Право на шанс

Вільшань була великою, навіть усезнаюча Мела це визнавала. Напіврозвалені міські стіни нерівним кільцем оточували пагорб, на якому тулилися один до одного будиночки з червоними глиняними дахами і похмурими сірими стінами.

У минулі часи це місто на рівних змагалося з Тавенною за вплив на півночі, та й навіть зараз Вільшань вважалася центром культурного життя Прилісся і Підлісся. Основну частину її населення становили торгаші середнього достатку, які продавали один із найбільш затребуваних у Ренії товарів – знання.

«Освіченість», – зі зневагою уточнила б чаклунка.

Вона чомусь розмежовувала ці поняття.

А от я просто сприймала Вільшань як місто, жителі якого вважали себе кращими (розумнішими, хитрішими, дотепнішими – залежно від ситуації) за інших людей, особливо – з прилеглих до Лісів територій.

Жалак надовго застряг із товарами біля міських воріт, доводячи, що він тут лишень проїздом і не збирається навіть розпаковуватися. На жаль, Вільшань зробила тракт головною вулицею і дерла мито з усіх, хто переступав межу міста. Стражники розвели руками й порадити каравану їхати в об’їзд.

«Ну і хрін із вами! Розвертаємось!» – переконавшись, що підмазати завзятих служак прийнятним гостинцем не вдасться, купець роздратувався і наказав звернути на путівець, не забувши перед тим пошепотітися з Мелою.

«Таємній службі короля», тобто Чижу (панові Кьерну з Чижів, як виявилося!) стражники перешкоджати не посміли, і наша зовсім не дружна компанія спокійно прибула у Вільшань.

– У тебе з’явилося ім’я? – здивувалась я, коли міські ворота і витягнуті обличчя варти залишилися позаду. – Як?

– Зарлат придумав, – була лаконічна відповідь.

– Кат, який приходив по мою душу? – якби ми не були в багатолюдному місті, я б не стримувала обурення. – Тавеннський чистильник?!

– Люди на державній службі не завжди настільки погані, як кажуть про них чутки, – тактовно втрутилась Ів. – Може, ти щось не так зрозуміла, Тає?

Мій скажений погляд змусив її потупитись і ще більше згорбитися на сидінні.

– Е-е-е…

– Що?! – нерішучість Чижа мені страшенно не сподобалась. – І ти вважаєш, що того дня я щось неправильно зрозуміла? Ми обидва помилилися?!

Він заперечливо хитнув головою:

– Ні. Зарлату була потрібна ти, але не через наказ князя. Пам’ятаєш, як тремтіли благородні, коли згадували чистильника з Тавенни?

Я кивнула. Це складно пояснити… Людина не могла тримати в страху ціле князівство, однак ім’я Зарлата наводило жах і на халамидників, і на самого Ергела Жескара Рьерра Тавеннського. Ката захищали корона і магія.

– Князь перейшов усі межі, коли вирішив, що може наказати йому тебе вбити, – продовжував Чиж. – Для Зарлата ти стала б доказом самоуправства тавеннської влади. Він хотів відвезти тебе в Рен як свідка.

– Тобто тепер королівським нишпоркам я ні до чого? Князь – поганий, кати – хороші?! Думка зрозуміла, не варто її розвивати, – на жаль, гіркоти в моєму тоні було стільки ж, скільки й сарказму.

– Зарлат витягнув мене з підвалу справжнього ката. Він оплатив моє лікування і дав мету.

– Служити короні?!

– Служити людям.

Це прозвучало настільки буденно, що в перший момент я навіть повірила.

– Гадаєш, зміщення князя ощасливить усіх навколо?

– Досить і того, що я буду задоволений, – різко відповів «пан Кьерн». – Тає, у Тавенні немає законів! Усе князівство живе згідно з бажаннями однієї-єдиної людини. Згадай, хіба тобі подобалося те життя?

Ясна річ, подобалося. Я купалась як сир у маслі, поки не стала непотрібною. Точно, мене замкнули в кімнаті, немов обридлу іграшку на горищі. Можливо, Чиж мав на увазі саме це? Я не збиралася ні уточнювати, ні заперечувати.

– Ти знала, що тебе звинуватили у викраденні якоїсь королівської реліквії, що зберігалася в Тавенні? – продовжував Чиж, не помітивши мого сумніву. – Нехай офіційно ти вважаєшся загиблою, та пошуки тривають досі. Розумієш, що це означає?

– Що князь приховав дещо дуже цінне. – Карета зупинилася, й Артан, який виконував роль кучера, просунув голову всередину. – Наприклад, серце дракона. Він же намагався найняти того мага з демоном за немислиму ціну, чи не так? Чого витріщилися? Благословенним сріблом не платять за смерть дівчини.

– А за що платять? – недовірливо уточнила я.

– За переворот, – хором видихнули всі мої супутники, включно із зазвичай байдужою до справ королівства Ів.

– Чаклун мертвий, демона вкрадено… Не меліть дурниць! За шість років можна найняти сотню таких пар. Ніщо не унікальне, крім…

– Крім Барра, – закінчив мою думку Чиж. – Який недавно прокинувся. Цікаво… Артане, чому ми стоїмо?

– Тому що приїхали, – хмикнув баронський синок. – І, судячи з того, з якою швидкістю всі поховалися, нас тут чекали.

***

«Ромашкове поле» – оголошувала проста вивіска над входом у приземкувату двоповерхову будівлю з плоским дахом і широкими заґратованими вікнами. Високий кований паркан, посипана піском доріжка, змучена травичка між порожніми квітниками і кривуваті, немов розплющені ногами велетня сходи домальовували іншу частину картини. Якби я не знала, куди ми прямували, нізащо б не здогадалася, що це незвично тихе, ніби безлюдне обійстя – той самий пансіон, з якого треба було забрати дочку Жалака.

– Голоті знайомі такі місця, хіба ні?

Я беззлобно послала Ведмедика в далекі краї і закрутила головою, оглядаючись. Його випад мене не зачепив, нехай і було злегка дивно стояти біля воріт навчального закладу, як дві краплі води схожого на міську в’язницю у Борсуках.

Низько навислі хмари погрожували до вечора засипати всю Вільшань снігом. Мені не подобалася така погода. Зараз я б воліла згорнутися клубком у теплому ліжку і думати про те, як чудово буде вдягти шубку із… Ага, ледь не забула – тепер моїми шубами хизується інша. Та, кому вони належать за правом народження.

– Я б свою дитину сюди не відправив, – з легким осудом сказав Артан. – Домашня освіта – найкраща.

– Дивлячись для чийого гаманця, – відмахнувся від нього Чиж.

– Тутешні заклади вимагають стільки, що дешевше найняти столичного професора, – доводив баронський син. – А результат? Жодна з цих дівчат навіть не здатна запам’ятати повне ім’я короля!

– Поганий приклад, Арі, – посміхнулася з карети Ів. – Мела теж не знає всіх імен Треннана. Ти хоч сам їх пам’ятаєш?

– Звичайно, ні! Але я ж не виставляю себе зразком ученості!

Двері пансіону прочинилися, випускаючи назовні невисоку вгодовану пані в мішкуватому вбранні й крислатому капелюсі з обламаним пір’ям. Вона зміряла поглядом нашу компанію, приділивши максимум уваги вибіленим кінським гривам і емблемі на дверях карети. Розглянувши уважніше череп і змію, жінка стиснула тонкі безкровні губи, поправила окуляри без оправи і швидким кроком попрямувала до нас.

– Добри…

– Я ж просила, щоб ви не показувалися біля парадного входу, – обурено обірвала вона привітання чаклунки. – Їдьте на задній двір, там відкрито. І, Творця заради, цього разу зробіть усе тихо!

Не чекаючи відповіді, пані поспішно задріботіла назад.

– Мені вже цікаво, – оголосив Артан. – Виявляється, Вільшань уміє здивувати!

– Чим? – не приховуючи роздратування, огризнувся Чиж. – Таємну службу короля ніде не люблять, хоч і кличуть коли заманеться. Звідки директрисі знати, що ми тут проїздом? У них трапилась біда, і з’явилася карета зі знаком гільдії нишпорок, а решта – не її справа.

– Королівський розшук часто працює з пансіонерками? – парирував благородний учасник суперечки. – Ясно тепер, чому навіть вона, – Ведмедик вказав у мій бік, – може спокійно розгулювати країною з демоном на пальці.

– З домовичком, – похмуро кинула я. – Не забувай! І взагалі, моя свобода винятково наша з Ферном заслуга!

Ми троє зиркає одне на одного з-під насуплених брів і перекидалися образливими зауваженнями, поки двері пансіону не відчинилися знову, пропускаючи ту ж саму пані і заплакану дівчинку років чотирнадцяти.

– Вона сказала «цього разу», – тихо промовила чаклунка, спостерігаючи, як дівчисько рветься назад, а огрядна директриса тіснить його до воріт. – Тож таємна служба тут уже бувала… Але чому не міська варта, не найманці барона… Наче ж барон управляє Вільшанню? Барон Кріський, також відомий як Дейрат із Оленів, що в юності підкорив Рен своєю поезією. Не чули? Гаразд, то не важливо. Згодилися б навіть гвардійці! Чистильники займаються зовсім іншим, чи за останні роки щось змінилося?

– Злочини проти корони, державна зрада, чорна магія і особисті доручення короля, – погодився Чиж. – Не уявляю, що б із цього могло трапитися в такому закладі.