Право на шанс

***

Незвичайна карета з шумом увірвалася на подвір’я і відразу привернула мою увагу. Султани з червоного пір’я на головах коней означали, що приїхав хтось, хто був на державній службі як слідчий або ж кат. Нишпорка в першому випадку, чистильник, як називали таких людей позаочі, – в другому. У Тавенні їх було всього двоє, причому один порядкував на Майдані Страт у передмісті, а інший прославився як мисливець за головами, що не гребує нічим.

– Принесла ж недоля, – повідомила я віконній рамі і припала носом до скла. – Комусь буде непереливки.

Дверцята з мерзенним гербом прочинилися, випускаючи високого нескладного чоловіка в червоному камзолі. Його голову вінчав крислатий капелюх, прикрашений чорним пір’ям, і гостю довелося притримати його рукою, щоб подивитися на вікна другого поверху.

Прямо на мене.

Я відсахнулася, спіткнулась об складку килима і впала на підлогу, боляче вдарившись ліктем об низький столик біля ліжка. Чистильник прийшов за мною, жодних сумнівів. Ось так просто, серед білого дня, на очах слуг і охорони, він підніметься до моєї кімнати й відімкне двері. Скільки вдасться протриматись? Я більше не мала ілюзій і розуміла: залишилися лічені миті.

Погляд з-за фіранки показав, що чистильникові припала до душі потворна карликова собачка якоїсь пані. Як довго він розчулено сюсюкатиме? Як довго жінка витримає його нав’язливі компліменти?!

Я гарячково міркувала, як краще розпорядитися часом.

Для початку – одяг. Основна його частина залишилася в гардеробній, проте я прекрасно знала, що жодна з моїх яскравих мереживних суконь не дасть змоги далеко втекти. Вони занадто помітні. Занадто мої!

Обірвати зайві оборки з того, що залишилося тут, я встигла давно, ще коли планувала оглушити стару служницю і з боєм прориватися крізь охорону. Але колір… Рожевий, ліловий, жовтий, світло-зелений, до того ж навіть регулярне витирання пилу не допомогло замаскувати дорогі тканини.

Погляд наткнувся на колись впущену на підлогу і досі не підняту чорнильницю, у якій виднілося засохле чорнило. Напівсолодка бурда, яку служниця називала компотом із сухофруктів, стала відмінним розчинником. Про те, що часу на сушіння одягу немає, я не думала.

Ех, ризик був того вартий! Тканина ввібрала всю рідину до останньої краплі і здавалася лише злегка вологою. Залишаючи на шкірі світло-сині патьоки, я натягла перефарбовану сукню і обережно виглянула за занавіску.

Чистильник уже пішов з подвір'я.

Пальці тремтіли, коли я намагалася втиснути неслухняний ключ, залишений добросердим охоронцем, у замкову щілину. Не виходило. Я кусала губи, не розуміючи, чому він не підходить, поки не здогадалася: з того боку стирчить інший ключ.

Це було жахливо. Я ревіла, сидячи на підлозі біля дверей і не в змозі нічого зробити. Примарна надія згасла, і мені залишалося лишень чекати. Важкі кроки раз у раз чулися в коридорі, і я не відразу зрозуміла: це стукає моє серце.

Чому так довго? Очікування виснажувало…

Клацання замка біля самого вуха прозвучало як грім. Я мимоволі підняла голову і побачила ошелешене обличчя ката, що дивився на мене з неприхованим здивуванням.

Двері, за якими зараз не було охорони, почали зачинятися. Від рятівного коридору мене відгороджували лише ноги пана в червоному камзолі, але він цього ще не зрозумів.

Бувши непосидючим підлітком, я часто спостерігала за тренуваннями стражників на задньому дворі, більше оцінюючи їхню зовнішність, аніж бойові навички. Але одне мені запам’яталося назавжди: той, хто завдав перший удар, має серйозну перевагу.

Обхопити руками коліна чистильника і смикнути до себе виявилося простіше, ніж я думала. Він похитнувся, вчепився пальцями в одвірок, однак чорнило і сльози, які я розмазала по всіх дверях, зробили свою справу. З приглушеним стуком його потилиця зустрілася з дверною ручкою. Двері відразу ж відійшли вбік, а чоловік впав на м’який килим коридору і на мить затих.

– Щоб тебе! – Встаючи з підлоги, я втиснула непотрібний тепер ключ йому в живіт (начебто в живіт) і кинулася вперед.

Якби кат по-чесному знепритомнів і не спробував мене зупинити, сліпо розмахуючи руками, я б не пройшлася гострими підборами (іншого взуття у княжни-підкидька просто не було) по його обличчю і не роздерла б йому верхню губу.

Князь трапився мені на першому поверсі. Він стояв біля сходів, тримаючи в руках мішечок із червоними зав’язками, і дивився у відчинене через спеку вікно. О так, зовні моєї колишньої в’язниці життя аж вирувало, а я й не уявляла, закінчується літо чи починається.

Варто було рахувати дні? Через кілька тижнів після того, як двері моєї кімнати зачинилися для мене назавжди, ця ідея теж спала мені на думку. На жаль, спочатку я не вірила, що залишуся полонянкою настільки довго, і не надавала значення часу. А він біг швидше, ніж здавалося…

Моєї появи виявилося досить, щоб князь зблід і впав на коліна. Я не збиралася йому мстити, чесне слово! Значною мірою я сама погодилася закрити очі на всі дивацтва розкішного життя. Якби багатство і становище в суспільстві не паморочили мені голову, можна було б помітити безліч свідчень того, що відбувається дещо неправильне. Озираючись назад, я бачила фальшиві посмішки «батьків», їхні награні жести і показну турботу, чула брехливі слова, які не обдурили б і дитину. На жаль, блиск коштовностей прекрасно згладжував нерівності.

Я збігла сходами вниз і майже проминула князя, коли він з переляку підняв руки, затуляючи обличчя. Мішечок, заклично побрязкуючи, бовтався у його пальцях, червоні зав’язки звивалися й немов дражнили мене.

«Плата для чистильника!» – промайнуло в мозку.

Це стало останньою краплею. Страх, що розривав серце, пішов, а на його місці запалала справжнісінька лють. Для них я вже не існувала. Ні богів, ні людей не турбувала моя доля.

– Треба було заморити мене голодом! – викрикнула я й заліпила повелителю Тавенни дзвінкого ляпаса.

Ляпаси виходили в мене добрячі, недарма я стільки тренувалася на благородних дівицях, що вічно тинятися в палаці й іноді сміли чимось мене зачепити. Жодній із них не вистачило відваги дати здачі або кому-небудь поскаржитися. Вони називали себе моїми подругами… Лицемірство було частиною етикету.

Мішечок виявився важким, а пальці князя, незважаючи на його страх, чіпкими. Я витратила кілька дорогоцінних митей, видираючи несподівану здобич, і за цей час кат остаточно прочухався.

– Стій! – його дзвінкий голос ніяк не пасував до грубого, немов виліпленого дитиною обличчя і спритних рухів. – Тобі нікуди бігти!

«Наче я не знаю! Банальність за банальністю, аж ніяково!» – нас розділяли кроки, але поруч із виходом я знову відчула себе княжною, що запросто управляється з усім на світі.

Пробігши повз важкі двостулкові двері, я вистрибнула у відчинене вікно, крізь яке міг проскочити і вершник на коні. Тут мене чекав неприємний сюрприз: квітник, що в день мого повноліття був клаптиком землі із тонкими зеленими пагонами і куцими кущиками, перетворився на зарості троянд. Втім, у порівнянні з чистильником їхні колючки не мали значення.

Не зменшуючи швидкості, я пролетіла крізь кущі і закричала, дивлячись на свої голі руки з глибокими подряпинами. Судячи з відчуттів, обличчю дісталося менше, а на ноги краще було взагалі не дивитися.

Зарлат статечно вийшов крізь двері й зупинився.

Так, я нарешті згадала його ім’я.

Я сама колись лякала ним недругів!

Вартові біля воріт старанно витріщалися на травичку і бруківку, кілька панянок запищали і зникли в саду, навіть якийсь незнайомий смаглявий пан із дивною усмішкою на обличчі, що тільки-но виліз із карети, опустив очі.

Я зло вищирилася. Ну ні, навіть не сподівайтеся залишитись осторонь! Можна відвернутися, думаючи про власну шкуру, але нелегко вдавати, ніби нічого не відбувається, у відповідь на пряме прохання.

Час, проведений за ґратами, зробив мене слабкою. Раніше відстань між будівлею палацу і воротами була дрібницею, а зараз коліна затремтіли на півдорозі, а легені спалахнули вогнем і відмовлялися дихати. Я шкутильгала, судорожно ковтаючи повітря і не думаючи про те, яке враження справляє моя червона фізіономія з відкритим ротом. Позаду повагом крокував кат.

– Хто вона? Синюшна, як утоплениця, – сказав незнайомець біля карети, хоча я могла заприсягтися: його губи не ворухнулись. – Злодійка? Тому за нею біжить чистильник?

– Звідки мені знати? – цього разу приїжджий відкрив рот. – Не лізь ні в що, Ферне.

Людей, що розмовляли із собою, я зустрічала й раніше. Деякі з них розважали публіку черевомовленням, інші доживали свій вік під наглядом родичів або слуг. І нехай той смаглявий чоловік не здавався божевільним, глядачів для його вистави тут не було.

«Бідолаха! Ще молодий, а розум, як кажуть, тю-тю. Дуже вдало… Карета багата, має вийти», – вирішила я і змінила курс прямо на нього.

– Біжи швидше, ледащо! – Я чітко почула кроки за спиною і зрозуміла, що кат здогадався про мій задум. – Та вона ж справжнє дитя черепахи і равлика! А чистильник спритний… Гей, хазяїне, й тобі не завадило б зайнятися фізичними вправами!

Скошена при самій землі трава здавалася глибоким мохом, у якому потопали ноги, а кляті квітники, рівномірно розкидані по двору згідно з наказом нинішньої княгині, перетворили мій шлях на справжню смугу перешкод. Троянди… Вони мали подобатися кожній дівчині, але тоді їхні бутони, що увібрали в себе усі відтінки червоного, я б назвала найпотворнішого річчю у світі.

– Поверни, гуско! Вліво… Не так круто! Розумниця! О! Ну й мавпа! Як можна загубити туфлю на рівному місці? – Завдяки коментарям пана, що грався в черевомовлення, я немов бачила себе в дзеркалі. Не сказала б, що відображення обнадіювало. – Чого ти кульгаєш, тюхтійко? Ні, не повертайся! У-у-у! Неможливо! Як ти дожила до своїх років, якщо не вмієш думати? Скинь другу й біжи! Що ж ти коїш, безмозка? Не на доріжку! Сподобався гравій твоїм п’яткам? Вліво! Не обертайся! Петляй, якщо хочеш його випередити!

Я несподівано заспокоїлася. Нехай незнайомець і не дружив з головою, та він був на моєму боці, до того ж чистильник поки не досяг успіху. Ба більше, дивний приїжджий пан висловив ідею про те, що мені вдасться втекти! Він вірив, що потрібно просто докласти трохи більше зусиль… Шкода, не його ноги залишали криваві сліди на траві.

– Хазяїне, вона ж мене чує! Точно! Поглянь на неї! Вона все розуміє! Гей, нещасна, кивни, якщо…

– Замовкни, демоне, – чітко вимовив невідомий, блиснувши завеликими для його обличчя зубами. – Це наказ.

Очевидно, на цьому черевомовницькі штучки мали закінчитися. Божевільний чи ні, кожен гість князя дорожив своєю шкурою і відчував, коли пахне смаленим.

Я стиснула кулаки і зробила останній ривок, розраховуючи проскочити між приїжджим і кіньми. Гадаю, на моєму обличчі з’явилася крива посмішка. Темний камзол смаглявого пана, розшитий срібним листям, страшенно не гармоніював із вузькими світлими штанами, злегка розтягнутими на колінах, і запиленими черевиками. Складалося враження, ніби він похапцем приміряв святкове вбрання, та й не спромігся його зняти. Неймовірно, але навіть наввипередки зі смертю я примудрялася помічати такі речі. Ось що значить освіта благородної дівиці… Цікаво, справжня княжна теж зубрила правила світського життя, чи вона народилася з ними в голові?

Широка посмішка незнайомця різко зів’яла, і він зрушив з місця, щоб, не дай боги, мої забруднені чорнилом руки не осквернили його благородне тіло. Я минула цього доморощеного черевомовця за мить, радісно посміхнулась, спробувала негайно втілити план у життя…

І почалася колотнеча.

В моїй уяві те, що сталося згодом, було вкрай нехитрим. Лівою рукою я збиралася схопити жертву за плечі, правою – витягнути з-за його пояса невеликий, всипаний коштовностями кинджал (жоден дворянин Тавенни не покидає будинок без цяцьки, що символізує шляхетне походження) і приставити його до горла чоловіка.

Відверто кажучи, ця дрібничка і зброєю не вважалась, але страх мав значення, особливо для тих, кого лякали лише примари родового замку. Головне – дістатися до воріт! Нехай варту не хвилювала моя доля, та вони б не проігнорували загрозу життю вельможного члена суспільства. А там, на людній вулиці… Хотілося думати, що там вдасться або втекти, або зажадати справедливого суду. Хоча який суд, якщо злочину ніколи й не було?

Насправді все обернулося кошмаром.

Я обхопила незнайомця за плечі і стиснула пальці на руків'ї кинджала, що, згідно з традицією, стирчала з-за краю його широкого пояса. Полегшено усміхнулась. І згадала, що треба зменшити швидкість бігу, перш ніж за щось хапатися.

Мене розвернуло лицем до переслідувача. Клинок описав широке півколо, пройшовся по рукаву дворянина і шиї найближчого до нас коня. Вузьке лезо розрізало щільну тканину, як бритва, і прокреслило довгу криваву смугу на кінській шкурі.

Мої дії стали першою тріщиною, що пробігла тонким льодом людського життя. Залишалось дочекатися другого удару…

Коні сполошились, карета ринулася вперед, прямо на чистильника. Він виплюнув кілька лайок і відскочив убік.

– Тихіше, тихіше! – злякано промовив незнайомець, піднімаючи руки. – Не гарячкуй, люба.

Мій погляд випадково пробіг по землі і наткнувся на мішечок з червоними зав’язками.

«Впустила?» – я бездумно нахилилася, щоб підняти його, і побачила: плата катові все ще бовтається на моєму зап’ясті.

– Не чіпай! – страшним голосом рикнув невідомий і стиснув кулаки. – Геть! Це не твоє!

Десь неподалік клацнув батіг.

– Що ви робите? – тепер у голосі пана-черевомовця була неприхована паніка. – Що… Не розверта…

Його змів вихор збожеволілих коней, їхні копита вирвали жмути трави поруч із моїми руками, а колеса карети пройшлися краєм сукні.

– Ворота! Швидше! – кричав хтось. – Ворушіться, нездари!

– Біжи, дурненька, – знову почула я голос, що давав поради, і доносився він від мішечка аристократа. – Це твій шанс.

– А чистильник? – прошепотіла я. – Де він?

– Прямо за тобою, гуско! Вперед! Про нього подбають!

Другі червоні зав’язки врізалися в зап’ястя, і я підхопилась на ноги. Обернулася. Стражник, що раніше приніс мені ключ, став на шляху Зарлата.

– Воно того варте? – незважаючи на розбиту губу, говорив кат рівно і злегка байдуже. – Іди, і я забуду про це.

– Вона того варта, – невпевнено відповів хлопець, переминаючись із ноги на ногу. – Біжи, Тає!

І я нарешті зірвалася з місця, бажаючи якомога швидше опинитись якнайдалі від палацу, де заради мене помирала людина, яку я, здається, почала згадувати.

Запізнілі сльози застилали погляд. Я мчала вперед, намагаючись вивітрити з голови спогади, що не личили княжні.

– Ти взагалі бачиш, куди прешся? – вимогливо кричав голос із мішечка. – Якщо вірити покажчику, там річка!

Але мені було байдуже.

Я зрозуміла, чому забула обличчя того хлопця.

І я вирішила, що відтепер ніколи не стану причиною чиєїсь смерті.