Право на шанс

***

Якщо у кварталі, де мешкала знать, вуличні ліхтарі вважалися частиною побуту, то ближче до околиці вулиці освітлювалися лише слабкими променями, що вибивалися з-за нещільно зачинених віконниць. Якби не місяць, я б не раз викупалася в якій-небудь канаві, що траплялися на кожному кроці. І то щастя, що ми з Артаном дісталися сюди раніше, ніж місто остаточно занурилося в сон. Винятково завдяки мені дісталися, між іншим.

Я помітила відкриту крамничку книготорговця, що влаштувався на набережній, і, ризикуючи дістати стусан, вкрала з прилавка дешеву карту Тавенни. Нічого особливого – лише позначення річки, тракту, головної вулиці та кварталів. Звичайний клаптик брудно-сірого паперу розміром як долоня. Він коштував мідяк, і, якби в нас була хоч монетка, я обов’язково б заплатила. Але в наших кишенях гуляв вітер.

Торговець оцінив втрачену власність у кілька прокльонів і загрозу покликати міську варту, проте навіть не спробував за мною побігти, хоча у нього були всі шанси на успіх. Напевно, він вважав, що я – приманка, і якщо залишити крамницю без нагляду, мої спільники скористаються цим, щоб вкрасти цінні речі.

Ну а варта – не королівський розшук. Вони розбираються з п’яними бійками та ловлять вуличних злодіїв – за фактом, так би мовити, вчинення злочину. Їх поки докличешся, поки поясниш ситуацію, поки доведеш, що ні на кого не наговорюєш… Усі знали: зв’язуватися з міською вартою – відверто пропаща справа. Їхня платня залежала від співвідношення спійманих і проґавлених лиходіїв, тому в непевних випадках частенько діставалося тому, хто кликав на допомогу.

Як показала карта, загалом я правильно уявляла Тавенну, хіба що квартал ремісників був не на правому березі, а на лівому, тоді як правий займало Передмістя, куди ми і прямували.

– Головне – впевненість, – повчала я Артана, поки ми походжали берегом, вишукуючи нічийний човен. – Зазвичай люди не роблять того, чого від них не чекають. Як не виділятимешся занадто явно, ніхто не зверне на тебе уваги.

– Що ми шукаємо? – Ведмедик був занадто виснажений, щоб ображатися на мої настанови. – Вони всі однаково старі.

– Що завгодно, біля чого є весла, – пояснила я. – Чи тобі подобається ідея гребти руками?

Транспортний засіб ми сяк-так знайшли. І попливли, якщо цим словом можна назвати виляння уздовж берега, що закінчилося десь поблизу тракту.

На той час остаточно стемніло. На небі яскраво світив місяць, десь за річкою підвивали собаки, від міських нетрів линув спів. Перехожих було мало. За весь шлях до, власне, тракту, ми бачили людей десять. У перших двох зустрічних я спробувала дізнатися, чи у правильному напрямку ми йдемо. На жаль, обидва вони, побачивши мене, почали ломитися у випадкові ворота, за що діставали лайку господарів будинків. Ті стукали віконницями і смішно висовували голови у вікна.

– Є в мене підозра, що тут краще не прогулюватися ночами, – поділився міркуваннями аристократик. – Нас теж можуть пограбувати.

– Могли б, якби ми були схожі на людей, – заперечила я. – А хто зазіхне на два опудала?

– Наш одяг коштує цілий статок! Він не кожному багатієві по кишені.

– Але щоб це з’ясувати, його потрібно хоча б випрати.

Як не дивно, Артан мав рацію – навіть наш непривабливий зовнішній вигляд не відлякав любителів легкої наживи. Компанія добряче захмелілих молодиків з’явилася несподівано і зажадала, щоб гості їхнього визначного міста (ми, ясна річ) пригостили їх випивкою.

Поки я вирішувала, чи не перейняти приклад середньостатистичних містян і забарабанити в найближчі ворота, Артан узяв ініціативу у свої руки.

Він заявив, що претензії молодого покоління абсолютно справедливі, і запропонував вирушити в який-небудь пристойний заклад. Бажано дешевий, а то з грошима нині у всіх складно. Є ж такі місця на тракті? Хлопці знають кожен закуток Передмістя як свої п’ять пальців, тож можна спокійно покладатися на їхній вибір! До речі, а з готелями тут як? Є такі, де і мідь у ціні?

Компанія, передчуваючи веселу нічку, вивела нас до тракту і забезпечила докладними описами місцевих розважальних закладів. Якщо вірити хмільним язикам молодиків, нині в пивницях небувалий ажіотаж – у місті коїться казна-що, ось люди і прагнуть знайти спокій у випивці. Чи багато їде геть? Та ніхто, мабуть. Який дурень кине дім і шукатиме долі в невідомості?

Дракон літав, ха! Після кількох пляшок і десять драконів крилами змахнуть! А будь-яка розсудлива людина розуміє: тавеннський князь дострибався. Податки що не рік, то нові придумував, боржників собаками цькував, дівок прямо з вулиць забирав, дітей безпритульних чорним магам продавав, ось його і пустили за вітром. А щоб влада не надто шукала винних, хтось сказав про дракона. Простіше кажучи, всі претензії до Сойла! Може, у них із Ергелом Жескаром свої справи? Всяке буває! Дракон винен – то дракона й питайте!

На тракті горіли ліхтарі. Дуже зрідка, немов їх запалювали через один, але було видно, що це – не просто чергова безіменна вулиця, а широченна мощена дорога, по обидва боки якої стояли будівлі.

Час від часу повз нас проїжджали навантажені повози або мчали легкі екіпажі. Чувся сміх: і п’яний регіт купців, що розсілися навколо багаття у дворі одного з готелів, і хихикання двох юних мандрівниць, що далеко від дому уявили себе чарівними кокетками, і заливисті трелі їхніх матусь, що лускали гарбузове насіння на ґанку, і задоволене хмикання господаря, який спостерігав за всім із тіні.

Нікого не хвилювало те, що сталося в центральному кварталі. Приїжджі мали досить туманне уявлення про князя, місцеві його відкрито не любили, а про тих, кому не пощастило опинитися поруч із Ергелом Жескаром у той фатальний момент, чутки напевно майже не згадували.

Через ліхтарі ми нічого не встигли дізнатися про готелі. Один із хлопців звернув увагу на наш одяг, пошепотівся з іншим, привернув до обговорення третього… Четвертий запитав прямо, чи не є новоспечені друзі (ми, еге ж) нишпорками, шпигунами, чистильниками або тому подібною нечистю.

– А якщо й так? Ти маєш щось проти короля? – Артан говорив повільно, з паузами, ніби вбиваючи питання їм у мозок – пам’ятав про наші порожні кишені.

Хлопці, незважаючи на хміль, зорієнтувалися швидко. Поки я вигадувала, як підтримати блеф Ведмедика, їх як вітром здуло.

– Вперед, братику. Ми майже це зробили.

«Якщо не помилилися з висновками!» – відчула я укол сумнівів.

Але мені чомусь здавалося, що все вийде. Має вийти!

Мене цілих два дні не називали «голотою» і аж добу – «тіткою». Я сьогодні жодного разу подумки не звернулась до свого небажаного супутника як до «кодла». Це вселяло надію. Можливо, одного разу я навчуся терпіти інших людей… І тоді втрата Ферна перестане здаватися кінцем світу. І ненормальний внутрішній голос припинить лізти з цим нав’язливим «Запитай»!