Право на шанс

***

Коли крізь заґратоване віконце дверей пробилися відблиски далекої лампи і почувся тупіт важких чобіт варти, я вже отямилась. Що сталося раніше? Якби ж я пам’ятала…

Мела активувала заклинання величезною кількістю благословенного срібла. Сови, яка могла б усе врівноважити, не було. Ясна річ, нічого доброго з цього не вийшло. Цікаво, на що розраховувала чаклунка? Чи це був жест відчаю?

Пам’ятаю, щось блиснуло. Мене відкинуло до стіни – не дуже сильно. Поруч важко дихав Артан – його стукнуло значно відчутніше, та ще й об оббиті мідними смужками двері. Плібія невиразно стогнала в кутку. Мела лежала, згорнувшись калачиком, прямо на заклинанні. Ферн… Ні, його я не бачила.

Потім у приміщенні посвітлішало. Світло падало звідкись зверху, але повернути голову і подивитися, що та як, не вдалося – шию пронизував біль від найменшого руху.

Вгорі спалахнуло. Пролунало противне деренчання, потім – приглушений вибух. Мене облило хвилею найсильнішої, майже фізично відчутної ворожості.

«Ферн?» – припустила я.

Ні, навіть атакуючи когось, він не зачепив би мене.

Світ спалахнув і погас, щоб з’явитися знову через…

Та хто його знає!

Чаклунка зникла. Демон теж. Тітонька валялася в кутку біля далекої скрині без будь-яких ознак тями, а Ведмедик сидів біля дверей, за якими чулися чиїсь важкі кроки.

Я самовпевнено спробувала встати. Для цього довелося спертися руками об підлогу… Прокляття, як же це все було принизливо! Лікті зігнулись, і я розпласталася на холодному камінні як розчавлена морська зірка.

– Жива?.. – хоч у вухах нещадно дзвеніло, слова Артана якимось дивом долинули до моєї свідомості.

– Іди ти…

Свого голосу я не розчула. Ведмедик, судячи з шерехів, теж.

Підлога комфортом не відрізнялася. Нехай холоду я особливо не відчувала (чи то руки й ноги оніміли ще раніше, чи костюм захищав), але запилений камінь перед самими очима був огидний.

Якби я поскаржилася на бруд Ферну, він би уїдливо зауважив, що за останні роки треба було до всього звикнути. Я сказала б, що то божевільна стара обірванка могла жити, роками не миючи вікон, а справжня Тая охайна до неможливості. Справжня… Несправжня… Тьху ти, оце придумала! Не інакше як удари об стіни сприяють філософствуванню.

Я поворухнулася, молячись Творцеві і Руйнівникові одночасно, щоб кістки були цілі. Або хоча б великі не постраждали. Який-небудь палець значення не має! Навіть два пальці. Або три. Гаразд, я б погодилася на зап’ястя і кілька ребер! Тільки не ноги. Не права рука. Не хребет!

Від думки про те, що я можу перетворитися на вразливу істоту на кшталт Ів, темніло в очах. А вона, між іншим, порівняно легко виплуталась, здебільшого люди навіки залишаються прикутими до ліжка.

Мені вдалося перекотитись на спину. В горлі дерло, немов я знову застудилася. Хотілося чхати, очі запорошило… Хіба тут лежало стільки пилу? Це ж скарбниця, а не занедбаний склеп. Фальшива, до речі, скарбниця, але це не робило її настільки мерзенною.

Я піднесла руку до обличчя, щоб витерти сльози, і побачила, що вона покрита світло-сірим попелом.

– Ти як, Тає?.. – звідкись здалеку долинув хрипкий шепіт Ведмедика.

Навколо мене все пливло і гойдалось, однак я розрізняла, де верх, а де низ. Верх був зверху… Ха-ха, воістину цінне спостереження! О так, ще вгорі було небо – блакитне настільки, що здавалось намальованим. Воно просвічувалося крізь дірку в стелі. Велику таку дірку, значно більшу за коло, що креслила Мела.

– Тобі погано?..

Наче він сам не бачив! Піднятися б на ноги і висловити б усе, що я думаю про нього і про його великосвітські манери. На жаль, мої можливості і близько не збігалися з бажаннями.

– Допомогти?..

«А ти зумієш відліпитися від дверей, невдахо?» – цього разу вдалося вимовити хоча б голосні.

Цілу вічність потому я відчула, що плечі почали підніматися – не без незграбної допомоги Артана, ясна річ.

Він сопів так, немов моє тіло складалося з каміння, а потім впав поряд і підпер мене своєю спиною. Як на мене, йому самому була потрібна опора, але я вирішила цього разу не чіплятися.

– Плібія?.. – видихнула я щось на кшталт «лііа», проте аристократик зрозумів.

– Не думаю, що вона… Я не дивився… Далеко… На вигляд не дуже…

«Вона в протилежному кутку невеликого приміщення», – і знову я залишила думки при собі.

Він же чутливий до магії, щоб його… Якщо Артана теж гахнуло тим чаклунством, дивно, що він оговтався раніше за мене. Точніше, не дивно, що він ледь ворушиться.

– Після того, як мене жбурнуло об стіну? – ковтаючи склади, уточнила я. – Світло і гуркіт. А ти?

– Світло і гуркіт, – луною відгукнувся він. – І дракон… Тає, ти бачила дракона?

«Коли голова зустрічається з каменем, можна самого Творця побачити, не те що дракона», – я збиралася з силами, щоб вимовити настільки довгу фразу.

А кроки за дверима тим часом наближалися.

Чесно, я зовсім не здивувалася, коли ледь чутно скрипнули завіси і на порозі виник Зарлат. Ми були в повному лай… в кепській ситуації, і, як на мене, присутність тавеннського чистильника жодним чином не могла її погіршити.

– Тут не всі. – Кат неспішно оглянув кожен закуток, немов очікуючи побачити щось, непідвладне людському погляду. – Чаклунка зникла.

«А ти спостережливий», – уїдливо подумала я.

Ми з баронським синком теж це помітили. А ще нема Ферна, але кому яке діло до страждань демона? Ніхто, крім мене, і не подумав про нього.

– Якщо я правильно зрозумів, – рука Зарлата вказала на нерухому Плібію, – ота жінка – родичка Ергела Жескара, князя Тавеннського, хай упокоїть Творець його душу. Витягніть її звідти.

Люди, що супроводжували чистильника, заповнили приміщення. Вони щось говорили, але сенс їхніх слів від мене вислизав. Так буває – чуєш чиюсь мову, вихоплюєш знайомі фрази, проте суть сказаного ніяк не бажає пробитися до свідомості.

До мене доходив лише голос Зарлата. Ось він наказав відправити тітоньку до придворного лікаря, який начебто вижив (після чого?!) і їде в Другу міську лікарню. Потім розпорядився перевірити інші підземелля – без нього, оскільки все цікаве він уже побачив. Велів відшукати скарбника і тягти його сюди з усіма паперами. По черзі заглянув у кожну з дев’яти порожніх скринь, наче там могло з’явитися щось нове. Помацав металеві стелажі і після цього довго витирав пальці. Задумливо вивчив суміш крейди і попелу – сліди заклинання нашої чаклунки. Подивився вгору – туди, де крізь нерівну діру виблискувало до огиди блакитне небо.

Насупився. Похитав головою і нарешті приділив увагу нашій з Ведмедиком кволій конструкції із двох тіл, що підпирали одне одного. Точніше, один із його супутників щось запитав, дивлячись на нас, і Зарлату довелося відповісти.

– Зараз би з першочерговими справами впоратися… Залиште тут. Займемося ними пізніше, нікуди вони не дінуться.

Невідомий нишпорка вказав на дірку в стелі і посміхнувся. Зарлат теж розтягнув тонкі губи в розуміючій посмішці.

Я готова була образитися. Тут стільки високих металевих стелажів, що і бабуся з хворою спиною вибереться на волю. Навіть підтягуватися не потрібно – верхні полиці якраз на відстані витягнутої руки від стелі. Треба затягти одну з конструкцій під дірку – і готово. Далі як драбинкою: один, два, три – ми вільні!

– Цілком імовірно, чоловік виживе, – сказав тавеннський кат.

Його супутник із сумнівом знизав плечима:

– Як думаєте, вони нас розуміють?

Хотілося вірити, що я почала розбирати і його мову.

– Смієшся? – неприємно скривився Зарлат. – Після такого навіть найсильніші маги втрачають розум.

– Ви ж не втратили, – знову вишкірився той язикатий нишпорка.

– Мене захистило золото, – жорстко відрубав Зарлат. – Сумніваєшся в цьому? – Судячи з тону, сумнівів у своєму розумовому здоров’ї він терпіти не збирався. – Досить розмов. Ці, – його рука мимоволі сіпнулася в наш бік, – залишаться тут. Виживуть – їм же гірше. Хоча вони цього ніколи не зрозуміють…

Приміщення спорожніло. Двері зачинилися. Пронизливо скреготнув ключ, затихли кроки…

Ми з Артаном сиділи спина до спини і дрібно тремтіли. Холод накочував хвилями. Зверху щось сипалося – спочатку я вирішила: сніжинки, потім зрозуміла, що це попіл.

– Чому вони поводились так, немов ми – живі трупи? – затинаючись, пробелькотів аристократик. – Чому в мене є шанс вижити? Чому я взагалі повинен був померти?

Якби губи слухались, я б повторила його питання, адресуючи їх своїй власній персоні. Але мене вистачило лише на те, щоб сказати: «Напевно, ти дійсно бачив дракона» і скластися вдвоє, опустивши голову собі на коліна.

***

Балади запевняють, що рушійна сила всіх звершень – любов. І жага слави. У рідкісних випадках – прагнення відновити справедливість або банальна помста.

Насправді (варто хряснуться об стіну, щоб це зрозуміти!) людину мотивує потреба. Найрізноманітніша, включно з горезвісною потребою любові. І навіть найблагородніший лицар, який відважно (а між рядків нескладно прочитати – «нерозумно») кидається на натовп озброєних до зубів розбійників, щоб захистити честь якої-небудь принцеси, чинить так насамперед заради себе коханого.

Щось на кшталт «Краще загинути в нерівному бою (Покалічитися? А раптом – перемогти?), ніж розчаруватися в собі». Ну і подяка принцеси дорого коштує…

Трясця, знову я звела все до грошей! Ні, потреба буває різною. У моєму випадку її треба було розуміти буквально.

Це тільки в казках можна тиждень відлежуватися після побоїща, жаліючи себе нещасну, а от життя не втомлюється штовхати людину копняками незалежно від стану її здоров’я.

Рухатися мене змусив не холод – його я зовсім не відчувала відтоді, як годинник на міській вежі пробив полудень. Їсти теж не хотілося, і це, з огляду на час, було незвично. Біль? Тупий, ниючий, дратівливий… До нього я звикла. Наочний приклад в особі Артана, який бадьоренько хитався від дверей до стелажів, переступаючи через мої ноги? Дурниці, я ніколи не рівнялась на баронського синка.

Ведмедик копирсався в замку тією відмичкою, якою Зарлат відкрив задні ворота. Нас же не обшукували. На нас взагалі не звертали уваги! Наче ми не існували.

Нахлинули спогади… Коли я металася по палацу, тікаючи від ката, люди так само уникали дивитися мені в обличчя. Тоді було зрозуміло, чому. Для них я померла в той момент, коли зі столичного пансіону повернулася Атайя Мерлейн Реджіневра Тавеннська, княжа дочка. А зараз? Я не знала, що сталося, але бачила бридливу жалість в очах чистильника. Він, завжди такий завбачливий, відтепер не брав до уваги у своїх планах нас із Артаном. Це лякало більше, ніж перспектива постати перед судом.

Я сиділа, притулившись до однієї з порожніх скринь, і обіцяла собі, що не поворушу навіть пальцем. Навіщо? Все скінчено. Якщо ми померли для Зарлата – ми справді померли. Може, я тепер привид? Неприкаяна душа, що через чаклунство застрягла в цьому підземеллі? А навіть якщо ні, краще вже скоріше замерзнути до смерті, ніж терпіти біль і невідомість. Кажуть, це те саме, що заснути… А раптом я засну і прокинуся в якомусь прекрасному світі? Ух, я б і на Борсуки погодилася…

Як на зло, зануритися в сон не виходило.

Заважав Артан, якому заманулося копирсатись у замку. Заважав попіл – він змушував мене чхати. Заважали далекі голоси зовні – вони нагадували про те, що десь там метушилися люди. Живі люди. Як я поки що. До того ж мені цілком відчутно хотілося в туалет.

Останнє і стало найпереконливішим стимулом – я зрозуміла, що мирно замерзнути не вийде, і змирилася з необхідністю щось робити.

Для початку – не зриваючись на образи, пояснити Ведмедику, що перш ніж намагатися відкрити замок відмичкою, треба виштовхати ключ, який стирчить із того боку. Потім – доповзти до дверей, відігнати недолугу істоту з титулом і взяти справу в свої руки. Відпочити на порозі. Встати накарячки. Трохи постогнати, розминаючи затерплі кінцівки, і повільно, чіпляючись за брудну вологу стіну (бідна Ів, вона ж так пів життя проходила!), пошкандибати вперед. О, ще гримнути на Артана, який потягнувся слідом, не відстаючи ні на крок.

Через якийсь час я остаточно переконалася в тому, що вмирати не збираюся. Не скажу, що до мене різко повернулися сили, але бажання зануритись у вічний сон зникло. Я знову готувалася до боротьби. У мене ж, як і у всіх, було право на життя, так?..