Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Доні довелося забути про грабунки й біганину вулицями. Увірватися до королівського палацу й винести звідки ложки й виделки - це не витягнути гаманець у роззяви на ринку. Все має бути ідеально. Тому почали з підготовки головної дійової особи.

- На щастя, тобі трапився лист до південних дворян, - Ненька дістала зі своєї пошарпаної скрині дві ще більш пошарпані книжки. - Їх тут вважають селюками, тому не очікують, що ти декламуватимеш усю збірку “Пісень Славних Героїв”. Але ось це маєш знати.

Доні з цікавістю взяла книжки. На одній вицвілими літерами написано “Тисячоліття вогнів”, інша, менша - “Славетний дім Елліонів”.

- Перша - про дворянські роди королівства, друга - про найголовніший з них. Бо якщо в тебе спитають, як поживає мілорд Сауліс, правильна відповідь - “спитайте в нього”.

- Не занадто грубо для королівського палацу?

Ненька майже з розчаруванням подивилася на Доні. Та знітилася.

- Вираз грубий, зате правдивий. Сауліс, як і деякі його предки, що командували в Білому Півдні, не дружить ні з ким на узбережжі. Тож було би дивно, якби ти знала про його справи.

Доні на кілька днів сіла за книжки. Ненька не забувала й про інше. Невідомо де вона дістала просту легку сукню в кольорах Ензахару - чорному й жовтому. І навіть принесла накладне русе волосся. Обрубані пасма Доні - не для королівського двору.

- Це ще що таке? - дівчина ледь не зареготала, коли Ненька дістала зі згортка довгого хвоста. - Я с цим буду схожа на коняку! І-го-го, ваша величносте!

- Високий хвіст - традиційна зачіска в Ензахарі, - Ненька потеліпала пучок із волоссям. - Беруть приклад з кайанасських чоловіків. У нас при дворі жінки носять високі зачіски з купою прикрас. Але якщо ти з’явишся з ось цим, тебе ніхто й не спитає. Тож досить викаблучуватися й неси сюди свою безтолкову голову!

За зовнішністю діло не стало. Вуличне життя навчило Доні швидко рухатися, бачити все ледь не потилицею й у постійному напруженні виглядати жертву. Та раптом Ненька наказала їй рухатися поволі, мов лебеді в Селені. Розправити плечі й витягнути шию. “Ти ж бо горда лань із півдня!” Розслабитися й не думати за завтра. Чужі й беззмістовні слова, суть яких Доні не сприймала. Що означає не думати? Що означає не турбуватися? Все життя в швидкому темпі - інакше й бути не може. Тут Ненька вирішила поділитися життєвою мудрістю.

Одного холодного вечора, коли голодні дітлахи позбігалися до своїх столів на вечерю, Ненька сіла коло Доні.

- В тебе гарна уява, дитино, інакше тобі би не спала на думку така дурня як грабунок королівського палацу, - мовила вона. - Тому ти зможеш уявити, що таке завжди мати їжу, міцний дах і сотні оксамитових суконь. Згадай лишень, як було у Пані Півонії. Ти повернулася з очима, повними провини. Тобі ж там сподобалося? Скажи чесно.

Соромно зізнаватися, але так. Доні повернулася би туди, хоча би звичайною служницею. Ненька не почула її відповіді й продовжила:

- До Весняного шуму мене оточували тридцять слуг, які щодня замість мене запалювали свічки, приносили мені їжу, прали одяг, робили зачіски. Найбільше, що я робила сама - ходила на горщика, розмовляла й багато читала. У мене навіть в уяві не було того, що я маю зараз. Ця розвалюха з протягами, постійні турботи про кожного з вас… Нісенітниця, еге ж? Тільки й танцюй на балах, обговорюй з королем його підлабузників-дворян, вирощуй якісь квіти в себе на балконі. Все інше зроблять за тебе. Життя здавалося повним, бо все було в руках. Але коли мене викинули з палацу, справжнє життя впало на голову… як скоро впаде і цей клятий будинок. Довелося починати з самого низу. Брати відповідальність. Думати про майбутнє. Що з’їсти завтра? Як перезимувати? Де взяти одяг? Виявляється, без солодкого вина можна прожити. І без коштовностей на шиї. І без ватаги слуг. Ти зараз на одній сходинці зі мною. І тепер ти маєш піднятися туди, де колись була я, принцеса Елані Елліон. Відчуваєш цю різницю? Повірити не можу, що це все заради кількох золотих ложок…

Все-таки Доні дослухалася. Протягом кількох днів вона бігала за Ненькою й слухала її розповіді про безтурботне життя. Допомогло чи ні - невідомо. Алекс різниці не бачив. Ненька - теж. Лише Доні вперто знала, що впорається. Її диво-план спрацює, притулок відбудується завдяки десятку золотих ложок і ніхто в палаці навіть не зрозуміє, що їх обвели круг пальця.

За двадцять днів до балу Доні добряче помилася, ледве влізла в сукню. Ненька затягла шнурки на корсеті так, що у тої ледь чутно хруснули кістки.

- Що ж ти робиш, заради Творця?.. - Доні з незвички почала хапати ротом повітря. - Я ж помру! Лежатиму десь посеред Сталевого Мосту й мене клюватимуть ворони…

- Не ний, - Ненька все-таки ледь послабила мотузки. - Так ти триматимеш поставу. Бо крива як опудало.

Хоч жінка злилася, та все-таки, надягаючи Доні на голову ензахарського хвоста, не стримала сліз.

- Яке ж ти дурне дівчисько… Чому ж ви всі так прагнете принести себе в жертву?

- Ненько, а хто ще?.. - Доні подивилася на жінку. - Хто ще приніс себе в жертву?

Стара у відповідь притиснула дівчину до себе. На мить Доні захотіла скинути з себе кляту тісну сукню, піти влаштуватися на роботу в пекарню чи ферму. Що завгодно, аби Ненька не плакала!

Ні. Рішення прийнято. Доні повернеться якомога скоріше - і все знову буде як завжди. Вона ще зробить щось, щоб Ненька пишалася нею!

Після обіду прийшов Алекс. Побачив Доні, гмикнув.

- Може й спрацює.

Він дав їй чорного плаща, якого напередодні купив на верхньому березі. Наостанок Ненька поцілувала дівчину в лоба й, не сказавши ні слова, закрилася в своїй кімнаті.

- Ходімо, - Доні вдягла плаща й рішуче вийшла на вулицю.

Рухатися в тісному корсеті не так легко, як стояти на місці. Сукня трохи пошарпана, кісточки корсету деінде вилізли й почали шкрябати тіло. Та це дійсно змушувало тримати спину рівніше, а хода стала помірною. Доні боялася, що шпильки на голові не втримають хвоста і той впаде - ото посміховисько буде! Проте Ненька постаралася на славу. Алекс дорогою кілька разів смикнув її хвоста, той навіть не зсунувся.

- У тебе не більше двадцяти днів. До балу ти маєш покинути палац.

- Так.

- Бо з’їдуться дворяни з усіх куточків і є вірогідність, що приїдуть і ті, хто особисто знає леді Тоддінгот. Тому сама розумієш.

- Так, не дурна!

Від хвилювання Доні ледве йшла, а тут ще й настанови. Не до цього зараз!

Через Сталевий Міст пройшли спокійно. Алекс кивнув вартовим, ті кивнули у відповідь.

- Мої друзі, - прошепотів він Доні. - Вони допоможуть, якщо доведеться витягати тебе.

- Алексе…

- Краще помовч. Я досі не в захваті. Але краще ризикнути, ніж лишити тебе сам на сам із твоїми божевільними ідеями.

Верхній берег зустрів їх чистими просторими вулицями з багровою бруківкою, охайними світлими будинками й підстриженими прямокутними кущами. Тут не було ні злиднів, ні ринку, ні грибів-білюків попід стінами. Панянки в вишуканих сукнях і хутряних накидках пересувалися вулицями в легких каретах. Деінде траплялися групи студентів університету - вбрані у довгі блаватні мантії, вони посеред вулиці кидали один в одного вогняні кулі, веселилися, хтось сидів у затишних теплих забігалівках із великими чистими вікнами.

“Інший світ”, - Доні з захопленням озиралася на всі боки.

Алекс зберігав непорушність. Він дзвенів своїми обладунками, рішуче крокуючи вперед, і всі поступалися дорогою - королівську варту поважають усюди.

- Не чухай під корсетом, - пробурмотів Алекс.

- Я не можу не чухати. Прокляття Порожнечі…

Доні намагалася триматися, але жорстка тканина й кісточки невблаганно шкрябали її під грудьми. Думка про двадцять днів у палаці раптом перетворилася на “сьогодні зайду, завтра вийду”.

- Пам’ятаєш легенду?

- Ми її щодня повторювали, досить уже…

- Повтори зараз! Навіть їхні собаки мають повірити.

Та щоб його! Її вигадана історія вже так набридла Доні, що навіть якби її розбудили серед ночі й вимагали розповісти - послала би далеко й назавжди.

- Я, леді Доні Тоддінгот з Ензахару…

- Твій голос схожий на голос пияки з верфей. Мелодичніше давай. Як Ненька вчила.

- Це гидко!..

- А прикидатися іншою людиною тобі не гидко? Ще й заради ложок!.. Якщо тебе викриють, Орден і на мене вийде. І на Неньку. А як ще й дізнаються, хто вона така… Висітимемо всі.

- То що… - Доні зупинилася. - Не варто?

Це та мить, коли вона готова була послухатися його. Доні з Алексом зростали разом і вже давно перестали сприймати один одного всерйоз. Але зараз справа непроста.

- Якщо ти не з’явишся, дім Тоддінготів виріжуть через неповагу до королеви, - сказав Алекс обережно. - Якщо ти підеш, але тебе викриють - виріжуть нас. Якщо не викриють - всі у виграші. Тож спробуй не попастися.

- Коли я тікатиму…

- …відвести своїх на південь, - захихотів Алекс. - Пам’ятаю.

Доні теж засміялася, але від страху вона ледь стояла на ногах. І вона, і Алекс розуміли, що у випадку провалу втечі не буде - Доні одразу опиниться в підземеллі палацу. А там і Орден з візком катувальних приладів і дрібних істот у пляшках, які проникають у тіло крізь вуха й ніздрі, а потім…

- В кишені твого плаща - розклад моїх чергувань, - мовив Алекс далі. - Знадобиться.

Сталевий Шлях поволі наближав їх до палацу. Нарешті будинки розступилися. Тут перетнулися п’ять широких вулиць, утворюючи Площу Сонця. Місце, де свого часу Орден Світла здійснював масові страти й публічні катування. Та ті часи були давно. Зараз Орден займається тихими поодинокими стратами і вже рідко збирає величезні натовпи на Площі Сонця. Зате велична статуя Саннатара з чорного золота на постаменті з аркою нагадує про можливість покарання для всіх нечестивих. Його часто зображували в образі крилатого воїна, що з мечем і щитом захищає континент і його маленьких мешканців від загрози зовні. Саме біля цієї арки завжди зводили шибениці. Бо карає не Орден - карає Саннатар.

З іншого боку площі, за Саннатаром, здійнявся ще більш величний палац короля, оточений високою захисною стіною з баштами. Фіолетові башти з золотими верхівками от-от проштрикнуть сірі хмари. Споруда не виглядала, як пам’ятник, проте з першого погляду справляла певне враження. Доні вже почала думати, як звідти вийти в разі облави. Найімовірніший вихід - через вікно однієї з веж.

Біля головних воріт несуть варту два десятки солдат. Вони були без зброї, а їхні обладунки мали багровий колір. Варта байдикувала, хтось грав у кості, ще хтось зігрівався від морозів жонглюванням вогняними кулями.

Алекс мовчки показав їм листа до Доні Тоддінгот. Один із вартових нудно окинув поглядом дівчину і дав знак відкрити двері. Важелезні сталеві створки поволі розсунулися.

Далі вони йшли садом. Певно, влітку тут дійсно гарно - навколо багато дерев і кущів. Стежки й газон ледь прикриті снігом. Доні озиралася, та нічого цікавого не побачила. Лише далеко в кінці стежки на неї вже чекав палац. З кожним кроком він все більше закривав собою небо. Певно, те, що писали в книжках про нього, є правдою - цей палац не міг бути роботою простих армаерів. Сюди точно доклав руку ще хтось могутній. Можливо навіть, сам Саннатар або хтось із Кайанасу.

В напрямку палацу по саду саме йшли кілька жінок у плащах. Своєю вродою, яскравими кольорами та величністю вони походили на неймовірне диво посеред сірого й неживого саду. Хіба можливе таке явище зараз, коли місто щодня вкрите туманами, трясеться від холоду й наближення морозів, а купа знедолених б’ється за шматок хліба?

Та які би думки не були в Доні, вона мимохіть задивилася на жінок. Тиха туга зашкрябала всередині, наче тупий рибальський гачок.

Попереду йшла величава жінка у фіолетовій накидці з величезним воротом із плямистого рудуватого хутра. Біля її зелених очей вже залягли глибокі зморшки, але горда постава випромінювала силу й могутність. Вона не з армаерів - мідне волосся, ледь прикрашене сивиною, та світла шкіра говорили про нерейське походження.

Доні зрозуміла, що перетнеться з ними біля головних сходів. Алекс одразу пришвидшив ходу й коли до жінок лишилося десять кроків, схилив коліно.

- Ваша величносте, маю новину!

Доні від несподіванки розгубилася. Алекс смикнув її за сукню й дівчина теж незграбно вклонилася.

То це - королева Марієль? Про неї розповідала Ненька. Свого часу вони не любили одна одну. Ненька розповідала, що леді Марієль причарувала короля й закликала його до страшних речей. Доні боялася зустрічі з нею так само, як і з Ері Лоріаном.

- Сподіваюся, не дуже погані? - відповіла королева.

Її голос здався Доні м’яким і неперевершеним. Щось точно не відповідало розповідям Неньки.

- Леді Доні Тоддінгот із дому Тоддінготів прибула за вашим високим наказом, - сказав Алекс, не піднімаючи голови. - На жаль на підступах до столиці на міледі напали грабіжники. Пані Тоддінгот лишилася без багажу й екіпажу. Ми знайшли її в лісі під час патрулювання. При ній був лист із вашою печаткою. Так ми й зрозуміли, хто вона.

Цю легенду Ненька вигадала за дві хвилини. Грабіж пояснить відсутність багатих лахів, а наявність листа підтвердить особу. Чи могли листа вкрасти й скористатися? В жодному разі. Бо королівські гінці не допускають помилок. Король Алларей особисто подбав про це, коли сімнадцять років тому через втраченого листа він показово й дуже повільно стратив двох гінців. Тому історія стала безпрограшною. А для Доні - ще й величезною відповідальністю. Якщо її виявлять, купа народу повисне на площі, теліпаючи ногами й гадячи прямо на бруківку.

Доні хотілося замахати руками й закричати: “Ні, це не я! Мені час додому!” - і втекти. Та вона прикипіла ногами до землі під цупким поглядом королеви та її прекрасно-барвистих придворних дам.

На мить їй здалося, що вона тхне. Зараз це всі почують і одразу дізнаються, що перед ними не благородна леді, а обірванка з Базарної площі!

По шкірі пробігли неприємні сверблячі мурахи. От-от хтось скаже: “Варто, в клітку її!”

Королева підійшла й узяла листа з Алексової руки. Швидко переглянула його. Потім пильно подивилася на Доні. Ту знову накрило хвилею з мурах. За відчуттями - величиною з гігантських котів з півночі. На щастя, під одягом непомітно.

“Назад шляху немає. О Творець, допоможи!”

- Що ж, вітаємо в столиці, леді Тоддінгот, - нарешті сказала її величність. - Шкода, що якісь злидні зустріли вас першими. Виглядаєте жахливо. Роджіє?

До королеви підійшла одна з дам - середнього зросту, але тендітна, вогняно-руде волосся складене в високу зачіску, з-під золотавого плаща виглядають помаранчеві й лілові мережива сукні. Вочевидь, її любили тут більше за інших, бо лише на королеві було більше коштовностей, ніж на ній.

- Потурбуйся про нашу гостю. Прослідкуй, щоб у неї все було. Одяг, коштовності, свій кінь і слуги, - королева знову глянула на Доні, цього разу в її очах промайнув сум. - Ще раз перепрошую, леді Тоддінгот. Цього не мало статися.

Може, ще є шанс втекти?.. Та ні. Вже запізно.

Королева зі своїм виводком пішла стежкою. Алекс відкланявся й наостанок кинув на Доні обнадійливий погляд. Її місія почалася. Пора на час забути про минуле й зіграти найскладнішу роль у житті.

- Ви пережили справжнє пекло, - лагідно мовила леді Роджія й узяла Доні за руки. - Бідолашна, вас досі трусить!

Трусить, але не від того. Та й “пекло” у неї давно своє. Але доведеться говорити місцевою мовою, щоб її не розкрили.

- Це було дуже страшно… - пожалілася вона й почала шмигати носом. - Вони вбили моїх слуг і навіть забрали сережки…

- У вас будуть нові! - леді Роджія стиснула її руки. - І слуги, і сережки! Ходімо до палацу, ви змерзли.

Велична споруда палацу з наближенням все більше закривала небо. Хоча Доні вмить відчула себе дрібною мурашкою, кожен крок надавав рішучості. Все далі від сирітського притулку і все ближче до дворянської знаті.

Про леді Роджію розповідав Алекс. Головна придворна дама, улюблениця королеви Марієль. Яскрава, мов сонце, ароматна, мов найдорожча шльондра королівства. Її батько - Кейтлен Тіо, власник графства Тіонес на північ від столиці. Проте чоловіка у неї не було - Доні не розуміла, чому. Таку вродливі та яскраву жінку напевне оточують сотні прихильників! Хоча їй вже виповнилося тридцять років, Роджія Тіо й досі лишається найжаданішою й найнедоступнішою жінкою королівства.

Про таких Доні хіба що читала в украдених книжках про любов або чула брудні плітки. Хоча деякі хвойди з борделів навіть фарбували волосся в рудий і наряджалися в помаранчеві сукні, щоб хоча би трохи походити на цю бажану леді.

У величному холі з високою стелею, круглими вогняними кулями на золотих ланцюгах і з охороною на кожному кроці Доні ще більше зніяковіла. На мить вона забула про стриманість придворних дам, про яку їй торочила Ненька, і не, соромлячись, почала витріщатися на все навколо.

- Справляє враження, згодні? - мовила леді Роджія. - Уявляєте, що цими сходами ходили наймогутніші королі королі Фйорекай! Ці стіни пам’ятають їхній голос…

- Дійсно неймовірно, - Доні придивилася до ланцюга, що тримав вогняну кулю біля дверей і зрозуміла, що власноруч його не зняти. - Це справжнє золото?

- О, звісно! Ви ж у королівському палаці! Люба моя, це місце вас іще здивує.

Не те слово. Якщо навіть ланцюги золоті, і лише на першому поверсі, а їх по палацу сотні й тисячі… То ось куди стікає все, що мало потрапили в руки простим людям.

Звісно, Алекс знав про це. Лише не казав їй, щоб дарма не спокушати. То може, вона би ще раніше сюди прийшла! Ці скарби немов чекають лише на неї. То що там казатимуть ворюги з району Міді та Золота? Вони ще попросять її стати головою їхньої грабіжницької спілки й платитимуть податі!

На щастя, леді Роджія не чула її думок. Вона уважно оглянула Доні з ніг до голови й заявила:

- Мила моя, ви виглядаєте так, наче йшли сюди пішки… Що з вашими руками?

Доні подивилася на руки. Від хвилювання вони ледь трусилися. Та певно, леді казала про інше. Її руки були шорохуваті й сухі, мали кілька дрібних мозолів. Життя в сиротинці не сховати. Прокляття Порожнечі!..

- Повітря в Ензахарі жахливе, шкіра сохне, люди мруть від задухи, а потім їх з’їдають мухи-плодоїдки, - пирхнула пані Роджія, зробивши свої висновки. - Благородним леді там не місце. Вас мали в трирічному віці прислати до палацу. Ви не повинні були зростати серед тих рагулів.

Все, що казала Роджія, викликало відразу. Та Доні не з тих, хто бездумно кидатиметься на інших людей. У відповідь вона всміхнулася єлейно, як тільки могла:

- Все-таки це мої люди, міледі. Тож прошу так не говорити. Ні повітря, ні наші люди не змінюють мого положення.

- Дуже мило, - Роджія вишкірилася. - Та залишимо ці нудні розмови.

Що за пихатість? Сама ж почала. А коли Доні вирішила вступитися й показала характер, одразу здала назад.

- Ох, бідолашна! - леді Роджія плавно й швиденько обійшла Доні. - Нащо тим крадіям ваші речі? Певно, вдягнуть ваші сукні й влаштують виставу для бідняків? Злидні люблять такі жалюгідні явища…

- Певно, так…

Тільки би себе не видати! Це виявилося важкою задачею - примхливо-насмішкуваті вислови леді Роджії розізлили Доні. Їй довелося глибоко вдихнути, щоб стриматися.

- Ох, не плачте, люба моя! - Роджія одразу пригорнула Доні, та ледь не задихнулася від її солодких парфумів. - Коли настане час повернутися додому, я особисто потурбуюся про вашу охорону. Жоден грабіжник при вигляді моїх людей накиває п’ятами так, що в Кайанасі побачать!

З книжок і розмов Неньки Доні знала, що сім’я Тіо впливова - здебільшого саме завдяки бойовій міці. Для неї самої такі слова нічого не важили. Хіба вплив сім’ї Тіо і цієї вродливої нахаби нагодує притулок?

Леді Роджія повела гостю до її покоїв. Дорогою Доні дивилася на все, що могла побачити. Їй одразу спало на думку відколоти шматок фіолетово-золотого каменю й продати десь у Нереї чи Кайанасі. Про його цінність вона читала в “Славетному домі Елліонів” і тепер на власні очі переконалася - він дійсно вартує скарбів.

На шляху їм зустрічалися інші придворні дами, слуги, дехто з дрібних дворян. Всі вклонялися леді Роджії, наче другій королеві. Та відповідала поблажливими посмішками і йшла далі.

- На третьому поверсі живе її величність, там вона відпочиває, приймає гостей і своїх наближених. Кронпринц Елфйоре і його величність - на шостому й дев’ятому. Сьомий і восьмий - для дворян. На четвертому й п’ятому живемо ми, придворні дами. Водити чоловіків, окрім своїх, заборонено.

- А які ж іще бувають?.. - Доні не втрималася.

- Золотовласники, я маю на увазі, - Роджія зупинилася й смикнула себе за плаща. - Коли в тебе він з’явиться, а я впевнена в цьому, можеш спати з ним скільки захочеш.

Доні помітила, що леді Роджія звертаєтсья на “ти”. Отже, вона розслабилася в її компанії.

- Мій Золотовласник - Ері Лоріан. Тому на нього не дивися.

- О, я не посмію…

То легендарний цілитель не просто навчає принців, а ще й покровительствує розбещеним придворним дамам?

- Його плащ трохи інший… - Роджія задивилася на тканину. - Бо він не керує вогнем. Але це не завадило. Її величність схвалила наш союз.

- То у вас кохання? Ви одружені? Чи…

Зайва цікавість. Але леді Роджія раптом видала:

- Кохання - так, але одружуватися для безсмертного означає прирікти себе на душевні муки. Він не старітиме, а я помру в нього на руках, зморщена й стара, як гидкий огірок, і він не зможе піти, бо прив’язаний до мене клятвою Саннатарові. Та й мені буде соромно за це. Я задоволена тим, що маю.

Леді Роджія спохмурніла й змовкла. Якщо в неї стосунки з Ері Лоріаном, доведеться менше перетинатися з нею, щоби ще й його не зустріти.

В голові застиг список людей, які висітимуть на площі у разі розкриття. Весь притулок, Доні, Алекс, бідолашний гінець, Ненька. За ланцюжком - ще півсотні людей. І, можливо, навіть ця леді Роджія.

Хоча становище на перший погляд виграшне - її прийняли, з нею поводяться як з рівною - Доні зрозуміла, що вляпалася по самі вуха. Більшість того, чому її вчила Ненька - поклони, манера розмови, рухи, ввічливі обороти - вилетіло з голови. Ще й доби не пройшло! Всередині палацу буяє своє життя, наче окремий світ. І свій тут лише той, хто змалку вариться в цьому величезному кам’яному казані.

Дурне, куди ж ти полізло? Але запізно картати себе, коли вже наїлася гнилої капусти й летиш до помийного відра. Слід знати, що робити далі - це і порятує.

Дорогою до покоїв Доні спланувала неймовірний план швидкого відступу. Блискавичний, стрімкий, жалкий, як річкова гадюка. Сьогодні за вечерею вона придивиться до столових приборів. І коли буде нагода, маленька виделка чи ложка одразу перекочують в її корсет. Може навіть обидві. А вночі - драла звідси, доки Ері Лоріан її не побачив.

- Вітаю, міледі…

Їх швидко обігнав якийсь темноволосий молодий чоловік у чорному вбранні й зі сталевими наплічниками й наручами. Він озирнувся, щоб швидко вклонитися, й зустрівся поглядом із Доні. Та оторопіла, немов її щось ударило.

- Міледі…

Він якусь мить дивився на неї. В голові Доні суцільна порожнеча. Навіть звуки зникли.

Незнайомець швидко пішов. Її серце стукотіло, наче от-от виплигне й прилипне до фіолетової стіни палацу. Доні раптом усвідомила, що задихається, й впала на коліна, притиснувши руки до грудей.

- Як цікаво… - мовила тихо Роджія.

Вона дивилася на її руки. З подивом Доні побачила, що її передпліччя засяяли. Світло пробилося крізь цупку тканину сукні, проявляючи під рукавами ламано-кручені блакитні візерунки.

- Барон Тоддінгот певно чарівник якийсь, - зазначила Роджія.

- Я не знаю, що це…

- Я вірю. Дивися, вони гаснуть.

Дійсно - світло почало стихати, доки не зникло зовсім. Десь усередині Доні знала, що це не страшне. Це належить їй і так і має бути.

Здається, вона вже бачила його. Але це неможливо. Де би ще вона побачила ці холодні чорні очі, бліду шкіру й неймовірну вроду?

- Цікава реакція на привабливого чоловіка, - Роджія заговорила тоном науковця. - У жінок воно зазвичай інакше… Можливо, спитати в Ері? Чи потрібні якісь відвари? Щось свербить? Ти не соромся, я допоможу!

Ім’я безсмертного змусило Доні отямитися.

- Ні! Ні, не треба. Не турбуйтеся…е-е-е…міледі.

Останній, кого їй зараз треба бачити, це Ері Лоріан. І пити його кляті відвари. Дві, щонайбільше - п’ять ножів, не ложок. В ножах металу більше. І тікати звідси. Подалі від Ері Лоріана, цієї балакучої дами й величезного палацу.

Вони пішли далі. Якусь мить леді Роджія мовчала, та потім гордовито мовила:

- Тобі не вартує закохуватися в подібних. Він не нашого кола.

- Чому?

- Ми з тобою - від дворянської крові. А цей всього лише на побігеньках у мілорда Екліна. Добре велике серце пана Моріанда змусило його підібрати хлопчика на вулиці в Ейнесі. З тих пір Натан Адер - його найвірніший слуга. Виконує усе. Як герцог Еаліс для короля. Розсилає пошту, діє від його імені. Але він ніколи не стане рівним для чистокровних дворян. Тому не ганьби себе й краще взагалі з ним не перетинайся.

Роджія говорила все з байдужим обличчям і без жодних емоцій. Для неї це дуже серйозно. З іншого боку, Доні тільки й хотіла побачити того чоловіка знову. Подивитися в ті очі, відчути його дотик і самій доторкнутися до його блідого й страшно красивого обличчя…

Та що ж таке?! Вона здригнулася від думок, які, мов щось чуже, накинулися на неї.

- А я зустріну кронпринца? - Доні по-дурному закліпала очима.

Роджія тихенько засміялася.

- Вже не терпиться подивитися на нього? Вимушена розчарувати - він занадто зайнятий, щоб без діла тинятися коридорами.

- Ох, так шкода…

Хай краще леді Роджія думає, що Доні дійсно схиблена на думці заручитися з кронпринцем. Тоді вона не придивлятиметься до неї, отже - менше свідків і зайвої уваги.

Ось і покої. Біля дверей схилили голови дві худенькі служниці в сірому одязі. На майбутнє Доні пообіцяла собі нагодувати їх усім, що їй принесуть. Величезні розкішні кімнати здалися їй окремим палацом. Високі вікна, вишукані меблі та витончений декор з елементами позолоти. М’які килими, для яких, здавалося, настригли вовни в половині королівства! Ліжко, де вміститься щонайменше п’ять чи шість чоловік. Доні ледве сприймала думку, що все це дають їй.

- Тут ще багато чого не вистачає, - Роджія пройшлася по кімнаті, озираючись. – Але ти можеш облаштувати все на свій смак.

- Дуже дякую.

Це неймовірно. Вона дійсно тут! Вулична крадійка, яка двічі сиділа в клітці посеред ринку, змалку жила в сирітському притулку з потрісканими стінами й могла по кілька днів обходитися без їжі, тепер має власні дворянські покої, служниць і може спати скільки завгодно!

Та раптом вона згадала, що ще зранку сиділа в сиротинці й їла кашу від Неньки. З м’ясом і маслом, бо Ненька сказала: “Голодна ти діла не зробиш” - і приготувала страву смачніше, ніж будь-коли.

- Сьогодні відпочинь, виспись, прийми гарячу ванну, - сказала Роджія. - Завтра разом відвідаємо сніданок у її величності.

- Так, дякую.

Роджія пішла до виходу, на мить затрималася й кинула погляд на руки Доні. Спохмурніла й пішла. Зайшли служниці.

- Міледі, чого бажаєте?

- Зайдіть… Зайдіть через годину! - вирвалося в неї.

Доні нарешті лишилася сама. Хоч би що не казали, вона тут чужа. Ці покої не для неї, а для справжньої леді Тоддінгот. А їй скоро доведеться тікати назад до своєї діри.

Блискавичний і жалкий план доведеться втілити завтра.

***

Кімната леді Роджії наскрізь просякла запахом порошків із Кайанасу – ароматниці з терпким димно-квітковими ароматами були однією з «родзинок» східної країни. Дим заполонив передпокій і головну кімнату.

Роджія обожнювала помаранчевий колір - один із її родових кольорів. Вона завжди казала, що цей колір додає більше радощів та енергії в її житті. Тому часто носила сукні цього кольору, перстні з помаранчевими каменями й прикрашала волосся прикрасами з жовтими топазами. Її кімната, звісно, теж була прикрашена у помаранчевих тонах. Оранжеві портьєри прикрашені сливово-синьою бахромою. Сливові стіни у жовто-гарячих малюнках. Така яскравість зазвичай не допускалася в палаці, але королева обожнювала свою головну фаворитку.

Зараз Роджія прагнула відпочити й погрітися. Тому запросила свого Золотовласника й наказала приготувати ванну. Й поки Ері сидів у кріслі, малював й іноді кидав на неї погляди крізь нитки запашного диму, вона раділа життю в гарячій воді й ароматній піні.

- Нарешті, - Роджія так занурилася в воду, що згори лишилася її голова с рудою “короною”.

- Важкий день?

- Приїхала леді Тоддінгот із Ензахару. Її пограбували дорогою. Бідолашна, не можу уявити, що вона пережила! Тож королева доручила попіклуватися про неї. Думаю, їй соромно.

- О, ще б пак… Ми ж про королеву? Так, їй соромно, я впевнений…

- Дивна дівчинка ця Тоддінгот, - Роджія спробувала дотягнутися мочалкою до спини, але через кілька спроб не витримала: - Може, допоможеш?

- Що означає “дивна”? - Ері взяв мочалку й почав м’яко терти спину Роджії. - Якщо вона підозріла, це вже робота Ордену.

- Від неї щось таке… - Роджія замислилася. - Як від тебе. А ще вона закохалася в Натана Адера і в неї дивні візерунки на руках.

- Що? - Ері перестав терти. - Візерунки? Сині?

- Так і знала, що це хтось із ваших, - пирхнула Роджія. - Прослідкувати за нею?

- Та ні… - Ері продовжив терти, але думав уже за своє. - Я сам.

- Королева думає, що ця Доні - з Ензахару, - Роджію обурила сама можливість обману. - Не хочу дурити її величність. Але це дівчисько прийшло з листом… Та й сподобалася вона мені. Безпосереднє миле створіннячко.

- Тоді обману немає. Я перевірю її. Не турбуйся. Якщо на ній візерунки, це ще не означає, що вона не справжній Тоддінгот.

- Дякую, - вона підняла голову й подивилася на нього. - Приєднуйся.

Ері м’яко поцілував її, а потім зняв одяг і теж шубовснув у гарячу воду. Роджія одразу припала до нього з поцілунками. Він відповідав. Її шкіра була така ніжна й м’яка, що хотілося торкатися знову й знову. Та зараз його думки втекли дуже далеко, в інші простір і час.

Глосарій:

Пісні Славних Героїв - велика поетична збірка епосу. Складається з трьохсот томів поем і пісень про героїчні подвиги, війни, величні звершення, що сталися на Меліарі за всі роки.

Чорне золото - особливий метал, який зараз дуже рідко трапляється в рудній промисловості. У рідкому або розпеченому вигляді він жовтий, а в застиглому - темно-сапфіровий. Подейкують, що цей метал з’явився раніше Меліари, але ці думки не мають офіційного підтвердження. Завдяки своїй рідкості метал дуже дорогий.

Мухи-плотоїдки - мухи завбільшки з кулак, мають бурштинове блискуче тіло й три пари крилець. Їдять лише падло й гнилу плоть, також харчуються гнилими рослинами й листям. Їх застосовують у цілительській справі для видалення мертвих тканин і гнійних ділянок. Але, поїдаючи мертву плоть з живого людського тіла, вони можуть заразити кров токсином, який викликає запаморочення або навіть ускладнення роботи мозку. Також вони з’їдають сирі добрива, таким чином шкодячи посівам і деяким деревам. Боляче кусаються і нападають лише для захисту або коли чують запах гнилі. Їх можна витравити спеціальним ланданом або просто розчавити, що дуже важко через міцний хітин.

Нерей - королівство повелителів вітру на північному заході Меліари. Країна науковців, мистецтв і мислителів. На чолі - Стіл, до якого входять народні обранці з усіх куточків країни й голова (той, хто найдовше посідає в Столі). Погода тут помірно прохолодна, хоча влітку тут не буває спеки, а взимку - потужних заметілей. Мешканці Нерею діляться на меншини, які мають свої культурні особливості та навіть діалекти. Головна особливість цієї країни - наукові відкриття, дослідження Жил Світу й застосування цих знань у житті. Своїми надбаннями Нерей не ділиться з іншими країнами, оскільки, на думку Ордена Світла, це може призвести до зростання конкуренції та напруги між ними. Тим не менш, сюди приїздять освічені представники, щоб працювати та жити. Їм заборонено розповідати про побачене й почуте за межами Нерею. Для відвідування відкриті майже всі території - Місто Тіней, Місто Танців, Місто Квітів тощо. Проте Місто Вітрів заборонене для пересічних громадян із інших країн.

Золотовласник - офіційний статус покровителя та коханця придворної дами в королівському палаці Фйорекай. Буквально - “власник золота”, або ж “власник дворового скарбу”. Золотовласник захищає даму, виконує її забаганки та може з нею паруватися. Проте це не обов’язково. Золотовласником також може стати одружений дворянин, якщо має дружнє ставлення до іншої жінки. Отримати такий статус можна на офіційних заходах і з подальшої згоди короля чи королеви. Щоб стати Золотовласником, дворянин створює плаща зі стиснутого й переформованого вогню (цьому навчають усіх дворян) і накидає його на плечі обраниці. Ця традиція перейшла й до простих людей - коли чоловік робить пропозицію жінці, він при всіх надягає на неї жовтого чи пісочного плаща. Також елемент вдягнення своєї жінки в золоту накидку є в церемонії одруження королівських осіб Фйорекай. Проте якщо обраниця - будь-якого кола - одразу скидає плаща, це означає відмову й велику ганьбу для чоловіка серед жінок. Тому до цього маленького “ритуалу” чоловіки підходять дуже відповідально.