Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Бордові вітрила з білими якорями спустили. Нейджі ступила на пристань і полегшено вдихнула. За портом, сірим і гамірним, почалося справжнє диво південного узбережжя - Сарін.

Це білосніжне місто, схоже на вершковий торт. Будинки з білого каменю, їхні округлі дашки виглядають то тут, то там. Хоча стіни будівель у порту помітно посірішали від часу та води, все ж, заглибившись у місто, вдасться побачити його красу й певну тендітність.

Тут - серце Білого Півдня. На десятки сур в трьох сторонах світу розкинулися білі піски. Незвиклі очі сліпнуть від їхньої білизни. Саме ж містечко немов виросло з цього піску. Мешканці носять білий і подеколи блідий вільний одяг. Вулички Саріну підіймаються на пагорби, переплетені та вузенькі. На фоні ясного блакитного неба будиночки особливо виділялися, мов на картинці.

Перед дорогою далі Нейджі слід підготуватися. За три дні люди її батька зроблять запаси в дорогу, знайдуть коней із каретою. Дорога йтиме через пустелю Морравей. На ці три дні Нейджі охоче зупинилася би в якомусь гостьовому домі, щоб ніхто й не знав про її подорож, але не склалося - на березі, серед рибалок і торговців крабами її зустрів високий і худий засмаглий чоловік у чорно-білому просторому вбранні. Кольори графа Сауліса, власника Білого Півдня. Побачивши Нейджі, чоловік поклонився.

- Міледі. Від імені графа Ейлора Сауліса вітаю в місті Сарін, - він витончено змахнув білим широкополим капелюхом. - Мілорд чекає на вас у своєму маєтку.

Відмова виглядатиме підозріло. Тож вибору не було.

У Саріні лише кілька вуличок пристосовані до карет. Посланець графа навпаки повів її вузькими крутими вуличками, що піднімалися в пагорби. Невисокі будиночки деінде прикрашені витонченими блакитними й зеленими розписами, попід стінами стоять вазони з квітами й волохатими деревцями. Деякі балкони оплетені травою з дрібними червоними й жовтими квіточками. Містечко мирне та спокійне. Дорогою Нейджі згадувала батькові історії про власника цього гарного краю.

Ейлор Сауліс сидить у графському кріслі вже понад п’ятдесят років. За цей час він пережив три зміни влади, проте жодного разу не цілував її в зад. Це був доволі обмежений чоловік, який центром світу вважав лише свої землі. Для нього легше відкупитися регулярними податками й товарами, ніж висунути носа далі маєтку.

Цей пан цінував стабільність понад усе. Сусідство з запальним Вальдером Камелі для нього як сверблячка після укусу комара - не смертельно, але дратує до скрипу зубів.

Та й Вальдер теж не спішив сходитися з Саулісом. Білий Південь - одне з небагатьох графств, де керівника обирають через голосування. Чи стануть внуки й сини Сауліса графами після нього? Дивлячись на їхню славу серед народу, можна сміливо сказати - ні. Народ не прагне жити під керівництвом гульвіс і розбійників. Не дивно, що Ейлор Сауліс відмовився від своїх дітей і все майно заповів своєму наступнику. Але чи стане той головою Білого Півдня? Вальдер ненавидів такі загадки. Він хотів знати все й одразу.

Нейджі бачила Ейлора Сауліса кілька разів у Лейзарі. Вже тоді через хворобу він втратив волосся, а його голос став сухий і без життя. Сауліс здавався їй дуже таємничим і цікавим. А зараз вона би все віддала, щоб не зупинятися в його маєтку.

Адона з Мейєлзом шукатимуть її в гостьових домах. Навряд чи вони витягнуть її з графського будинку.

По прибуттю треба оцінити охорону. Чи багато варти? Слуг? О котрій Сауліс лягає спати? Де буде її кімната? Втечу слід спланувати.

Маєток Ейлора Сауліса нагадав Нейджі її власний. Такий же світлий і просторий, з прикрашений перламутрами й легкими шовковими тюлями. На кожному кутку тут загніздилися вазони з кущами рослин, деревцями й квітами. Безліч вікон і терас, де посвистує вітерець і подають голос пташки.

Все-таки тут краще, ніж у гостьовому домі. Охорони не видно. Та Нейджі швидко зрозуміла, що вмілі охоронці й не мають виглядати з-за кожного кутка.

То як тікати звідси?..

Її завели до великої світлої вітальні з довгим столом посередині. Тут уже поставили поряд два сервізи до обіду та поставили вазу з жовтими квітами. На одній зі стін - величезна кольорова мозаїка. На ній воїн-армаер у багрових обладунках стоїть на даху будиночка з чорно-білим стягом у руці й дивиться на біле містечко внизу та блакитні води вдалині. Здавалося, він от-от зробить крок углиб мозаїки й піде по місту.

- Принц Рейнест Елліон, засновник Саріну, - прохрипів голос за спиною.

Нейджі стрімко повернулася. До вітальні зайшов зморщений і згорблений старий. Він став виглядати ще гірше, ніж коли вона бачила його. Справжня розвалюха й навіть благородне чорно-біле вбрання не врятує його старезні кістки від розсипання. Без волосся на голові, брів і вій він виглядав як постаріла дитина. Бурштинові очі неприродньо яскраві, немов належать іншій людині.

- Радий вас бачити, - прокряхтів старий граф. - Ви зовсім не схожі на свого батька…

- Хай це буде комплімент, - відповіла Нейджі. - Ви теж дивуєте, мілорде. Вашій стійкості позаздрити можна.

- О! Ви ще здивуєтеся!..

Старий випростався - і як його кістки не розсипалися від такого різкого руху?..

- Принесіть води! - звелів він несподівано дзвінким голосом.

Слуги миттю поставили перед ним тазок із водою. Старий сполоснув обличчя. Вода зафарбувалася в жовтий. Нейджі від подиву відкрила рота. На її очах старий і немічний чоловік перетворився на жінку - струнку, поважну, з блискучою лисою головою. Куди зникла стареча зморщена шкіра? Тепер це зовсім інша людина.

Нейджі навіть у книжках такого не читала. Жінка побачила її подив і засміялася.

- Все-таки вдалося вразити? - вона витерла руки. - Розробка Ері Лоріана. Цей хитрий торгаш узяв купу грошей і запросив собі будинок у бухті! Справедливо. Вмитися цією водою знову - і я перетворюся на свого батька в його найгірші дні. Користуюся вже чотири роки. Відтоді як батько помер. Звісно, ви нікому не розкажете.

- Чому ви так впевнені? - тихо спитала Нейджі й додала: - Я й не збиралася, але…

- Все по черзі. До речі, я чекала на вас.

Не може бути. Хто вона така? Нейджі сумнівалася, що взагалі хтось пам’ятає про її існування. Крім переляканих наречених. Один із них так і казав - “ці великі страшні очі являтимуться в страшних снах, боронь Творець!” Але Вальдер не видавав її заміж за Білий Південь.

- Пробачте, як вас звати?.. - Нейджі розгубилася.

- О, - жінка всміхнулася. - Я відвикла від свого імені. Батько звав мене Маллоан - це кайанасське ім’я. Та вже чотири роки до мене звертаються як до нього. Сядемо за стіл, ось-ось обід.

Щоб заспокоїтися, Нейджі сіла. Білий Південь вважається взірцем стабільності та порядку на узбережжі. Ейлор Сауліс мав беззаперечну порядну репутацію. А тут - отаке! Може, корабель помилково причалив біля Еленору? Там люблять гратися в переодягання.

Тут боротьба за владу суворіша. Кровні зв’язки нічого не вирішують, як у більшості графств Фйорекай. А коли ти жінка - тебе взагалі не беруть у розрахунок. Леді Ейлор боїться втратити свої землі, бо знає, що за неї не проголосують. З іншого боку, якщо всі дізнаються, що чотири роки вони чудово жили завдяки їй, можливо, проникнуться симпатією? В такому разі відчайдушний крок леді Ейлор дасть свої плоди.

Слуга виніс тазок із водою й приніс обід - фаршировану рибу, вино, мариновані овочі.

- Чула про сутичку з судном Екліна, - Ейлор почала різати риб’ячу тушку. - Неочікувано. Проте… закономірно. Наше королівство як ця рибина. Найсмачніше та найкраще м’ясо - біля голови. А сміття завжди десь у хвості. Тому його викидають.

- То ми - риб’ячий хвіст? - Нейджі подивилася на рибину в своїй тарілці й уявила на ній кордони графств. Виноградний опинився на самому кінчику хвоста.

- О так, - леді Ейлор з апетитом почала їсти. - Хто найближче до голови? Моріанд Еклін, Кейтлен Тіо, Конест Еффмайєр, Кордіс Даердей. Хто в хвості? Родерік Енза, Ейлор Сауліс, Вальдер Камелі та інші двоє. Хто отримує більше уваги від головного їдока?

Леді Ейлор мала рацію. Принаймні, так би сказав Вальдер. “Земель надбав і ради не дав”, - так він казав чи не щодня. Хоча зараз вже незрозуміло, він мав на увазі себе чи короля.

- Така воля короля, - обережно мовила Нейджі. - Певно, його величність думає…

- Його величність неправильно думає, - відрізала Ейлор. - Його нехтування не лишиться без відповіді. Думаєте, король повірить, що це Моріанд Еклін почав стрілянину? Ні, він закриє очі, бо обожнює гівнюка. А на Вальдера - хоча я й сама його не люблю - скине всі трупи.

Нейджі неохоче погодилася. Вона сподівалася, що король повірить. Але безхмарна репутація Моріанда Екліна теж грає роль. Хай би той хоч станцював голяка на головній площі перед королівським палацом - йому пробачать все.

Щоб трохи відволіктися, Нейджі почала їсти рибу. М’яке та ніжне м’ясо, мариноване в червоному вині з Лейзару. Цей чебрецево-пряний солодкуватий присмак не сплутати ні з чим.

- Чому ви кажете, що “не лишиться без відповіді”? - нарешті спитала вона.

Ейлор підняла на неї очі - при вогниках свічок вони загрозливо блиснули.

- Чи боїтеся ви свого батька, міледі? Ненавидите його? Хочете позбутися?

Нейджі від хвилювання знову почала їсти. Але кожен шматок давався важко. Вона не хотіла, щоби хтось взагалі знав про події вдома. Особливо люди, яких вона бачить вперше. Особливо ті, хто роками видає себе за померлих батьків.

- О, не відповідайте, - Ейлор випила вина. - Ваші очі говорять більше за ваш язик. Нащо він вам взагалі? Не простіше його відрізати? Здається… Вальдер впорався без ножа.

Кров прилила до щік Нейджі. Пальці затрусилися й виделка зі дзвоном упала на тарілку. Менше за все вона хотіла зараз піднімати голову й дивитися на Ейлор - таку сміливу, сильну, яка не боїться нікого й нічого….

- Заспокойтеся, любонько. Ви ж не ягня на вертелі. Ягнята не носять суконь.

Ні. Не носять.

- Що ж, тоді я скажу, - Ейлор говорила, наче нічого й не було. - Ми з іншими землевласниками півдня прийняли спільне рішення про… відокремлення від Фйорекай і створення нової держави.

Нейджі забула про страх і подивилася на господиню дому. Ейлор була впевнена й тверда, мов скеля.

Відокремлення? Нова держава? То Білий Південь - не опліт порядку, а осередок перевороту. Нейджі й допустити такого не могла. Та все не просто так. Ейлор має сказати щось, що стосується саме її.

- Після приходу до влади король Алларей забув про нас, - сказала Ейлор. - Ми кудись сплачуємо величезні податки, а натомість не отримуємо ні уваги, ні допомоги. Вашого батька гризуть його гнилі кораблі, та це не лише його проблема. Почастішали напади піратів у відкритому морі. Ми не маємо грошей, щоб забезпечити захист. Не маємо достатньо бойових суден. Не можемо вільно торгувати з Кайанасом - і не лише з ним - бо в нас лишаються самі крихти. Купа бідняків стікається сюди й досі! Тепер ще й північні дворяни безкарно трощать наші кораблі! Ми мусимо захиститися. Коли наш край відокремиться, ми нарешті зможемо подбати про себе.

- Це божевілля… - Нейджі сказала найперше, що спало на думку. - Вас зітруть у пил!

Проте леді Ейлор лишалася стриманою та суворою. Вона впевнена в своїх ідеях. Якщо Орден і король Алларей дізнаються, все південне узбережжя перетвориться на другу пустелю Морравей. Вона здається достатньо розумною, щоб це зрозуміти. Певно, леді має залізні переваги.

- Кілька років тому до нас приїхав посланець із Кайанасу. Точніше, сам син короля. Хтось звідси надіслав їм листа з проханням підтримати наші вимоги на відокремлення. Принц Кайанасу приїхав, щоб особисто висловити підтримку. Звісно, ми були здивовані. Ніхто спочатку не знав, хто послав листа. Пізніше з’ясувалося, що це зробив мій батько. Він зізнався. Сказав, що зробив помилку і що його змусив якийсь демон у голові… Написав про це в ще одному листі. Перед тим, як повіситися.

- Тому ви досі приховуєте його смерть… - прошепотіла вражена Нейджі. - Якщо почнеться розслідування його самогубства, випливе союз із Кайанасом! А ваш наступник може не підтримати ідею про відокремлення.

- Ви не така дурна, як про вас кажуть! - вигукнула Ейлор. - Про його смерть знають лише лорди Емірісу, Старого краю та Ензахару. Звісно, мої люди теж. Наш наступний хід буде рішучий і швидкий. Останні чотири роки король Алларей не вилазить зі своїх хвороб. Хто би не сів на троні після нього - він буде недосвідчений і трохи… переляканий. І ось тоді ми заявимо про свою волю. Новому королю легше здихатися нас, аніж намагатися утримати й почати правління з кровопролиття. А ця сутичка з вашим кораблем стане ще одним приводом. Так би мовити, останньою крапкою.

- Чого ви хочете від мене?

Ейлор ледь усміхнулася, немов почула підтвердження своїм думкам.

- Південь ніколи не буде півднем без голосу Виноградного острова. Як би ми не пручалися, але ви, Камелі, потрібні нам. Вальдер обмежений, як баран у стіглі. Вважає, що лише від короля отримає бажане. Але в дійсності ми отримуємо омріяне лише коли виходимо за власні межі. Тому я звертаюся до вас. Нам потрібен ваш голос при дворі.

Вихід за власні межі призведе лише до смерті, - подумала Нейджі. Жінкам не можна керувати чимось, окрім хіба що гончарні чи виводка дітей - такий закон Фйорекай. Ейлор і її коаліція дуже ризикують. Все або нічого. Незалежність або перетворення на попіл.

- Ви не боїтеся, що я вас здам? - мовила Нейджі. - Тоді король віддячить почестями моєму батькові. Хіба це не вихід за мої межі?

Ейлор немов чекала цього питання.

- Ви так не зробите. Моя пропозиція дасть вам можливість позбутися батька назавжди. Я знаю, як він вас виховує. Та всі знають. Вальдер - виродок. Але без підстав і певного… убезпечення, скажімо так, ми не можемо його позбутися.

- То я - ваше убезпечення? Думаєте, мене допустять до керування островом і флотом після його смерті?

Ось чому вона спитала про стосунки з батьком. Нейджі раптом усвідомила, що вона потрібна. Батькові, Адоні й Мейєлзу, тепер дворянам півдня. Та лише батько змусив її думати, що вона ні на що не здатна. Хіба він не був правий усі ці роки?

- Якщо відмовитеся - не біда. Ми виконаємо наші плани, але довше та складніше. З більшим ризиком, але що поробиш. Я не стану змушувати вас. Ви маєте вибір, Нейджі.

Це так. Вперше за все життя вона бачить чіткий вибір. І ось Нейджі стоїть перед ним, не знаючи, що робити. Навколо стало порожньо і вона не знає, за що вчепитися.

- Орден нас знищить, - прошепотіла вона. - Вони не допустять.

- Облиште, - по обличчю Ейлор зрозуміло, що вона думає про Орден. - Їм не потрібні великі проблеми.

- Вони притягнуть армію повелителів вогню…

- А ми - Кайанас. Навряд чи Орден захоче розгрібати це попелище.

Ейлор робить ставку на “навряд чи”. Навряд чи Орден влаштує різанину в двох країнах. Навряд чи новий король почне правління з масових убивств. Навряд чи дві наймогутніші сили Фйорекай об’єднаються, щоб придушити наївних повстанців і расу вигнанців за горами.

Нейджі здалося, що вона опинилася в одній із тих книжок, які читала вдома. Сміливі повстанці, все або нічого, ризики, метушня та інтриги. Колись їй здавалося, що це цікаво та захоплююче. Зараз, слухаючи все це, вона воліла би знову сховатися за книжками.

- Я розумію все… - вона говорила, щоб чути власний голос - це додавало внутрішньої сили. - Крім мотивів Кайанасу. Чому ви впевнені, що Кайанас не зрадить зі страху перед Орденом?

- У Кайанасу свої… дуже старі рахунки з Орденом, - обережно мовила Ейлор. - Всі знають, що їхнє слово сталеве. Вони підтримають нас у цій сутичці. Яка би вона не була.

Що ж тепер робити? Яке рішення прийняти? Наказ батька жене її в спину, мов батіг. У голові лунають слова Адони та Мейєлза про “визволення Дріади з темряви”. Ейлор чекає її підтримки - вочевидь, із подальшим скиданням Вальдера.

- Я ж казала, що чекала на вас, - Ейлор поставила крапку. - Вальдер зі шкури вилізе заради сватання з кронпринцем. Так, я знала про це. Подумайте над моїми словами, Нейджі. Часу у вас вдосталь. Якою би не була ваша відповідь - ви зрозумієте, коли її дати. Ви вільні прийняти будь-яке рішення.

Вільна? До цього часу Нейджі думала, що вже на свободі, коли нарешті покинула Виноградний. Та леді Сауліс каже про інше.

***

Кораблі з Лейзару до Саріну відходять кожні три дні. Звісно, Мейєлз з Адоною спізнилися. У них було трохи грошей - продали десяток виноградних грон, кожне завбільшки з коров’ячу голову. На три дні зупинилися в дешевому гостьовому домі біля пристані. Тут виявилося дуже шумно, повітря просякнуте запахами водоростей і морської солі. Та вибирати не довелося. Менше очей - менше проблем у майбутньому.

…

Глуха ніч оповила занедбане містечко. Сірі будинки з черепичними дашками поснули, здається, навічно. Пусті темні вулиці деінде осяяні ліхтарями, навколо них в’ється дрібна мошкара. Повітря просякло запахом сирості, плісняви та лайна.

Сай-Салахан, колись квітуче місто, центр науки Ла-де-Ріко. І сюди простяглася Валхастова темрява. Отрута, що пливе в повітрі, м’яко огортає розум, схиляє до землі. Ти не можеш підняти голову, не можеш голосно говорити. Ти стаєш тихим, млявим і втомленим. Темна мряка оточує, тихо шепоче на вухо, доводить до безсоння й тихого божевілля. Дехто не витримує цього й падає знесилений посеред вулиці. Та ця вулиця була пуста, немов усіх мерців уже винесли звідси.

Адона вже бачила таке деінде. Проте сподівалася, що з її рідним містом цього не станеться. Як і більшість, думала, що Валхаст зупиниться перед кордоном і скаже: “Поки досить”. Ні, він ішов далі, простягав свої чорні щупальці все далі, заражав землю й перетворював живе на мертве, біле на чорне, а сяючі й добрі серця - на гнилі шматки плоті.

В таких містах все одно було якесь життя, народжувалися діти. Але зростали вони в мороку, з глухим шепотінням над головами, без жодних бажань і прагнень. Хтось помирав від хвороб, хтось - від руки іншого. Валхаст не вбивав усіх просто так. Чим більше живих, тим більше енергетичної поживи він отримає.

Високі чорні силуети будівель нависли над Адоною. От-от якийсь дах перехилиться й впаде.

На стінах від світла ліхтарів промайнула тінь і впала в кінці вулиці. Темрява закрутилася вихрами, утворюючи високу й худу фігуру чоловіка. Зло й порожнеча за сотні років не спотворили його вродливого обличчя, не усіяли сивиною його темне волосся. Він і досі виглядав наче улюблене й невинне створіння Аматери. Його тіло під простим чорним вбранням попри все лишалося бездоганним - жодної подряпини, синця чи бодай сліду років.

Валхаст багато заплатив, щоб жити довше навіть за безсмертних. І платить досі. Його невинна краса ввела в оману всіх. Лише в очах горіли вогники божевілля та хаосу.

Він дивився на Адону. Понад усе вона зараз прагнула розчинитися в повітрі й не стояти на його дорозі. Де завгодно - тільки не тут і не зараз.

Його передпліччя оплели сяючі блакитні візерунки. Вузенькі ниточки світла переплелися з темрявою навколо. Морок рухався, дихав, ішов за своїм хазяїном, оточував його, щоб уберегти.

Треба тікати. Зараз же.

Але ноги поважчали. Їх оплів морок. Адона спробувала зробити крок, та не вийшло. Їй довелося в жаху дивитися, як Валхаст наближається.

Щось майнуло в вікні зліва. Валхаст, не дивлячись, миттю спрямував туди потік темряви. Почувся здавлений крик і хрускіт. Морок повернувся й плавно розлився по тілу господаря.

- Що ти зробив?.. - Адона не стрималася від жаху. - Що ти коїш?!

- Опускається ніч - заховайся на піч, - проспівав він. - Йде Чорний Нетлінний. Чула цю колискову? Про чудовисько, що поглинає душі й тіла. І всемогутню материнську любов… Люди такі смішні й безглузді. Любов уже не зупинить цю темряву… Певно, ти не знала, що я тут.

- Ні.

- Марна витрата ресурсу… - він схилив голову набік, мов страшне кровожерливе пташеня. - Я розчарований. Хоча… Вони зрадили Нереїду, зрадили кращих з нас, а тепер кидають молодих мені на корм. Щоб відкупитися? Не спрацює.

- Я передам, - прошепотіла Адона.

- Не доживеш.

Морок оточив Адону. Її голова враз поважчала, а перед очима попливли білі кола. Ноги не витримали. Жінка впала на коліна, але болю не відчула. У вуха линули сотні моторошних голосів. Відлуння душ, що їх поглинув Валхаст і поповнив свою енергетичну міць.

Він схилився над нею й на диво теплою рукою підняв її голову.

- Шкода, що третє покоління тьйох-ама таке слабке… Вам ніколи не стати такими, якими були ми. Перше покоління, повне сили й ідей. Не дивно, що Аматера відзначила своїх найкращих дітей.

Його карі очі невинно засяяли, а на передпліччях знову засяяли візерунки. В їхньому світлі Адона встигла помітити долоні, спрямовані на неї - в цю мить у її тіло впилися сотні чорних голок. Жінка від болю інстинктивно подалася назад, але голки проникали все глибше в тіло, до нутрощів і серця. Та вона не вимовила ні звуку. Він хоче це почути. Болючі волання стали би для нього усладою. Вона не зробить йому такої приємності.

- Я назавжди в твоєму розумі, - прошепотів Валхаст біля її обличчя і цей шепіт викликав пекучі мурашки по шкірі. - Ти не втечеш від мене.

Болючі голки покидали її тіло, але забирали з собою все тепло й життя. Адона от-от втратить свідомість. Останнє, що вона побачила - моторошна посмішка Валхаста.

***

Вона насилу вирвалася з полону темряви й розплющила очі. Тіло повертається до життя після заціплення.

Це був сон. Той, що постійно повторюється й не дає забути про найстрашнішу мить життя. Перша зустріч із Валхастом лише дала початок довгій сотні років ув’язнення в камері, де не було світла й годували помиями раз на сім днів. Адона сподівалася, що Валхаст швидко знищить її, як і її попередників. Це була її надія, її промінчик світла, на який вона йшла в пітьмі. Та не склалося. Чи не щодня він приходив і тоді темрява ставала матеріальною. Через щоденний біль і знесилення час тягнувся без кінця. Адона воліла би це забути. Але не допомагали ні заспокійливі сили Мейєлза, ні цілющі трави. Клятий сон знову повернув її туди, звідки вона тікала, збиваючи ноги в кров.

Валхаст не лишився в минулому. Він живий і прямо зараз поширює своє зло по Дріаді. Він і досі в розумі Адони - і це не поетичний зворот. Інколи вона відчувала якусь темряву всередині й боротися з нею стає все важче.

Лише Нереїда могла його здолати. Нереїда, яка стала його ідолом, надихнула на потворні речі, хоча сама була святим створінням. Але своєю волелюбністю вона показала, що тьйох-ама мають слідувати своїм бажанням, а не дослухатися до волі своєї матері Аматери.

Нереїди не стало три тисячі років тому. Та її страшний вплив і досі має слід. Хто ж, як не вона, мусить все виправити?

Перше покоління… Улюбленці Аматери. І вона, Улюблена Донька Богів.

Несподівана думка осяяла Адону. Жінка швидко вдяглася й кинулася в кімнату Мейєлза.

Юний безсмертний розкинувся на ліжку, розкривши рота. Він завжди спав так, наче це його останній сон у житті. Гучні кроки Адони не розбудили його, тож вона миттю зірвала з нього ковдру.

- О, святі, чого ти голий?!

Мейєлз підхопився, мов ужалений, і вихопив у неї ковдру.

- Вбийте мене, якщо дорослим я боятимуся спати голим у власному ліжку! - він відчайдушно позіхнув. - Вам треба щось для сну?.. У хазяїна є дещо, але будити його через…

- Ні! - Адона запалила каганця на столику поруч і сіла біля хлопця. - Розмова серйозна. Неймовірно, що ми це пропустили…

Адона розповіла про сон із Валхастом. Мейєлз не дивувався - спогади часто являлися їй у снах. Через це вона погано спала й Мейєлз застосовував свою цілющу силу, щоб заспокоїти її. Але після прибуття на Меліару їй довелося обходитися травами, які мало допомагали. Тому сни були яскравіші.

- Добре, як ваш сон пов’язаний з нашою місією?

- Є припущення… що ми помилилися.

Стало тихо. За стіною почулося ритмічне скрипіння ліжка - хтось радіє життю, не знаючи, що відбувається тут.

- Ви хочете сказати… - Мейєлз заговорив тихіше. - Що ми можливо витратили двадцять років не на ту?

- Так. Раніше я не приділяла цьому уваги, але в нашу першу зустріч він сказав, що відмічений Аматерою. Вона позначила своїх найсильніших дітей. Валхаст мав ці позначки, а він усього лише перевертає енергію. То що казати про Нереїду, яка створює її з нічого?

- Але що це за позначки?

Адона не вірила, що це відбувається. Та й Мейєлзові очі при світлі мерехтливого каганця стали величезними від здивування.

- На ньому були візерунки. На його руках. Вони з’являлися, коли Валхаст задіював свою силу.

- Але ж… - Мейєлз на мить змовк. - Нейджі багато разів користувалася силою. Візерунків не було.

- Так, - Адона заговорила ще тихіше. - Це означає, що в ній немає нічого від Аматери. Отже, ми помилилися.

Скрипіння за стінкою припинилося. За мить почувся тихий жіночий сміх, а потім чоловіча лайка. Певно, хтось там дуже швидко зганьбився.

- Зранку вирушимо назад до Ейнесу, - нарешті сказала Адона. - Почнемо пошуки знову. Бо Нейджі - не та, і багато речей доводять це.

Мейєлз теж іноді мав сумніви. Все, що відбувалося з Нейджі, йшло в розріз тому, що писали про Нереїду старі книжки Аматерісу. “Улюблена Донька Богів - хоробра, відчайдушна та сповнена життєдайної сили”. А Нейджі - маленька дівчинка, забита й немічна. Коли вона гнівалася на батька, її енергія ставала чорною, мов смола. Нейджі більше нагадувала Валхаста з його темною силою-щупальцями. Довелося витратити багато днів, щоб навчити її концентрувати свої емоції в одній точці й перетворювати їх на щось потужне. Але це точно не була сила створення, яку мала Нереїда.

Тоді ще вони заспокоювали себе. Не втомлювалися з дня у день плекати надію, що так і має бути. Все-таки пройшло три тисячі років, Нереїда не пам’ятає, як керувати своїми силами…

- Але ж Стріла вказала на неї! - Мейєлз до останнього сподівався.

- Отже, там був хтось іще. Ще й той сплекс меліарської енергії… Певно, сталася похибка.

Якусь мить обоє мовчали. Знадвору долетіла чиясь п’яна лайка - хтось теж не спав і вештався вулицею. Дзвін битої пляшки. Десь загавкав собака. Та ці звуки не займали - вони неначе билися об скляну стіну, що чужаки звели навколо себе. Цей світ не вартував нічого.

- Треба знайти справжню Нереїду, - мовила Адона нарешті.

- Як?

- Еріан. Він точно знає.

- Варто нагадати, що ми не маємо зайвої тисячі років… - мовив Мейєлз. - Потрібен план. І поки ми рятуватимемо Нейджі…

- Що?

Подив Адони здивував і його. Мейєлз на мить не знайшовся що сказати.

- Врятувати Нейджі. Як би там не було…

- Вона нам не потрібна. Ми тільки-но з’ясували.

- Тобто ми стільки років були коло неї, а тепер кинемо? - нарешті сказав Мейєлз. - Допустили, щоб вона довірилася нам? Вона сподівається на нас, чекає. Врятуємо її і вже тоді до Ейнесу.

Мейєлз лише тут по-справжньому почав цінувати коротке людське життя. Не лише безсмертні мають душу. Вона є у всіх і подеколи чим коротше життя, тим яскравіша душа його проживає. І хай би що - Нейджі потрібно витягти з халепи.

Іноді рішення Адони йшли всупереч його переконанням. Двадцять років тому вони вже сперечалися - забрати маля на Дріаду зараз або спочатку підготувати. Адона рвалася додому. Їй було все одно, що непідготовлена дитина стане легкою мішенню для ворога. Вона сподівалася, що якщо Нереїда помре на Дріаді, то зможе там і знову відродитися. Мейєлз вважав інакше. Він не збирався пускати цю душу по колу смерті та народження. То що ж, нехай вона відроджується і знову помирає - і так по колу, доки їй не пощастить? Тоді йому вдалося переконати Адону лишитися. Недарма.

- Неважливо, - відрізала вона. - Ми маємо завдання. І досі не наблизилися до нього! Але Нереїда має бути десь тут. Ми повинні перевірити.

- Скажіть, - Мейєлз повільно наблизив обличчя до Адони, його очі блиснули в світлі каганця. - Нащо нам Нереїда?

- Мейєлзе…

- Благаю, дайте відповідь!

- Щоб урятувати Дріаду.

- А що таке Дріада?

Питання Мейєлза довели й так заслабку Адону до гнівної трясучки в руках. Та вона стрималася. Хлопець хоче щось почути.

- Дріада - це наш дім. Наше покликання.

- А в чому наше покликання?

- Захищати людей і нести їм світло.

- Людей… - Мейєлз видихнув. - Тисячі, мільйони, сотні мільйонів простих людей. Таких, як Нейджі. Які сподіваються на щось, чекають допомоги. Ми були створені для цього. Нам із народження казали про святий обов’язок перед людьми. Але чим смертні Дріади відрізняються від цих? Так, я пам’ятаю! Не наш континент, не наші проблеми. Але ж ми залишаємося собою, де би не були. І якщо ми нехтуємо людським життям тут, щоб урятувати людей Дріади - про яку святість тьйох-ама може йти мова?

Він замовк. Адона дивилася на нього пустими очима. Та Мейєлз знав, що вона почула кожне його слово.

- Наша святість - це лицемірство, - його слова стрілою врізалися їй у свідомість.

Адона не одразу відповіла. Всередині неї горить жар, який змушує не просто йти до мети, а знищити все на своєму шляху. Мейєлзові думки завжди діяли на неї як відро холодної води. Або отрути, як зараз. Недаремно взяла його з собою. Зараз він її розізлив. Його слова повні змісту та їдкої правди. Те, про що Адона думала останні двадцять років після знайомства з Еріаном, але боялася заглиблюватися.

Нащо тьйох-ама взагалі існують, якщо це змушує страждати інших? Чи це той святий обов’язок, про який торочили наставники? Нісенітниця. Тут немає сенсу.

- Краще би ми лишилися вдома, - нарешті сказала вона. - Двадцять років втрачено. Певно, Еріан вже забрав її.

- Тоді час звернутися до Ері Лоріана. Ви поїдете до нього, а я врятую Нейджі. Зустрінемося десь на півдорозі.

Він все вирішив. Раніше би Адону налякала перспектива самотності на чужому континенті. Проте зараз вона чітко знала, куди йти та що шукати.

- Отже. Зранку я вирушаю назад до Ейнесу. Почну спочатку. Через сорок днів зустрічаємося в Кейполі. Найближчий гостьовий дім до південних воріт.

- Прямо під носом у Ордена, - ледь всміхнувся Мейєлз. - Чому нас має навчити ця подорож?

- Певно… - Адона теж не стримала посмішки. - Слухати не лише себе?

***

Засліплюючі піски Білого Півдня плавно перейшли в потріскану пусту землю Морравею. Тут майже не було рослин - лише деінде бовваніли поодинокі тощі степові трави. На сотні сур навколо жодної живої істоти, тіні, пагорбів. Морравей - величезна рівнина спраглої та мертвої землі, яку вже не врятують ні дощі, ні життєдайні сили саквохелів і кайанассців.

Нейджі боялася виходити з карети. Минула її подорож до столиці йшла через Емір на заході, тому пустелю обійшли. Зараз вирішили скоротити шлях. Лише одного погляду через віконце вистачило, щоб “насолодитися” цим страшним видом. Чи дійсно це Меліара? Такого пустого і мертвого місця не може існувати!

Дівчина неодноразово уявляла, як армія повелителів вогню знищує Сарін. Як горить леді Ейлор і як шкіра на її лисій голові тріскається й чорніє від вогню. Як сміється десь збоку принц Кайанасу, який за зраду отримав привілеї від Ордену…

“Я мала сказати їй про це”, - думала Нейджі. “Вона має подивитися з іншого боку…”

Леді Ейлор не здається дурною. Стільки років прикидатися хазяїном цілого графства й ніде не помилитися - нелегка справа.

Подумати про її пропозицію в Нейджі купа часу. Щоб не дивитися на пустелю за вікном, дівчина подумки поверталася до Саріну. Внутрішню безвихідь перетворювала на маленькі чорні вихри на долоні. Від цього всередині ставало пусто й прохолодно. Дивний спокій і свобода від поганих думок.

Охоронець пропонував розбити табір на ніч, та Нейджі відмовилася. Швидше перетнуть моторошну пустелю - швидше опиняться серед людей.

Шлях через Морравей закінчився за кілька днів на перехресті. Далі дорога прямує на північ, уздовж Селени. Тут і почалося життя. Нейджі ледь не зі сльозами дивилася на пожовклу від осені траву, села, людей, худобу. Чи знають ці люди, як їм щастить? Їх не зачепить повстання на півдні. Їхні землі не згорять після вироку Ордена й короля. Тут врожай не перетвориться на попіл, а родючий ґрунт не покриється болючими тріщинами.

З наближенням до столиці стало холодніше. Нейджі змінила своє просторе вбрання на сукню з міцної бордової тканини з довгими рукавами і високим воротом, що зашнуровується на потилиці. Вона ненавиділа бордовий - він нагадував їй засохлу кров. Вальдер навпаки пишався й казав, що це колір найкращого в світі вина, яке роблять лише в Лейзарі. Колір славетного роду Камелі - володарів моря. Нейджі іноді хотіла спитати - чи задоволений батько, що їхній славетний рід відомий п’яницями й марнотратцями, проте не наважувалася, щоб ще більше не злити.

Йшли дні в дорозі, а за нею ніхто не приходив. Кілька разів випадала нагода втекти. Нейджі не скористалася - вона все чекала на друзів. Раптом вони прийдуть за нею, коли її тут уже не буде? Чи знайдуться вони потім?

Мучили й думки про леді Ейлор. Щось усередині Нейджі прагнуло підтримати підвень. Ризикнути так, як ризикує сама леді Ейлор і її компаньйони. Та це майже неможливо. Вона не здатна на це. Хіба що прикинеться чоловіком, як і леді Ейлор. Лише тоді її голос почують.

Вона прагнула, щоби хтось зробив вибір за неї. Що би вона не вирішила сама - батько вб’є її. Так чи інакше йому щось не сподобається, він дістане її й від її обличчя нічого не лишиться. Він обіцяв колись вирвати її кучеряве волосся. Цього разу Вальдер обов’язково добереться й до нього.

От би зараз з’явилися Мейєлз із Адоною! Вони вивезуть її звідси, захистять, адже все продумали на десяток років уперед. І геть від шалених ідей батька, від повстанницьких закидів леді Ейлор… Південь згорить і вона дурна, якщо цього не розуміє!

Та чи піде вона з ними? Чи зможе? Леді Ейлор хоч і казала божевільні речі, але в них була можливість позбутися батька й при цьому лишитися вдома. Стати частиною чогось великого, історичного…

Все-таки Ейлор знає, про що каже. Нейджі перечитала купу книжок, щоб зрозуміти - Орден вже давно не прикладає руку до масштабних конфліктів. Якщо змінюються кордони, вони сприяють цьому з найменшими втратами. Остання масова різанина за участю Ордена була років чотириста тому. В Кайанасі.

Нейджі збагнула. Кайанассці - горді та злопам’ятні люди. Вони чекатимуть століттями на нагоду помститися.

То ідея леді Ейлор не така погана?

Нейджі багато думала. Та не ставало ясності.

Леді Ейлор дасть знак, коли знадобиться її допомога. Раптом Нейджі буде вже далеко звідси?..

Остання зручна зупинка перед триденною дорогою до столиці. Веллі, графство Веллімай. Нейджі зрозуміла, де вона, коли карета перетнула річку та одразу проїхала крізь високі ворота. Веллімай - особисті мисливські угіддя королівської родини. Ці землі навмисне обнесені височенними парканами - щоб дичина не тікала й непрохані гості не спокушалися вполювати тут бодай якусь нещасну куріпку. Всередині десятки сур землі заполонили ліси й степові простори. Жодного села - лише кілька лісничих хуторів і Веллі, місто-фортеця. Чи не на кожному кроці тут висіли туші та шкури тварин. Десь дзвенить ковальський молот - певно, точить списи перед традиційним зимовим полюванням. Безліч складів із запасами кормів для тварин. У потрібний час лісники розкидають їжу по угіддям, щоб підгодувати майбутню здобич.

Тут немає ні ринків, ні платних постоялих дворів, ні магазинів. Сюди текло золото напряму з королівської казни. Тому все тут належить його величності й свиті. Дехто інший теж може заїхати на полювання. Звісно, за дуже великі гроші. Хоча для подорожніх у Веллі завжди відкриті ворота.

Нейджі зупинилася в невеликому маєтку для дворян. Та як тільки вона вийшла з карети й глянула в бік стайні, заклякла - там біля прив’язаних коней виструнчилися двоє знамен із гербом. Білий якір у винограді на бордовому полі. Долоні Нейджі спітніли.

Підбіг старий слуга, готовий до вказівок.

- Будь ласка, повідомте адміралу Камелі про приїзд доньки, - сказала вона і її голос зрадницьки затремтів.

За час подорожі вона майже забула, як це - бути коло нього. Відчувати себе безмовною тінню, лялькою з купою ниток. Уявляючи падіння Саріну, Нейджі мимоволі уявляла і загибель свого батька. В ті миті вона відчувала себе вільною й повною щастя!.. Та занадто багато мріяла. Вальдер живий. І він досі стоїть над нею, мов кам’яний велетень. Навіть його тінь змушує застигнути на місці, а серце забитися в тихій і тягучій тривозі.

Нейджі увійшла до будинку. На першому поверсі знаходилася велика світла вітальня, прикрашена волохатими шкурами, палаючими ліхтарями на ланцюгах і головами кабанів і оленів. Тут була навіть величезна ведмежа голова з півночі та червоного вогняного спрута, який водиться лише в морі на півдні.

Біля тріскучого каміну за столом сидів Вальдер Камелі й обідав. Чудова компанія - серед мертвих тварин, опудал і голів. На мить Нейджі побачила його таким самим - виглядає живим, та це лише марево.

- Вітаю, батьку, - Нейджі присіла в поклоні.

- Сідай коло мене, - мовив він, не піднімаючи голови.

Про люб’язність до доньки він давно забув. Років сім тому Вальдер був люблячим батьком. Вчив малу пісням, брав із собою на борт корабля, розповідав історії про Виноградний, ділився тонкощами стосунків між дворянами. Потім у нього народився син - і донька стала витратним ресурсом. Син стане нащадком, а Нейджі - Нейджі теж має зробити щось для сім’ї. Наприклад, вийти за багатія.

Вальдер нарешті підняв голову від тарілки. Обличчя змарніле, під очима залягли темні плями, щоки покрила посивіла щетина.

- Певно, ти вже знаєш. Про стрілянину з судном Екліна.

- Так.

- Король звинуватив мене. Дім Камелі знову винен. А клятий Моріанд Еклін!.. - Вальдер ударив кулаком по столу й Нейджі підскочила на місці. - Цей святий підлабузник притягнув свого пацючка і той розповів таке…

Леді Ейлор мала рацію. До цієї миті Нейджі сумнівалася.

- Цей проклятий герцог Еаліс! - Вальдер ледь не дрижав від гніву. - Колись я поважав його, та тепер… Тепер на тебе остання надія.

Нейджі скам’яніла. Як завжди перед монологом про велич роду й обов’язки.

- Вони там всі хитромудрі. Хтось наплів королю, що я сватав тебе до Еффмайєра. Тепер звинувачують ще й у загрозі землям Екліна! Мені до сраки його хащі. А тебе тепер заборонено видавати заміж!

Нейджі вирішила, що їй почулося. Та не встигла вона порадіти, як Вальдер продовжив:

- Але ти все одно їдеш до палацу. Король сказав - бранкою будеш. Відбуватимеш за мої гріхи біля королеви. За те, чого я ніколи не робив! Королівська розвага - буцати немічних щенят. Ще згадаєш мої слова, Нейджі! А ще король наказав віддати Еклінові десяток кораблів, - Вальдер от-от кинеться на привида Моріанда, якого немов бачив перед собою. - Покидьки! Кронпринц не сказав ані слова. Певно, в нього інша думка. Але боїться відкрити рота проти короля.

Він подивився на Нейджі.

- Ще й тебе тепер нікуди діти! Якщо не хочеш дівувати до смерті під королівською спідницею, зроби що хочеш, але кронпринц має бути наш!

- Так, батьку, - Нейджі здалося, що це сказала не вона. Вуста говорили окремо від свідомості.

- Ми обведемо короля круг пальця, - Вальдер давно втратив межу. - Звабиш кронпринца. Коли він стане наступним королем - ти сидітимеш поруч і нарешті витягнеш нашу сім’ю з багна. Зрозуміла? Якомога швидше понеси від нього.

- Так, батьку.

- З тобою поїде Дамер. Він тебе оберігатиме.

- Добре, батьку.

“Оберігатиме” - означає, нагадуватиме про вказівки Вальдера й німою тінню спостерігатиме з кожного кутка.

Краще погодитися, ніж отримати нових стусанів. Не давати жодного приводу для удару. Не бути занадто веселою, щоб він не здогадався ні про що. Не бути занадто сумною, щоб він не бачив її нездатності до зваблення чоловіків. Показати свою готовність до виконання вказівок. “Так, батьку. Звісно, батьку. Слухаюся, батьку”.

Цієї ночі Нейджі не спала. Є про що подумати, як завжди. Втекти стане важче. Якщо Мейєлз із Адоною з’являться зараз, вони не зможуть навіть вивезти її королівства. “Бранка королівського палацу” означає, що її серйозно шукатимуть, якщо вона не з’явиться.

З іншого боку, король заборонив їй одружуватися. Отже, ще одна мрія батька не справдиться. Чи допоможе її нове положення планам леді Ейлор? Нейджі не дізнається, доки не спробує.

Зранку они роз’їхалися різними шляхами. Наостанок Вальдер спробував обійняти доньку, але вийшло лише невиразне потискання плечей. Його посмішка теж була схожа більше на гримасу. Або передсмертний вискіл тих кабанів, що висіли в будиночку.

***

Дні в дорозі до столиці злилися в один. Нейджі все ще чекала. Дивилася в вікно карети й як тільки щось дріботіло на горизонті, її серце підскакувало від хвилювання.

Вони обіцяли… Хіба те все було дарма? Якби ж то знати. Бо інакше не було би цього ниючого болю всередині.

На неї нахлинула страшна безвихідь. Порожнечею розкинулася перед нею і нічого не лишає, крім можливості для самогубного стрибка.

Нейджі глибоко вдихнула. Тихенький “стрибок” за плодами, здобиччю, яку так хочуть її батько і леді Ейлор.

Всередині лишилася моторошна темрява. А попереду заблищали верхівки палацу-пам’ятника. Певно, Нейджі там теж поховають.

***

Вона не знала, що саме в цей час Мейєлз, якого ніщо не могло зупинити на шляху до неї, зі стрілою в оці впав під стінами Веллі.

Глосарій:

Сарін - головне місто графства Білий Південь, розташованого на південному узбережжі Фйорекай впритул до пустелі Морравей. Тут розташований порт, звідки відходять торгові та пасажирські судна. Головні прибутки Саріну й Білого Півдня надходять від розвитку туризму та продажу білого піску. Завдяки йому та наближенню до моря тут з’явилися безліч затишних маєтків і пляжів. Крім цього, білий пісок іде на продаж до інших міст Фйорекай та за кордоном. Це дуже популярний будівничий товар, оскільки має високу стійкість до вологи та вітру. Хоча білий пісок розповсюджений багато де на півдні Меліари, лише Сарін розвинув добування та транспортування піску в промислових масштабах.

Ла-де-Ріко - країна на півночі Дріади. Переважно лісиста й пагорбиста місцевість. Це батьківщина народу нордалінів. Під час Валхастової кампанії з розширення влади саме ця країна найдовше протистояла йому. Після захоплення Ла-де-Ріко більшість нордалінів залишили свої землі й продовжили боротися з темним режимом так би мовити “зовні”.