Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

В дитинстві кронпринц Елфйоре був допитливим хлопчиком, як і належить малечі. Світ такий цікавий! Чому трава зелена? Якими голками шиють сукні для придворних дам? Що всередині в маленькій голові сестриної кішки? Зазвичай всі йшли йому назустріч і розповідали все, що знали. На останнє питання довелося шукати відповідь самостійно. Сестра не віддавала кішку, тож малий принц украв її і, оскільки було мало часу, швиденько розтрощив кошачу голову об підлогу. Тваринка кричала й виривалася, та останній удар ногою заспокоїв її. Таке гучне створіння!..

Після цього його цікавість стала особливою. Як купається матінка? Чи глибоко кістка в нозі? Чи довго різати до неї? Відповідей ставало все менше. Зате побільшало напруги навколо. Чому вони всі так дивляться на нього? Чому так дивно сміються? Йому казали - ти задаєш неправильні питання. Не можна ховатися в ванній її величності. Не можна різати слуг і себе. Не можна виколювати очі коням Моріанда Екліна. Самі заборони!

Потім з’явився Ері Лоріан. У нього були відповіді на всі питання. Нарешті у Елфйоре з’явився друг. Все, що малий принц хотів дізнатися, вже є в голові безсмертного, наче в найбільшій бібліотеці світу. Він знає все. Він може все. Він - герой. Він - надлюдина, котра колись витерла свої чоботи вкраденою червоною мантією Ордена, переспала аж із двома королевами Саквохелісу й самотужки вижила в Темному Лузі.

Елфйоре чи не змалку знав, яке майбутнє чекає на нього. Він дивився на батька, дворян, а потім - на Ері. Час на виконання правил у нього ще з’явиться. Допоки корона не на його голові, він може жити як заманеться. Вільним, як його улюблений вчитель. Ері підтримував його як міг. Хто ж іще, як не він, може зрозуміти коротке життя смертних? Хто ще, крім нього, міг бачити віками, як люди дарма витрачають час на те, щоб бути правильними? Він бачив усе. Він знає все. Він - найрозумніший і наймудріший.

Та люба матінка іноді закликала його до життя, для якого він народився. Легко, ненав’язливо. Вона ще пам’ятала розтрощений череп кішки, закривавлену підлогу та щире здивування на обличчі семирічного принца.

З віком він почав дослухатися до неї, бо лише вона, не рахуючи Ері, любила його. Зараз матінка принесла послання від Рамарея. З’явилося гнітуче передчуття, що вільні часи закінчуються. Що скаже на це Ері?

Він зустрівся зі своїм вчителем як завжди - в своїх покоях, після посиденьок з улюбленою рудоволосою шльондрою з дому Пані Півонії.

- Рамарей прислав полоненого дикуна, - напівголий Елфйоре затягнув цигарку. - Матінка просить, щоби я розібрався.

- Зможеш?

- Колись треба починати. - Принц подивився на цигарку між пальцями й через мить кинув її у келих із водою. - Ти правий. І матінка теж. Я маю взяти ситуацію під контроль. Інакше дядько загребе всю раду дворян. Чи я дарма ношу свій титул?

- Давно треба, - Ері всміхнувся.

За роки біля кронпринца безсмертний трохи прикипів до свого підопічного. Та він ніколи не дозволяв мимолітним почуттям брати гору над власними інтересами.

Старійшина Елнаур злитиметься. Проте Ері все тримає під контролем. Ще кілька цигарок - і Елфйоре вже не витягти жодним зіллям. Сьогодні чи завтра це станеться, але йому вже не бути королем у жодному разі.

Кронпринц цього ще не знає. Він упевнено віддав наказ своєму слузі скликати найближчих дворян на термінову нараду.

Ері вже очікував, що йому скаже Старійшина. “Ми не так домовлялися”, “Хочете відправитися в далеку подорож, Лоріане?” В далеку подорож Ері не збирався. В його жилах - кров Дріади, та лише Меліара прийняла його й дала можливість жити. Лише тут він виявився по-справжньому потрібен. Століття за століттям він присвятив цьому континенту. Й не дозволить, щоб якась мимовільна симпатія до смертного зруйнувала це.

Елфйоре подобався йому. В ньому була ця королівська впертість, якою хваляться всі представники роду Елліон. Якби ще правильно спрямувати її - був би непоганий король.

Нехай порозважається. Все одно Ері вже запланував для вихованця вечірку з повіями й туманницею. Кронпринца так задимлять, що він і забуде про боротьбу. А коли настане час, до нього вночі прийде вбивця від улюбленого дядечка й переріже горлянку. Ері сподівався, що Еалісові не спаде на думку наймати саме його для цього завдання. Бо настільки заплямувати свою репутацію - краще одразу полишити Меліару.

Коли Елфйоре повернувся, Ері заявив:

- До речі, добрий король має відвідувати Храм Саннатара. Твій батько так давно там був, що всі вже забули його обличчя.

- Звісно, вирушаймо!

Бадьора впевненість кронпринца не насторожила Ері. Навпаки, тверезий нащадок трону - ідеальне прикриття для його майбутньої репутації.

***

Кожен, хто на Меліарі надягає корону, має запам’ятати раз і назавжди - влада ніколи не належить йому. Це Орден Світла дозволив тобі піднятися. Це Орден Світла ухвалює твої рішення. Це від його слова залежить, прокинешся ти завтра чи ні. За останню тисячу років Старійшини трохи відійшли в тінь і дали більше свободи королям. Та кожен, хто хоча би думав про возвеличення над Орденом, невдовзі помирав жорстоко й повільно.

Багряно-червоні мантії Старійшин з’явилися пізніше за сам Орден. Раніше вони були золотаво-полум’яні. Оточені світлом Саннатара, сповнені його мудрості й сили, Старійшини крокували своїми землями й знищували кожного, хто не приймав новий устрій. Крові пролилося так багато, що золоті мантії назавжди лишилися червоними.

З часом ця історія забулася. Червоно-золоті величні вбрання та золоті посохи стали символами величі, могутності й всеохоплюючої влади. Проте лише старигани на кшталт Ері Лоріана знали - кров настільки в’їлася в золоту парчу, що жодні пафосні промови та епітети не зітруть її.

Орден Світла з’явився майже одразу після появи Саннатара. Нести світло по всьому континенту, поширювати культ Творця, щоб під єдиною релігією всі жили в мирі й дружбі. Вони майже стали головними на континенті. Та на перешкоді виник так званий Старий Світ. Ті, хто жив тут до приходу Саннатара й Ордена, попередні мешканці Меліари з іншими богами, звичаями та мовою. Нових жителів вони вирізали цілими селищами, викрадали й ґвалтували, руйнували храми та паплюжили святилища. Орден став на захист своїх володінь. Кривава жатва тривала багато років. У цей час доводилося тримати порядок на нових територіях - так і виникли королі. Залишки старосвітів відтіснили далеко на північ у надії, що там їх вб’ють холод і дикі звірі. Згодом з’явилися й загарбники з Сутіні. Щоб захиститися від них, Орден створив Купол Саннатара. А там, де закінчувалася його дія, звів Північну Межу - країну, уздовж якої від заходу на схід стоять чотири високі кам’яні стіни завтовшки по десять кроків кожна.

Ніхто не запитував - чи дійсно Орден знищив старосвітів? Ким вони були взагалі? Невідомо. Ті, хто ставив ці питання, швидко зникав. Єретикам не місце в святому царстві Саннатара.

Керування стихійними ресурсами - дрібниці порівняно з силою, яку має Орден Світла. Ці надлюди напряму зв’язані зі своїм богом і можуть безмежно застосовувати його енергію.

Стати служителем Ордену й надягти біло-золоту мантію - означає служити на благо своєї країни та всього континенту. Чути те, що не чують інші, й бачити те, що інші не бачать. І робити те, що іншим не можна.

А ось надягти червоно-золоту мантію Старійшини можуть одиниці. Якщо ти витримуєш Спопеління - то витримаєш і вагу мантії та відповідальності, що вона дає. В руках - енергія, якої не має ніхто. В голові - знання та мудрість тисячоліть, що передаються під час Спопеління. Тіло вже не належить тобі. Воно повністю у власності Саннатара. Лише твій крихкий розум і воля утримують його. Тому подейкують, що Старійшинам не можна нервувати, їхня чеснота - холодний розум і розрахунок.

Ері Лоріан часто шуткував на цю тему. Він чіплявся до Старійшин з питаннями про заспокійливе - навіть у Кайанасі не вирощують таких потужних ланданів, які перетворюють людину на емоційний овоч до кінця його життя! Обов’язково раз на сто років хтось зі Старійшин посилав Ері до сраки. Той реготав і більше не ліз зі своїми питаннями. Його не цікавили диво-заспокійливі ліки - він знав про Орден усе та навіть більше. А ось подратувати непорушних Старійшин і вивести на емоційний вибух - значно цікавіше.

Його теж недарма називають “володарем Меліари”. Звісно, жартуючи, але правди в цьому стільки ж, скільки й у визнанні всесвітньої влади Ордена. Ніхто насправді не знав, що Ері приховує купу таємниць, які перевернули би світ. Для всіх він був заблукалим подорожнім, який лікує, розповідає цікаві історії та йде далі, де його потребують. А коли набридне - влаштує якусь метушню, доведе до сказу кількох Старійшин і знову тікає.

Сидячи в кареті кронпринца, що їхала на північ від столиці, Ері вже передчував чергову розмову із черговим Старійшиною. Елнаур нагадував йому Старійшин, що вселяли страх ще на початку розквіту Меліари. Амбітний, жорстокий, слів на вітер не кидає. В Ері було негарне передчуття, що якщо Елнаур погрожує знищити його за провал плану з кронпринцем - він це зробить.

Здається, що взяти з чергового смертного, який на хвильку отримав могутню силу? Та на відміну від багатьох попередників, Старійшина Елнаур не соромився застосовувати її. Узяти хоча би двадцятирічний випадок із відновленням Куполу Саннатара. Енергозатратна річ, один неправильний удар посохом - і сила вирветься з-під контролю й знищить все, до чого добереться. Ері був вражений. Це тобі не божевільний Старійшина Велайтен, його попередник - той на схилі літ бігав голий по Храму, здирав портьєри й кричав щось на кшталт “Я - мурашка в цьому світі”.

Старійшина Елнаур як тоді, так і зараз непорушний, холоднокровний і розважливий. Як і його попередники, він слідкує за глобальним порядком, поширює Саннатарову волю й упивається владою, як п’яничка без кінця впивається вином і не помирає, а мліє і мліє, втративши лік часу. На відміну від короля Алларея, який вже спіймав паранойю від влади, Старійшина Елнаур знає, як керувати цим конем, і не дає собі поїхати дахом. Тим він небезпечний.

Величний і золотоверхий Храм Саннатара недалеко від Кейполу слугував домом для багатьох місцевих служителів Ордену, в тому числі й для Старійшини. Можливо, колись він хотів утекти до себе назад в Емір. Та з часом він звик до місцевої розкоші.

Храм зайняв величезну територію посеред лісу. Він складався з головної будівлі, що виструнчилася до неба й круглим куполом сяяла навіть при світлі зорь, та довгих будівель, що розходилися по колу, утворюючи форму сонця. Через густі насадження тронних дубів і сосен, безліч стежинок, альтанок і капличок, незрозуміло, яка ж насправді будова Храму.

Карета зупинилася перед високими химерними воротами - золоті, як і все, що стосується Ордену. За ними почалася бруківка, ледь припорошена снігом.

Біля воріт гостей зустрічав невисокий, але кремезний армаер у темно-сірій мантії та капюшоні. На грудях у нього висів золотий ланцюг із медальйоном у вигляді шестикінечної зірки, перекресленої трьома лініями. Це був служитель Храму. Коли Ері з Елфйоре вийшли з карети, він вклонився і мовив:

— Lienes allanar.

— Allanar mi emay, - відповіли гості.

Служитель знову вклонився й повів їх до головного входу. Стежки з бруківки змійками звиваються серед присипаних снігом клумб і кущів, ведуть до розписаний багряними фарбами капличок, зупиняються на мить біля лавок. Зазвичай сюди приїздять прості нужденні, які втратили свій шлях і хочуть помолитися до Саннатара та його синів, повернути віру в Сувої чи просто поспілкуватися зі служителями Храму й Ордена. Ще тут чудова медицина, за якою дехто їде з іншого куточка королівства.

Храм жив своє спокійне та помірне життя. Деінде поміж дерев і альтанок з’являлися фігури в білих і сірих мантіях, хтось запалював вогники на невисоких ліхтарях уздовж стежок. Звідкись ішли дим і аромат готової їжі.

- Не був би я заклопотаний, - мовив Ері мрійливо, - я би тут оселився.

- Навіть уявити цього не можу, - пирхнув кронпринц.

- Старій розвалюсі - старе помешкання, - реготнув Ері. - Цьому Храмові понад дві тисячі років. Брате, я правий?

- О так, мілорде, - відізвався служитель. - Невдовзі після заснування Кейполу тут звели Храм, аби мешканці завжди могли прийти до нашого Творця за милістю. Це найголовніша споруда в королівстві. Жодні маєтки, жодні палаци не мають тої цінності.

Ері про себе веселився з такої відданості релігії. Проте не міг заперечити. Як і Елфйоре. Храм своїм золотим оздобленням, блиском і масивністю дійсно нагадував частину самого Саннатара на землі.

Нарешті вони прийшли до величних двостулкових дверей. Четверо служителів розкрили їх і Ері з Елфйоре обдало теплом, ароматами пряних пахощів і воску. Вони пішли крізь довгу широку веранду до головної зали. Вздовж багрових стін по стелі й підлозі тяглися сяючі жовті смуги. В їхньому світлі можна побачити, що стіни нерівні. Придивившись, розумієш, що це не просто камінь - це великі пера, покриті червоною гарячою емаллю.

- За легендами, ці пера випали з крил Саннатара, - мовив служитель попереду. - Наші предки зібрали їх і довго ховалися під ними від негоди. З тих золоте пір’я - особливий атрибут, який є в кожного богобоязного меліарця.

- В тебе є? - Елфйоре пхнув учителя ліктем.

- Я не меліарець, тож можеш поплакати, - тихо захихотів Ері.

Вони вийшли до великої круглої зали. По колу її опоясали колони й триповерхові хори. З них звисають важелезні гігантські білі портьєри з золотою бахромою. Підлога викладена золотою плиткою з червоними прожилками.

Елфйоре давно тут не був. Велич і розкіш цього місця тиснули на нього, як ніщо раніше. Він подивився на золотий звід і одразу неначе зменшився до розміру воші. Та попереду на нього чекала справжня велич.

Саннатар. Його величезна мармурова статуя піднімається до самої стелі. Шість широких довгих крил, золотий обладунок засліплює променями зимового сонця, що падають на нього з верхніх вікон найвищого купола. Ліва рука статуї стискає золотий посох із шестикутною зіркою на кінці, сонячні зайчики з якої розсіюються по всій залі. Права рука спрямована кудись уперед, кам'яне суворе обличчя насуплене.

На мить Елфйоре здалося, що статуя оживе й піде на нього. Навіть цей дрібний кронпринц - ніщо проти самого Творця. З кожним кроком статуя ставала вищою, а Елфйоре зменшувався. Він прагнув заявити, закричати, щоб його не розчавили. Проте… хто ти такий для самого бога?

Він помітив, що червоні прожилки в плитці зійшлися в одну точку в центрі зали, утворюючи сонце чи зірку. Саме тут Старійшини проходять Спопеління. Елфйоре спробував уявити, як це. Свого часу він читав, де і як Старійшини отримують свій титул. Виявляється, все відбувається в цьому Храмі, в цій залі. Тут, на колінах перед статуєю Творця, віддаючи себе на спалення могутній силі. Дивлячись на суворе кам’яне обличчя й усвідомлювати, що ти собі вже не належиш.

- Lienes allanar Sannatar, - мовив служитель і сів на коліна прямо на підлогу.

Ері з Елфйоре теж це зробили.

- Etay allanar mi emay. Etay erhabue eya emay. Etay ektaue eya emay. Etay ekkala eya emay. Laa emay allafene etay.

Елфйоре рідко говорив старою армаерською. Та вчити її доводилося. А ще нею іноді спілкуються в Ордені й застосовують її для прикликання сили Творця.

Після короткої молитви служитель пішов, посилаючись на справи. Ері посидів трохи на колінах, потім піднявся.

- Я маю дещо сказати Старійшині. Посидь тут. Помолися про те, щоб засідання сьогодні добре пройшло.

Слушна порада. Елфйоре ніколи не вів засідань дворянської ради. Тож поки його вчитель десь блукав, він молився, слав прокльони на голову дядечка й обіцяв більше ніколи не курити.

Можливо, він мав прийти раніше?.. Елфйоре підняв голову й подивився на Саннатара. Кам’яне обличчя лишалося непорушним.

Хіба тут дійсно є якась сила?.. Лише тепло, п’янкі запахи, ці червоні прожилки…

Елфйоре згадав історії про Спопеління. Не всі його витримують. То що стається з тими, хто все-таки не витримує?

Він піднявся на ноги й обдивився червоне “сонце” на плитці та прожилки. Потім - знову на Саннатара.

Певно, це і є одна з привілей влади - непорушно дивитися, доки твої вірні піддані перетворюються на кривавий пил заради твоєї величі.

Ері затримується. Про що взагалі говорити зі Старійшиною?

Кронпринц пішов на пошуки. За головною залою починалися вузькі коридори й невеликі, але затишні кімнати. Все завішане червоними портьєрами з золотим мереживом, стіни заліплені пір’їнами в гарячій емалі. Може, Саннатар не зник, як кажуть легенди, а його просто вбили? А диво-пір’я з його крил стало будівельним матеріалом для цього Храму? Елфйоре охоче взяв би собі таку пір’їну. Якщо історії про появу армаерів не брешуть, все, що торкалося Саннатара, має неймовірну силу.

Довго ходити не довелося. Кронпринц зупинився біля щільно закритих портьєрів, за якими починався кабінет прийомів Старійшини. Тут він почув тихий сміх Ері. Це було дивно. Старійшина Елнаур вміє жартувати?

- …Я вже казав, що ви дарма турбуєтеся, - Ері говорив, сміючись. - Від нього користі як від моїх цілющих трав у Кайанасі - він взагалі нікому не всрався.

- Ви говорите одне, та я бачу інше. Сьогодні отримав звістку про нараду, - прошепотів Старійшина. - Здогадуєтеся, від кого?

- Він хоче довести, що недарма займає свій пост, - відповів Ері.

- Ви мали присікти це!..

- Дарма хвилюєтеся, ваша святосте.

Старійшина стиснув вуста. Він хотів сказати ще щось, але так і не відкрив рота.

- Знаєте, Елнауре, моє життя занадто довге, - сказав Ері. - І таким і залишиться. Я не хочу витрачати вічність на бездумне виконання наказів. А ось на осмислене, цікаве, приправлене пікантними спеціями - значно… веселіше.

- Мої попередники мали взяти вас під повний контроль, - Старійшина відвернувся й Елфйоре за порьєрою невільно відхилився. - Вам дали забагато свободи!

Ері всміхнувся. Елфйоре зрозумів, у чому річ - його вчитель не підкорюється Орденові. На мить він навіть запишався.

- Чого вам від мене треба? - мовив Ері. - Не просіть більше, ніж я… схочу зробити.

- Схочете? - Старійшина різко повернувся до нього. - Ви забуваєте, з ким говорите. Ми не питаємо, чого ви хочете. Ми наказуємо - ви робите і дякуєте, що досі живий.

Незламний Ері продовжував посміхатися. Певно, за цією посмішкою дозріла сотня прокльонів на голову Старійшини Елнаура.

- О, перепрошую, - він ледь схилив голову. - Чого хоче ваша святість?

- Ваша зверхність скоро вас знищить… але то пізніше. Який у вас план далі? Чітко і покроково.

- Що ж. Після засідання - як би воно не пройшло - я влаштовую для кронпринца гулянку з хвойдами. Вони пригостять його туманницею. Не те лайно, що вирощують у Кайанасі чи Ензахарі. Я виростив її сам. Одна цигарка - і бажання затягтися посилюється. До такої міри, що кронпринц не зможе спати й сприймати будь-яку інформацію. За кілька днів він знищить свою репутацію остаточно. Овоч у фіолетовій парчі. Те, що вам треба.

Елфйоре здалося, що щось тріснуло в повітрі. Це тріщинами покрилася його довіра до вчителя.

- Чудово. Ім’я принца Рамарея нарешті лунає в повітрі. Ви звісно ж знаєте, чому королева відіслала його з палацу?

- Знаю. Але це має відношення до справи як ваш орденівський посох до лікування гнійників простати.

Старійшина підійшов близько до Ері, той навіть не сіпнувся.

- Якщо це стане на заваді нашим планам або благу Фйорекай, я вас знищу, Лоріане. Ви висітимете на мотузці над проваллям у Порожнечу й благатимете, щоб я її перерізав. Чи будете ви тоді насміхатися?..

Елфйоре пішов, недослухавши розмови. В голові стало порожньо від почутого. Світомість бриніла від одного питання - чому?

Кронпринц чекав на свого вчителя біля карети. Він поривався одразу побігти туди, викрити їх, звинуватити обох у зраді. Та йому стало цікаво - що буде далі?

Неймовірно. Був один ворог, тепер їх четверо. Еаліс, Старійшина, його власний вчитель і рідний брат. Найближчі виявилися найнебезпечнішими.

До чого тут Рамарей? Невже він у змові з ними? Хіба це можливо, якщо хлопчисько не з’являвся тут більше десяти років? Навіть сам Елфйоре іноді забуває про його існування.

Виходить, Старійшина підім’яв усіх під себе. Не дивно. Орден робить це тисячоліттями. Елфйоре намагався згадати свої погані вчинки з тих пір як підсів на туманницю. Нічого. До того теж не було. Можливо, він убив кількох пташок у саду та розчавив голову кошеняті своєї сестри. Але то ж було так давно!.. Він тоді ще не курив. А потім з’явилися гарні жінки…

То вони з’явилися, бо Ері їх прислав? І він дав їм ту першу цигарку, яка затягла туманом його буденність і згодом перетворила цілі роки на одну білу пляму?

Порив морозного вітру торкнувся його обличчя. На мить кронпринцеві здалося, що кольори стали яскравіші, хоча навколо - все та ж сіра зимова погода.

- Ваша високосте, - почув він голос Дель.

Його охоронниця з’явилася поруч. Елфйоре інколи забував про її існування.

- Коли він ще раз пришле мені повій, не пускай, - кронпринц дивився на золоті ворота скляними очима. - Хоч переріж їх усіх, але щоб жодна не зайшла.

Якщо Дель і здивувалася, то не показала цього.

- Як накажете.

Ось і Ері. Кронпринц насилу стримав пориви гніву й натомість спитав:

- То як? Мирна бесіда?

- Як завжди, - Ері знизав плечима. - Я маю розслабитися. Розмови зі Старійшиною доводять до сказу. Будеш?

Він протягнув цигарку. Дійсно, Ері інколи сам пропонував, коли був не в гуморі. То це робилося навмисне?..

- Давай без мене, я втомився.

Елфйоре заліз у карету. Дорогою він дивився на свого вчителя, доки той повільно й ліниво димів на весь екіпаж. У принца чесалася шкіра, хотілося здерти собі обличчя та вирвати волосся, але втягнути цей дим. Але його бажання натикалося на скляну завісу недовіри до Ері. Вчитель здавався чужим.

Кронпринц відчинив віконце карети й повернув голову до свіжого повітря. В його розумі засіла одна-єдина думка - як позбутися Ері Лоріана.

***

На засідання прийде Старійшина Елнаур. Елфйоре гадки не мав, як вести з ним розмову. Сподівався лише, що дворяни його підтримають. Всі ці роки раду очолював герцог Еаліс. Йому ж казали - ви, ваша високосте, не турбуйтеся. Це дрібні справи, що вас не стосуються.

Зараз такого ніхто не посміє сказати. Не мають.

Він ішов на засідання, хоча долоні від хвилювання стали вогкі, а всередині все скручувало від потреби закурити. Ще вчора Елфйоре з легкістю відмінив би зустріч і пішов розважатися. Нащо займатися справами, коли є Еаліс? Розумний, мудрий, досвідчений Еаліс, який виконає будь-яку роботу, аби лише вислужитися.

Все неправильно. Елфйоре з жахом усвідомлював, що втратив занадто багато часу. Хоча закон про престолонаслідування на його боці, йому здалося, що він уже програв. Батько однією ногою в могилі, а всі дивляться лише на дядечка…

- Ти не можеш проводити таку нараду неповним складом, - нізвідки взявся Ері. - Справа занадто серйозна. Краще потримати полоненого за ґратами, доки всі не приїдуть…

- Це якась перевірка? - Елфйоре не дивився на нього. - Якщо питання стосується безпеки королівства, для рішення достатньо дворян, які найбільше впливають на ситуацію. Закон Ордена Світла про королівське самоврядування Фйорекай, розділ “Діяльність дворянської ради”.

Він підготувався. Він очікував, що вчитель може відвадити його від наради й передати важіль у руки улюбленого дядечка. Але не сьогодні. Не після почутого в Храмі.

- Що ж, як скажеш.

Елфйоре прокинувся. І як він раніше не помічав цієї холодної покори, цупкого погляду й недоречного потурання?

Зазвичай засідання проходили на поверсі палацу, де під час своїх візитів жили дворяни. Та цього разу, щоб не тягти полоненого занадто далеко, зібрання вирішили провести на першому поверсі в залі церемоній. Просторе приміщення з величезним круглим столом посередині, високими вікнами з двох боків і статуями крилатих людей.

Кілька крісел біля столу вже зайняті. Тут уже сидить Моріанд Еклін зі своїм помічником - обидва спокійні та холоднокровні, наче вони зібралися постріляти качок. Кейтлен Тіо - лисий та худий чоловік у чорно-помаранчевому камзолі - ліниво тягнув вино з келиха. Тут був і Кордіс Даердей - нічим непримітний пан за сорок, для якого чорно-синій камзол був затісний. Але цей сірий чоловік недарма намагався звузити собі талію, щоб виглядати більш презентабельно біля Моріанда Екліна - він володіє королівською казною й займається доходами й витратами. З іншого боку розсівся молодий граф Еффмайєр - він несамовито шепотівся про щось із своїм помічником.

І нарешті - Старійшина Елнаур, що гордо зайняв місце біля найголовнішого та найвеличнішого крісла за столом.

Недалеко вже сидять троє писарів, щоб вести протокол засідання.

Як тільки з’явився кронпринц, всі встали й поклонилися. Він сів і лише після цього присутні зайняли свої місця.

- Отже… - Елфйоре обвів усіх поглядом, не знаючи, з чого почати.

За хвилюванням він не помітив зверхньої насмішки Старійшини та як той обмінявся поглядом із Ері.

- Термінове засідання ради дворян сьомого грудня двісті сорок першого року Сьомих Великих Літ, - заговорив кронпринц і писарі одразу зашурхотіли по паперу. - Справа невідкладна і в мене буде кілька запитань до вас як до найвпливовіших людей королівства.

Старійшина Елнаур стримано кашлянув.

- Ваша високосте, вітаю!

В залу зайшов герцог Еаліс. Його повністю чорний одяг одразу виділив брата короля серед строкатих дворян.

Обличчя Елфйоре сіпнулося від гніву.

- Займіть місце, дядечку… З того боку дверей.

- Впевнений? Мудрий правитель ніколи не відмовляється від порад досвідчених попередників…

Чи багато порад приймав сам Еаліс? - хотів спитат Елфйоре. Ах так, він же не правитель. І йому нічого ніколи не радили.

Та кронпринц стримався. Здавалося, присутні бояться навіть дихати - щоб не зачепити цю тонку й колючу напругу. Хто ж тепер головний?

- Що ж… - Елфйоре глянув на вартового біля дверей. - Заведіть полоненого! Тим часом я поясню, чому ми всі тут. Мій брат Рамарей прислав звістку з Ланукаю. Південь графства останнім часом страждає від набігів дикунів. За попередніми даними, вони перетнули Зміїний Перевал на південь від Тарвеніру й тепер грабують наші фермерські хутори. Останній набіг хоробро відбив мій брат. Разом із посланням він прислав і полоненого.

- Здається, все зрозуміло, - сказав Еаліс категорично. - Відправити війська до Зміїного Перевалу, вирізати дикунів…

- Вам завжди все зрозуміло, дядечку. Та я не закінчив. Це по-перше. По-друге, мені навпаки незрозуміло. Наприклад, я дещо не зрозумів з послання Рамарея… - кронпринц дістав листа. - Місяць тому він повідомляв про набіги. Як усі знають, саме ви листуєтеся з ним і отримуєте звіти про його навчання та подорожі.

Обличчя Еаліса потемнішало. Його очі, здавалося, от-от стрілятимуть голками в племінника. Присутні втиснулися в свої крісла, щоб їх не зачепило.

- Припустимо.

- То як ви упустили повідомлення про потенційну загрозу безпеці Фйорекай? Не від аби кого, а від самого принца Рамарея Елліона?

- Непогано, - прошепотів Ері.

- На той момент принц Рамарей запевнив, що ситуація контрольована, - відповів Еаліс. - Якщо ситуація погіршилася, думаю, краще вам спитати з нього.

- Я хочу бачити того листа, - відрізав кронпринц. - Та поки питання до всіх інших - хто хоча би чув про ситуацію в Ланукаї? Навіть найменші плітки мали зібрати вас на термінове засідання!

Ні Еаліс, ні всі інші не очікували такого від кронпринца, який ще два дні тому в п’яному безладі голубив шльондр. Ері з кривою посмішкою дивився перед собою.

- Ваша високосте, - Моріанд Еклін обережно заговорив до Елфйоре. - Дворяни не мають права самовільно скликати раду без дозволу вищого керівництва. Такого не надходило від його величності чи вас. Герцог Еаліс запевнив, що ситуація контрольована. Ми лише слуги. Хто ми, щоб заперечувати?..

- Тоді нащо ви тут сидите? - Елфйоре дивився на всіх з відразою.

Ері поспіхом схопив його за лікоть, щоб утримати від подальших словесних дурниць. Вчасно - до зали саме увійшли вартові з полоненим і солдатами з Ланукаю, вбраних у чорно-пісочну форму. Полонений дійсно виглядав як дикун - нестрижене темно-руде волосся, заплетене в косу, обвітрене обличчя, одяг зі шкур і луски кам’яних змій. Не зрозуміло, якої раси цей чоловік і скільки йому насправді років. Зелені очі, смаглява шкіра. Волосся від нереїв, зелені очі від саквохелів, смаглява шкіра від армаерів або кайанассців. Що воно таке?

Найперша думка Елфйоре - треба вирізати погань. Щоб вона не торкалася своїми брудними ногами в шкурах цього святого величного місця.

- Вихідці з Диких Земель не напали би без причини, - сказав Старійшина. - Є указ Ордена Світла, що регулює відносини з цими територіями. Ніяких нападінь на захід від Хвоста Гадюки й на північ від Віракаю.

- Це не так!.. - вигукнув полонений і всі одразу подивилися на нього. По голосу це був молодий хлопець. - Указу ж більше немає!..

- Нісенітниця! - Старійшина встав і підійшов до бранця. - Доки Орден існує, всі його укази діють. Чи у вас інша інформація?

- Нам сказали, що Ордена більше немає! - раптом сказав полонений. - Вожді лише чекали на цю святу мить. Ми всі чекали!

Відчай у його голосі викликав у присутніх насмішку. Лише Моріанд Еклін похмуро дивився перед собою.

- Як на мене, відрізати йому язика й кинути посеред вулиці в Естері, - мовив принц.

- Не смій, - вліз Ері.

- Ми розв’яжемо війну! - заперечив Кейтлен Тіо. - Орден скрутить нас у баранячий ріг!

- Так, - додав Старійшина. - Скрутимо.

- Вони вже розв’язали війну, - Елфйоре скочив на ноги. - Не хочете скрутити їх?

- Захочете випалити цілий регіон безкарно - інші теж захочуть… Треба розібратися, - Старійшина підвищив голос. - Хто приніс звістку про припинення роботи Ордена? Кому вигідно, щоб почалася війна з Дикими землями? Цей невідомий хоче розпалити війну й посіяти хаос. Хтозна, можливо, це не єдиний конфлікт, який на нас чекає? Ваша світлосте Еалісе, сподіваюся, це не ваших рук справа. Інакше… ви знаєте, як саме вас пошинкують.

Погроза не справила на Еаліса жодного враження. Він знизав плечима.

- Я навіть посцяти без звіту не можу, а ви кажете про розв’язання війни…

- Ваші повноваження дають можливість сцяти без звіту, і не лише в палаці, - Старійшина подивився на кронпринца, який вже налаштувався на битву. - Ваша високосте, слід усе з’ясувати. Пропоную відправити мирну делегацію до вождів диких племен.

- Здається, він поставив тебе на місце, - прошепотів Ері до вихованця.

Це лише запалило Елфйоре.

- Мирні делегації нічого не дадуть, - відрізав він. - Потрібен радикальний крок! Щоб ці дикуни раз і назавжди забули про нас.

- Ваша високосте, - м’яко почав Моріанд Еклін. - Дозвольте нагадати, що у Диких Земель п’ятдесят тисяч вершників, не рахуючи повелителів стихій. Відріжете голову одному - і завтра ці п’ятдесят тисяч пройдуть крізь нашу країну мов ніж крізь масло.

- Дослухайтеся до його святості, - додав Кейтлен Тіо. - Ми не…

Він замовк і подивився на полоненого. Старійшина дав знак варті - того одразу вивели з зали.

- Так, Кейтлен Тіо почав правильно. Теоретично… - протягнув голова Ордену. - Згідно з даними від усіх графств, ми не готові протистояти цій силі. Саквохеліс нас не підтримає. Кайанас - там ситуація… не дуже сприятлива для нас. У Нерея свої турботи, вони вигадають десяток відмовок. Армія повелителів вогню за майже двадцять років зменшилася до тисячі осіб. Це ніщо. Можливо, його величність не дарма боїться. Все, на що ми здатні зараз - дипломатія. М’яка та розсудлива. Ви розумієте, ваша високосте?

Він говорив до кронпринца як до дурного тюхтія. Це ще більше розізлило Елфйоре.

- Меліарі три тисячі років, а дикунів ще пів-континенту, - мовив Ері в нікуди. - Куди котиться цей світ?

- Ваша світлосте, - Елфйоре ледь сказав ці слова, дивлячись на дядечка. - Передайте мені королівську печатку.

Дворяни мовчали. Старійшина дивився на Еаліса. Ері виглядав так, наче його ніщо не цікавить. Нарешті герцог порушив напружену тишу.

- При всій повазі, ваша високосте… Я не віддам її тому, хто не готовий до цього.

Елфйоре провалив засідання. Він це зрозумів ще раніше. Та зараз остаточно впав обличчям у багно.

Він подивився на Ері – той розвів руками, наче він тут ні до чого. Отже, Елфйоре лишився сам. Один у своїх рішеннях і бажаннях. Що робити, коли всі проти тебе? Поки що - змиритися, бо сили нерівні. Хоча він уже бачив, як власноруч видавлює очі кожному з присутніх.

- Тримайте меча над головою полоненого, - нарешті сказав він. - Ваша святосте Елнауре, відправте мирну делегацію в Дикі Землі. Хай там будуть лише служителі Ордена.

- Як накажете.

“Як накажете”. Він нічого не наказав сам. Лише погодився зі Старійшиною. Це ще одна маленька голка, яка впилася в мозок. Ще один виродок, який його не поважає.

Засідання завершилося й усі покинули залу. Принц та Ері виходили останніми.

- Ти тримався майже добре, - сказав наставник. – Але думка почати війну, коли країна не готова – повна дурня.

- Радикальне рішення, яких бракує нашій країні, - відповів Елфйоре. – Лише так я покажу, що можу керувати.

- Після котрої цигарки ти прийшов до цього геніального рішення?

- Замовкни заради Творця… Хіба ти не вб’єш муху, яка постійно літає навколо тебе? Кусається, гуде, сере на твою їжу?

- А чого ця муха взагалі залетіла до тебе? То може, ти ідіот, раз вікна не причинив?

В коридорі вони побачили графа Тіо в компанії герцога Еаліса. Другий вишкірився.

- Ваша високосте, - герцог удавано посміхнувся. – Ви через свою недосвідченість провалили чергову справу. Не переймайтеся. Всі ми через це пройшли.

- Про що ти говориш?

- Нестача досвіду в прийнятті життєво важливих рішень - всі діти цим страждають, такий закон природи, – Еаліс говорив з ним наче з малою дитиною. – Старійшина дозволив мені трохи… підкоригувати ваше рішення. Сьогодні ж граф Тіо вирушить із полоненим, загоном своїх людей, служителем Ордена і принцем Рамареєм до Тарвеніру. Звідти - в Дикі Землі. Його високість представить наші інтереси.

- То ти думаєш, що йому на таке стане досвіду? - не витримав Елфйоре. - А мені на керування печаткою - ні? Ти не забагато на себе взяв?

- На щастя, вас оточують розумні люди, - Еаліс поблажливо усміхався. – Вони не дозволять вам скоїти помилку, яка вартуватиме Фйорекай тисяч життів.

Ері стиснув плече Елфйоре, щоб той не кинувся на дядечка. Принц понад усе хотів ударити покидька. Та на нього дивився граф Тіо – не вистачало, щоб дворяни знали, що він не керує собою!

Кейтлен і герцог пішли. Елфйоре вирвався з хватки свого вчителя.

- Цього я не очікував, - мовив Ері так, наче йому принесли не ту страву на сніданок. - Старійшина ще той лютий пес, егеж? А Еаліс? Він відправляє принца Рамарея на таке важливе завдання, як колись зробив один престарілий король зі своїми синками. В кому бачив потенціал, того відсилав ледь не на війну… Чи це крок, щоб позбутися сильного конкурента? Як гадаєш, Рамарей вартує взагалі чогось? Може, його вже давно вбили якісь волоцюги й тепер хтось користується його особистою печаткою, щоб… Ох святі, важко ж тобі доведеться… Чесно, я не очікував, що він зажлобить печатку короля…

- Ти хоча би чогось очікуєш? Останнім часом твій дар передбачення нікуди не годиться.

- Таке буває, не всі у цьому світі такі розумники, як твій дядечко…

Принц хотів одного – аби язикатий вчитель нарешті замовкнув. Слова та голос Ері викликали в нього відразу. Довірою тут вже не пахне. Тепер кожен звук, що вилітає з рота безсмертного, повний брехні й лицемірства.

***

Леді Роджії не терпілося побачити батька. Тож після засідання вона схопила Доні й потягла її на поверх дворян - Кейтлен Тіо мав саме зібратися для подорожі на схід.

Так і сталося. Вони пересіклися на дворянському поверсі. Виявляється, Кейтлен сам збирався послати за донькою, бо має вирушати от-от.

Роджія одразу пішла до батька. Доні лишилася поодаль. Раптом вона помітила, що на неї дивляться чорні очі. Той самий молодий блідий чоловік, якого вона зустріла в перший день. Серце підстрибнуло ледь не до горла.

Він наближався до неї. Радісне хвилювання охопило Доні з ніг до голови.

- Міледі, - він поклонився. - Я Натан Адер. Помічник графа Екліна.

Доні не торкалася його, але могла поклястися, що ця бліда шкіра холодна та гладка, наче крига. Або як у мармурової статуї, що стоять у саду.

- Доні Тоддінгот, - її голос здався їй безглуздо високим і чудним.

- Ви вперше в столиці, леді Тоддінгот? - він, не відриваючись, дивився їй в очі, а його голос, хоча і був тихим, але лунав чітко й гучніше за будь-що.

- Вперше в палаці… Чесно кажучи, я би з задоволенням звідси втекла.

- Я теж, - Натан усміхнувся й Доні з полегшенням усміхнулася у відповідь. - Певно, сьогодні я поїду в справах… Коли повернуся - підберемо вам гарного коня й спробуємо втекти разом.

Його слова такі щирі та природні, що Доні не замислюючись кивнула. Тут підійшла - підлетіла - леді Роджія й потягла її до батька. Доні встигла лише кинути погляд на Натана. Він хотів щось сказати, але не встиг.

- Батьку, познайомтеся, це леді Доні Тоддінгот, - Роджія підштовхнула Доні вперед і та зніяковіла під цупким поглядом графа Кейтлена.

- Та ви що? - той радісно посміхнувся. - Ваш батечко - неймовірно хоробра людина! Як він поживає?

- Весь у справах, мілорде… - Доні зашарілася від хвилювання.

- Доні пережила справжній жах! - Роджія округлила очі. - Її пограбували на під’їзді до столиці, забрали все, навіть сережки!.. Батьку, я хочу надати їй наших людей для охорони.

- Звісно-звісно! - Кейтлен Тіо без церемоній схопив Доні за руки. - Люба моя, беріть від родини Тіо все, що вам потрібно! Ваш батько врятував мені життя двадцять років тому, коли ми билися пліч-о-пліч. Тепер я піклуватимуся про вас, як і він про мене!.. Заїду я до нього в гості після Тарвеніру. Так! Тепер поїздка стала веселішою.

- О, не варто турбуватися…

Треба тікати. Як тільки він поїде, Доні хапає манатки й зникає з палацу.

- Ні, я зобов’язаний! - Кейтлен дивився на неї сяючими очима. - Я обов’язково передам йому вітання й скажу, що потурбуюся про вас! Нехай не боїться, що його перлинку ображають у столиці.

Прокляття Порожнечі… Вона би хотіла, щоби про неї так турбувалися. Але ця увага не належить їй. Вона вкрала її в справжньої Доні Тоддінгот, як краде чужі гаманці та коштовності.

Її серце забилося сильніше, долоні спітніли. Все навколо стало загрозливим. Вона має тікати найближчим часом, сьогодні ж!..

Кейтлен Тіо пішов. Доні подивилася на Натана Адера - його чорні очі дивилися то на неї, то вслід Кейтлену. Відчуття, наче її впіймали за чимось непристойним. Та це був лише її страх. І він зрозумів його.

“Поверніться раніше за нього, благаю!” - відчайдушно подумала вона.

Натан кивнув їй і пішов за Кейтленом. Що би не сталося, все буде добре. Вона не могла пояснити, звідки в неї ця впевненість. Доні зрозуміла, що не може втекти з палацу. Не зараз. Не сьогодні. Взагалі ніколи, доки не побачить Натана Адера. Доки не поговорить із ним, не доторкнеться до нього, не відчує його запах. Чи її це відчуття? Чи це було щось, що не належало їй. Або належало, але… в іншому житті? Вона вже бачила ці очі. Це холодне вродливе обличчя. Цей дивний спокій і довіра, вкорінена глибоко в серці. Навіть глибше. В свідомості. В минулому.

- Ти з ним спілкувалася раніше? - спитала Роджія. - З Натаном Адером?

- Ніколи… - голос Доні став хрипкий. - Але дивне відчуття…

- Може, то любов? - леді Тіо замислилася, на її обличчі з’явився мрійливий вираз. - Ти невисокого положення. Гадаю, твій баронський титул переживе шлюб із безрідним простаком.

Зверхність леді Роджії вдарилася в невидиму стіну - Доні навіть не почула її слів. У неї виникла нова ідея. Неймовірна, дієва, виграють усі. Їй знову допоможе Алекс. Він не може не допомогти.

***

Моріанд Еклін мав би повернутися додому до дружини. Вже зараз треба збирати речі, готувати коней. Та несподівана втома прикувала його до крісла в кабінеті. Тут не було занадто зручних місць - кабінет і кімната трохи далі. Проте граф не збирався вкладатися на зручне ліжко, доки його вірний Натан тісниться на софі біля дверей. Після засідання хлопчина впав на софу й засопів.

Інколи Натан нагадував йому того самого хлопчака, якого він підібрав на вулиці Ейнесу. Моріанд за майже двадцять років прив’язався до нього, що навіть його власний син не приховував ревнощів. Але Мерсадові турбуватися не потрібно - за правилами, він стане наступним графом Екліном. А Натан лишиться при ньому довіреною особою. Моріанд міг поклястися чим завгодно, що його помічник - золотий і міг довірити йому будь-які справи.

Він колись питав у нього - чого не одружуєшся? Все-таки, за тридцять, час подумати про своє гніздечко… Натан сказав одне:

- Моє гніздечко біля вас з тих пір як ви підібрали обідране пташеня з вулиці.

Моріанд більше не запитував. Та й приводу не було. Маючи при собі кмітливого та відданого помічника, Моріанд Еклін швидко та без жодного кровопролиття став улюбленцем його величності й найвпливовішим дворянином північних земель. Граф часто казав, що його досягнення - плід праці всього його оточення.

Зараз Натан спить. Усю ніч вони вдвох приймали пологи в королівської кобили. Лоша ледь не померло, та врятувати все-таки вдалося. Відпочити не встигли - надійшло повідомлення від кронпринца. Тож зараз, перед відправленням додому, ще є час. Завтра вони з Натаном вирушать назад до Еккаліну. Та поки…

Полуденна дрімота все-таки поборола його. Він чув власне дихання, сопіння Натана, тріскотіння вогню в каміні, та інколи - кроки за дверима.

Падаючи в сон, він відчув легку прохолоду, що огорнула його свідомість і тіло.

“Певно, треба поїхати в Ланукай, - Моріанд почув свій голос і вирішив, що це непогана думка. Біля його вуха наче хтось дихав, але це лише сонна ілюзія. - Перевірити наші конюшні. Поїхати в Ланукай. Тільки щоб Кейтлен Тіо не побачив”.

Моріанд сіпнувся й відкрив очі. Йому здалося, що він проспав півдня. Але ні. Натан лежав у тій самій позі, склавши руки на грудях.

- Натане.

Помічник розплющив очі й швидко сів.

- Так, мілорде?

- Я тут подумав… Поїдь у Ланукай. В Естері сорок наших конюшен. Кращі робочі жеребці згодяться нам. Якщо їм щось загрожує, достав їх назад до Ейнесу. Я напишу розпорядження за дві хвилини.

Натан піднявся й пішов до дверей, та Моріанд його зупинив:

- І ще дещо. Не потрапляй на очі Кейтлену Тіо. Не хочу, щоб нас приплели до тої метушні з дикунами.

- Само собою, - Натан ледь усміхнувся. - Я збиратимуся в дорогу.

Помічник пішов. Моріанд почав писати розпорядження. Як же зручно отримувати поради уві сні!

Глосарій:

Темний Луг - гористо-лісиста місцевість, що належить Диким Землям. Це небезпечне й дійсно темне місце, оскільки ліси тут густі та наповнені ведмедями-велетами та скалінами - величезними птахами, які однією лапою можуть ухопити двох чоловік. Вони часто б’ються за здобич і поява ворожо налаштованої людини їх лише розізлить. Також тут є рослини - багряний мох і хижі ліани - які реагують на появу теплокровної істоти й можуть напасти, щоб використати жертву як поживу.

Емір - місто на півдні Фйорекай, в графстві Еміріс. Розташоване на дельті річки Селена. Це живописне зелене місто, де завжди тепла вода завдяки величезній популяції вогняних спрутів, що її нагрівають. Тому тут завжди багато гостей із півночі.

Lienes allanar – у перекладі з армаерської мови “Бережи світло” - традиційна вітальна фраза, яку використовують служителі та відвідувачі Храму, а також члени Ордена.

Allanar mi emay – у перекладі з армаерської мови “Світло в мені” - фраза-відповідь.

Тарвенір - велике місто-фортеця на сході королівства Фйорекай. Тут проходять деякі контрабандні торгові шляхи. Місто південною стіною впирається в гори Хвіст Гадюки. Одразу за східними стінами міста починаються Дикі Землі. Тому це місто та його гості постійно стають жертвами дикунів. Головне завдання Тарвеніру - захист від набігів дикунів, оскільки лише тут є відносно безпечні лазівки через гори.

Естері - серце графства Ланукай. Величезне місто фермерів і ткачів, оточене полями.