Право на шанс

***

– Та-а-є! Та-а-є! – увірвався у свідомість шепіт, що стривожив серце. – Та-а-є!

Я жваво підскочила, готова дати відсіч будь-якій нечисті, яка посміла підкрастися зі спини. Коліна боляче вдарились об край стільниці, а руки ледь не скинули на підлогу дешеву глиняну миску, що чомусь стояла прямо переді мною.

– Кухня? Я що, заснула прямо на кухні? – У великому напівпорожньому приміщенні голос звучав незвично гулко.

Все правильно, декорації не змінилися. Пам’ятаю, я злегка охолола і все-таки виповзла з відведеної мені кімнати, щоб поїсти. Вигляд Чижа, що без тіні співчуття наминав смажену картоплю, різко приглушив голод, однак задерти підборіддя і гордо піти геть здалося мені дурницею. Він розмовляв зі мною як із дорослою, і я мала поводитись доречно.

– Не хочу їсти. З мене вистачило булочок.

Звісно, Ів мій тон проігнорувала і витягла з-під старої ковдри сковорідку, накриту кришкою із вм’ятинами.

– Чому ти не сказала, що прийдеш? Я б не закутувала картоплю… А так вибач, хрустіти вона не буде.

Тоді й з’явилася глибока миска, в якій я копирсалася, доки нишпорка не зник.

– Тут такий цікавий посуд, – як завжди, Ів не бентежило те, що я її не слухаю і лише зло шмигаю носом. – Дуже старий, аж раритетний, і видно, що ним не часто користуються.

Обшарпані стіни, плита з тріщинами, допотопний посуд, павутина в усіх кутках, кособокий стіл – може, комусь це і здавалося цікавим, а мене таке убозтво тільки дратувало.

Сестра чаклунки ще трохи поцвірінькала, розповідаючи, як правильно смажити картоплю, і теж пішла. Я опустила голову на складені долоні і залишилася сидіти, тоскно дивлячись на їжу. Пахла вона смачно, та їсти зовсім не хотілося. Не було настрою.

А потім… Я заснула?

– Могли б і нам щось залишити, – не надто ображено вимовила Мела, чий прихід вирвав мене із дрімоти. – Після такої холодриги апетит розгулявся.

«Очі розплющ! Там пів сковорідки, не менше!» – хотіла заперечити я, але глянула на плиту і проковтнула всі слова.

Ковдра, якою Ів укутала їжу, щоб зберегти її теплою, валялася на підлозі, кришка лежала на іншому кінці столу, а картопля… Картоплі не залишилося й на сміх.

«Що ж, Барр усіх забери, коїться зі мною?!» – я боялась запитати про це вголос.

– Час збадьоритися, Тає! – З-під підлоги просочився демон. – Зараз буде те, що не залишить тебе байдужою!

– Мела перетворить нишпорку на жабу? – Впевнена, Ферн чув нашу перепалку, проте не втрутився.

Боягуз! Жалюгідна потойбічна комашка!

– Ти збиратимешся на бал.

Я повернулась до чаклунки.

– Якщо не хочеш, не йди, – байдуже сказала вона. – Але я б хотіла оглядітися до того, як… До нашої справи.

– Ми й справді їдемо на бал?! – клянусь, я не вірила в це. – До палацу? Як?..

– У кареті, – голос Мели залишався серйозним, хоча очі начебто посміхалися.

– Хто нас туди проведе? – наполягала я, тимчасово забувши свої страхи про те, що мене обов’язково впізнають і… Точно, що зі мною буде? – Це родове гніздо князя, а не придорожня таверна!

– Ну, запрошення ми з Арі купили в одних милих людей…

– Купили? Хіба можна купити щось таке?

– Купити можна все, – вагомо заявила чаклунка, – навіть те, що не продають. Облиш, Тає! Сама розумієш, як це робиться. Вирішуй швидше. Звичайно, тобі там дивитися особливо нема на що, але я знайшла кілька суконь…

Сукні? Бал? Палац? Я знала, що погоджуся засунути голову в пащу леву заради цього. Невже я змінилася не так сильно, як вважала?

***

Про те, що життя несправедливе, я запідозрила під час підліткового протистояння з кузиною. У день мого повноліття це припущення підтвердилось, і відтоді світ постійно доводив мені його правдивість. Чому зараз мало бути інакше?

Лампа горіла нерівно, сильно коптіла, розкидала іскри. Її тьмяне світло добре висвітлювало хіба що стілець, на якому вона стояла. Речі, що лежали на ліжку, здавалися купою брудного ганчір’я з візка лахмітника. По суті, це й було ганчір’я… На жаль, чисте, а то у мене з’явився б серйозний привід для скандалу.

– І де ж обіцяні сукні? Де вбрання, гідне княжого палацу? Де одяг, в якому не соромно з’явитися на балу? Де?!

Гадаю, я сильно перегравала, проте вони самі напросилися! Поманили обіцянками як бездомну кішку ковбасою! Найприкріше – я, пустоголова, повірила. Нафантазувала собі казна-що, у фарбах уявила тріумфальну появу у вищому товаристві Тавенни, погодилася ризикнути заради ефекту. А ці, хай їм грець? Подільники! Запрошення вони купили, як же. Суконь надбали. На бал збираються. Ех, обдурили тавеннські спритники далеку від світського життя чаклунку і провінційного аристократика…

– Вибирай, Тає, – стримуючи сміх, запропонував Ферн. – Не блазнюй, мавпочко, таке вбрання тобі до смаку.

«Ми з демоном сміємося Мели чи він знущається з мене?» – дивувалась я, підсовуючи стілець із лампою ближче до ліжка.

На жаль, світло не змусило зім’яту тканину стати привабливішою.

– Виберу, не хвилюйся. Тільки спочатку дещо уточню. Ми плануємо жебракувати біля головних воріт чи обмежимося заднім двором? У першому випадку я візьму нічну сорочку, тому що знатним панам до душі жебраки в білому. А якщо почнемо зі слуг, то я оберу замменський халат. Можливо, зійду за мандрівну ворожку і зароблю трохи міді. Простолюдинам подобається обманюватись. Кому, як не тобі, це знати? – Останнє адресувалося Мелі, яка чи то не зрозуміла натяку, чи вдала, ніби не розуміє.

– Якби ти йшла на маскарад, ким би вбралася? – ні з того ні з сього поцікавився Ферн.

– Принцесою, – тут і роздумувати було нічого. – Звичайно, якби не моє становище в суспільстві, я б одяглася заморською танцівницею. Або феєю. Або пастушкою з Лісів. А що?

– Смаки більшості панянок збігаються з твоїми.

– Га?

– Це справді маскарад, – дозволила собі роздратовану нотку чаклунка. – І триватиме він до самого ранку. Весь торговельний квартал, звісно, закритий, але кілька крамничок торгують цілодобово.

– Шматтям? – не стрималась я.

– Різними речами, – безпристрасно уточнила Мела, – і карнавальними костюмами за доступними цінами.

Я знову подивилася на купу ганчір’я, намагаючись побачити в ній хоч щось стерпне. Безрезультатно. Жодна з речей навіть віддалено не нагадувала те, в чому можна вийти в люди.

– Якби до князя пускали у вбранні жебраків, кравці повиздихали б від голоду.

Демон зафиркав, висловлюючи… підтримку? Чи насмішку?

– Стривай, там тітку в сорочку ніяк не можуть запхати, – відвернув мою увагу приглушений дверима голос Ведмедика.

– Не кажи дурниць, – слова Чижа призначалися не мені, а тому були чутні значно гірше. – Вона така худа, що влізе хоч у вушко голки.

Худа? Вони вирішили добити мене разом?

– Я витончена і струнка!

Шкода, двері відчинялися всередину кімнати, тому вмазати ними по нахабній пиці (без різниці, чиїй – обидва заслужили!), що посміла мене обговорювати, не вийшло. Втім, бажаного ефекту я досягла – нишпорка, побачивши мою розлючену міну, аж змінився з лиця і зник за найближчими дверима.

– Хіба я сказав, що в сорочку не поміщаєшся ти? – Моя витівка потішила аристократика. – Йшлося про твою зарозумілість, яка одного разу роздується настільки, що ти просто лопнеш.

Я розгублено закліпала, не в змозі повірити: Ведмедик справді зважився взяти участь у моєму вихованні! Схоже, сьогодні світ здурів остаточно.

– Не раніше за тебе, нахабо!

На більше мене не вистачило. Я щосили потягнула до себе двері, щоб якомога швидше відгородитися від світлих очей Артана, які випромінювали розуміння.

– Поспіши, черепашко, бо всіх принців розберуть моторніші лялечки.

О так, і як я могла забути, що від демона стіни не врятують? Але він мав рацію – час не стояв на місці.

Гірко зітхнувши, я тицьнула пальцем у світлу ганчірку, що чомусь нагадала мені нічну сорочку княжни. Мою, щоб її демони забрали, нічну сорочку!

– Шовк? – стримати здивування не вдалося. – Серйозно? Хто ж з нього так познущався? – Я схопила одяг обома руками, оглядаючи. – О-ох, справжній шовк! Але чому він такий зім’ятий і в плямах? Начебто тканина суха, а на вигляд – ніби щойно витягнута з річки… І перука жахлива, схожа на віник із трави, а не на волосся. Не хочу нікого критикувати, та це не назвуть ні морською дівою, ні привидом.

– Зате утоплениця буде дуже впізнавана, – розставив усе по своїх місцях Ферн. – Не сумнівайся, тобі дістанеться багато уваги. Шляхетним хлюстам подобаються сміливі вбрання, тож готуйся до компліментів. Біля Мели ти будеш як прекрасна лебідонька в компанії ворони.

– Чому? – Я не зовсім розуміла натяки демона, і це діяло на нерви. – Вона зображує сажотруса?

– Чаклунку.

«В якому сенсі? Чаклунка в костюмі чаклунки – це не надто оригінально, хіба ні?» – здивувалась я, проте не висловила свою думку вголос.

І правильно, до речі, зробила.