Право на шанс

– Що?! – рикнув Зарлат. – Це повна маячня! Ключ від скарбниці був тільки у нього!

– Як скажете, – кивнула чаклунка. – Не зліться і не кричіть так голосно. Дивіться краще, щоб ніхто не з’явився.

– Ще довго? – миролюбніше уточнив тавеннський чистильник.

– Я ще нічого й не починала, – відповіла вона. – Гей, Арі, подай сумку! Мою сумку! Вона зовні. Тільки обережно… Не кидай!

Баронський синок, невдоволено кривлячись, переступив високий поріг і нарочито повільно опустив біля Мели її сумку – ту саму, яку вона нещодавно скинула з плеча прямо на землю. Зарлат тупцював під снігом і насторожено стежив за кожним рухом аристократика – певне, очікував небезпеки насамперед від нього.

Чоловіки, щоб їх… Кат легко визнав, що йому потрібні знання чаклунки, але саму її він зовсім не боявся. Напевно, думав, що поки Ів у Тавенні, Мела буде слухняною маріонеткою. І ситуація із забороненою книгою нічого не змінює. Казочки Феранеля – не поступка, тому що вони взагалі не мають значення. Дрібна примха нахабної дівиці. Чому б не погодитися?

А ще Зарлат загороджував вихід. Як тільки я про це подумала, мене скував невидимий лід.

На губах чаклунки заграла широка посмішка. Мела явно була задоволена собою.

– Не мені судити тавеннського князя, – її слова луною прокотилися порожнім приміщенням, – але подумайте самі… Хіба він дурний настільки, щоб подати себе на блюдечку королівському розшуку? А ключ… Ключ – це дрібниці. Той, хто зробив один, зробить і другий, і третій…

Зарлат вдивлявся у темряву. Він не відреагував на зауваження. Не розчув? Чи чхати хотів на правду? Він стільки років намагався дістати Ергела Жескара, а тут випав ідеальний шанс!

Наступної миті і тавеннський кат, і сад, і огидна погода залишилися десь там, у невизначеності. Ну а ми… Ми були в тому самому приміщенні, ось тільки замість товстих сталевих дверей стояли звичайні дерев’яні двері із заґратованим віконцем.

Пролунав несамовитий жіночий вереск. Я поспішно прикрила рот рукою, але обережність виявилася марною. Кричала не я. Це тітонька Плібія нарешті помітила мого демона.

Наче крик міг чимось допомогти.

– А де Зарлат? – запитав Ведмедик, втупившись туди, звідки зовсім недавно залітав сніг.

– Гадаю, перед справжньою скарбницею, – відповіла чаклунка. – Його проблеми. Вони з князем варті один одного.

– Чому? – в тон баронському синку уточнила я, не очікуючи зрозумілу відповідь.

– Тому що обидва вважають себе розумнішими за всіх на світі.

– Справді? – влізла Плібія, яка після «виявлення» Ферна трималася впритул до мене.

– Шарлак із Соколів, – вагомо сказала Мела. – Соколи – відомий рід. Навіть після скандалу з королівським секретарем вони залишаються наближеними до Треннана. Зарлат цікавиться Ергелом Жескаром і його сім’єю. Хіба він міг не знати, що мати Шарлака – дочка професора Ньельма з Драконівського комітету?

– Це всі знають, – кивнула тітонька. – Але…

– Чоловік другої дочки професора – Метиди – з Куниць, – просторікувала чаклунка. – А чим відомі Куниці? Вони розбагатіли на промисловій магії.

– Виготовляють замки? – здогадалась я. – Як той, так?..

Вона кивнула.

– Уявіть, на що здатні безпринципні родичі, яким конче потрібні гроші. У Шарлака є доступ до палацу, у когось із Куниць – ключ, а у Ньельма – можливість зробити все непомітно. Нізащо не повірю, що Зарлат прогледів такий варіант. Ні, йому важливо притиснути князя… Ну і нехай.

Напевно, я була зовсім збентеженою, оскільки Мела захотіла дещо пояснити.

На одвірку хтось виклав малюнок срібною ниткою. Заклинання. Щонайменше два. Вкрай тонка робота, на яку мало хто здатен. Чаклунка клялася, що вона такого ніколи не створила б – терпіння не вистачило б. Та й нитка з благословенного срібла тонша за павутину, і клей використовувався прозорий як сльоза! Нічого схожого Мела раніше не бачила. Якісь нові напрацювання, не інакше. Можливо, в Академії зуміли вдосконалити стійкі заклинання – такі, в яких сам малюнок складається зі срібла, а тому вони не вимагають регулярного оновлення та налаштування.

Решта – елементарно. Ключ встромляється в замкову щілину, активує заклинання… Усі заклинання – і те, яке відмикає двері, і те, яке відкриває «вікно», і те, що є порталом. Результат: крізь дверний отвір видно зовсім інше приміщення, ну а щодо порталу й так усе зрозуміло.

Князь дійсно міг якось вранці зазирнути в скарбницю і не знайти її на місці. Звісно, він сторопів. Зопалу звернувся до представників короля і став їхньою ціллю.

Чому чаклунка була впевнена в причетності Ньельма? А він дещо у неї купив і заплатив золотом. Віддав сто п’ятдесят золотих монет. Чому саме стільки? Ну, він пропонував сто, вона вимагала двісті… Домовилися, загалом.

Буревісники не бідують, але сто п’ятдесят монет?! У кишенях столичного чаклуна зроду не було більше ніж десять – його рідня контролювала його ж марнотратство. Звичайно, тепер він шанований маг, член Драконівського комітету і таке інше, але Мела не вірила, що його доходи настільки зросли.

Що купив столичний чаклун? Дрібницю, яка нікому з нас і задарма не потрібна. Яку? Це, на щастя, їхня з Ньельмом особиста справа і сторонніх вона не стосується. Як подивиться на таку угоду Ів? А хто сказав, ніби вона коли-небудь про це дізнається?

І, до речі, щодо Ів… Чи не думаю я, що вони з Кьерном чекають нашого тріумфального повернення зі справи, після якої у виконавців мало шансів залишитися живими? Ні, ясна річ, Зарлат не планує свиснути своїм людям і перерізати горлянки всій компанії ще до ранку. Королю потрібні не тільки вагомі докази, а й свідки. Багато свідків. А нам воно треба?

Чаклунка не збиралася влазити у чвари можновладців за жодні обіцянки і очікувала, що ми з Артаном підтримаємо її в цьому рішенні. Тому поки тавеннський кат прогулювався з нами, а найвірніші з його поплічників крутилися навколо палацу, Чиж відвіз Ів десь подалі.

– Хіба в тому будинку немає охорони? – заперечила я, почуваючись занадто втомленою, щоб сприймати все і відразу.

Мені досить різко пояснили, що так, три місцеві нишпорки наглядають за заручниками, і Мела не перебільшує, називаючи становище Ів і Чижа полоном. Демон чув, як Зарлат розпорядився за жодних обставин не випускати їх із кімнат, а щодо свого колишнього протеже наполягав на фізичному усуненні за будь-якого натяку на можливі проблеми.

– Значить, вони вже мертві? – ковтаючи деякі звуки, прошелестіла змерзлими губами Плібія.

Вона слухала швидку, трохи нелюб’язну мову чаклунки з жадібною цікавістю людини, яка вічно дізнається про все останньою. Водночас її очі нишпорили навколо в пошуках Ферна.

Хотілося заспокоїти тітоньку, сказати, що демон зараз не тут – він вирушив подивитися, куди нас занесло і чи нема поблизу когось, хто здійме тривогу. Але вона дивилася з таким виразом… Як тоді, коли виявила у своєму ліжку дохлу мишу, а в шафі – радісну мене. Хоча, ймовірно, я просто себе накручувала. Для самого Ергела Жескара я залишилася незнайомкою, тому і ця жінка не могла ні про що здогадатися.