Право на шанс

***

Білий Дракон-цілитель аж ніяк не був міфічною істотою. Він жив у величезній фортеці, що серед людей іменувалася Лігвом, і радо спілкувався з тими, хто міг викласти сотню золотих монет. Правитель чи розбійник – це не мало значення. Сойл допомагав кожному, хто поповнював його скарбницю.

– Сто монет? Зовсім совість втратили! Та кому таке по кишені? – обурювалася спочатку я.

Мене запевнили, що винні традиції. Дракон століттями займався цілительством, а золото колись цінувалося менше. І на південь не треба було добиратися – Сойл сам блукав світом. Беручи у людини гроші, він укладав із нею своєрідний договір, порушення якого (якщо чутки не обманюють) для дракона обернулося б втратою сили. А ще, кажуть, він не міг брехати.

– Вибач, а чи не можна скоротити історію і легенди? – необережно запропонувала я, пам’ятаючи лекцію про світ у виконанні Ферна і підозрюючи, що Мела буде значно красномовнішою.

Це називається – напросилася. Чаклунці обов’язково захотілося просвітити мене щодо основних аспектів драконознавства. Ну й нагадати, хто тут головний, я так вважаю.

Справедливості заради, варто зауважити, що зовсім у старовину вона не заглиблювалась – обмежилася Ренією і останніми десятиліттями.

Отже, у давні часи (задовго мого народження) юний спадкоємець Ренійської корони Треннан величав Білого Дракона наставником і вихваляв без міри. Тоді Сойл розчулився настільки, що вручив майбутньому правителю кілька злитків так званого «драконівського золота» – металу, що захищає власника від смертоносного подиху дракона.

Здавалося б, у чому його цінність, коли й дитині відомо, що важка зв’язка звичайних золотих монет теж врятує від полум’я потойбічної сутності? Але дещо відрізнялося. Вистачало крихти «драконівського золота», щоб не боятися за своє життя, а от невеликі золоті прикраси розлюченого дракона не зупиняли.

– Тобто золотий перстень від вогню не вбереже?

– Залежить від ваги власника, Тає. Гадаю, кролик виживе. Або немовля.

Еге ж, цінні відомості! Втім, знатні панове чим тільки не розважаються. Не здивуюсь, якщо їхні домашні улюбленці виблискують коштовностями. Однак як це стосувалося нас, я не зрозуміла. І не уточнила, сподіваючись, що пізнавальний (і не дуже корисний) урок закінчиться в найближчі хвилини.

Даремно, між іншим, сподівалась. Перед уважною мовчазною аудиторією Мела закусила вудила і перейшла до географії.

По суті, Драконячі гори належали Сойлу, нехай і не вважалися окремою країною. Їхній хребет тягся від південного узбережжя Ренії через усю Кевію до східного кордону Нового Моніта – пустельної території, колись колонізованої монітцями і незабаром покинутої через її непридатність до звичного їм життя.

Кам’янисті пустища між гірським хребтом і морем теж контролювалися Білим Драконом. Туди не було ходу ні простим морякам, ні вельможам, ні нечисленним жителям гірських сіл, бо війська корони ревно охороняли землю, де під керівництвом Сойла добувалася сама магія.

«Срібло, благословенне Творцем» – так називали метал, з якого виробляли необхідний магам срібний пил. Ясна річ, він не мав жодного стосунку до звичайних срібних монет, інакше чаклунство коштувало б значно дешевше.

Можливо, такі поклади ховалися й у інших місцях, але вважалося, нібито мати справу з благословенним сріблом може тільки породження самого Творця, незмінне втілення Добра, яким у нашому світі був Білий Дракон Сойл. Відповідно, Чорного Дракона Барра називали посланцем злого Руйнівника.

– Чому ти говориш про це із сарказмом? – докірливо поцікавився Артан. – Не віриш у богів?

– Бачу різницю між уособленням добра і добром, – відрізала чаклунка. – Припустімо, у вас є сила зцілювати. Яким було б ваше життя?

– Чудовим, – одразу відповіла я, уявивши себе на місці оточеного розкішшю Сойла.

– Неспокійним, – сказала Ів.

– Коротким, – буркнув високородний чванько. – А твоє?

– Не належало б мені, – зітхнула Мела. – Гаразд, нумо повільніше. Повернімося до срібла Творця. Тає, ти звертала увагу на те, що твій мішечок із монетами не забруднюється?

Я кивнула і ледь не впала через цей простий рух. Важко не помітити, що щільна біла тканина залишається білою, незважаючи на пригоди, в яких ми з нею побували! Скільки разів доводилося закопувати мій скарб, кидати у водойми, топити в болоті, ховати в попелі? Тепер і не злічити.

З’ясувалося, причина – нитки з льону, вирощеного на полях, удобрених землею з рудників Сойла. Їх вплітали в тканину, щоб вона витримувала так звані магічні навантаження. У таких мішечках тримали срібний пил і не боялися, що він випадково розсиплеться або вплине на сторонні предмети.

– Спочатку мені здалося, що твої монети – звичайна фальшивка, я вже казала, – розтлумачувала чаклунка. – Вони лише покриті тонким шаром золота. А всередині, – вона знизила голос, хоча ми були досить далеко він купецьких людей, – найчистіший сплав благословенного срібла. Я використала напилок і дістала трохи срібного пилу, щоб зростити твої кістки. Розумієш? Ті вісімнадцять монет коштують значно більше ніж сотня золотих, але продати їх неможливо. Тільки люди Білого Дракона мають справу з чистим металом!

– То я коштувала так багато? – Було складно в це повірити.

– Ні, голото, – зиркнув на мене баронський синок, – ти взагалі нічого не коштувала. Князь збирався купити щось інше. Може, дем… демовичка? Ти начебто бурмотіла про два схожі мішечки. В іншому був тільки Ферн?

– Ага, – широко посміхнулась я, намагаючись приховати переляк. – Тільки Ферн.

Є речі, про які не можна розповідати ні найкращому другові, ні злому ворогові, тому що в обох випадках реакція буде однаковою. Я знала, що ніхто мене не зрозуміє, тому ще раз повторила: «Тільки Ферн» і постаралася в це повірити.

– І що робити з тими монетами? – можу заприсягтися, ніхто не помітив у моєму тоні ні краплі розчарування. – Викинути?

Три пари очей втупилися в мене з таким обуренням, немов я запропонувала йти в Тавенну пішки. Навіть демон не втримався від незадоволеного фиркання.

– Використовувати! – рикнув багатоголосий хор. – У нас же є напилок!

Цікаво, хтось із них знав, наскільки важко пиляти метал? З іншого боку, мої кістки наче зрослися нормально… Якщо вони взагалі були зламані. Але причин сумніватися у своїх супутниках я поки не бачила.

– Другий мішечок у тебе? – нетерпляче зажадала відповіді чаклунка на підході до повоза. – Я б спробувала зробити трохи срібного пилу, поки ми в дорозі.

– На дні першого. – Не хотілося розмовляти на цю тему.

– Тає, ти впевнена, що крім персня з демоном там нічого не було? – з підозрілою наполегливістю уточнила Мела. – Ніякої дивної дрібниці?

– Вісім серебринок і десь тридцять мідних монет, – відрубала я. – І все!

***

Огрядний усміхнений чоловік середніх років, що принципово «не вів справ із жінками», зустрів нас на тракті. Він навіть не глянув убік аристократика, зате довго тряс обтягнуті в’язаними рукавичками пальці сестер і разів двадцять цікавився здоров’ям «дорогенької тітоньки».

Під пильним поглядом його невеликих виразних очей я почувалась незатишно. Що він думав про нас насправді? Повірив, нібито ми одна дружна зубожіла сімейка? Ех, ну чому я понадіялась на свій хворобливий вигляд і не прималювала трохи зморшок? Добре хоч ще вчора запхані за щоки шматки вати робили моє обличчя круглішим, а голос – шепелявим. Та нащо переживати – «тітоньці» необов’язково бути старою відьмою, хіба ні?

– Братику, допоможи, будь ласка, тітці! – голосно попросила Мела.

Обділений увагою купця Ведмедик схопив мене за лікоть і майже закинув у повіз.

– Тіточко, подай руку сестричці! – розпоряджалася чаклунка, явно граючи на публіку в особі торгаша, що тинявся поблизу.

Я стиснула тендітні пальці Ів, дивуючись тому, наскільки вони тонкі і не поєднуються з її округлою фігурою.

– Дозвольте, я допоможу! – з’явився невідомо звідки власник каравану.

– Ні! – разом крикнули чаклунка і Артан. – Відійдіть!

– Дякую, не треба! – ввічливіше запротестувала Ів.

Але схожі на кліщі лапи Жалака вже зімкнулися на талії моєї колишньої сусідки. Хизуючись силою, він легко підняв її над землею і заштовхав під полог.

– Ну, я ж обережно, – пробасив гордовито. – Кралям підсобити – святе діло!

– Тає… Тає…

Прислухаючись до того, що відбувається зовні, я зовсім забула про Ів, яка застигла на колінах посеред повоза.

– Що?

– Поклич Мелу…

– Навіщо?

– Просто поклич…

– Тобі погано?

– Так!

Я схопила її за руку і різко смикнула, щоб допомогти піднятися.

– Не… Не чіпай мене…

– Зараз сядеш на лавку, відпочинеш, і все пройде. Принаймні в моєму випадку це спрацювало, – бурмотіла я, підштовхуючи її до сидіння.

– Відійди! – майже крикнула вона. – Ой…

Пальці Ів вп’ялися в мою долоню з несподіваною силою, вона хитнулася вперед і впала на тверде сидіння. Її очі були широко розплющені, але дивилася вона повз мене і, здається, взагалі нічого не бачила.

Я засичала, зрозумівши, що без синців не обійдеться. Запізніло до мене дійшло: Ів дійсно не можна різко рухатися. Вона голосно дихала, кісточки її пальців побіліли, на лобі з’явилися крихітні краплі поту, по тілу йшла дрібна дрож… Я не уявляла, що робити, і боялася голосно покликати Мелу, щоб не привертати увагу сторонніх.

– Ів! – Легка на спомині чаклунка увірвалася під полог, принісши із собою трохи морозного вітру. – Все добре? Щоб його, цього безмозкого недоумка! – Здавалося, її зовсім не хвилює, що від родичів вищезгаданого «недоумка» нас відділяють лише тонкі шкіряні стіни. – Довго? – Вона стиснула зап’ястя сестри і тривожно подивилася на мене.

– Нічого не відчуваю, – самими губами видихнула Ів. – Давненько так не було… Цей напад… Він сильніший, ніж раніше…

– Та облиш, не вперше ж? – якби я не бачила обличчя Мели, то навряд чи вловила б фальш у її недбалому тоні. – Зараз пройде. Завжди проходить, пам’ятаєш? Ну, потроху відпускає? Хоч трохи?

Ів повільно випустила з лещат мою долоню. Схоже, цього разу все обійшлося. Так, цього разу… І не треба бути професором, щоб зрозуміти: чаклунка стурбована набагато більше, ніж показує. Вона нізащо не вплуталася б у авантюру, не маючи на те серйозних причин. Мела не просто хотіла повернути сестрі нормальне життя – вона намагалася її врятувати.