Право на шанс

***

Князь пишався двома речами: племінником Данієм, якому призначався титул (за всі мої вісімнадцять тавеннських років він жодного разу не приїжджав у місто), і монітськими сталевими дверима із зачарованим замком.

«Шедевр техніки та магії», – частенько повторював Ергел Жескар, не соромлячись вихваляти свій скарб. Начебто він сам його зробив!

Двері, які неможливо зламати. Замок, який не відкриє відмичка. Два ключі: один – незмінно на шиї у самого князя, інший – у розпорядженні скарбника. Ніякої охорони – навіщо?

По всій огорожі тягнулися заклинання, що позбавлять непроханих гостей сил на цілу добу; біля центральних воріт – варта; задній двір чатували навчені собаки.

Стривайте! Ми пройшли крізь задні ворота! А як же пси, яким на ніч подовжують ланцюг настільки, щоб вони запросто досягали входу? Хм, за останні роки порядки в палаці зазнали деяких змін. Чи не позначиться це на нашому плані?

Якщо я правильно узагальнила пишномовні слова князя про ключ, той являв собою амулет – річ із магічними особливостями, якою могли користуватися не тільки ті, хто працював із благословенним сріблом.

Цей триклятий ключ був чимось на кшталт тонкої розгалуженої трубочки, наповненої срібним пилом. Вставляєш такий у замок, натискаєш – і одна з трубочок відкривається, кидаючи крихти благословенного срібла на вигравіруване всередині заклинання самоактивації. Те заклинання відмикає другу трубочку, процес повторюється… Скільки всього заклять перепиняло шлях до скарбів князівства, я не знала. Сумніваюся, що це було відомо і самому Ергелу Жескару. Ми з ним належали до тих людей, для яких важливіше не як щось працює, а як це використати з вигодою.

Того далекого дня (років дев’ять минуло, ех…) нас із тавеннським князем, скажу відверто, душила жаба. Жабу звали Етьєл, син князя Зареського.

Молодий. Вродливий. Ідеально вихований. Багатий настільки, що аж світився золотим блиском. Чи можна такого не любити?

Ще б пак!

Напевно, Творець вирішив, що такий скарб прекрасно обійдеться в цьому житті без мізків. Чим же ще пояснити той прикрий факт, що юний спадкоємець далекого князівства в перший тиждень свого перебування в Тавенні нажив собі відразу двох ворогів?

Він мав нахабство (чи наївність?) зауважити, що наше князівство величезне, розташоване на головних торгових шляхах Ренії, в ньому функціонують гільдії всіх видів, на його околицях добувають безліч копалин, проте рівень життя тавеннців нижчий, аніж у забутому навіть Руйнівником Зарессі.

Непродумана система каналізації (все йде в Осинку, прямо до пралень). Завузькі вулички нових кварталів, на яких двом повозам складно розминутися, не обдерши боки (одне одному або ж об огорожі). Податки на прибуток у рази перевищують встановлені королем (так, князь мав право стягувати більше, і він ним користувався). Міська варта лякає містян не менше, ніж справжні злочинці. Королівський розшук вічно залишається осторонь. З міських лікарень не повертаються вісім із десяти хворих.

Етьєл наводив і інші приклади. Натякав навіть, нібито йому розповідали, що князь покриває торгівлю людьми – боржниками, недругами, симпатичними простолюдинками.

Ергел Жескар посміявся з довірливого юнака, але я бачила: його аж розпирає від обурення.

– Виродок! Надумав мене повчати! Та як він посмів?! Сидів би у своєму задрипаному Зарессі, коли такий благородний! Але ж ні, у вищий світ захотілося! З батьківським гаманцем, звісно! Ось подивимось, як цей благодійник всього людства заспіває, коли йому самому доведеться думати, де взяти нову карету і чим розплатитися з кравцем! – пізніше злився князь у кабінеті.

На люди він ніколи нічого не виносив.

– А ще Етьєл пообіцяв Елледіел, що одружується з нею, як тільки отримає згоду батька! – підтакнула я.

Повелителя Тавенни моя кузина цікавила найменше. Він злився і заздрив. Думаю, на місці Етьєла князь бачив себе – такого ж молодого, вродливого, багатого, впевненого у своїй правді… Щоправда, Ергел Жескар з дитинства знав, що таке гроші і як отримати їх більше, ніж належить. А зареський княжич… Він був типовим юним аристократом із балад, що пишався благородством, та на ділі нічого не вартував.

Незважаючи на неприйнятні у вищому товаристві слова, Етьєла запросили на звану вечерю. Як-не-як, син князя – це не юний чаклун, якого можна втопити в Осинці за зухвалість. Так, і таке було… Всяке бувало.

«Готуйся, дурню! Сьогодні ти покажеш себе своїй нареченій у всій красі!» – злорадно думала я, нишпорячи в кімнаті придворного лікаря.

Проносне знайшлося легко – його ніхто і не ховав. Відлити пів пляшечки, долити водою, щоб старий не помітив завчасно, приготувати особливий келих вина – я впоралася з цим швидко.

Далі – справа техніки. Точніше, добре підвішеного язика. Переконати Елледіел було досить просто – вона останнім часом виявляла всі ознаки закоханості, що помітно позначилося на її розумових здібностях.

Кузина понесла келих своєму улюбленому Етьєлу. Її невеликий ротик розтягнувся в безглуздій усмішці до вух, зазвичай бліді щоки палали, вії тремтіли особливо часто… Совість посміла сказати, мовляв, є ж межі… зупини її!

Але я не встигла.

Елледіел зіткнулася з князем і він, мабуть, згадав мої слова про плани зареського княжича щодо одруження.

– Княгиня, значить? – процідив крізь зуби.

– Перепрошую? – пискнула кузина.

Ергел Жескар, щоб хоч якось приховати злість, вихопив із її рук келих і випив одним ковтком.

Я остовпіла. Такого розвитку подій не очікувалося.

– Що за гірка погань? – хрокнув князь, відпльовуючись.

– Ет-ть… Вино… Етьєл… – затинаючись, почала виправдовуватися Елледіел.

Потім його знудило. Напевно, доза була занадто великою і організм відмовився її перетравлювати.

Всі загомоніли, забігали навколо нього… І я побачила гарний шанс. Слухняній дочці треба доглядати за хворим батечком, хіба ні?

Вкрасти ключ у метушні було легко. Ергел Жескар почав розбиратися з «отрутою» і до самого вечора не помічав, що його скарб зник.

Кузина ревіла як корова. За її плаксивими розповідями виходило, що келих вона чи то взяла у мене, чи несла мені – хлюпання носом значно ускладнювало допит. Я, звісно, все заперечувала, хоча і бачила, що мені не дуже вірять.

Ситуацію «прояснив» (відверто кажучи, ще більше заплутав) якийсь пан, якому випало стояти неподалік від того місця, де Елледіел перетнулася з князем. Доброзичливець повідомив, що чітко розчув, як кузина казала про молодого Етьєла. Точно, вона так розгубилася, що визнала: вино їй дав зареський спадкоємець! Ну а тепер вона заперечує все через почуття до нього. Свідок Творцем клявся і таки заробив княжу подяку.

Тож виходило, що саме Етьєл передав Елледіел келих. Хотів її отруїти? Але навіщо, скажіть на милість, комусь труїти далеку родичку князя, у якої ні влади, ні посагу, ні впливу? Інша річ княжна… Нехай Тавенна переходила Данію, та володіння Ергела Жескара були і без того значні. Після смерті прямої спадкоємиці їх би розділили між княгинею, тітонькою Плібією і тітонькою Баріалою – матусею Елледіел. А в Етьєла були певні плани щодо моєї кузини…