Право на шанс

***

Мій розум затьмарився не на жарт, бо ж ніщо інше не пояснювало того факту, що я, відмахнувшись від напружених умовлянь єдиної дорогої мені істоти в особі Ферна, влетіла до сусідів і, не знижуючи голосу, запитала:

– Білий Дракон зцілює хвороби людей, це всі знають. А він може допомогти демону?

Ферн загрозливо сопів, утримуючись, як не дивно, від лайки на мою адресу. На нього це було не схоже, і в душі зародився сумнів. Втім, його швидко витіснили важливіші і, головне, простіші думки.

Ми обидва хотіли стати вільними. У моєму випадку способів досягнення мети не було – занадто багато опинилось на кону, щоб врегулювати проблемні питання, зберігши життя обох сторін. А демонові треба лише звільнитися від полону артефакту (якщо вірити Мелі, він до нього й не прив’язаний), стерти печатку справжнього власника і підібрати непримітну личину, яка дала б змогу мешкати серед людей.

Ферн означав для мене все. Завдяки йому я зуміла вижити, ба більше – погодилася жити хоч якимось життям, тому його майбутнє – найменше, що я могла запропонувати як подяку.

– Е-е-е… Пообідаєш з нами? – Поки Мела отетеріло витріщалася на мою замотану в ганчір’я фігуру, приділивши особливу увагу старій куртці і відірваному рукаву, її сестра гостинно наповнила глибоку миску з намальованою на дні квіткою чимось густим і гарячим.

Демон перебільшував, стверджуючи, ніби мені досі невідомі обличчя жителів нашого кутка. Якщо з Мелою ми зрідка віталися на вулиці, то Ів часто була моєю співрозмовницею. Ця миловидна, трохи повненька жінка середнього зросту обожнювала тріпати язиком, але її аудиторія складалася з обмеженого кола людей (в основному сусідів), і я входила до їхнього числа. Тому історія родини Мели та Ів не була для мене таємницею, хоч я нізащо не зізналася б у зацікавленості нею.

Зовні сестри здавалися повною протилежністю. Сірі очі Ів, обрамлені світлими віями, незмінно світилися доброзичливістю, а тонкі губи ніколи не вимовляли грубих слів. Її ідеальний овал обличчя і невеликий виточений носик навівали думки про профілі, які зображують на монетах. Я ніколи не бачила жодної плямочки на одязі сусідки, немов вона знала якесь чаклунство, що утримує бруд на відстані.

Риси Мели були виразнішими і трохи грубішими, хоча, можливо, якби вона навчилася щиро усміхатись… Ні, уявити її задоволеною життям не виходило. Вона завжди мала відсторонений і гордовитий вигляд, у її карих очах міцно облаштувалася байдужість до всього на світі, крім власної сім’ї, а різко окреслені губи й гадки не мали про спокуси порожніх балачок. На відміну від Ів, Мела одягалася у все підряд, аби чисте, і часом це їй навіть личило.

– Звичайний рис зі спеціями, – наче вибачаючись і водночас кидаючи виклик, вимовила вона, помітивши мої сумніви на підступах до столу. – А скоро спечуться пироги.

Я проковтнула слину. Вони пропонували їжу. Справжню. Таку, яка має смак. Домашні, щоб їх, харчі! Спогади загрозливо заворушилися в глибині пам’яті. Апетитні запахи, якими був наскрізь просякнутий цей дім, спричиняли лише гіркоту. Ні, не на язику – в душі.

Я ніколи не готувала, орієнтуючись на смак. Їжа – це засіб для виживання, і не треба вдавати, нібито час, витрачений на куховарство, якось окупиться. Хіба що для пекарів… Мене смаколики не вабили. Досить, минули часи, коли тістечко з масляним кремом здавалося мені верхом блаженства! Нехай тавеннська княжна ганяє кухарів. Тая зневажала розкіш у всіх її проявах.

– …спробуй зі сметанкою, – припрошувала Ів. – Або з вінегретом. Налити компоту? З яблуками і чорною горобиною. – Притримуючись за спинку довгої лавки, що стояла біля столу, вона досягла старомодного буфета і взяла кухоль, розмальований виноградною лозою. – Мело, глянь, чи не готові пироги!

Головною причиною, чому Борсуки навіть через кілька років перемивали кістки сестрам, було не тільки повернення Мели (чужа дурість цікава лиш у свіжому, так би мовити, вигляді), а й те, що її сестра не здавалася хворою. Можливо, якби Ів покрилася огидними виразками і струпами, зігнулася до землі, втратила розум або яку-небудь кінцівку, несамовито стогнала на кожному слові, громадська думка проявила б милосердя. Та вона, як на зло місцевим кумасям, зовні мала пречудовий вигляд.

Її хвороба, якщо вірити столичним розумникам, крилася всередині і, якби доля не підкинула несподіванок, дозволила б Ів побачити глибоку старість. Проблема полягала в хребті – органі настільки чутливому, що лікарі самі відмовлялися на нього впливати і чесно попереджали: «Так, таке лікується. Теоретично. Відомі навіть успішні приклади одужання. І можна спробувати, але… ». Мела пробувати відмовилася. Очевидно, їй були прекрасно знайомі плюси і мінуси визначення «теоретично».

«Я немов постійно на кораблі в штормовому морі, – якось спробувала пояснити мені Ів, чому вона, зовні така квітуча, повзе по стіні будинку і, не в змозі нагнутися, опускається на коліна біля грядки з полуницею. – Дуже складно утримати рівновагу. Часом я начебто звикаю і пересуваюся майже рівно, але один зайвий рух кидає мене незрозуміло куди. Добре, якщо є за що вчепитися… Якщо ж ні… Я одного разу плече вивихнула, впавши на східці. Знаєш, Тає, так страшно не мати ні миті впевненості», – з гіркотою визнала вона, ніяково ховаючи свою незмінну високу палицю з мого поля зору.

Тоді мені було начхати на її одкровення. Люди спричиняли одне роздратування, і сестри-сусідки не були винятком.

– Готово. – Мела гримнула заслінкою, і кухню огорнув насичений аромат печених яблук. – Тає, посунься, виймаю сковороди.

Я поспішно відступила на крок, дивуючись, коли це встигла підійти впритул до столу. Через смачні запахи думки відмовлялися повертатись до початкової теми розмови.

Широкий ніж вгризся у пиріг, відхопив грубезний шматок і посунув прямо до мене. Я облизнулась. Витримати ці тортури було неможливо.

– То як щодо Білого Дракона, Мело? – знову зажадала я відповіді, вже зрозумівши, що довго не протримаюся.

– Їж, – прикрикнула чаклунка. – Про дурниці поговоримо пізніше. Я ввечері зайду, і поговоримо.

«Ну-ну, ще змерзнеш у моїй ненатопленій халупі», – глузливо подумала я, уявивши, як ця домашня дівчинка витиратиме шмарклі на морозі і грітиме диханням руки.

Ха, от мені не звикати до тимчасових незручностей! Власне, вони у мене давно вже не тимчасові.

Ів зняла кришку з пузатої банки варення. Здається, полуничного. І я здалася. Їхній убогий стіл навіть близько не стояв до справжньої розкоші, хіба ні?