Право на шанс

***

– Ти точно не навідував барона Ірреського? – запитала я у нишпорки в один із тих нечастих моментів, коли поруч не було Артана.

– Ні! Чому він взагалі мав мене цікавити? Думаєш, на задвірках королівства мало висланої знаті? Таких, як цей ваш барон, сотні! У всі часи була правляча династія і ті, хто прагнув її змістити. Треннан не прихильник страт заради залякування. Наш король воліє відправляти недругів подалі від столиці, а не позбавляти їх голови. Начебто проявляє великодушність і, заодно, не наживає собі нових ворогів серед впливових сімейств.

Чиж говорив досить переконливо. До чого тут можна причепитися, я не знала.

– То куди ти так летів? – прийшла на допомогу Мела. – Поспішав як на пожежу.

– Таємна служба не гасить пожежі, – обурено заявив нишпорка. – Якщо на те пішло, я займався справами державного значення, і розголошувати їх не маю права.

– Тоді тобі нічого робити тут, – жорстко сказала вона. – Не можна бути зрадником наполовину, бо завжди є спокуса переметнутися на іншу сторону. Якщо ти з нами, забудь про секрети, якщо ні – забудь про наше існування.

«А як же грубка?» – подумки обурилась я такій непередбачливості чаклунки.

Яка різниця, куди мчала карета королівського розшуку, коли Чиж каже, що не в Борсуки? У мене теж є таємниці, але хіба це означає, що я побіжу доносити владі? Тобто якби влада не розшукувала мене саму, це питання могло б мати кілька відповідей, однак зараз була тільки одна – негативна.

– Ожинник, – неохоче кинув Чиж. – Містечко на північ від Жаті. Розташоване навпроти ваших Борсуків, але набагато ближче до тракту.

Жать? У Лісах це місто вважалося найбільшим і багатолюдним, такою собі місцевою столицею. Воно розкинулось досить далеко від тракту, але до нього вели гарні дороги. Втім, я там не була – тікаючи з Тавенни, ми з Ферном обходили великі поселення. А коли мої страхи злегка потьмяніли, я виявила, що блукаю в такій глушині, про яку в князівстві й не підозрювали. Тоді ми почали потроху звертати до цивілізації. Ліщина, Вовчий Ставок, Дикоросль, Тетерня, Йорж і, нарешті, Борсуки…

– Там хтось поширював одну заборонену книгу. Ні, нічого, пов’язаного з магією, – поспішив запевнити Чиж, помітивши іскорки палкої цікавості в очах Мели. – На перший погляд звичайна дурня, спрямована проти уряду. Такі в Рені продаються на кожному кроці й нікого за це не кидають у підземелля. Ренія – вільна країна, якщо ви досі не в курсі, – голос нишпорки на мить обірвався, але він швидко опанував себе. – Кожен має право говорити все, що його душі заманеться, крім відвертих закликів до кровопролиття.

– Не дуже віриться, що в Підліссі цікавляться політикою, – вирвалось у мене.

А що? Я вздовж і впоперек перетнула Ліси та Підлісся. Тутешні мешканці, як і годиться вірним підданим, лаяли Треннана наймерзотнішими словами, проте нікому б із них і на думку не спало витрачати час на переписування якоїсь книжки, що ганьбить ім’я Його Величності. Той, хто змушений працювати з ранку до ночі, щоб прогодувати сім’ю, проводить вільний час по-іншому.

– Політикою цікавляться всюди, – відмахнувся Чиж. – Люди однакові що в Рені, що в Лісах, що в Моніті або заморських краях. Справа в іншому… Та книжка не була звичайною. У ній містилися правдиві відомості про королівську сім’ю. Всі залаштунки палацового життя: хто чий батько, коханець чи потомок, імена претендентів на корону в порядку спадкування, особисте листування змовників, з якими розібралися без відома громадськості, таємні договори з Кевією, монітський скандал і ще багато чого в тому ж дусі. Кажуть, цікаве чтиво. – Він посміхнувся. – Шкода, трохи застаріле, вся інформація десятирічної давності. Проте за правильного її використання трон під Треннаном серйозно б захитався. Пощастило, що всю веремію заварив звичайний підліток.

– Як так? – без особливого завзяття запитала чаклунка.

– Його батько, відомий в Ожиннику багач, возив у Рен бурштин на продаж. Хлопець ув’язався за ним. Він стверджує, що планував купити книгу зовсім іншого характеру… З картинками. – Нишпорка глузливо хмикнув, і до мене дійшло, про яку літературу йдеться. – Дитині здавалося, що такі речі заборонені, а тому він шукав особливо обережно. І знайшов. Вдома розібрався, що до чого, вирішив розповісти світу правду… Зібрав друзів, поділився відкриттям і запропонував переписати книжечку вручну.

– А друзі відразу ж заявили в таємну службу? – з розумінням вимовила чаклунка. – Світ ніколи не зміниться.

– Не всі, – посміхнувся Чиж. – Тільки двоє з шістьох приїхали в Жатське відділення королівського розшуку і зажадали десять монет за відомості про небезпечного злочинця, що задумав знищити Його Величність. Ще двоє надіслали листи. Звісно, у нас захвилювалися – раптом щось серйозне? Я якраз був у Жаті, до того ж мій статус, – він скривився і побіжно глянув на свою срібну бляху з ім’ям, – вищий, ніж у тутешніх… хм, нишпорок. Мене попросили перевірити. А поки я збирався, з’явився п’ятий писака з письмовим каяттям, хе-хе.

– Кажу ж, світ не змінити.

– Та ніхто й не намагається, – погодився Чиж. – Я сам майже повірив у можливий переворот. Узяв людей і, незважаючи на пізній час, вирушив у Ожинник. Ми витягли нашого «злочинця» з ліжка, розпитали, що й до чого, прочитали напутню лекцію і пригрозили його батькові неприємностями, якщо не наглядатиме за сином. За цей час книга разом із копіями благополучно зникла в печі, тому ніяких доказів, окрім слів подільників, не залишилося. Поки суд та діло, татусь відправив головорізів до тих шістьох бовдурів – чи то мстити, чи замітати сліди. Загалом, усе закінчилося різаниною, причому першим відвідали хлопця, який ні на кого не доносив. Мої помічники з Жаті залишилися розгрібати це лайно, а я попрямував у Вільшань. І зустрів вас.

– Чому у Вільшань?

– Моїм завданням… Я з центрального відділення, зрозуміло? Мене відправили наглядати за роботою підрозділів Лісів і Прилісся, включно з Вільшанню. З огляду на те, що я в таємній службі менше шести років, це досить серйозне підвищення по службі.

– Яке тобі не дуже було потрібне? – уїдливо припустила я. – Інакше ти б не кинув усе заради незрозуміло чого.

Чиж знизав плечима.

– Я не планував коли-небудь очолити таємну службу, Тає, якщо ти про це. Моя мета – тавеннський князь, а потім якось буде. Може, заведу сім’ю і друзів, осяду десь, займуся торгівлею… Може, повернуся до нишпорок. Час покаже.

«З твоєю пошматованою пикою сподіватися на щасливе майбутнє – вершина оптимізму», – але я зуміла втримати думки при собі.

– Що за книга? – запитала Мела.

– Я її в вічі не бачив, – розвів руками Чиж. – А доморощені донощики автора не запам’ятали. В одного він Фонарель, в іншого – Філопель, у третього – Фарінель… Титульний лист пошкоджено, прочитати назву неможливо. Якби ми були в Рені, уточнив би в архівах, чи дійсно якийсь Форель написав щось заборонене. А так доводиться вірити чуткам. У будь-якому разі в цій історії не буде продовження, тому який сенс докопуватися до правди?

– А пожежа? – наполягала чаклунка. – Ти казав, таємна служба не гасить пожежі. Значить, щось горіло?

– Ліс на заході, – здивовано відповів нишпорка. – Хіба ви, коли їхали, цього не бачили? Така заграва… Вночі було добре помітно.

«Ми сиділи всередині повоза, дурню! Як ми могли бачити?» – ледь не крикнула я.

Потім згадала, що Артан був зовні – правив конем. Чи міг він прогледіти? Чи не надав цьому значення? А з якого дива ми взагалі заговорили про лісову пожежу?!

Відповідь була проста. Це для Чижа на захід від Ожинника розташовувалися, насамперед, густі ліси. Я бачила там Борсуки – місто, в якому провела цілих два роки. Одну третину мого мандрівного життя. Таке важко випустити з уваги, еге ж? Крім того, звідки взятися лісовій пожежі глибокої осені?

Хоча… Якби згоріло ціле місто, у Вільшані б про це говорили, не перестаючи. Такі звістки розносяться швидко.