Право на шанс

***

Вітер завивав у кронах невидимих у темряві дерев, несамовито молотив гілками по даху, скрипів незачиненими воротами однієї з найближчих садиб. Часом у шумі розрізнялися голоси, хоча нишпорка запевняв, що всі сусідні будівлі належать таємній службі, а тому людей у них не буває місяцями. Можливо, життя поруч із демоном навчило втікачку Таю прислухатися до порожнечі?

Я стояла біля вікна і, просунувши голову між легкими фіранками, дивилась у темряву. Від скла відчутно віяло холодом, з недбало забитих щілин тягнув справжнісінький протяг, товстий шар пилу на підвіконні і шматки потривоженого павутиння здавалися огидними, але щось утримувало мене тут. Нехай навколо не було й вогника, та десь там, далеко, тьмяно світилися квартали міста, які належали знаті. Негода не могла завадити їхньому святу… Їм взагалі нічого й ніколи не заважало!

Хотілося сміятись і плакати одночасно. Якась частина мене відчайдушно прагнула повернутися в минуле і знову кружляти в танці, не запам’ятовуючи облич кавалерів, а інша охоче воскресила б Барра і змусила його стерти Тавенну з лиця землі.

Іноді виття за вікном нагадувало якусь мелодію, змушуючи мене зло щиритися в темінь і вкотре говорити собі, що нерозумно злитися на порозі відплати. Місто немов дражнилося, виставляючи напоказ чужу радість. Скільки городян дивилися зараз на палац, в якому веселилися ті, хто ставився і до негоди, і до людей з однаковою байдужістю? Впевнена, такі думки цієї ночі відвідували багатьох…

Наполегливий стукіт у двері відірвав мене від споглядання ненависної світлої плями вдалині.

– Якщо ти прийшов вибачитися, то не старайся!

– Це я, – почувся трохи збентежений голос Ів. – Хотіла покликати до столу.

– Обійдусь!

– Чиж тебе чимось образив? – не звернувши уваги на мій тон, продовжувала вона. – Що трапилося?

– Нічого! – крикнула я. – Чому він мав мене образити? Я настільки слабка?!

– Ні. То ти йдеш?

– Ще не зголодніла!

– Гаразд, – миролюбно погодилась Ів.

Її нерівні кроки затихли, а я прошипіла: «Ми просто посварилися!» і знову вилаяла себе за нестриманість.

Чому я злилася? Відверто кажучи, сформулювати конкретну причину було складно. Тавенна, стихія, свято у палаці, нахабний нишпорка, що посмів мене повчати… Ех, чого викручуватися – проблема полягала в Чижі.

Я ж лише запитала про те, як минула зустріч із його головним. Навіщо він почав розповідати, яку неоціненну допомогу надала Ів? Її щирість і доброзичливість, бачте, не залишили очільника тавеннського відділення таємної служби байдужим. Начальник, що спочатку розлютився через нашу несподівану появу, заспокоївся настільки, що з ним вдалося поговорити. Пояснити ситуацію, уявіть собі! Випросити дозвіл залишитися в нинішньому будинку на кілька днів. Переконати його, нібито те, що сталося, – не розголошення великої таємниці нишпорок, а геройський вчинок.

– Я б теж підморгнула, і він розтанув би, – недбало перервала я дифірамби сестрі чаклунки.

– А трохи згодом зрозумів би, що його обдурили, і відігрався б сторицею, – відрізав Чиж.

– Хочеш сказати, моя гра непереконлива?!

– Вистава завжди програє щирості, – серйозно сказав він. – Не тямиш? Ів не обманює…

– Вона тільки недоговорює і дофантазовує! – обірвала я. – От же ж дивина!

– Вона дивиться на людей і бачить людей, а не корисні або марні речі! – втратив терпець нишпорка. – Тому люди… Різні люди охоче з нею спілкуються.

– Тобто Ів сподобалася тавеннському катові, і в цьому – її цінність?

– У цьому її проблема, про яку я хотів поговорити з тобою, Тає! Але, бачу, тобі не цікаві чужі неприємності.

– Неприємності? – Я грубо розреготалася. – Відколи сподобатися комусь стало неприємністю? Звичайно, в разі Ів… – Я зустрілася поглядом із Чижем і вражено замовкла на півслові.

Чомусь досі мені й на думку не спадало, що колишня сусідка може подобатися, тим паче – чоловікам. Її життя крутилося навколо сестри, хвороби і оселі. Незважаючи на те, що з усієї нашої не дуже дружньої компанії тільки вона ставилася до мене по-справжньому добре, в моєму уявленні Ів була тягарем. Милою, привітною, ввічливою, але – тягарем. Її головна цінність полягала в тому, що заради неї чаклунка вплуталася в мою авантюру. Мабуть, інші так не думали.

– Звісно, якщо Ів видужає, – обережно спробувала виправити ситуацію я, – вона зможе завести сім’ю. Навіть у її віці це роблять.

– Якщо видужає?.. – немов не вірячи власним вухам, перепитав Чиж. – У її віці це роблять?..

– Ну так. – Прокляття, варто було помітити підступ у його словах! – Я чула, вдівці охоче одружуються з немолодими жінками, а Ів цілком симпатична.

– Цілком симпатична?.. Цікавий вислів… Тає, як ти вважаєш, Артан старий для одруження?

– Ведмедик?! Та він ще не доріс до того, щоб вважатися чоловіком!

– Він на два роки старший за Ів.

Моя щелепа відвисла, і минув певний час, перш ніж я це помітила і закрила рот. Вистачило нехитрого підрахунку, щоб зрозуміти – різниця у віці між мною і сестрою чаклунки якихось п’ять-шість років. Не сперечаюсь, вона завжди мала привабливий і молодий вигляд, але мені здавалася жінкою з великим життєвим досвідом, тоді як баронський синок справляв враження дорослого хлопчака.

– Цікаво, як ти про це дізнався? – пробурмотіла я. – Жах… Для мене Ів була кимось на кшталт тітоньки, до якої треба на «ви» звертатися…

– Запитав, – хмикнув Чиж. – Розумієш, до чого я веду?

– Справа не в роках, а в поведінці?

– У житті. Ів з дитинства була головою сім’ї, а Артан – молодшим сином.

– А я?

Він промовчав, і його стриманість мені вельми не сподобалася. Егоїстка до глибини душі – так мене характеризував демон. В якомусь сенсі мені лестили ці слова. Бути егоїсткою в моєму розумінні означало ставити свої інтереси понад усе, йти до мети, незважаючи ні на що, знати ціну собі й іншим. Це допомагало вижити.

– Не факт, що ваш головний нишпорка поклав око на Ів, – повернулась я до попередньої теми. – Можливо, він не захотів скандалити в присутності сторонніх.

– Він розмовляв із нею.

– І?

– Жінок, з якими він будь-коли розмовляв на рівних, можна порахувати на пальцях, причому всі вони – його близькі родички.

– Це у вас професійний заскок такий? – засміялась я. – Пам’ятається, про Зарлата теж казали щось таке, начебто він вважає жінок породженням Чорного Дракона. А теперішній тавеннський чистильник… Він який? Пихатий титулований старець? Знатний синочок? Столичний підлабузник? Чи фанатик як Зарлат?

Чиж знову промовчав, і у мене зародилися недобрі передчуття.

– Чому ти вважаєш, що його інтерес до Ів обернеться неприємностями? Можливо, для неї так буде краще.

«І для нас теж», – на щастя, я не вимовила це припущення вголос.

– У нього є сотня золотих, – похмуро підтвердив Чиж – Причому не одна.

– І він готовий їх витратити? – ахання прозвучало голосніше, ніж хотілося. – Тоді в чому річ? Впливові багачі на дорозі не валяються!

– Їй не потрібен кат!

– Сказав майбутній можливий кат, – глузливо додала я. – Гаразд, забудь. То в чому, власне, проблема? Якщо Ів проти, нехай скаже «ні», та й усе.

– Хотів би я подивитися на того, хто посміє відмовити Зарлату!

«Забув? Сам же колись став у нього на шляху!» – закрутилося на язику.

Потім до мене дійшло…

– Зарлат?! Той самий? Чого ж ти мовчав раніше?! Якщо він зацікавився Ів, то напевно зацікавиться і її оточенням! Рано чи пізно він наткнеться на мене! Він впізнає мене! Впізнає?!

Чиж глибоко зітхнув. Його спотворене шрамами обличчя, на яке я вже могла дивитися без здригання, було порожнім і водночас неймовірно сумним. На ньому не залишилося жодної знайомої риси. Навіть очі не світилися тим пустотливим запалом, що змушував гордовиту княжну прилипати носом до вікна.

– У тебе так багато сивого волосся, Чижику… Не переживай. Якщо кат набридатиме, ми нашлемо на нього Мелу, і в її колекції стане на одну сову більше. Ну чи ви обміняєте мене на свободу.

Ось тут і зародилася наша сварка. Я почула багато різних слів про себе, свою поведінку, ставлення до людей… Не заперечуватиму, всі вони були правдиві, і раніше точно такі ж промови виголошував Ферн, але в устах нишпорки це звучало значно дошкульніше.

Якщо демон повчав мене як неслухняну дитину, то Чиж звертався до дорослої людини. Чи була різниця? Ще й яка! Ферн, благодушно (часом не дуже) посміюючись, вказував на мої недоліки, а зараз я бачила лише осуд.

Варто цінувати тих, хто бере участь у моїй долі? Не розкидатися необґрунтованими звинуваченнями навіть жартома? Розрізняти друзів і ворогів? Хоч іноді думати про щось, окрім власної персони? Не рівняти всіх по собі?

Я слухала, скрегочучи зубами, і не знаходила досить переконливих заперечень. Чиж мав рацію, і це дратувало гірше за звичайну лайку. До того ж я почувалася зрадженою.

Той, хто колись поставив моє життя вище за своє, позбувся ілюзій. Для нього я вже не була казковою принцесою, заради якої не страшно кинутися у вогонь і в воду. Він знав, хто я, знав, яка я, і знав, чого від мене чекати. Йому подобалась інша – жінка, яку я й за повноцінну людину не вважала. Він знову збирався зупинити тавеннського чистильника. Хіба це не зрада?!

Тому тепер, тремтячи біля холодного вікна і згадуючи недавню сутичку, я ненавиділа весь світ. І себе. Особливо себе.