Право на шанс

***

Я дивилась у дзеркало і ледве стримувалася, щоб не доторкнутись до нього пальцями, перевіряючи на реальність. Відображення? Моє? Неймовірно! Якби за спиною фігури, що стояла переді мною, не виднілися обшарпані стіни будинку таємної служби, я б вирішила, що бачу одну з тих піднесено-сумовитих картин, якими обвішані коридори княжого палацу.

Простіше кажучи, себе я не впізнавала.

Зріст? Мабуть, це єдине, що залишилося колишнім. Обличчя? Ну-у… Щось знайоме в ньому все ж проглядалося. Можливо, ніс став гострішим, очі – глибшими і виразнішими, губи – різкішими, та й вилиці звідкись з’явилися. Обриси фігури? Я пам’ятала себе дівчиною, що пашить здоров’ям і енергією. Дівчиною, яскраві сукні якої металися залами зі швидкістю блискавки! У мене не було проблем із тугою шнурівкою корсета або розміром декольте – я почувалася вище цього і ніколи не страждала через власне тіло. Але зараз…

Та бліда неміч, що дивилася з дзеркала, до жаху нагадувала мою (Прокляття, не мою! Чому мені ніяк не позбутися звички називати родичів княжни своїми?) тітоньку Плібію – особу витончену, вишукану і неземну. Пам’ятаю, я називала її мумією в чепчику і поширювала серед слуг чутки про те, нібито її одного разу покусала нечисть, а тому з кожним сходом нового місяця вона стає трохи прозорішою, ніж раніше. Цікаво, як довго вона проживотіла після моєї втечі? Рік чи два, щонайбільше – три…

Звичайно ж, я знала, що Плібія хворіє з дитинства, і ні лікарі, ні магія не в змозі повернути їй здоров’я, проте це не завадило мені перетворювати її життя на тортури щоразу, коли вона відвідувала Тавенну. Чому князь не розщедрився на сотню золотих для Сойла? Думаю, тому що Плібія не була його рідною сестрою. Вона осиротіла в дитинстві, а далека рідня взяла її на виховання. Напевно, якби їй не пророкували швидку смерть, старий князь Тавеннський втримався б від благородного жесту і сплавив би небажану дитину комусь іншому.

Щось залоскотало ніс, і я роздратовано потерла його рукою, прагнучи разом із сверблячкою позбутися непотрібних думок. Пальці несподівано натрапили на краплю вологи. Сльози? Я зібралася ревіти? Через що?! У мене відмінне здоров’я, і за доброго харчування (а воно тепер буде найкращим, я постараюся) через тиждень відображення у дзеркалі нагадуватиме людину.

– Тає, ти довго? – почулось із сусідньої кімнати.

Я несамовито почала терти очі, щоб знищити будь-який, нехай і незначний, слід незваної слабкості. Чомусь нічого не виходило. Сльози навертались як зачаровані, хоча жодних емоцій, що могли спровокувати це неподобство, я не відчувала. Подумаєш, себе у дзеркалі побачила! Ха-ха, відображення не сподобалося! Деякі все життя тільки й роблять, що талію міряють, а я влаштувала трагедію! Ще й тітоньку згадала! Не свою, до того ж… Прости, Творець, але невже я стала дурною?

– Тає!

Останній погляд в старезне, але високе і досить чисте дзеркало, показав, що загалом я маю непоганий вигляд. Для своєї ролі, звісно, – обманюватись не варто.

Простора сорочка до підлоги (гадаю, все ж не нічна), ретельно зім’ята і підфарбована де треба, мені пасувала. Я трохи поекспериментувала з поясом і зав’язками на рукавах, зірвала дешеві мережива, що не личили шляхетній простоті шовку, всоте здивувалася тому, що погодилась на сандалі… Хм, чи не занадто акуратна моя утоплениця? Неначе вона вийшла з купальні, а не програла боротьбу за життя.

– Тає!

Я підняла лівий рукав, ослабила пояс, розтягнула комір і знову вивчила своє відображення. З погляду достовірності прогрес був очевидний, хоча колишня «я» це навряд чи вважала б плюсом.

– Ха, я ж говорила, що змінилася! – оголосив у простір мій голос.

– Угу, змінилася. Ось тільки якби тут було вбрання принцеси, що б ти вибрала? – надійшла відповідь із нізвідки.

– Геть! – прокричала я, обернувшись. – Нащо приперся? Дрібнота набридлива! Заздриш? Подякуй купецькій дочці! Тепер тобі нема нікуди шляху!

– Артан сказав, що або ти виходиш, або він іде, – трохи остудив мій запал Ферн. – На бал. Із чаклункою. Без тебе. Може, варто поквапитися?

Я скорчила невдоволену пику і неохоче взяла перуку. Зелені патли мені зовсім не подобалися, проте варіантів не було.

Довгі пасма-нитки закривали пів обличчя, неприємно лоскотали шкіру і лізли в очі.

– Хто винен у тому, що тобі потрібна перука? – озвучив невисловлену думку демон.

– Ів, – похмуро сказала я.

– Ти впевнена?

– Вона дала мені ножиці!

– І порадила підстригтися?

– Ведмедик запропонував підрівняти волосся!

– Самій?

– Зникни! Це сестри рівняли, вони й винні. Ну все, ходімо.

– Маску не забудь, перукарко нещасна.

– Стули писок!

Я махнула кулаком у сріблясту пляму, пристрасно бажаючи відкинути Ферна за межі князівства. Знущальний сміх став відповіддю.

– Тає!

Цього разу голоси за стіною лунали не просто зло – в них чулася справжнісінька лють. І я відчинила двері.

***

– Подбай про Ів. – Мела взяла нишпорку за руку і глянула йому прямо в очі. – Сьогодні вона під твоєю опікою.

Я кілька разів кліпнула, відмовляючись вірити тому, що бачила. Чаклунка залишила сестру на цього? Точніше, з цим?! Навіть про напутні слова не забула. Вона з глузду з’їхала? Я вважала, що на бал ми вирушимо всі разом, і точно не покинемо найслабшого учасника кампанії в товаристві найпідозрілішого! Ще й демону заманулося прогулятись до палацу… Добром це точно не скінчиться.

Здається, такі думки навідали й Чижа. Він помітно зіщулився, поспішно відсмикнув руку і мовчки кивнув.

Губи Мели ворухнулись, але вона не вимовила ні звуку. Нишпорка стояв навпроти неї, потираючи зап’ястя, і пильно вдивлявся у її обличчя, немов побачивши вперше.

Мені ці ігри зовсім не подобалися. Створювалося враження, що вони розмовляють, не використовуючи слів. Про що? Я підозрювала, не тільки про Ів.

Стукнули вхідні двері, і Артан голосно поцікавився, чи не зволимо ми нарешті вирушити.

– Подбай про неї, – знову промовила Мела, не дивлячись на того, кому призначалися її слова. – Ходімо, Тає. Тобі не холодно? Може, накинеш що-небудь, а то знову застудишся?

Я презирливо зморщила ніс. Застуджуся? Блискавка не б’є в одне місце двічі! До того ж у нас не було пристойного верхнього одягу.

– Карета біля порога, і в ній тепло, – підтримав мене Ведмедик, вбраний кучером. – І взагалі, поки вона вибере шаль, настане ранок!

На порозі чаклунка обернулася. Її губи знову ворухнулись. Ех, якби я могла розібрати, що вона так наполегливо намагалася сказати!

– Хіба Ів не з нами? – здивувався аристократик. – Запрошення ж на трьох.

– Ти замість неї, – прямо повідомила Мела. – Якщо хочеш.

– Але ви ж збиралися… – він не договорив.

– Вона сама так вирішила. Є одна річ, яку я б не хотіла відкладати на завтра, і для цього потрібен ти, Арі.

– Яка справа? – Розгублена міна баронського сина мене неабияк потішила.

– Професор, – коротко кинула чаклунка.

– Тобто ти вважаєш, що зможеш його… використати? – ляпнула я. – І Вед… Артан стане законослухняним жителем Рена?

– Чому відразу – використати? Попросити про послугу. Укласти угоду. Запропонувати обмін. Варіантів безліч.

***

– Ти дурна, безтурботна чи довірлива?

– Напевно, всього потроху. А чому ти питаєш, Тає?

– Будинок таємної служби, Чиж, благословенне срібло і твоя сестра – що між ними спільного? Відповідь проста – вони зараз разом!

– І?

– Ти попросила нишпорку подбати про Ів!

– І?!

– Ти йому настільки довіряєш?!

– Ні.

– Тоді в чому справа, Мело?

– Він не зрадить.

У голосі чаклунки звучала напруга? Начебто вона говорила спокійно, проте я б поставила останню монету на те, що їй не хотілося відповідати на мої запитання.

– Чому? – Думаю, варто було б зупинитись, але незрозуміла скритність Мели лише розпалювала цікавість. – Зрадити легше, ніж заробити мідяк.

– Припини, Тає. Будь ласка.

– Просто скажи, і я припиню.

– Ти ж сама знаєш! – вона майже кричала. – Досить!

– Гаразд. Тоді поясни, чому ти не хочеш говорити про це.

– Тому що я себе за це ненавиджу! Задоволена?

Я невизначено кивнула, хоча тепер уже взагалі нічого не розуміла.

– Ти його зачарувала?! – виникла ідея. – Серйозно?! Ти це вмієш? – Мені б обуритися, та я захоплювалася. – Неймовірно! Справді зачарувала?

– Ні, – встряв демон. – Вона нікого не зачаровувала. Лиш невеличка пересторога… Не зважай, тобі це не загрожує.

Він хотів мене заспокоїти? Чи на щось натякав? Ех, скоріше б повернулися ті часи, коли ми знову зможемо розмовляти одне з одним без вивертів.

Потім на думку спала інша ідея. Ферн наполіг на тому, щоб супроводжувати нас хоча б до палацу. Його видимість, яка спочатку невимовно мене бавила, стала серйозною проблемою. Не тягати ж на собі подушку щоразу, коли ми виходимо в люди? Чи заплічний мішок, як пропонував Чиж? Погоджуватися, щоб демон ховався всередині мене, я теж не збиралася, нехай після деяких роздумів, підкріплених довжелезною лекцією про суть потойбічних істот у його ж виконанні, ця ідея не здавалася мені жахливою.

Аж смішно – Ферн, що завжди був моїм захистом, тепер сам потребував укриття. І йому закортіло піти з нами! Чи зі мною? Незважаючи на дрібні розбіжності, я знала – він ніколи не кине мене в небезпеці. До палацу демону не пройти… То від чого Ферн збирався захищати мене в дорозі? Чи не припускав він, що Мела має власні плани щодо мене, і бал тут зовсім ні до чого?