Право на шанс

Я розповіла правду про візит барона Ірреського. Як і передбачалося, сусідку пропозиція вельможного сімейства не зацікавила, до того ж повідомила вона про це без особливої ввічливості.

– Досить ганьбитися, – наполягав демон. – Ходімо додому, мавпочко. Вона не зробить те, що, як я розумію, ти від неї хочеш.

Йому б не довелося мене довго вмовляти, однак на стомленому обличчі Мели промайнув натяк на цікавість.

– Чому ти вирішила послухати барона, Тає? – на кілька тонів нижче запитала вона. – Мені здавалося, титули тебе не лякають.

Як же вона помилялася! Я зневажала пихатих вельмож, ненавиділа їх, називала найпоганішими людьми серед усієї земної наволочі, і водночас боялася. На відміну від чаклунки, я знала, чим загрожує невдоволення впливових, бачила, як прокладають собі шлях високородні, і розуміла: перечити їм не можна, хіба що прикинутися дурнуватою потворною селючкою і звести свою цінність до нуля.

– Мені потрібно в Тавенну.

Мела насупилась і підкинула на долоні золоту монету.

– Хіба гроші для тебе проблема? Можу розміняти серебринку, якщо хочеш. На дорогу вистачить, а там… Там ніхто не здивується сріблу в руках жінки.

Я набрала більше повітря і випалила:

– Барон згоден відвезти нас у Тавенну, якщо ти погодишся поговорити з професором Н… Не… Ніль… Сама розумієш, про кого я.

– Не факт, що він там буде, – перебила сусідка.

– Це не твої турботи, – відмахнулась я, входячи в раж. – Всяке буває. Може, тебе до нього і на поріг не пустять. Я постараюся, щоб не пустили, якщо тобі не хочеться з ним зустрічатися. А мій інтерес… Складно пояснити, але спробую. У Тавенні в мене є достатньо коштів, щоб відправити Ів до Білого Дракона. Сама я туди не доберуся, тому що… Тому що не впевнена, чи зможу повернутися.

– Сто золотих монет? – видихнула Мела, напевно пропустивши повз вуха останню фразу. – В тебе є сотня золотих, і ти готова заплатити ними за… За що, Тає?!

– Я поверну нормальне життя твоїй сестрі, а ти звільниш мого демона, – почала я давно відрепетирувану промову. – Ти можеш це зробити, не заперечуй. І тоді…

– Ах ти коза драна! – Голова ледь не лопнула від незадоволеного рику Ферна. – А мене запитати не треба? Мене! Чуєш, дерев’яко безсердечна?! Яке ти маєш право розпоряджатися мною?!

Я заплющила очі й постаралася хоч трохи відійти від його криків.

– Стривай. – Чаклунка закусила губу, приховуючи хвилювання. – Не так швидко. Власне… – Вона зробила паузу і підійшла ближче. – Чесно, я б задумалася над твоєю пропозицією… – Демон закричав голосніше, і Мела скривилася, ніби його прокляття адресувалися нам обом. – Але є проблема. По-перше, це незаконно і карається смертю. – Судячи з виразу обличчя, пункт перший хвилював її найменше. – По-друге, книг із описом таких заклинань у мене немає, і їх годі й шукати в Борсуках. По-третє, матеріали… Впевнена, обов’язково потрібно щось, чого не дістанеш у продажу, – її невпевнений голос діяв на Ферна краще за заспокійливе. – Та найголовніша заковика полягає в тому, – вона м’яко посміхнулась, і демон остаточно перейшов на мирне бурчання, – що він давно вільний. Принаймні коли ви оселилися тут, він уже не був прив’язаний ні до чого матеріального і міг спокійно розгулювати околицями. Наприклад, залетіти на годинку в нашу хату. Ні, я не скаржуся, просто спочатку це злегка дратувало… Та й Ів нервувала.

Моя щелепа відвисла. Вона знала? Знала, що поруч живе демон, і не донесла владі? Тому, хто знайде шкідливу незареєстровану (або поцуплену, як у випадку Ферна) нечисть дають винагороду в розмірі від десяти до п’ятдесяти золотих монет. Вони з сестрою купили б Борсуки і ганяли б міських радників за свіжими пиріжками!

– Чо… Чому… – я почала заїкатися, зрозумівши, що можу подати їй гарну ідею. – Чому ти не сказала?

– Що Ферн вільний? Хіба ви не знали? Ніколи б не припустила. – Мела знизала плечима. – Його пов’язує тонка нитка з твоїм перснем, але її легко порвати. Перстень для нього як дім. Орієнтир.

– Не заявила в ратушу? – випалила я. – Це ж не просто багатство – цілий скарб!

Вона глянула на мене як на божевільну.

– Хіба воно того варте? Зруйнувати чиєсь життя заради вигоди… Не забувай, з цим довелося б жити.

Вуха спалахнули, і я, невиразно пообіцявши зайти пізніше, втекла у свою холодну непривітну халупу. Мені було по-справжньому погано. Несвідомо Мела нагадала про мою сутність. Вона не хотіла руйнувати життя сторонньої людини заради вигоди… А скільки життів зруйнувала я, керуючись винятково примхами? Навіть після років, що навчили мене бачити не тільки себе, якби я опинилась на її місці, то не вагалася б ні єдиної миті.

– Як вона дізналася про мене? – набридливо бурмотів Ферн. – Невже… Не вірю… Ніколи раніше… Ти взагалі слухаєш, Тає?

Я слухала – і не чула. Так, Мела знала ім’я демона, але мене це хвилювало значно менше, ніж усвідомлення того, що вона, по суті, була моєю протилежністю, і ми ніколи не змогли б знайти спільну мову.

***

Ця ніч стала однією з найважчих у моєму житті. Я зовсім не спала. Почасти заважав холод (столітня пічна труба розпалась, і обігріти хатину було неможливо), почасти – безперервні роздуми і суперечки з Ферном.

Ми кричали одне на одного, поки не спалили всі свічки, а потім, коли почало світати, зійшлися на думці, що відвідати сусідів ще раз життєво необхідно. Щодо теми розмови наші думки розходилися. Демон наполягав на кількох питаннях і негайній втечі з міста, а я мала до Мели значно більше справ, ніж готова була визнати перед Ферном.

Щось у мені змінилося. Я сама поки повністю не усвідомлювала, чому відчувала незручність від однієї лиш думки про втечу з Борсуків, але вперше в житті мої аргументи ґрунтувалися на незрозумілому понятті «так не чесно».

– Тільки не кажи, що хочеш віддячити їм за мовчання. Совість – не твій коник, Тає! Лягай спати, завтра ці дурниці вивітряться з твоєї голови швидше, ніж ти зрозумієш, що спала до полудня! – закінчив наші сперечання демон.

Він мав рацію у всьому, проте заснути чомусь не вдалося. Вранці я налякала барона, що заявився за результатом доручення, жахливою блідістю і очима як у єнота.

– Ну, – він гидливо оббіг поглядом моє тимчасове житло, яке навіть у мене часом спричиняло напади нудоти, – вона погодилася?

Мене розібрала злість. Якщо вельможному панові настільки закортіло дізнатися відповідь, що він знову особисто приїхав з претензіями, то так йому й треба. У будь-якому випадку післязавтра ми з Ферном розпрощаємося з Підліссям навіки.

– Звісно, пане, – впевнено почала я. – Ваша пропозиція…

– Є розмова, – незвично серйозний голос Ферна змусив мене закашлятись і зім’яти продовження:

– Ага… Погодилася… Вона погодилась.

– Прекрасно! – розплився в усмішці барон. – Повіз уже підготовлено. Коли ви маєте намір вирушати?

– Закругляйся! – рикнув демон. – І не мели зайвого!

– Незабаром, – невпевнено вимовила я. – Якомога швидше.

– Тоді… Післязавтра вас влаштує?

Післязавтра? Ще б пак, мене це влаштовувало. Хоча б тому, що вже не мало значення. Я збиралася в Тавенну з Мелою чи без. Якщо подумати, кожен має право на шанс, і настав час скористатися моїм.