Право на шанс

Я зважилася. Зібрала волю в кулак, відсунула принципи вбік, пригрозила Ферну, щоб нічого не зіпсував, і вперше за останні шість років переступила поріг чужої хати.

Було так страшно, що я спотикалася на кожному кроці.

– Не дурій, – бубонів демон.

– Стули пельку, – шипіла я, вперто переставляючи ноги.

Вони немов жили власним життям, раз у раз підверталися, зупиняючи, даючи час одуматися.

Люди викликали у мене лишень негативні емоції. Я бачила їх наскрізь. Заздрість, жадібність, прагнення отримати вигоду з нічого, вийти чистим із будь-якої ситуації, хоч натяком показати перевагу… Таким був світ, і крупиці чеснот, недбало кинуті богами в його круговерть, безнадійно програвали егоїзму, що панував повсюди. Такою була і я, й не можу не визнати, що жилося мені як у казці. Якби казкар, що писав мою історію, не вирішив, нібито її сюжету не завадить крутий поворот, я б досі насолоджувалася своїм затишним світом, де були тільки мої капризи та ті, хто їх виконував.

Пальці ковзали по клямці сусідських воріт, яка ніяк не піддавалася. Нарешті я зрозуміла: вони відчиняються за допомогою короткої мотузки, що звисала трохи осторонь.

Серце на мить зупинилося, потім застукало у вухах із подвійною силою. Я глибоко зітхнула, потягнула за товстий вузол і штовхнула вицвілу дошку міцних і цілком пристойних на вигляд (особливо для тутешніх місць) воріт.

– Як знаєш, тетере, – припинив мучити мене Ферн. – Не забувай, я повторюватиму «я ж казав» до посиніння. Уточню – до твого посиніння!

За моєю спиною залізна клямка гримнула об дерев’яний стовп. Я підскочила, поспішно притримала ворота і, намагаючись угамувати тремтіння в руках, їх зачинила.

Сусідське подвір’я не показало мені нічого нового – як-не-як, ось уже понад рік воно маячило перед очима, трохи прикрите кривим штахетником. І все ж я немов переступила межу зовсім іншого світу, який чомусь страшенно відрізнявся від звичного мені.

Тут жили. Жили по-справжньому, а не доживали, як більшість людей похилого віку на околиці. Не вели злиденне існування, збираючи на будинок у кращому кварталі, як багато молодих сімей. Не плювали на все, вважаючи, що тимчасове житло не заслуговує турботи, як робила я. І це дратувало. Дуже сильно дратувало, оскільки я не розуміла ні Мелу, ні її сестру.

Що ними рухало? Вони поводились так, немов їх влаштовували і найдешевші продукти на ринку, і грубий одяг, і брак будь-яких обожнюваних жінками коштовностей, і невизначене становище в суспільстві, і туманне майбутнє.

Заходити в дім не довелося – Мела була у дворі. Неприродно витягнувшись, вона оббивала віконниці смужками старої ковдри, клаптики якої вже стирчали і з віконних щілин. На призьбі поруч із нею стояла коробка з новими цвяхами, а молоток здавався не просто старим – від нього аж віяло давністю і трухлявістю.

«Хоч би він не зіскочив…» – з легким презирством до чергової дешевини подумала я.

– Пригнися! – заволав демон. – Безмозка квочка!

Я настільки звикла покладатися на нього, що впала на коліна до того, як помітила важкий політ голівки.

«Наврочила!» – промайнуло в голові.

– Справжня сталь, – шанобливо прокоментував Ферн глухий удар об утоптану землю. – Зараз такі нечасто зустрінеш. Чого розсілася? Вставай. Забула вже, навіщо прийшла? Чи розум повернувся?

Утриматися від обуреного «Стихни!» не вдалось.

Мела зміряла мене трохи розсіяним поглядом.

– Я ж усе пояснила… І не передумаю. Тебе не зачепило, Тає?

– Га? – тільки й зуміла вимовити я.

– Вона думає, ти хочеш повернути ту мідь, – майже благоговійно прошипів демон. – Як, гадаю, вчинила б вона сама. Знаєш, її наївність уже лякає!

Ферн міг хихотіти скільки завгодно, а я завдяки його зауваженню побачила чудову можливість виставити свою поки ще непривабливу персону у вигідному світлі і змусити сусідку почуватись мені зобов’язаною.

– Ні-ні, все гаразд! – щебет вийшов надто радісним, але Мела навряд чи відчула награність. – Я навіть не злякалася. Ти, напевно, чула, що мене відвідав старий барон? Так ось… – Я постаралася зобразити сумнів і незручність. Вийшло досить вдало – роки, проведені в бігах, відточили мою акторську майстерність. – Він вибачався за поведінку сина… І він дав це. – Пальці намацали в кишені ті п’ять серебринок і дві золоті монети, якими я збиралася вмовляти чаклунку. Як на зло, розрізнити їх на дотик ніяк не виходило чи то через хвилювання, чи через холод. – Це, – повторила я і, зіщулившись, витягла навмання одну з монет.

Очі Мели розширилися, коли вона розпізнала далеко не кожному знайомий блиск золота. Прокляття! Часом мені здавалося, що доля відіграється за ті вісімнадцять безхмарних років життя, які я провела в Тавенні. Два до п’яти – хіба погане співвідношення? Але ж ні, пощастило витягнути золото…

Я швидко озирнулася. Тільки дітвора на вулиці… Якщо вони й побачили монету, то, без сумніву, сприйняли її за новісіньку мідь.

– Справді? – байдуже перепитала сусідка, прямуючи до голівки молотка. – Тобі пощастило.

«Заздрить, але не зізнається!» – зраділа я, відчувши неймовірне полегшення.

Мати справу зі звичайною людиною, яка схильна до простих слабкостей і пороків, прагне буденних радощів, веде непримітне життя обивателя, було простіше простого.

«Як цукерку в дитини відібрати», – вирішила я і, життєрадісно скалячись, випалила:

– Дві!

– Вівця-а-а! – завив демон, адресуючись чи то до мене, чи до моєї співрозмовниці.

Мела покрутила зламану ручку молотка і, не знайшовши інших варіантів, причепила до неї голівку. Цікавості до мого одкровення вона не проявила.

– Дві монети, – змовницьким шепотом пояснила я. – Якби не ти, мені б золота ніколи не дісталося. Тому буде чесно, якщо половина буде вам.

Чаклунка подивилась на мене якось дивно. В її очах спалахнуло неприкрите презирство і щось на кшталт гидливості. Чого б це? Ненавидить саму себе за те, що не в змозі гордовито задерти голову і відмовитися? Ну й нехай.

Я не сумнівалася: вона візьме гроші. Гордість непохитна проти міді, з горем пополам здатна вистояти перед сріблом, проте ніхто із зустрінутих мною людей не знаходив у собі сил протистояти заворожливому сяйву золотого диска з ликом нашого недалекоглядного короля. Навіть якби ця Мела була однією з тих чистих (і, на мій погляд, неіснуючих) душ, яких так люблять ставити за приклад пансіонеркам, вона мала сестру, нездатну пересуватися без сторонньої допомоги.

Двом одиноким жінкам вижити дуже складно… а вони жили! І я сумнівалася, що вести такий спосіб життя їм давали тільки нерегулярні підробітки Мели та крихітний пенсіон, призначений горезвісним бароном (знову барон, щоб його!) її сестрі за якісь там подвиги на трудовому поприщі.

Немов на підтвердження моїх думок чаклунка без зайвих слів узяла монету.

– Дякую, – можу заприсягтися, в її голосі не було й натяку на подяку.

– Кво-о-очко! – знову обізвав мене Ферн. – Мізки вдома залишила? То я тобі поясню. Ви з бароном розмовляли перед їхніми вікнами. Ів… Ти досі не знаєш, хто така Ів? Твоя друга сусідка! Вона не виходить із дому без Мели, тому напевно бачила, як тебе манили сріблом, та не удостоїли честі, поки завдання не виконане. Думаєш, вона не поділилася спостереженнями? Ця вирішила, ти образилась і хочеш позбутися баронських грошей, а з’ясувалося – тобі до душі розповідати казки і розкидатися золотом. Не дивно, що вона розлючена!

Розлючена? Я глянула на зовні спокійну Мелу і здригнулася. Раптом чутки, що витали навколо неї, правдиві хоч на чверть, і я, така розумна, досвідчена, обережна, сунулася в лігво чаклунки, озброєна лише брехнею? Чомусь тої миті її ретельно вибілена вапном хатина здалася зловісним притулком темних сил…