Право на шанс

– Панно Рінеро, сонечко встало! Розплющуйте очі, мила моя, пора снідати! Не прикидайтеся, княжно, аромат ваших улюблених булочок давно вже вас розбудив!

Перина, в якій запросто можна потонути, легка, майже невагома ковдра, густий аромат ванілі… Я розуміла, що це сон, але голос няньки, що так і не навчилась правильно вимовляти «Реджіневра», здавався таким реальним… І байдуже, що останні місяці мого життя в Тавенні вона називала «панною Рінерою» не мене. Стара, що так легко змінила об’єкт свого обожнювання, в снах залишалася лагідною і турботливою Мірушею, співчутливий голос якої я чула кожен день упродовж вісімнадцяти років.

– А чай із чим? – Перед очима металися дивні чорно-білі картини, проте мені не хотілося на них зосереджуватись. Нехай ілюзія триває трохи довше… Тепло… Смачний запах… М’який голос… Я знала, що це – несправжнє, і все ж намагалася затриматись у солодкій дрімоті. – Знову імбир? Набридло! Хочу малини. Точно, принеси малинове варення. І трохи меду… І…

– Може, тобі й наслідного принца запросити для повного щастя? – Міруша хрипіла, немов простудившись. – А заодно і самого Треннана покликати, щоб благословив ваш вічний союз?

– Не треба принца. Він занадто юний… І негарний… Стривай, хіба король все-таки приїхав у Тавенну? – Вражена несподіваною думкою, я жваво смикнулась у ліжку і невдоволено скрикнула, виявивши, що ледь можу поворухнутися під несподівано важкою ковдрою. – Е-гей!

Зусилля не були марними – сон перервався, і реальність вихлюпнулася на мене яскравим світлом десятка ламп, які висвітлювали до остраху знайоме приміщення.

– Отямилася, водоплавна? Чудово. – Демон колихався прямо перед моїми очима. – Значить, принц для тебе занадто юний… А це прогрес, еге ж?

Я похмуро хрокнула, згадавши: колись я погрожувала закохати в себе спадкоємця Ренії (як же його ім’я?) і змусити його стерти князівство з лиця землі.

– Ми вже тут?

Ферн не уточнював, що малося на увазі під розпливчастим «тут».

– Так.

– Як? – видихнула я, не в змозі повірити в це. – Коли?..

– Почати з Ліви?

– Як? – повторила я, не почувши його слів. – Як?!

– Гаразд, почнемо з Ліви. – Хоч демон і здавався незадоволеним, я відчувала, що йому не терпиться розказати новини. – Ти провалилася не в колодязь, а в колишню дренажну канаву з незамерзлою водою.

– Водою? – Нічого такого я не пам’ятала. – Якою водою?

– Не перебивай, а то розпитуватимеш когось іншого. – Срібляста пляма відсунулась. – Артан тебе витягнув і якимось дивом доніс до карети.

– Брешеш! Та він сопе як столітня бабця, коли свої речі піднімає! – викрикнула я і відразу замовкла, злякавшись, що Ферн виконає погрозу.

– Мела знайшла королівську кімнату-портал, але там усе розплавилося. Відновити малюнок вона не змогла.

– Га? А як же…

Схоже, демон уже забув про «Не перебивай, а то…» і просто був радий поговорити зі мною.

– Чиж згадав, що десь чув, нібито кожна карета таємної служби короля в разі небезпеки може стати порталом.

– І?..

– Ну, там на підлозі були якісь ледь помітні малюнки. І на стінах. І на збруї.

– І?

– Мела сипнула на них срібного пилу, щоб перевірити.

– І?!

– І ми разом з каретою і кіньми опинилися в гостьовому будинку тавеннського відділку нишпорок. Зараз Чиж розмовляє з начальством, Ів вчепилася за ним, чаклунка і Ведмедик вирушили на ринок, а я стежу, щоб ти не захлинулася.

– Захлинулася? З якого дива?! Я ж не… От же ж! – Мені нарешті вдалося зрозуміти, чому це приміщення таке знайоме і водночас майже забуте.

Труби, крани, веселенька плитка… Ванна кімната! Справжня ванна кімната зі справжнім водопроводом і справжньою ванною, в якій…

– Ферне – оманливе м’яко почала я, – чия це була ідея – кинути мене у ванну?

– Забула, що викупалась у крижаній воді, квочко? – огризнувся він. – Ти сама була як крижинка, а Мела не хотіла зігрівати тебе магією. Занадто багато срібною пилу за тиждень. Вона каже, це не зовсім безпечно.

– Угу, друга сова їй ні до чого, – буркнула я. – Ні, річ не про те! На тепло не скаржуся. Слухай, там стоїть… Чай? А на таці під кришкою? Булочки, як це мило… Ферне, чисто з цікавості – хто кинув мене у ванну разом із ковдрою і подушкою, га?! Я поворухнутися не можу під вагою мокрого пір’я! Це високородний недоумок, так?! Рятівник, хай йому грець!

– Рятівник, – несподівано серйозно підтвердив демон. – Припиняй, Тає. Нарешті ми знову самі… Треба провести час із користю.

– Смерті моєї хочеш? Та я ледь не потонула… Чи не замерзла? Без різниці! Відчепися, дрібното!

– Я маю ще багато чому тебе навчити, – гнув своє він. – Зосередься.

– Іди ти! Знову ці занудні промови? Ренія, Треннан, дракони – наче більше немає тем для розмови! Краще розкажи про сьогодення. Чому Мела залишила сестру одну? В місті Ів стала для неї тягарем? І з якої радості Чиж взявся за нею наглядати? Чаклунка наказала? Точно! Чим вона йому погрожувала?! Чи нишпорка запам’ятав мої слова про жабу… Ферне?..

Даремно я сподівалася змінити тему – на такі виверти демон ніколи не звертав уваги. До того ж він вважав, начебто події сивої давнини важливіші за те, що відбувається під боком.

Довелося змиритись.

Отже, Білий Дракон стояв на варті добра, Чорний був уособленням зла. Більшість людей ніколи не бачили жодного з них, тому в народі обидва Дракони вважалися міфічними персонажами, а не реальними істотами. Але вони жили в нашому світі. Жили, боролися, вмирали, відроджувалися – королівства з’являлися і зникали, міста росли і розсипалися пилом, річки міняли русла, і лише Дракони були завжди.

Звідки вони з’явилися? Ферн називав їх потойбічними сутностями, що за силою перевершували вищих демонів, і я не знаходила аргументів, щоб заперечити, хоча для мене порівнювати демона з драконом було тим самим, що порівнювати комара з отруйною гадюкою.

Сойл споконвіку мешкав у Драконячих горах – там, де знайшли єдині відомі людям поклади благословенного срібла. По суті, Білий Дракон контролював увесь видобуток цього металу і встановлював на нього ціни.

Чи влаштовувало це людей? Треннан і правителі Кевії та Моніта одноголосно славили мудрість великого Сойла, завдяки якій використання магії ніколи не вийде за певні межі. Що ж іще вони могли казати, якщо безчинства, влаштовані Барром, служили наочним прикладом сили Дракона?

Але до тієї трагедії королі не демонстрували такої лояльності.

– Не мели дурниць, плямко. – Можливість бачити демона настільки мене тішила, що я не могла йому грубіянити. – Ти хочеш, щоб я повірила, ніби колись люди сміли перечити Драконам? Нісенітниця!

– Не Драконам, а Дракону. – Срібляста пляма обурено метнулася вбік. – Ти взагалі слухаєш, тетере? Барр спав багато сотень років. Сойл захопив усе благословенне срібло. Назрівало невдоволення. Може, сама продовжиш?

– Треннан зійшов на трон, – повільно промовила я. – У нього було чимало недругів… І він… Він мав би зробити щось видатне, так? Те, що забезпечило б підтримку народу. Наприклад, знизити ціни на магію! Я розумна, Ферне?

– Як не дивно, – буркнув він, але в його тоні чулося задоволення. – Ну, далі.

– Це легко! Старий барон Ірреський… Тобто Передвісник, так? Той самий, з історії, про яку я нічого не знаю і не хочу знати? Передвісник попереджав про можливий переворот, еге ж? Його демон Герк у компанії якогось чорного чаклуна привів Барра, щоб той охолодив амбіції Сойла. Десятки тисяч людей загинули, але барона покарали лише вигнанням. Тож він був на боці нинішнього короля… І тоді… Ферне, Чорного Дракона розбудили за наказом Треннана!

– Тихіше, не кричи. – Шкода, у мого демона не було обличчя, – можу заприсягтися, він скривився зовсім по-людськи. – Далі.

– Ще далі? Ну… Той Дракон збожеволів за століття сплячки і почав руйнувати все навколо, – невпевнено припустила я. – Сойл його переміг, і… Стривай! – Несподівана ідея змусила мене знову підвищити голос. – Дракони боролися… Земля горіла… Люди вмирали… Особливо в Ліві, де перебував Треннан і яку спопелили від краю до краю! Та зрештою Сойл убив Барра, а переможців не судять! Вони обидва винні в руйнуваннях, і не ясно, хто більше, проте Білого Дракона тепер піднесли ледь не до рівня Творця, а Чорного проклинають усі, кому не лінь! Це те, що мала на увазі Мела, коли говорила про різницю між уособленням добра і добром?

– Вилазь із води, Тає, – замість відповіді сказав Ферн. – Чиж повернувся. Попросити Ів допомогти тобі позбутися пір’я?

– Сама впораюсь! Вимітайся звідси! Допомоги від тебе ніякої, навіть рушник подати не можеш! Що у мене за компанія, га? Ведмедик – найнепотрібніша людина з нашого світу, ти – найнепотрібніший демон із потойбічного…

– А нічого, що кожен із нас, таких непотрібних, рятував тобі життя? – беззлобно вколов Ферн.

– Вимітайся!

З тихим смішком демон просочився крізь найближчу стіну, а я почала виплутуватися з мокрого одягу.

Навколо була Тавенна, але це мене не хвилювало. Я зрозуміла, що моє минуле дійсно залишилося в минулому, і нехай часом воно нагадує про себе, це не здавалася надто важливим.

Мене оббрехали? Назвали лиходійкою? Переслідують? Навіть Дракон не застрахований від такого. І, на відміну від Барра, я випливла з Осинки!