Право на шанс

Те, що через родовитого вискочку я витримала кілька страхітливих митей чистого страху, зіграло свою роль, проте це не було головним. А головне… «Головне» Ньельм, хизуючись силою, якраз затягував у карету.

– Слабак, – прокоментував презирливо. – На вигляд молодий і міцний, а витримки нема. Тендітна дівчина витриваліша. – Чаклун кинув на мене багатозначний погляд. – Звісно, я розумію, що одержимість, хе-хе, збільшує внутрішні сили, але він дійсно слимак. Як такого могли взяти на таємну службу? Не інакше, родичі допомогли.

«Як у твоєму випадку?» – крутилося на язику.

Можливо, вперше в житті я не могла змусити себе сміятися з чиєїсь слабкості. Щось заважало. Щось не дозволяло підтакнути Ньельму і сказати кілька гострих слів про Ведмедика.

Ні, я не жаліла баронського синка, не подумайте! В моїх очах він був останньою людиною, яка заслуговувала співчуття. Гаразд, нехай не останньою, але наш аристократик топтався наприкінці списку, а за минулу ніч взагалі опустився далі нікуди.

Якщо Артан сподівався, що його стерпна поведінка поліпшить моє ставлення до нього, то він серйозно прорахувався. Поки я носила ганчір’я, була для нього не інакше як голотою, а трохи вбравшись, перетворилася на людину? Може, хтось і застрибав би від радості, та мені ця безглузда ситуація лише діяла на нерви. Відколи красиві речі визначають чиюсь цінність? Тобто в моєму колишньому світі це вважалося істиною, проте шість років далеко від знаті показали й інші варіанти.

А цей… випещений у Рені чаклун! Та як він сміє говорити про те, про що й гадки не має? Онук очільника Драконівського комітету, що виріс серед слуг, які здували з нього порошинки… Скільки йому було, коли він отримав посаду, яку найвидатніші маги сподіваються обійняти в глибокій старості? Два роки тому… Двадцять? Щонайбільше – двадцять три або двадцять чотири. І що цей молокосос знає про страх?!

– Мила моя, я не розчув ваше ім’я, – здається, та частина пишномовної промови Ньельма, в якій він вихваляв мої принади, пролетіла повз мої ж вуха. – Ваші дивовижні очі ваблять мене в екзотичні землі Гаккапена, а…

– Будь ласка, припини, – зовсім не благальним тоном вимовила Мела. – Всі тут у курсі, що Гаккапен – безлюдна кам’яна пустеля. Слухати гидко…

Магічний виродок порівняв мої сірувато-карі очі з камінням? Я роздратовано відвернулася і залізла в карету, скориставшись можливістю пройтися ліктем по його ребрах.

– Ти ніколи не вміла слухати компліменти, сотко, – з жалем оголосив Ньельм. – Думаєш, важлива суть? Головне, щоб було гарно і… О, невже я намагаюся тобі це пояснити? Який жах! До речі, дорогенька, коли вам набридне ваша, хе-хе, одержимість, спокійно звертайтеся до мене. Сестричка підтвердить – у роботі з демонами я кращий за всіх!

Пам’ятається, зовсім недавно мене переконували, що одержимість – міф… Я глянула на незворушну чаклунку і прикусила язика. Якщо син Буревісників відверто брехав, що мене не дуже здивувало б, то чому Мела не поставила його на місце? Чи це вона недоговорює всієї правди? Але Ферн начебто теж визнавав, що демон не може заволодіти людиною…

«Ті, кого називають одержимими, або люди зі здібностями демонів, або демони, що прикидаються людьми», – якось так вчила мене наша чаклунка.

Я запам’ятала це! Запам’ятала, тому що четверту частину життя провела поруч із потойбічною сутністю, яка поводилась зі мною чи то як із неслухняною дитиною, чи то як зі звичайною дурепою. Відверто кажучи, спочатку я всерйоз побоювалася, що демон надумає захопити моє тіло і жити собі на втіху. Повна маячня, хіба ні? Однак у таке вірили і в освіченій Тавенні, і в забутих богами Лісах.

– У мене це на лобі написано? – невдоволено кинула я, сердячись через дурні спогади.

Ньельм розгублено змахнув довжелезними віями, заради яких будь-яка панянка пройшлася б розпеченим вугіллям. Хід моїх думок був йому незрозумілий.

– Ваша одержимість? – припустив він, виблискуючи настільки променистою посмішкою, що мені схотілося заплющити очі. – Повірте, моя чарівна пані, розумній людині неважко вловити відлуння сутності, чужої нашому світу.

«Тупоголова курка! Дурна гуска! Безмозка макака!» – лаяла я себе тими ж висловами, які напевно сказав би Ферн, якби він зараз не ховався.

До речі, де? Невже і справді…

Я розсміялася прямо в обличчя чаклуну. Де б не був мій демон, єдине, що мене хвилювало, – його безпека.

– Та мені начхати на ваші здібності, шановний, – я прагнула збити Ньельма зі слизької теми. – Скажіть-но, у мене на лобі написано, що я клюну на таку дешеву спробу зруйнувати нашу з Мелою співпрацю?

Чаклунка шумно видихнула. Вона не сказала ні слова, але її очі були досить красномовні. І я зрозуміла, що краще б мені взагалі не розкривати рота.

Цікаво, за кого Ньельм мене мав? Невже за демона? За незаконного, до речі, демона, володіння яким карається смертю. І за які гріхи доля зіштовхнула нас із цим хвалькуватим знавцем потойбічних сутностей?

Звісно, свою посаду він отримав не тільки за красиві очі (точніше, не тільки з допомогою знаменитого діда), тому не дивно, що чаклун відчув близьку присутність Ферна. І що він збирався робити зі своїм «відкриттям»? Я сумнівалася, що столичний хлюст побіжить до влади за законною винагородою. Навіщо б тоді він пропонував позбавити мене «одержимості», чи то пак контролю чаклунки? Чи я, як завжди, поспішила з висновками?

– С-співпраця?.. – недовірливо видихнув Ньельм, аж заїкнувшись від хвилювання. – Ви сказали – «співпраця»?

Переді мною постала справжня дилема. Чому він здивувався? Демони не працюють із людьми добровільно? І якщо наполягати на співпраці, то він, можливо, зрозуміє, що я – просто людина, в якій причаївся… Ох, навряд чи коли-небудь мені вдасться закінчити цю думку.

– Ми знайомі понад два роки, – з награною (чи, можливо, справжньою?) легкістю оголосила Мела. – Що тебе дивує, братику? Кожен має право на власний шлях. Я ж не засуджую тебе за… ну, не будемо про минуле. Просто повір – тобі не забрати мою… мою помічницю.

Я на мить скам’яніла. Колишня сусідка щосили намагалася представити мене… Ким?! Невже людиною, яка дістала силу якогось вищого демона? Це начебто нереально небезпечно і поза законом.

Момент! Та вона ж хотіла налякати Ньельма! Налякати його мною!

Звабливі очі чаклуна витріщились як у жаби. Він із шумом втягнув повітря і жартівливо вклонився.

– Ласкаво просимо до клубу, Мело, – вперше Ньельм назвав її на ім’я, причому без натяку на поблажливість або глузування. – Схоже, цього разу король налаштований серйозно. Без жартів, сестричко, скільки він платить? Мабуть, не скупиться на золото? У корони вдосталь металу! Не хочеш змінити сторону? Благословенне срібло значно цінніше!