

З цікавості він розгорнув подарунок принцеси Елані й побачив золотаву легку накидку з тендітного шовку. Зрозуміло, така жінка могла дозволити собі купувати дорогі речі. Та нащо дарувати це Доні?

Всю минулу ніч він думав. Дарма, що золотий орденівський браслет ледь не обпікав шкіру своїми голками - Ері заздалегідь випив багато знеболювального, тому на деякий час забув про цяцьку. Він переглядав усю ситуацію вздовж і поперек, знаходячи на кожному кроці нові підтвердження своїй думці про повернення Нереїди.

Як це маленьке дівча знайшло в собі сміливість до такого нахабного обману? Пити чаї з королевою, водити дружбу з улюбленими придворними дамами, а за єлейними посмішками лишатися тою дівчиною-крадійкою з вулиці…

Так, вона - перероджена Нереїда, без сумнівів. Безголова хоробрість у її дусі. Але вочевидь її пам’ять про минуле життя заблокована. Справжня особистість схована під шкаралупою. Її риси - сміливість, наївність, стрімкі рішення - пробиваються крізь цей блок. Можливо, скоро вона згадає…

Що станеться, якщо він прямо скаже їй? Гей, дитино, ти не вулична крадійка без роду й племені, ти - наймогутніша істота всього Архіпелагу. Вона посміється і скаже, що Ері певно з’їхав з глузду через своє безсмертя.

Він не мав досвіду переродження. Ніхто з тьйох-ама не народжується вдруге. Нереїда це може, бо має стати другою Аматерою - її душу Мати створювала по своїй подобі. Тож якщо інші безсмертні позбавляються життя, їхня душа повертається до Джерела Душ в Аматерісі, щоб повернутися в свідомість Аматери й енергетично живити її. Нереїда вільна від цього. Після своєї першої смерті в Ліньсе вона мала повернутися до Джерела Душ, але знову вийти з нього в новому тілі, доки душі її братів і сестер розчинятимуться в вічній Порожнечі свідомості Аматери.

Ері знав, що в разі своєї смерті також стане його частиною. Та певною мірою він чхав на такий результат для себе. Інколи Ері ловив себе на думці, що втомився. Нового в світі вже не буде. Він усе бачив і не один раз. Подорожував до Сутіні й бачив континент, затягнутий туманами й хмарами. Крізь непроглядне марево пробивалися запахи тліну й гнилі.

Ще він бачив Кривавий, що колись називався Кассамороном. Земля, палаюча від криваво-червоних каменів - Крові Землі. Племена, що ріжуть один одного за право володіння ними. Духи богів, що не говорять і мають безліч неймовірних форм.

І Дріада. Здалеку схожа на зелений оазис посеред безкраїх океанічних вод. Аматера, котра зрадила свою улюблену дитину й після її фіаско на Меліарі відгородилася від усього світу бар’єром. Душа Нереїди тинялася тисячоліттями між місцями народження та смерті. Тож коли одне з них нарешті дало слабину, вона кинулася туди.

Ері не розумів до кінця, чому Купол ослабнув і пропустив душу Нереїди. Так, він знав багато таємниць Ордена - дрібних і не дуже. Проте дещо Старійшини не обговорюють навіть зі своїми сім’ями й найближчими служителями в білих робах, не записують у загальнодоступних книжках. Є бібліотека Ордену в Храмі Саннатара на височині Уілло-Рокан - там зберігаються старезні книжки й сувої, написані синами Творця. Чужинця туди не пустять і на сотню сур, навіть під час літнього паломництва.

Тож зараз Ері небагато мав. Лише факт народження Нереїди в новому тілі й купу грошей. І клятий браслет на руці.

Тоді він вивезе її з палацу, поселить у своєму будиночку в районі Міді й Золота. Нехай поживе там, доки він не розбереться з кронпринцем і Орденом і не позбудеться цього малого вбивці на зап’ястку…

Ері навчився терпіти. Що таке місяць чи два порівняно з тисячоліттями?

Між тим у Доні були інші плани. Після сварки з Алексом вона не спала всю ніч. І допоки Ері відкривав страшну таємницю про неї, вона сама думала над словами друга.

Звісно, Алекс правий. Доні - не рівня не те що дворянським слугам, а й навіть їхнім коням. Це диво, що її досі не розкрили. Ненька мала рацію. Від південних дворян тут дійсно небагато чекають. Королева раз послухала її вигадки про сільські будні й патрання гусей, сказала “Дякуємо за вашу віддану працю” - і більше не питала. Леді Роджія після цього дивилася на Доні з побажливою лагідністю, наче вона згодилася прихистити дране бездомне кошеня з купою бліх.

Доні плювати хотіла на їхнє ставлення. Але якщо Натан Адер дивитиметься на неї так…

Все-таки чимось вона заслужила таку увагу з його боку. Те, про що вона й не мріяла. Те, від чого її серце б’ється, мов ті маленькі пташки в клітках, що продаються на Базарній Площі.

Леді Роджія своїми красномовними виразами лише доводила - за все треба платити і на благо теж треба заслужити.

- Мій батько володіє найсильнішим бойовим угрупованням після армії повелителів вогню, - говорила вона. - Про Тіньових Воїнів знають усі. Ще років тридцять тому вони не мали належної дисципліни, про навички годі й говорити… Але мій батько - відмінний командир і боєць - підняв їх на новий рівень. Він удосконалив зброю, техніку ведення бою… Звісно, ти чула про битву двадцять років тому. Сотня наших бійців проти п’ятитисячної армії герцога Еаліса.

Про це не чув хіба що глухий. То була не битва, а жорстка різанина. Блискавична перемога для одного та ганебна поразка для іншого. Тіньові Воїни дочекалися ночі й без жодного шуму перерізали горлянки двом третям величезної армії. Кажуть, вони пливли повітрям від одного намету до іншого, не лишаючи слідів і зливаючись із темрявою. Крадуться, мов швидкі й тихі павуки. Не встигаєш кліпнути оком - і вже не маєш, чим кліпати. Пощастить, якщо десь побачиш відблиск металу. Та й те це вірогідніше за все буде останнє, що ти побачиш. У народі потім говорили, що та сотня мала неймовірну витривалість - скільки ж треба її мати, щоб за ніч пошинкувати стількох ворогів?

Доні не мала страшного війська, котре пробило би їй шлях до палацу. Інколи вона дивилася на Роджію, уявляючи - що якби Тіньових Воїнів не стало? Чи мала би леді Тіо таку шалену повагу й любов королеви?

Тим не менш, і життя на вулиці, і той короткий час у палаці довели - навіть на любов і повагу треба заслужити. Кому ти треба, якщо нічого з себе не маєш?

Після сварки з Алексом вона годину стояла перед дзеркалом у своїх покоях. Без хвоста, дорогих лахів і прикрас. Тоще дівча з кількома синцями на тілі, волосся обрубане абияк, кістки стирчать, наче вона сиділа тижнями без їжі… Такий як Натан Адер подивився на неї, а вона… Хто вона?

Певно, Алекс правий - Доні його не варта. Дике дівча з Базарної Площі, що краде з п’яти років, спало з чоловіками за їжу й відсиділо два покарання в клітці. Тепер ще й не соромиться видавати себе за дворянку, вважаючи, що ці чудові сукні та коштовності можуть торкатися її брудної шкіри.

Тож зранку після посиденьок у королеви вона підійшла до леді Роджії:

- Пам’ятається, міледі, мені обіцяли нового коня?

Це буде перше, куди вона покличе Натана Адера після його повернення. Повільні кінні прогулянки - саме в дусі благородних леді. Та Роджія не знала її планів і радо потягла подругу до стайні.

Королівські конюшні розташувалися на краєчку саду, недалеко від східних воріт. Хоча за ніч випав рясний сніг і передобідня пора видалася морозною, це не налякало леді Роджію.

Кілька років тому Доні мала коротку інтрижку з фермером з-за стін Кейполу. Той мав кількох безпородних скакунів і навчив її кататися. Певно, це єдине, що вона вміла краще за витягання гаманців і підлабузництво.

Леді Роджія наче прочитала думки. Дорогою до стайні вона мовила з насмішкою:

- Натан Адер, звісно, непоганий вершник… Але мілорд Еклін краще. Розумієш, вміння триматися в сідлі передається з кров’ю. Тому не дивно, що кожен дворянин неначе народжений у стайнях… Я навчилася, коли мені виповнилося три. Матінка наполягала на іграшкових чаюваннях, а батько дав мені дерев’яну шаблюку й усадив на поні.

Говорячи про батька, вона завжди всміхалася. Так і зараз. Доні відчула неприємне дряпання всередині, де причаїлася давно забута порожнеча.

- До речі, раз ми вже довіряємо одна одній такі таємниці… - Роджія нахилилася до Доні, щоб служниці за спинами не почули: - Я інколи тренуюся з шаблями. Звісно, це проти правил, але її величність підтримала. Батько каже, що колись я можу стати частиною його війська. Навряд чи рада дворян це схвалить, бо жінці в подібних місцях робити нічого… Але він постоїть за мене.

Доні всміхнулася. Та водночас її пройняло неприємне тремтяче відчуття. Кейтлен Тіо, звісно, приємна людина. Але він поїде до Ензахару, заїде до барона Тоддінгота… Тоді їй кінець. Що скаже ця прекрасна леді, коли дізнається, що Доні обманювала її весь цей час?

На вигоні, що розкинувся за стайнями, якраз вигулювали молодих жеребців. Тут не було снігу - конюхи розтопили його й висушили грунт вогняною хвилькою по землі. Один із десятка вершників описував широкі кола на своєму вороному коні, а інші спрямовували своїх тварин за ним.

- Зараз я зроблю те, чого ще ніколи не робила, - Роджія поблажливо всміхнулася Доні. - Допоможу стражденним. Сподіваюся, це зарахується й у Сонячних Палатах на мене чекатиме вродливий русявий чоловік у шовковій тозі…

Доні тільки й думала спитати, що таке тога, як до них попрямував вершник на вороному коні. Промені зимового сонця м’яко виблискували на його чорно-зеленому камзолі. Та й взагалі чоловік виявився вродливим зі своєю теплою посмішкою та м’якими рисами.

- Гуляєте, леді? - він привітно схилив голову.

- Я відчувала, що ви тут, мілорде Еклін, - Роджія посміхалася як до свого чоловіка. - Якби тут не було стайні, ви би заселили своїх коней у палаці?

- Ви занадто добре мене знаєте… Але так, я вже пригледів приміщення. А сам заселюся до вас, якщо ви не проти.

Вони відверто залицялися, а Доні так і не розуміла - де ж тут та сама допомога нужденним?..

- О, мілорде, ми до вас у справі, - Роджія посміхалася чарівно й тепло. - Моїй подрузі дуже сподобався ваш помічник. Ну знаєте, як те буває - молоді люди бачать один одного, серця стукотять, язики плутаються…

- Мені аж ніяково, - Моріанд теж посміхався у відповідь, хоча не сказати, щоб він ніяковів.

- Я цього й прагнула… То ваш солоденький помічник буде на балу? Якщо так - леді Тоддінгот найперша у черзі на танець!

Граф Еклін подивився на Доні й та одразу розтягнула губи в дурній усмішці.

- Зараз його немає, він поїхав до інших земель за кіньми… Але… Ох, пані Роджіє, заради ваших очей - що завгодно! Я відправлю гінця й накажу Натанові заїхати сюди дорогою до Ейнесу.

- Ви найкращий! Ох, мілорде, так заздрю вашій дружині… Хоча би дозволите покататися з вами? Впевнена, на вашому сідлі знайдеться місце для тендітної леді.

- Ви знаєте, - мілорд лишався милим, - я саджаю коло себе лише свою дружину.

- Повторюся - дуже їй заздрю…

Вони обмінялися ще кількома солодко-гарячими посмішками й Роджія потягла Доні до стайні.

- Це так ви спілкуєтеся тут із чоловіками? - прошепотіла дівчина.

- Як наче ви в своєму селі влаштовуєте офіційні прийоми для подібних бесід, - пирхнула Роджія, роздивляючись коней у загонах. - Моріанд Еклін дуже приємний. Він завжди сам собі на думці, проте радо йде назустріч. Але… шкода, що не дочекався мене й одружився раніше! Ти знайома з його дружиною? Дуже гарна сім’я. Батько завжди прагнув об’єднати наші родини. Ще до початку повстання, коли він не був графом, пан Моріанд попередив замах на принца Алларея. Герцог Еаліс з тих пір ненавидить його. А тому хоч би що! Тому граф Еклін не просто так став фаворитом нашого короля.

Доні більше не розпитувала. Занадто підозріло. Справжня леді Тоддінгот знала би все.

Поки Роджія водила її по стайні й розповідала про коней - “Це улюблена кобила її величності, вона нещодавно розродилася, подивися на малого, такий милий!” - Доні згадувала, що розповідала Ненька про Моріанда Екліна.

Стара принцеса теж недолюблювала його, як і герцог Еаліс. Проте вона сказала за нього як за “відданого підлеглим”. Доні раптово згадала одну історію, що гуляла в народі кілька років тому.

- Зачекай, - вона схопила Роджію за лікоть. - То це він витягав своїх людей із шахти Віракаю?

Очі леді Роджії заблищали.

- Нечувана справа для дворянина його рівня! Не дивно, що ця історія долетіла аж до ваших закутків! Так, так і було. Мій батько їздив витягати його. А могли би посидіти за столом, випити вина, пограти в карти… Ні. Поліз у той бруд, померти ж міг! Сподіваюся, леді Лінон потім дала йому прочуханки.

***

Десять років тому

Червоні дахи Ейнесу побагровіли в променях вечірнього сонця. Блакитне небо ближче до обрію порожевіло й за кольором нагадало перші квітки конюшини, що ростуть попід стінами міста влітку. Десь високо перегукувалися ластівки.

Граф Моріанд Еклін стояв на балконі другого поверху свого маєтку й спостерігав, як його старий садівник Уолліс обрізає кущі. Справа для відпочинку. Старанний, але неквапливий садівник рівненько підрізав кожен кущ. Йому спішити нікуди. Живе він недалеко, сам. А діти з онуками приїдуть за кілька днів. Тож поки його ніхто не чекає, чоловік міг попрацювати в своє задоволення.

А десь вдалині чулися схвальні вигуки одного з конюхів, що займалися вечірнім вигулом нових коней. Саме зараз він казав: “Чудова рись! Наступного року поїде до палацу його величності!”

Мирне та спокійне життя в Ейнесі - те, чого прагнуть усі в королівстві. Хтось заздрив Еклінові, хтось намагався рівнятися. Проте всім не вистачало одного - почуття справедливості. Моріанд цінував кожного, хто працює в Ейнесі та всьому графстві. Не він особисто обрізає кущі. Не він лагодить карети й вози так, що колеса не скриплять. Не він особисто молотить пшеницю й не пече хліб. Мирне та спокійне життя - заслуга кожного, хто тут живе. А граф Моріанд Еклін - як наглядач і захисник, який горою стоятиме за своїх підданих.

- Мілорде! - до кабінету, ледь не зірвавши двері, влетів Натан.

Судячи з його розхристаного вигляду й стурбованого обличчя, новини погані. Що могло статися в їхньому найспокійнішому графстві?

- Хіба ти не мав іти відпочивати? Досить справ на сьогодні.

- На жаль, ні! Приїхав наш посланець із Віракаю.

Втому як рукою відігнало. Якщо сюди приїхав їхній особистий гінець із шахт, то новини погані.

- Кілька днів тому наші люди опинилися під завалами шахти Ліньгара. Кажуть, їх там… Їх там під сотню, мілорде. Але управитель шахти не збирається їх витягати, бо…

- Збираємося.

- …бо там опорні конструкції слабкі, допущена помилка при будівництві…

- То що, хай гинуть як у пастці для пацюків? Я сказав - збираємося.

Натан більше не сперечався. Для графа Екліна його піддані та коні були понад усе. Він ладен навіть знищити ту шахту й відкопати кожного зі своїх людей.

Після швидких зборів Моріанд обережно зазирнув у кімнату до дружини. На мить затримався на порозі, щоб подивитися на неї. Лінон саме малювала пейзаж, сидячи на своєму балконі. Її довге густе волосся сягало талії, витончені пальці тримають пензля. В світлі останніх променів сонця її білий шовковий халат став м’яко-рожевим. Моріанд бачив, як її вії піднімаються й опускаються, коли Лінон переводила погляд з виду за вікном на полотно.

- Серденько?

Вона відклала малювання й підійшла до нього. Побачила його дорожнє вбрання, але питань не ставила.

- Я їду до шахти Ліньгара, - сказав він. - Наші люди в пастці під завалами. Сама розумієш… Я живий. Отже, маю приносити користь.

- Нехай тебе береже Саннатар, - відповіла дружина й поцілувала його.

- Він убереже, я певен.

- Тільки не вздумай самотужки лізти в шахти!

- Люба моя, я лише трошки посварюся з управителем, дам прочуханів… Звичайна справа. Лишити Натана?

Лінон м’яко всміхнулася. Вона ніколи не задавала зайвих питань. Бо розуміла, хто її чоловік і на що він здатен заради своїх людей.

- Обійдуся. Ти ж без нього й кроку не зробиш.

Наостанок він поцілував їй руки й швидко вийшов, наче його й не було. За хвилину Моріанд із Натаном вже гнали коней на схід до гір Віракай.

Про відпочинок забули й думати. Ночівлі в гостьових домах теж відклали - немає часу. Якщо завалило шахту й там лишилися живі люди, їхнє життя закінчиться з повітрям. Треба їх витягти до цієї страшної миті.

…Ще здалеку вони побачили шахту Ліньгара. Величезна територія біля підніжжя гір Віракай, сіра, брудна, але повна життя. В небо повзуть громіздкі клуби диму з доменних печей, ледь пахне металом, пилом і мінералами. Тут щороку працювали кілька тисяч шахтарів і ливарів зі всього Фйорекай. Хтось лишався назовні - робота знайдеться всім. Комусь не пощастило спускатися штольнями глибоко під землю. Віракай хоча й повні залізної руди, та саме в цих шахтах частіше траплялися обвали. В шахтах уздовж Хвоста Гадюки порода міцніша, тож і виживаність вище.

Зараз над шахтою стояв шум - в унісон злилися гуркіт з-під землі, дзвін інструментів, голоси людей. Від спеки пил і жар від цього місця ставали ще більш нестерпними.

- Управитель Діріс не піде на поступки, - мовив Натан. - Якщо він не шкодує людей навіть зараз, у таку погоду, то що казати про бідолах під землею?

- Я й не чекаю від нього поступків, Натане, - сказав Моріанд і пришпорив коня.

Обабіч від входу до шахт розтяглися тимчасові будиночки з дерева й каміння. Біля одного з них - просторе сіре шатро.

- Хто такий? - гукнув до Моріанда охоронець у легких обладунках.

- Граф Моріанд Еклін. Мені потрібен управитель Діріс.

Керівник шахти саме обідав у своєму шатрі. Це був лисий худощавий чоловік із нереїв, сіра робоча форма виявилася замала, від чого він став схожий на якогось черв’яка в пилюці.

- Мілорде Еклін! - він не всміхнувся. - Навіть не питаю, чому ви тут.

- Негайно припиніть всі роботи й витягніть моїх людей.

На столі перед Дірісом стояли таці зі смаженими куріпками, овочами й фруктами. Він поволі взяв маленьку смажену ніжку й обгриз її. Моріанд терпляче чекав - сварка все одно ні до чого не приведе.

- Як ви гадаєте, скільки людей тут гине за рік? Хоча би приблизно?

- Не рахував.

- Отож. А я рахував. Кілька тисяч за один сезон. Лише вчора під час невдалого підриву загинув загін із Емірісу - шістдесят робітників. Усі під горою лежать. Скоро ще й тхнутимуть. Але то таке. Вниз ідуть ті, кому нічого втрачати. Зароблять щось - добре. Помруть - теж непогано. А мені потрібен видобуток.

- Тому всі волоцюги королівства ваші?

- Ви так кажете, наче я один їх наймаю! - Діріс вказав на Моріанда обгризаною кісточкою. - Це не ваша справа, мілорде. Ваше діло - кобил розводити. Тут все по-іншому. Якщо шахти закрити, де королівство братиме залізо? Без шахт не можна. Тому хочеш не хочеш, а люди гинутимуть.

Від його повчального тону у Моріанда сіпнулося око. Натомість він сказав:

- Хай працюють. Та мої люди мають вибратися звідти. Це можливо?

- Та щоб вас!..

Діріс викинув кісточку й підійшов до столу, де розгорнувся детальний план шахти.

- Ось. Штольні тридцять три і тридцять чотири. Особливо круті й небезпечні. І найглибші. Ми перестали копати їх, бо далі починаються підземні печери. Пробили діру в стіні, визирнули - а там порожнеча. Підлога казна де, від луни оглохнути можна. Ми кинули цю справу. Почали копати наступну штольню біля неї - раптом печера округла? Але ні. Вже як дійшли до кінця, почався зсув породи. Рідко, але трапляється. Між цими двома штольнями утворилося щось схоже на місток.

- Якщо ви знали, що там небезпечно, нащо посилати туди робітників?

- Доброго дня, я Діріс, власник рудної шахти. Як гадаєте?.. Ваших засипало в штольні тридцять три. Якщо обвал не пошкодив той прохід, вони могли би вибратися. Хоча в штольні тридцять чотири теж траплялися обвали й тріщини… Це реально. Але пройшло два тижні, мілорде. Вони певно всі мертві. І так, я не пошлю туди своїх людей. В будь-яку мить може статися новий зсув. Засипле всіх.

Згодом граф Еклін вийшов із шатра. Тут його вже чекав Натан. Помічник побачив похмуре обличчя Моріанда й стиснув губи.

- Все так погано?

- Так… Знайди якийсь будиночок. Заночуємо тут. Коням потрібен відпочинок.

Поки Натан шукав місце для ночівлі, Моріанд підійшов до входу в шахту. Величезна паща в тілі гори, підперта дерев’яними сваями. Всередину бігли рейки. Спочатку підлога була рівна, а далі похилялася й шла углиб. Прогризані в гірській породі штольні зникали десь внизу. Раз за разом назовні виїздили вагонетки з рудою - їх попереду штовхали по троє працівників.

Ця величезна й нещадна паща шахти. Скількох вона вже поглинула? Треба дійсно мати величезну хоробрість і витривалість, щоб іти працювати сюди. Не піднімаючи голови, стукотіти кирками, штовхати ці вагонетки. Ще й у таку спеку. Під горою, порівняно з якою ти - безнадійна комашка.

Це хоробрість? Чи жага до життя?

Певно, його люди теж хотіли жити. Хочуть і зараз. Сидять десь у темряві, чекають, доки за ними прийдуть…

Моріанд завжди тягнувся до свого народу. Він знав імена дітей кожного зі своїх слуг. Допомагав фермерам у полях. Оплачував лікування тим, хто цього потребував. Завжди приходив на допомогу кожному, хто просив! Але що робити тепер? Одна неправильна дія - і ця гора звалиться і на його голову.

- Мілорде! - до нього підбіг спітнілий Натан із волоссям у пилюці. - Я знайшов нам ночліг. Тільки коней доведеться припнути десь далі, бо тут трави немає й…

- Коли сяде сонце, їдь до Лімару, - сказав Еклін, не зводячи очей з ненажерливої пащі шахти. - Скажи Кейтлену, що я пішов туди.

- Туди - це… Мілорде!..

- Якщо за три дні я не вийду, хай знайде моє тіло й відправить до Лінон. Там мої люди, Натане! Хто, крім мене, про них подбає?

Якусь мить помічник дивився на нього з очами, повними щирого здивування та захоплення.

- Як… Як накажете, мілорде.

Після цього граф Еклін пішов до Діріса. Той без заперечень дав йому перемалювати план шахти.

- Ми припинимо роботи на три дні, - нарешті сказав нерей. - Цього має вистачити. Якщо вони ще живі.

- Коли вони спускалися, то знали про прохід до штольні тридцять чотири?

- Певна річ… Та ті, хто знав, точно мертві вже!

Отже, ніхто не знав. На майбутнє Еклін вирішив притягнути цього недоробленого ділка до відповідальності за недбале ведення робіт і тисячі смертей.

Та це потім. Спочатку він має спуститися, знайти своїх людей і вивести їх назовні.

Натан не чекав повного заходу сонця. Щойно гаряча кругляшка торкнулася обрію, він скочив на коня й помчав на північ, до Тіонесу.

Граф Еклін не став багато брати з собою. Сумка з невеликим запасом води та їжі, ліхтар із трьох вогняних куль, перемальована карта. Виявляється, всі працівники дізналися, що дворянин йде самотужки рятувати своїх людей. Тож коли він прийшов до входу в шахту, всі чекали його тут.

Вишуканих промов не було. Діріс і його працівники мовчки дивилися, як хороброго графа Екліна поглинає темрява шахти, а потім, коли вогник його ліхтаря зник, так само мовчки розійшлися.

…

Моріанд не мав страху перед замкненим простором. Скоріше, гнітила думка, що над головою - сила силенна каменів, які прикінчать його за мить у разі обвалу. Він намагався не думати про це. Щоб відволіктися, Моріанд почав говорити із собою.

- Діріс - нерей, отже, тут працює закон Ордена про працевлаштування для іноземців. Якщо він - власник шахти, отже, купив її. Ця шахта територіально належить Ланукаю, відповідно, хтось в Естері його покриває… Який дворянин із совістю допустить стільки смертей на своїй території, ще й з вини іноземця? В законі чітко прописано, що таких іноземців відправляють назад… Але хіба не було перевірки шахти на безпечні умови?..

Балачки з собою трохи відігнали тривогу. Вирішено - після виходу назовні він обов’язково підніме питання про шахти Віракаю на раді дворян. Особливо - про безпеку.

Граф би вже присів і відпочив. Спуск у штольню тридцять чотири виявився дійсно крутим. Навіть рейок не проклали, бо вирішили не проводити тут добувні роботи. Тож доводилося зайве напружуватися, щоб утриматися й не побігти стрімголов униз.

Та не до відпочинку. Моріанд знав - кожен його крок важливий, він наближає до його людей.

Якщо вони дійсно мертві? Завалило камінням? Закінчилася вода? Задихнулися? Тут дійсно важке повітря, повне пилу. Дихати нелегко. Ні, він все одно має дійти. Навіть якщо вони мертві.

“Я живий. Отже, маю приносити користь”.

Він знає - ще жоден дворянин такого не робив. Ніхто сюди не піде, якщо не буде впевнений, що виживе. Навіть ці бідолашні шахтарі ніколи не впевнені. Про нього говоритимуть. Питатимуть. Заздритимуть.

Та це все потім. Моріанд все глибше спускався під гору. Йшли година за годиною. Від сухого повітря дихати важко. Пил осів на одязі й шкірі, заліз у носа. Кілька разів граф припадав до фляги з водою, згодом вирішив економити. В цій штольні не було жодних інструментів, навіть освітлення не встановили. Тому вона виглядала як звичайна кам’яна кишка. Десь попереду, дуже далеко жеврів вогник життя. Моріанд ішов на нього, хоча вогник був дуже слабкий. Отже, в нього все менше часу.

Він зробив обережний крок, але щось наче смикнуло його ногу назад. Моріанд ледве встояв, але випустив ліхтаря. Той із кам’яними залишками стежки полетів у провалля. Якби граф все-таки наступив, то теж би зник у темряві.

Це було передбачувано.

Моріанд викинув у простір перед собою жмуток світла. Жовто-гаряча кулька на мить осяяла все навколо. Височенну й масивну породу над головою, провалля внизу, залишки підлоги попереду. На тій стороні провалля - покатий спуск, на ньому можна встояти, якщо постаратися. Штольня тридцять три. Але до неї треба дістатися. Між обривами стирчали кам’яні палиці, що ще хвилину тому слугували природною кладкою.

Граф присів і торкнувся вільною рукою найближчого виступа. Вниз по скелі розлилося золотаве сяйво й угору піднялися залишки стежки. Каміння з’єдналося, наче нічого й не сталося, контури уламків ледь засяяли жовтим.

Тимчасовий примітивний захід, та цього має вистачити. Моріанд обережно пішов стежкою. Уламки навіть не хитнулися. З кожним кроком він відчував, як із нього витікає енергія. Це схоже на маленький пульсуючий потік крізь усе тіло. Сили менше не ставало, проте відчуття незвичайне, схоже на свербіж або навіть якогось паразита, що повзає між кісток і м’язів.

Нарешті він дійшов до штольні тридцять три і з полегшенням ступив на тверду землю. Обернувся. Стежка трималася. Головне - пам’ятати, що вона там, і підтримувати її енергетично.

Світлова кулька осяяла вузький підйом у штольню. Прохід необроблений, порода деінде виблискує покладами золота. Діріс би точно збагатився, якби не обвал.

- Агов!

Він відчував - тут є хтось живий. Чи це вже його уява, запалена несамовитим бажанням врятувати людей?

Моріанд зупинився посеред підйому. В ніс ударив мерзенний запах гнилого м’яса. Десь попереду розкладалася плоть. Отже, він недалеко.

За черговим поворотом запах став нестерпним. Моріанд посилив світлову кульку. З темряви засяяли кілька десятків бурштинових очей. Робітники сильно схудли й змарніли, їхні обличчя, покриті пилом, важко навіть розрізнити. Але живі.

- Нарешті… - Моріанд спітнів від виснаження. - Ходімо. Я виведу вас.

Він віддав їм залишки води та їжі, що мав. Виснажені чоловіки накинулися би на фляжку, якби мали сили.

- Ми намагалися розібрати завали… - заговорив один худий шахтар із витягнутим сірим обличчям. - Але знову стався обвал.

- Скільки вас?

- Живих - не більше тридцяти.

- Тоді треба, щоб не лишився нуль.

- А ви хто такий взагалі?

- Ти що, взагалі отупів без сонячного світла? - вз’ївся на напарника інший шахтар. - Це ж граф Еклін,

- Мілорд сам приїхав сюди за нами?..

- Оце так!..

- Це наш хазяїн, так!!!

За деякий час, коли робітники збадьорилися, Моріанд вивів їх до стежки. Робітник, який впізнав його, назвався Стеєм і заявив:

- Ми думали йти цією стежкою, але вона обвалиться в будь-яку мить!

- Ні. Я ж якось пройшов.

Та робітники не одразу повірили. Лише коли Моріанд сам пройшов через стежку - від пульсації енергії по тілу його ледь хитнуло, але він утримався - шахтарі один за одним почали переходити до штольні тридцять чотири.

Останнім перейшов Стей. Моріанд вже міг не тримати стежку цілою, тож уламки з гуркотом полетіли вниз. Хтось із робітників присвистнув.

- Ото Саннатар вберіг, скажіть, хлопці?

- Ще й як…

- Ще й як… - повторив Моріанд.

Робітники потихеньку почали підніматися штольнею. Звісно, прості роботяги не скажуть точно, чому стежка витримала й що то за світлова кулька літає над їхніми головами. Та достатньо кількох сумнівних питань - і його викриють. Моріанд знав, що ризикує, спускаючись сюди. Все-таки життя його людей важливіші за його власне.

Спуск у Моріанда зайняв кілька годин. А ось підйом затягнувся. Виснажені робітники ледве переставляли ноги. Підбадьорювало й давало сил лише те, що вони знають - вихід попереду. А потім - і додому, до Еккаліну. Так граф пообіцяв кожному з них.

Нарешті попереду показалося світло, а шкіри торкнулося прохолодне свіже повітря. На мить всі зупинилися. Ніхто до цієї миті не вірив, що ще колись побачить сонце.

Задвигтіла підлога. Звуки тріщин оглушили, до них доєднався страшний гуркіт. Моріанд почув злякані крики й підняв руки, викидаючи силу-силенну жовто-гарячої енергії. Та чи встигне?.. Швидко й без попереджень на них впала сама смерть.

…

Розпарений Кейтлен Тіо зіскочив з коня біля намету Діріса й увірвався без жодних запрошень. Він схопив нерея за грудки й несамовито затряс.

- Як ти міг, падлюка?! Як ти міг пустити туди самого Моріанда Екліна? Ти, падло, на моїй землі, ти мав спитати, перед тим як пускати його туди!

- Частина шахти належить і Ланукаю, - Діріс обережно викрутився з захвату. - То що, слати гінців щоразу, як хтось хоче померти в штольнях? Вашого Моріанда Екліна не зупинити. Прикидається героєм, аби йому поставили гарний надгробок?

- Я відріжу тобі твого гнилого язика!..

Під ногами ледь задвигтіла земля. З боку шахти донісся гуркіт. За мить увірвався переляканий Натан.

- Мілорде! Обвал!

Діріс вишкірився.

- Що ж, доведеться копати шахту в новому місці.

Кейтлен Тіо врізав ділку кулаком в обличчя й того відкинуло на стіл.

- Гівнюк.

Вони з Натаном вибігли на вулицю й саме встигли побачити хмару пилу, що виповзала з пащі шахти.

- Мілорде… - Натан не вірив своїм очам.

- Треба вірити в краще, - Кейтлен, не відриваючись, дивився на шахту, хоча вже знав, що більше ніколи не побачить друга. - Молися Саннатарові, Натане. Хай врятує його.

Всі, хто був біля шахти, кинулися врізнобіч, залишивши інструменти. Пил погустішав. Наче всередині обвалилася ледь не вся гора.

Коли земля під ногами заспокоїлася, запала тиша. Замовкли навіть ковальські молоти, коні, вітер. Лише німий пил, мов передвістя смерті, поволі осідав на землю, шепочучи: “Я заберу всіх вас”.

Поміж робітників пішов шепіт. Єдині, хто в цей час були в шахті - граф Еклін і його заблоковані працівники. Тепер дійсно мертві. З ними ж і благородний дворянин, який ризикнув життям заради своїх людей…

Та раптом з хмари пилу з’явилися кілька силуетів. Спотикаючись і кашляючи, на світло виходили виснажені й скривавлені робітники. Всі кинулися до них. Останнім вийшов сам граф Еклін. Він упав на коліна біля самої пащі. Натан підбіг до нього.

- Мілорде!.. Ви живий, це неймовірно!

- Лінон вб’є мене…

Він остаточно впав на руки помічнику. Підійшов Кейтлен і разом вони відтягли благородного графа до найближчого будиночка.

***

- Оце і все, що мені розповів батько, - сказала Роджія. - Шахту закрили. Потім граф добився ув’язнення Діріса.

- А як він вижив, коли стався обвал? - зацікавилася Доні. - Й навіть люди не постраждали.

- Обвал? - леді Тіо на мить замислилася. - Не знаю. Тобі сірого, брунатного чи рудого?

- Га?..

- Коня! Може, рудого? Нагадуватиме про мене, - леді Роджія розплилася в посмішці.

- Так, звісно…

Після візиту до конюшні вони повернулися до палацу. Доні з захопленням і одночасно подивом згадувала розповідь леді Роджії про вчинок графа Екліна. І все-таки - як же він вижив? Це ж найцікавіша частина! Проте це питання було лише в неї. Її рудоволосу подругу цікавили зовсім інші речі.

Леді Роджія Тіо здавалася улюбленицею долі. Все їй дається легко та просто, без жодних зусиль. Вільно й впевнено вона крокує палацом, притягує зацікавлені погляди чоловіків і жінок, носить найкращі прикраси й сукні. Королева садить її на свою софу, довіряє свої таємниці й дає особисті завдання.

Звісно, за її спиною шепотілися:

- Вже за тридцять, а ще без чоловіка!..

- Кажуть, вона б’ється на шаблюках, як її солдати…

- Що ви кажете, яка ганьба!..

- А ви знали, що вона не може мати дітей?.. Розплачується за гріхи гуляючої матері…

- Ох, бідний Кейтлен Тіо… Дружина зраджувала, донька нащадками не порадує…

- А ще вона підсипає її величності якусь траву…

- О, її навчив цей клятий Лоріан!..

- Так-так, міледі!..

Вродливі й благородні, але гнилоязикі придворні дами посміхалися їй в обличчя, а за спиною перетворювалися на рій гидких мух, що гудуть біля лайна. Хоча леді Тіо мала в покровителях самого Ері Лоріана, це не вберегло її від чуток, що саме її обере королева в дружини для кронпринца Елфйоре. Звісно, результат роботи тих самих гнилих і заздрісних язиків.

Та Роджія Тіо не звертала на них уваги. Її єдина конкурентка - Нарінас Еффмайєр, молодша сестра Конеста Еффмайєра. Про неї теж ходить чимало чуток. Загалом - як вона їздить від одного графства до іншого й шукає гарного союзника для свого брата. Шлюби нікому не пропонує, зате гостра на язик і дуже вродлива. Більше за неї королева обожнювала хіба що леді Тіо. Тому Роджія вже давно ставить на меті бути біля її величності якомога частіше. Особливо коли Нарінас гостює в палаці.

У Конеста Еффмайєра - потужна кіннота, хоча не сильніше, ніж у Моріанда Екліна. Зате юний граф мав шалену перспективу витіснити всіх улюбленців короля своєю бойовою розробкою - крилаті повелителі вогню. Як те буде, ніхто не уявляв і тим більше не бачив. Чули лише, що Еффмайєр поспілкувався з винахідниками Нерею й зараз працює над “окриленням” місцевих повелителів вогню. Королю Алларею така задумка сподобається. Він кине туди шалені гроші, щоб ця неймовірна бойова сила належала йому.

Тож Нарінас Еффмайєр останніми роками викаблучувалася перед королевою як могла. Роджія бачила її наскрізь - свого часу вона теж була така. Лише коли її батько нарешті завоював повагу серед дворян, вона змогла закріпитися біля королеви. Тому не могла допустити, щоб якась шмаркачка посіла її місце.

- Сподіваюся, вона захворіє й помре, - холоднокровно казала вона Доні за прогулянкою палацом. - Або завагітніє й помре. Або впаде з коня й помре. Без різниці.

Такі витребеньки викликали в Доні беззвучні припадки сміху. Ці дивні багатії зі шкури лізуть, аби пані в короні звернула на них увагу. Леді Роджії взагалі давно час заміж. Одного разу Доні спитала про це й отримала приголомшливу відповідь:

- Я вийду заміж, щойно майбутнього чоловіка схвалить мій Золотовласник, - здавалося, її задовільняла ця перспектива. - Ері знає кожного з них від самого народження. Гадаю… Він ще не побачив серед них гідного кандидата.

Доні вважала, що справа не лише в Ері. Леді Роджія не хоче втрачати своє місце біля королеви.

Згодом вона на власні очі побачила леді Нарінас. Через кілька днів після від’їзду Кейтлена Тіо Доні саме проходила повз перший поверх - у надії побачити, що повернувся Натан Адер. Але замість нього до холу увійшла гостя в супроводі цілої зграї служниць.

Одразу кинувся в очі яскраво-червоний плащ із чорним хутряним воротом - кольори Еффмайєрів. Дівчина вродлива, висока, зі смаглявою шкірою кольору топленого цукру. Її блискуче чорне волосся зібране на потилиці в зачіску, від чого нагадувало вишукану конячу гриву. Неймовірної вроди обличчя, нахабно вигнуті брови й пухлі вуста в легкій посмішці. Нарінас гордо тримала голову й рухалася з грацією справжніх придворних дам (якщо не королев), від чого ще більше походила на породисту й рідкісну кобилу.

Вона побачила Доні, що дивилася на неї, ледь не роззявивши рота, й мовила:

- Мене вже зустрічають! Це дуже мило з вашого боку, - леді Нарінас із милою посмішкою підійшла до неї, на ходу скидаючи плаща. - Здається, ми незнайомі. Я Нарінас Еффмайєр.

- Д-Доні Тоддінгот, міледі, - Доні, вражена величчю й красою неймовірної пані, присіла в поклоні. Все-таки це графиня, вона вище за положенням.

Під її плащем опинилася криваво-червона пишна сукня, прикрашена тонким чорним мереживом й дрібними багряними камінчиками. Корсет чудово підкреслив пишні груди з маленькою родимкою на лівій і витончену талію. Таку яскраву леді неможливо не помітити.

- Тоддінгот? - здалося, леді щиро зраділа. - То ваш троюрідний дядечко, граф Енза, теж приїде?

- Сподіваюся на це, - Доні ледь вичавила з себе милу посмішку.

- Що може бути краще, ніж зібратися з близькими у тісному колі? Та зараз я маю навідатися до її величності. Дуже хочу побачити вас знову!

Вона граційно промайнула до сходів, а за нею потягнувся приторно-солодкий вишневий шлейф парфумів.

Прокляття Порожнечі! То граф Енза - її троюрідний дядько? Ще цього не вистачало. Вона має тікати якомога скоріше. Невідомо, коли приїдуть південні дворяни. Один із них може виявитися Родеріком Ензою і тоді їй точно кінець.

Доні перевела погляд з леді Нарінас на сходах до дверей і побачила там Алекса. Він на мить зробив великі очі, немов підштовхуючи її до дій.

Ні. Вона дочекається Натана і покине палац із ним. Кине це кляте місце, цих шалених дворян, що посміхаються один одного відіграними перед дзеркалом посмішками, й утече з ним до Ейнесу.

***

На відміну від неї, Нейджі Камелі понад усе прагнула втекти з палацу. Гадалося, їй місце десь у занедбаному сиротинці чи з бляшанкою для милостині посеред площі, ніж серед знаті. Неслухняне кучеряве волосся кольору міцного чаю вибивається з усіх зачісок, величезні бурштинові очі дивляться то налякано, то розгублено. Ще й худоба - враження, що дівчину не догудували в дитинстві. Та як би не було, а в жилах цієї дивачки тече дворянська кров. Тож кожному, хто її бачив, доводилося боротися з природним бажанням штурхонути слабачку в спину й поважно схиляти голову. Дворянство - воно таке.

Вона бачила кожен відведений погляд, чула кожну незавершену розмову. Це мало давало їй, але дозволило мати повну картинку палацового оточення. Вороже, холодне, незворушне. І якщо її дійсно хтось штурхоне, ніхто не простягне руку, щоб допомогти піднятися.

Хоча інколи вона ловила на собі зацікавлені погляди двох людей. Перша - дивачка Тоддінгот, яка інколи всміхалася їй, віталася в коридорі та раз за разом нав’язувала свою компанію. Набута відлюдькуватість Нейджі все-таки давалася взнаки й спільних прогулянок так і не було.

А ще на неї часто поглядав герцог Еаліс. Дурнозвісний брат короля інколи виглядав утомлено й роздратовано. Проте щось у ньому змушувало його гордо, хоч і втомлено, тримати поставу й мовчки кидати виклик усьому світові. Нейджі прагнула розгадати його. Та не сміла навіть підійти. Тому вони зрідка обмінювалися поглядами - звісно, випадково. А може й ні.

Виконати вказівку батька й зблизитися з кронпринцем - неймовірна місія. Подружитися з королевою Марієль - взагалі щось із снів. Після випадку з софою її величність лише віталася з нею, не затримуючи погляд і не задаючи питань. Нейджі щиро вірила, що розплачується за батькове нахабство. Можливо, за ту прокляту софу вже давно би забули, якби не багаторічна репутація Вальдера.

Зійтися з кронпринцем Елфйоре навіть не було нагоди. Він не приходив на чаювання до королеви, не заходив у бібліотеку, навіть рідко навідувався до тренувальної зали. В покої до нього теж не потрапити - весь палац знав, як він повівся з бідолашними хвойдами. Нейджі не збиралася так ризикувати.

Відсутність прогресу не лишилася без уваги підручного Вальдера. Дамер жив у палаці як його «права рука», приймав доручення, відсилав листи господареві й повідомляв про новини. Цей нічим не примітний невисокий чоловік перехопив манеру спілкування свого господаря. Тому з Нейджі поводився як із ганчіркою. Себто, мілорд дав такі повноваження.

Одного дня він перехопив її посеред вечора на восьмому поверсі. Нейджі мала бути на прийомі в королеви, та попросила передати, що погано почувається, а сама пішла до бібліотеки. Дамер скористався нагодою, щоб знову нагадати їй про обов’язки, й перехопив її в коридорі.

- Як ваші справи, міледі? - його тихий скрипучий голос нагадував їй виття старих іржавих завісів.

- Ніяк. Кронпринц навіть зі шльондрами не розважається, не курить, вина не п’є. Його часто немає в палаці, він їздить містом і говорить із підданими.

- Він же не лишається там ночувати? - Дамер схилив голову набік.

- Пропонуєте ночувати в його покоях?

- Вам слід поспішити, міледі. Проявити більше ініціативності.

Він як та бридка муха, що дзижчить навколо голови.

- А якщо не проявлю? Батька стратять? Чи він сам приїде й надає мені стусанів?

Чекати не довелося. Вона пропустила ту мить, коли Дамер підняв руку. Лише зрозуміла, коли удар вже відбувся. Дамер бив сильніше за Вальдера. Її щока несамовито запалала, наче з неї зняли шкіру.

Від удару Нейджі затремтіла. Вона хотіла схопити покидька за волосся та вдарити головою в стіну. Щоб він сконав, стікаючи кров’ю саме тут, у королівському палаці, і щоб її батько знав про це.

- Міледі, ви маєте запам’ятати…

- Що це таке?!

Нейджі рвучко підняла голову. Коридором до них наближався герцог Еаліс - похмурий, серйозний і втомлений.

Дамер одразу схилився у поклоні. Нейджі теж спробувала присісти, але вийшло досить незграбно.

Еаліс оглянув Вальдерового прибічника з ніг до голови. Кинув погляд і на Нейджі - достатньо, щоб усе зрозуміти.

- Хто ти такий? Як сюди потрапив? Хто тебе впустив?

- Ваша світлосте, я тут із дорученням від адмірала Камелі…

- Адмірал велів бити доньку? Клянуся Творцем, навіть якби він був останньою людиною в королівстві, я би заборонив йому плодитися. Нащо це, якщо з тебе і так вийшов нікудишній батько?

- Ваша світлосте, дозвольте мені…

- Не дозволю, - Еалісові очі погрозливо потемніли. - Хто ти такий взагалі? Я тебе вперше тут бачу. Чому я маю тобі щось дозволяти? Нахабний простак! А може, ти претендуєш на роль королівського коханця? Ті ще щось можуть. Але ти - ти тут ніхто. Тож іди геть, доки я не покликав охорону. І більше не смій чіпати міледі. Зрозумів?

Після коротких вагань Дамер зціпив зуби і пішов. Нейджі відкрила рота тільки коли той зник за рогом.

- Мілорде, навіщо ви це?..

- Ви вже не вдома, міледі. Тут ви під опікою королівської родини. Тобто - під моєю.

Раніше ця дівчина здавалася йому жалюгідною. Та зараз він дивився на неї і бачив себе. Його теж загнали у куток і “виховують”, як собача. Тільки він ховає свої думки глибоко всередині. А вона не соромиться і проливає сльози на свою розкішну бордову сукню та витирає обличчя ароматною хустинкою. А ті блищать на її щоках, як прикраси в її волоссі. Красиво, але… Їй боляче від цього.

Еаліс уже хотів піти. Та леді Нейджі от-от заплаче. Тож йому нічого не лишалося крім як супроводити її до покоїв.

- Хочете, я приведу його назад і виколю йому очі? Повільно, щоб ви насолодилися видовищем?

- Боронь Творець! - Нейджі аж відволіклася від свого розпачу. Потім вона раптом додола: - Якби не ви, я би вже давно кинулася з башти.

Герцог сіпнув головою, наче йому почулося.

- Так, мілорде, ви – мій єдиний друг тут. Ви теж знедолений та загнаний у кут, як і я. Вас роками принижують і змушують повірити, що це правильно. А мій батько б’є мене і хоче продати якомога дорожче – себто я так принесу користь нашій родині. До Порожнечі родину, мілорде. Хіба ви не відчуваєте цю ненависть? Хіба ви не хочете позбутися тих, хто каже «Ми – сім’я», а потім топчуть вас, адже ви все стерпите, бо «Ми – сім’я»? Вас зневолив ваш брат, а мене – мій батько. Мене затребував король, я навіть втекти не можу, а батько все одно користується цим! А вас не випускають за межі столиці. То чи є різниця?

- Напевне… ні. – Еаліс помовчав, а потім нервово реготнув: - Прокляття, тепер і я подумав про самогубство. Вмієте ж ви зіпсувати настрій…

- В ніч, коли сталася та сутичка в морі, я дещо чула. До батька прибіг вцілілий капітан. Переляканий, весь трясеться… Сказав, що їх атакував корабель графа Екліна. Невідомо звідки взявся. Вистрілив без попередження. Вони почали відбиватися. І так обидва кораблі пішли на дно.

- Тобто…

- Так, головне одне – перший постріл зробили не ми. Немає за що вибачатися.

Еаліс не сумнівався. Безмежна любов Алларея до графа Екліна затьмарила йому розум. Вірить усьому, що той каже, навіть не сумнівається.

А ще ця маленька заплакана дівчинка сильна. Хоча тої сили вистачало ненадовго. Зараз її сльози майже висохли і очі засяяли енергією. Вона горітиме силою якийсь час, допоки на горизонті не з’явиться якийсь покидьок від Вальдера і не покаже їй знову, яка вона слабка. Насправді вона знає та може більше, ніж здається.

- Запевняю, леді Нейджі. – Еаліс вперше назвав її по імені. – Більше ніхто вас не битиме.

Нейджі оторопіла. Вона хотіла подякувати, але слова застрягли в горлі. Нарешті вона тихо сказала “Гарної ночі” й зникла в покоях.

Нащо вона йому? Чи було це почуття провини? Багато років тому, коли Еаліс тримав її малу на руках, він навіть не здогадувався, що її життя стане нестерпним. Варто було продовжити боротьбу хоча би заради неї та інших.

А натомість що? Кронпринц підняв голову - невпевнено, але він уже стоїть на своїх ногах. Еалісове життя скоро скінчиться. Питання лише - коли? Чи встигне він зробити хоча би щось корисне? Хоча би для цієї битої дівчини, яка страждає від власної родини, як і він сам.

Щоб відволіктися, він за звичкою пішов до бібліотеки. Сів у вже продавлене крісло - треба звеліти, щоб замінити - взяв зі столу Ланку свого діда. Та книжка ненадовго захопила його.

- Мілорде!.. - в бібліотеку вірвалася Силія. - Ви не повірите!..

- Останнім часом я в багато речей не вірю, - він не відволікався від читання. - Чим здивуєш?

- Раніше я не бачила, щоб міледі застосовувала головний ресурс. Але сьогодні…

- Вальдер заборонив їй навчатися, - Еаліс знизав плечима. - Якщо вона таємно запалювала свічки своїми пальцями, це ще нічого не означає. З усіма буває.

- Ні, мілорде, - очі служниці сяяли так, наче вона виграла гору золота. - Це якийсь інший ресурс, не армаерський. Міледі прийшла сама не своя, попросила мене вийти. Та я все одно мала замінити свічки, вони згорають дуже швидко, бо міледі багато пише й читає, інколи засиджується до самого ранку, спалює купу свічок і епфелевої олії, після нього від неї пахне як від леді Тіо, ви не помітили?

Еаліс підняв очі від книжки. Силія обожнює говорити не про те.

- Помітив. Ближче до справи, то я вже забув, чого ти прийшла!

- Ох, перепрошую… Тож я повернулася з новими свічками на ніч і двома флаконами епфелевої олії, бо більше не змогла внести в руках… Тому я заходила повільно, щоб нічого не випустити з рук, а зазвичай я заходжу швидко, бо міледі може щось раптово знадобитися, та не цього разу. Я заходила тихо й повільно і почула, як міледі плаче!

Щось неприємне штрикнуло Еаліса всередині.

- Продовжуй.

- Я зазирнула до покоїв - взагалі міледі часто плаче, я її не чіпаю… Але я мала поставити свічки й олію, бо руки дуже боліли й флакони от-от вислизнули би й тоді було би ще гірше. Я побачила, що міледі сидить на ліжку, така слабенька, мов найнещасніша людина в світі! Мені стало так шкода її!.. Тут я помітила, що навколо неї крутиться щось чорне. Міледі почала плакати сильніше, а ця чорна хмара розрослася! Міледі, здається, помітила це, бо перестала плакати й почала розчісувати пальцями цю хмару! Якось її перетворювати, стискати в долонях, я такого ще не бачила!

- Дійсно… Здивувала.

Якщо все так, як він думає - Нейджі дійсно принесе йому удачу. Технологій керування ресурсом за допомогою емоцій на Меліарі не існує. Щось подібне робить Ері Лоріан - безсмертний у своїх довгих промовах хвалився, що його здібності йдуть “від душі”.

- Силіє, - він підійшов до служниці й легенько погладив її по щоці, дівчина аж розквітла. - Ти дуже допомогла мені. Завтра я знову заплачу за лікування твоєї матері. Моє слово - непорушне.

- Дякую, мілорде! Безмежно дякую!

Та ні. Це він їй дякує.

Глосарій:

Височина Уілло-Рокан - в перекладі зі старої мови “центр світу”. Географічно знаходиться в центрі Меліари, адміністративно - на території королівства Нерей. Тут розташований найбільший і найголовніший Храм Саннатара. Вважається, що саме тут Творець стояв і створював новий світ. Тут проходять навчання всі служителі Ордену та кандидати на місце Старійшин. Також тут - за офіційною інформацією - зберігають сувої про цілі Ордена, енергетичні можливості тощо.