31.2
Сойл засміявся в передчутті потіхи.
– Згода, – кинув він. – Твій об’єкт… Демон? – Його безволосі брови поповзли вгору. – Визнаю, ти мене зацікавила… божевільна. У твоїй голові стільки різних думок… Вимови вголос те, чого ти хочеш.
Його слова нагадали про давню розмову по дорозі в Тавенну. Відтоді ніби минули роки… Я згадала день, коли погрожувала використати дракона, щоб перетворити свого демона на чоловіка. Тоді здавалося, що Сойл – якесь божество, що за гроші виконує бажання. Нерозумно було в таке вірити!
«Тає, облиш! Вівця ти навіжена, я ніколи тобі цього не прощу!» – як наяву почула я обурений крик Ферна.
«Дрібнота…» – мене переповнювало розчулення.
Ми все-таки розуміли одне одного з півслова, нехай розмова й відбувалася в моїй голові.
– Вголос! – повторив Білий Дракон.
Я зробила крок назад і спробувала зібратися з думками. Тільки б не помилитися!
Губи ледь ворушилися через холод, і це мене турбувало. Я мала чітко вимовити кожне слово і не дозволити Сойлу причепитися до формулювання! Нізащо! Якщо я прощаюся з життям, то потрібно витратити його з розумом.
– Заради справедливості хочу зауважити, що з потойбічної сутності не можна зробити людину, – ліниво розтягуючи слова, визнав Сойл. – Відкинь цю думку. Тобі залишилося вибрати з решти пів сотні.
Так багато? Та ну, він напевно просто глузував! Тобто не сумніваюся, думки у мене роїлися, але Ферна стосувалися не всі. І, боронь Творець, невже Білий Дракон чув моє розпачливе: «Оскільки Ведмедик тут, саме час запитати»?
– Кажеш, із потойбічної сутності не можна зробити людину? – голос тремтів сильніше, ніж мені хотілося. – І хрін із ним. Слухай моє бажання…
Я хитнулась і закашлялася. В голові виникла чергова божевільна ідея.
«Шановний драконе, перетвори присутнього тут демона на ім’я Ферн на іншу потойбічну сутність – на дракона! Що, зможеш?» – цікаво, як він відреагував би на це?
– Божевільна! – втретє обізвав мене Сойл. – Ти абсолютно божевільна! Не смій! Не смій навіть думати про це!
«Злякався? Значить, таке можливо? Невже правду кажуть, що демони – це дракони, яких магія витягує з рідного світу? Вони чинять опір і втрачають сили, а ти прийшов до людей добровільно, зберігши себе. Тоді зцілення для демона означатиме, що він стане драконом! Так?!» – під спопеляючим (на щастя, поки що не в буквальному сенсі) поглядом Сойла я опустила очі і мимоволі задріботіла назад.
– Ти не зробиш цього, – процідив він крізь зуби. – Ти не посмієш! Ваш світ не придатний для драконів! Ви всі помрете!
«То не виконуй моє бажання. Поверни золото. Розірви угоду. Чи тобі не під силу скасувати обіцянку? Люди вічно не тримають слово і почуваються чудово. У тебе так не вийде, правда ж? Або ти створиш конкурента, або порушиш правила і… Що «і»? Втратиш дар цілителя, як стверджують легенди? Якби я знала це напевно! Як думаєш, Ферн буде сильнішим за тебе? Чеснішим і милосерднішим? Добрішим? Може, в один прегарний день люди назвуть його посланником Творця, а про тебе забудуть?» – подумки допікала я Сойла.
Даремно, еге ж. Він міг ошаленіти й відмовитися від своєї сили. Тоді б не тільки мені настав кінець – Ферн теж зник би.
Навіщо я зволікала? Все вирішилося в той момент, коли моє золото перейшло Білому Дракону. І коли я вимовлю вголос вирішальну фразу…
– Зціли Ферна.
О, Творець, я сказала це?! Ось так просто, без краплі урочистості й гордості? Сяк-так прошамкала захололими губами свої останні слова і застигла з безглуздою посмішкою, чекаючи розв’язки? Ні! Я збиралася зробити це зовсім по-іншому! Я хотіла, щоб про мою прощальну промову Тавенна пліткувати років десять! Я планувала бути героїнею, що виваляла дракона в багні, а не бідолашною жертвою його поганого настрою!
– Божевільна! Ти… Ти пошкодуєш, що народилася на світ!
«Та годі вже… Мене й гірше називали. Закінчуй із цим. Мені холодно!» – а, кажуть, думки складно контролювати!
Я не збиралася демонструвати весь той жах, який заповнив мене від п’ят до маківки. Залишилося зовсім трохи. Я вміла прикидатися. Та я саму себе переконала б у чому завгодно!
«Швидше, кажу! Зима надворі, люди мерзнуть, а ти тягнеш кота за хвіст. Дурневі зрозуміло: іншого дракона вбити можна, а потойбічну силу не повернути», – знову вколола я Сойла.
– Зараз зігрієшся, – пообіцяв він. – Угоду укладено.
«Біжи, Тає!» – чомусь згадалися події шестирічної давності.
Тоді на шляху моєї смерті став Чиж – стражник, з яким я до того і словом ніколи не перемовилась, а тепер поруч не було навіть мого демона.
– Який сором! Що ж це коїться, га? Звідки він узявся?
Спершу здалося, що Ів звертається до Білого Дракона. Мовляв, ти, такий великий і сильний, збираєшся спопелити вічно голодну сиротиноньку, в якої в цьому світі нікого немає? А що, сестрі чаклунки дозволено грубіянити. Вони із Сойлом пов’язані золотом, і, схоже, рвати цей зв’язок, загадуючи бажання, моя колишня сусідка не збиралася.
Ів щось шукала в попелі позаду дракона, Мела порпалася за два кроки від мене. Ніхто з них не виявляв ні найменшої стурбованості моїм становищем. Ну, крім цього незрозумілого вигуку. Але, підозрюю, мене він не стосувався.
– А ти хитра… Я майже повірив.
Що? Дракону захотілося поговорити?
– Подумати тільки, мене ледь не обдурила людина!
«О, ти помітив, що мій демон – не потойбічна сутність? Так, він належить нашому світу і ніякого дракона після зцілення з нього не вийшло! Але, погодься, було кумедно спостерігати, як у тебе жижки трусяться від страху. Мабуть, приготувався до бійки? Ха-ха-ха!» – подумки видала я і зрозуміла: оскільки наказ виконано, нас із Сойлом ніщо не пов’язує і чути мої безмовні слова він уже не може.
Шкода. Мені подобалося плюватись отрутою.
Потім я здогадалася повернутись і перевірити, чи дійсно з Ферном усе гаразд. На жаль, навіть такий простий рух вимагав серйозних зусиль і часу.
– Я міг втратити все! – з образою вигукнув Білий Дракон і схопив мене за плече, не дозволяючи зрушити з місця. – Я хотів зберегти ваш світ!
– Але ти вибрав свій дар, – прошипіла я, розмірковуючи, звичайна це його хватка чи він планує відірвати мені руку. – Радуйся життю і золоту.
Зазвичай по міміці людини неважко прочитати, що діється у неї в голові, але обличчя Білого Дракона не давало такої можливості. Складалося враження, що у нього є заздалегідь підготований набір масок і він їх періодично змінює, імітуючи емоції. Як актори традиційного кевійського театру, чесне слово. Злість, смуток, образа – і жодних півтонів. Тільки голос Сойла здавався справжнім – наповненим почуттями, живим, не награним. На жаль, він занадто швидко переходив у рик.
«Дракон стояв переді мною в усій своїй потойбічній красі і небесній шляхетності», – приблизно так описувалася зустріч із Білим Драконом в одній із тих яскраво ілюстрованих книг, які тягають із собою жерці Творця. А я, неосвічена, бачила лише товсту синюшну тушу, здатну вмить змінювати розмір. До туші додавався довгий лускатий хвіст, масивні задні лапи, щось на кшталт пазуристих рученят на місці передніх, а також непропорційно велика голова з горбами.
Ще, пам’ятаю, розумні люди розказували про всевидющі очі Сойла і його ясний погляд, не засмічений людськими вадами. Маю зізнатися: я взагалі не помітила у нього очей! Тобто вони, звичайно, були, але мою увагу поглинула широченна паща, що наблизилася до мого обличчя.
Дракон не дихав у загальноприйнятому сенсі слова – я не відчувала ні найменшого руху повітря. Його зуби здавалися напрочуд тупими, як у жуйних тварин. Тонкий темно-червоний язик звисав набік і нічим не відрізнявся від м’ятої ганчірки. Паща була сухою, чистою і розкритою настільки, що я запросто могла в неї залізти.
Нарешті Сойл вдосталь насолодився моментом і моїм заціпенінням. Він відвів голову назад, шумно втягнув повітря, випустив із горла язичок полум’я…
І видихнув.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!