Право на шанс

– Все добре, Тає. Добре. Не кричи, ти зі мною.

Я підхопилася на ноги, не в змозі одразу збагнути, куди зникли прохолодні води бурхливої Осинки, що зімкнулися над моєю головою.

– Знову щось наснилося? – турботливий голос Ферна ніяк не пасував до гидливо зморщеної фізіономії баронського синка, що втупив у мене зарозумілі блакитні оченята.

Сон… А нехай і так! Я малодушно сподівалася, що кошмари припинились назавжди. Коли востаннє це було? У Йоржі? Чи ще раніше? Клята пам’ять! Чому вона не дає змоги насолодитися гарними спогадами, яких у мене точно накопичилося більше, ніж поганих?

– Де всі? – прохрипіла я, з подивом виявивши, що горло немов розірване зсередини, а дихати вдається лишень ротом. – Що зі мною?!

– Спочатку сядь. – Артан вказав на сидіння за моєю спиною. – Витри шмарклі і прикрий рот, я не хочу від тебе заразитися.

– Заразитися? Чим?!

– Застудою, чим же ще! – Як на мене, пихатий нащадок Ведмедів виявляв чудеса стриманості, зберігаючи більш-менш нейтральний тон. – Ти ніколи не хворіла? У дитинстві, наприклад? Чи поки поневірялася підворіттями, трясучись від голоду і холоду? Стій! Не смій на мене чхати!

Наче когось цікавила його думка!

Я покопирсалась у кишенях ковдри-плаща, ледь відшукавши їх серед усього, що добросерда Ів натягнула на мене за ніч. Просторий жмут чистої тканини був на місці, і я з полегшенням витерла мокрий ніс. Ведмедик корчив страшні пики і теж водив по своєму обличчю мереживною хустинкою з якоюсь вишивкою.

– Я завжди вчасно діставала їжу і ніколи не залишалася без даху над головою, – було важко одночасно говорити і дихати. – І я навіть знаю, що таке застуда. Бачила у інших. Можеш ти сказати, де всі, чи мені ще раз чхнути?

Артан мовчки простягнув руку, щоб відкинути полог. Я здивовано виглянула назовні і охнула. Наш повіз зупинився у вдалому місці – прямо навпроти невеликого села, що хоч і розташовувалося трохи віддалік, та, судячи з розмаїття мандрівного транспорту, могло задовольнити потреби втомлених подорожніх.

– А ти чому тут? – Куди поділися сестри, стало зрозуміло без зайвих слів. – Мармизою не вдався, щоб торгуватись? Чи манерами?

Родовитий чванько спалахнув і за мить вистрибнув на дорогу.

– Голота завжди залишиться голотою, – кинув крізь зуби, повернувши полог на місце.

– Квочка ти, Тає, – докорив мені демон. – Хлюст не захотів кидати тебе, хвору, на самоті, а ти… Наступного разу він двічі подумає, перш ніж замахнутися на добру справу.

– Не мели дурниць, – скривила ніс я. – Він лише використовував мене як привід, щоб не тинятися по холоду.

– Можливо, – не заперечував Ферн, – але ти не знаєш цього напевно.

– Знаю.

Я висунула голову назовні, й морозне повітря пройшлося палаючим горлом. Полегшення не було – вочевидь, у цьому випадку клин клином не вибивався.

– Куди зібралася? – рикнув демон. – Сядь!

Начебто він міг мене зупинити!

Нагріті покривала і численний верхній одяг залишилися всередині, а я, щільніше вкутавшись у свій ковдровий плащ, стукнула п’ятами об землю.

– Є така хвороба, коли мізки запалюються, – промовив у нікуди Ведмедик, що сидів на перекладині кучера. – Не хвилюйся, тітко, тобі недовго залишилося від неї страждати.

– Швидко лікується? – прохрипіла я, не знаючи, як повернутися під захист шкіряного навісу, зберігши гідність. Варто було послухатися Ферна – моє тіло знову почала огортати слабкість на кшталт вчорашньої.

– Ні, – відрізав Артан.

Деякий час ми мовчки витріщалися одне на одного.

– У тебе очі сльозяться. – Баронський синок першим відвів погляд, але спробував зробити слабачкою мене. – Не стій на вітрі.

– То проведи мене туди, де тепло. До розжареної печі, наприклад, – слова злетіли з вуст перш ніж я усвідомила їхнє значення, проте було пізно повертати назад.

Я й гадки не мала, що коїлося в голові аристократика, але він запропонував мені руку і навіть не скривився, коли я повисла на ній, наслідуючи Ів. Ми попрямували до села, причому Артан терпляче витримував кожне моє спотикання і люб’язно допомагав відновити рівновагу.

Яку гру він почав? Було надто погано, щоб уявляти його приховані мотиви. Хотілося думати, що люди не настільки корисливі, як я вважала. Дуже хотілося повірити хоч комусь.

***

Смішливий товстун Жалак, якому належали дванадцять критих возів із товарами для тавеннського ринку, четверо запасних коней і десять родичів-охоронців, що відпрацьовували тут якісь борги, охоче погодився допомогти нам із транспортом. Не за спасибі, звісно, – малося на увазі, що в Тавенні баронський мотлох стане мотлохом купецьким. В куточках губ Ведмедика блукала посмішка. Він вважав цю угоду вкрай вигідною, торговець теж задоволено потирав руки.

Ми не були підозрілими. Три жінки, з яких лише одна може твердо стояти на ногах, та неміч чоловічої статі не несли небезпеки. Прокляття, але ж спочатку ми взагалі не збиралися приєднуватись до купця!

– Коней у селі немає. Караваном заправляє торговець, та він уперся, як осел, і відмовляється продавати найслабшу шкапу менше ніж за п’ять срібних монет, – коротко повідомила Мела. – Каже, тільки за такої ціни він ризикне залишитися без запасного коня. Сама розумієш, Тає, це просто відмовка. Ніхто не дасть п’ять серебринок за кульгаву кобилу. Чимось ми йому не сподобалися…

– Я казала, що треба заплакати! – ображено надула губи Ів. – Ніхто мене не слухає, навіть рідна сестра.

– Ти ж плакала, забула? – зупинила її чаклунка. – Причому по-справжньому. Допомогло? Гаразд, – примирливо продовжила вона, оскільки у Ів затремтіли повіки в передчутті чергової порції сліз, – почекаємо інших попутників. День чи два погоди не зроблять.

– Скажи краще, тиждень чи два, – хмикнула я. – Але твоя правда, до торговця чіплятися зась. Про його дванадцять возів краму і охорону з кухонними ножами замість мечів та саморобними арбалетами напевно поінформована кожна собака, тому грабуватимуть його обов’язково. Воно нам треба?

Сестри злагоджено переглянулися і разом видихнули:

– Ні!

А біля заїжджого двору, господареві якого багатослівні пояснення Ів закрутили голову настільки, що він ніби як погодився зробити знижку, чекав Ведмедик. Гордовито випнувши груди, він повідомив, що хвилюватися нема про що – з люб’язним дурнем Жалаком домовитися було простіше простого. Купець, мовляв, навідріз відмовлявся мати справу з жінками, оскільки спуститися до їхнього рівня нижче його гідності, а ось чоловіки відразу знайшли спільну мову.

– І вирушає він прямо зараз? – спокійно запитала чаклунка, немов її це зовсім не зачепило. – Вельми цікаво.

– Що ти розповів про нас, Арі? – тривожно підняла очі Ів.

Я запізніло збагнула, що уявлення не маю, як Мела пояснила сестрі нашу подорож. Замовчала правду? Мені в це не вірилося. Але щодо Ферна вона ж збрехала… Щоправда, в разі демона причина була вагома.

– Він назвався Артаном із Білок, який супроводжує свою хвору тітку і племінниць, що опікуються нею, – поки баронський синок збирався з думками, мій невидимий друг прояснив ситуацію. – Ми прямуємо в Тавенну до якогось Ритика з Первоцвітів, знаменитого тамтешнього травника. З грошима у нас скрутно, та ще й кінь здох, а тітці все гірше й гірше… Скупа чоловіча сльоза остаточно розтопила сплав із самодурства та жадібності, який називають серцем торгаша, і Жалак погодився допомогти. В обмін на повіз, оскільки брати гроші з бідних і хворих Творець забороняє. Ні, це не я придумав – купець сам так сказав, запитайте його баронську світлість!

Напевно, збоку наша компанія видавалась донезмоги кумедною. Її центром була висока чаклунка в пухнастій кролячій шапці і товстій в’язаній куртці. За одну руку Мели чіплялася мініатюрна пухкенька Ів, по самий ніс замотана квітчастою хусткою, а на іншій висіло об’ємне згорблене опудало в дірявій ковдрі – власне, я.

Нехай різниці в зрості між мною і чаклункою за звичайних обставин не було, зараз я почувалася недолітком, бо ж моя нахилена маківка ледь сягала її плеча. І всі ми дивилися повз Ведмедика, чиї потерті замшеві чоботи досить пристойного вигляду, приталене вовняне пальто і кудлата «мужицька» шапка доводили: для нього дійсно настали не найкращі часи.

Невеликий дисонанс в образ пристойного, але збіднілого пана вносили лише чіткі білі сліди на пальцях, що залишилися після продажу всіх сімейних коштовностей «заради тітоньки». Їм треба було б хоч трохи потьмяніти і не виглядати насмішкою над бідністю.

– Наскільки я розумію, відповідь зайва? – ліниво перепитав аристократик і, задерши підборіддя, відвернувся. – Корисно мати на побігеньках демо… – він запнувся. – Демовичка. Милого маленького безневинного демовичка, який і шпигувати вміє, і кошмари насилати, і… Хм, на що він ще здатний, тітко?

– Ходімо. – Чаклунка проігнорувала випад баронського синка і, не особливо церемонячись, потягла нас із Ів до повоза на тракт. – Заповзятливий купець уже і коней запріг, причому не поскупився на двох. Я не вірю, що його розжалобила історія нашої сімейки. – Вона насупилася. – Він чомусь заспішив… Пізно відмовлятися, тепер він вважає наш транспорт своїм. Гей, Артане, поквапся! Їжі ми з Ів купили, не хвилюйся. – Мела поправила лямку сумки, що звисала з її плеча. – І поки ми йдемо, я поясню всім, чому не можна навіть уві сні проговоритися про монети Таї і про те, що я робила в лікарні.