30.2
Вдалині пролунав бій міського годинника.
– Їдьмо, – перервав багатослівні розмірковування Ньельма Зарлат. – Уже полудень. Гільдія обіцяла до цього часу налагодити стабільний портал у Рен. Сподіваюся, зі столиці пришлють досвідченого мага, а не чергову цидулку з марними інструкціями.
– Інструкції – це добре, – пробурмотів Чиж. – Гірше буде, якщо почнуть надсилати послання в дусі: «Ви там ще живі? Якщо так, то тримайтеся, допомога в дорозі, прибуде через рік. Якщо ні, не падайте духом: країна вас оплаче».
– Не блазнюй, – спинив його Зарлат. – Зараз усім непросто. Гей, пане Ньельме! Куди ви йдете? Ми від’їжджаємо!
Ввічливість давалася тавеннському катові нелегко. Його губи вимовляли одне, а очі говорили зовсім інше. Але чаклун не надав цьому значення.
– Я зараз! – Він і не думав зупинятися. – Стільки благословенного срібла витрачено, а ефекту нема. Або заклинання – сміття, або ці виродки щось роблять не так. Стривайте! Ще раз перевірю!
Ньельм швидким кроком досяг пустиря і почав лаяти тавеннських магів на всі лади. Слухати його було неприємно. Не те щоб мене зачіпали грубі слова, особливо адресовані не мені, але… Прокляття, люди життям ризикували! Хіба вони не заслужили хоч краплю поваги?
Ох, Творець, через такі незвичні думки я часом не впізнавала саму себе.
– Що за заклинання? – Мені й справді хотілося це знати.
– Скликання, – неохоче вимовив Зарлат.
– Демонів? – здивувалась я.
Чого ж тоді вони бігали за Девією, якщо у них є такі потужні закляття?
– Дрібної нечисті, – хмикнув чистильник. – Такими в селах домовичків викурюють, поля у польових духів відбирають, лісовиків знищують. Нерозумно сподіватися, що спрацює на драконі, але нічого іншого у нас немає. Демони прив’язані до свого господаря і до того, хто їх закликав. Там особливі правила лову. А дракони… Дракони самі собою. Як дрібна нечисть нашого світу
«І ви вирішили, що криваві жертви посилять заклинання? Маячня! Хіба що імітація активної діяльності грає вам на руку, ось ви й стараєтеся. Ніби як дракон зацікавиться і прийде подивитися, що тут діється», – здогадалась я.
Ех, не треба було зловтішатися…
– Виродки! Сказав же: щоб жодна свічка не згасла! – розносило відлуння крик знатного чаклуна. – Де?! Он, у горщику! Її взагалі запалити забули! Нічого нікому доручити не можна! Ану, швидко перевірили схему! Востаннє попереджаю: якщо щось піде не так, усіх закопаю! І розвіюйте все, що потрапить у коло! Не бійтеся судових позовів, демону з господарем сюди шляху нема. А те, що не розвіється, – дракон! Побачите його – біжіть до річки! В якому сенсі – «навіщо»? У воді ховатися! Але добігти ви навряд чи встигнете, тому моліться, щоб дракони зараз літали десь далеко й не над містом!
Я похолола. Мене відвідала жахлива думка. Коло не страшне сутностям, прив’язаним до своїх власників, але в Тавенні є один-єдиний нічийний демон. Мій демон! І за силою він не набагато перевершував звичайного домовика. Тобто якщо його затягне сюди…
– Ось! Нарешті! – тріумфував Ньельм. – Невже раніше було важко зробити все як треба? Зустрічаймо першу здобич! Хто її розвіє? Я її розвію! А наступний…
Що за божевілля коїлося? Голос чаклуна потоншав і перетворився на настирливий писк, колеса повоза збільшилися настільки, що зрівнялися з моїм обличчям, морозне повітря стало теплим і вологим…
– Тає! – смикав мене хтось. – Тає!
Пальці відчули гладку прохолоду металу.
– Скільки тут? Думаєте, вистачить?
– Сотні півтори чи й дві. Наче й п’ятдесяти монет досить, але краще не ризикувати.
Хто це? Я не впізнавала голосів. Про що вони сперечалися? І чому в мене в руках опинилася зв’язка великих монітських монет – золотих квадратних пластинок із дірочкою в кутку?
А потім з’явився він… Дракон власною персоною. І все стало на свої місця. Тобто мені здалося, що все тепер ясно і зрозуміло. Абсолютно все! Навіть ця книга вписалася в картину світу, що виникла переді мною. На жаль, підсумувати вихор думок у голові я не встигла, бо дракон розкрив пащу і звідти виметнулось полум’я.
«Все-таки треба було запита…» – ненормальна ідея згасла разом зі мною.
***
Вечоріло? Ні, це перед очима висіла темна пелена. Адже щось сталося. Я пам’ятала, що щось сталося. Погане? Напевно. Інакше я не валялася б у грязюці й не почувалася б так, немов по мені проскакало стадо гірських кіз. Чому гірських? У моїй уяві саме вони мали маленькі гострі копитця, які вкрили моє тіло мозаїкою синців і подряпин. На жаль, я ніколи не бачила гірську козу і навряд чи ще побачу. Але хіба це мало значення?
«Вже зима настала. Морози», – прошепотів внутрішній голос.
«І що?» – не зрозуміла я.
Зима, морози… Неначе літня спека щось змінила б! Ну, можливо, бруд не був би таким пекуче крижаним, та й вода не замерзала б на одязі. І… Боги, як я взагалі потрапила на мілководдя Осинки?!
Зважаючи на зиму, річка біля берега перетворилася на підмерзлі калюжі, і все ж я відразу визначила, де перебуваю. Таке вже було. Давним-давно, тікаючи з палацу, я теж прочухалася в смердючій заплаві. Тоді поруч крутився Ферн. Він підбадьорював мене, змушував рухатися, не дозволяв впасти в розпач…
Тепер я охоче залишилася б лежати в калюжі. Але він був десь там! Мій сріблястий малюк, що не раз давав мені надію, потребував допомоги. Чиєї завгодно допомоги! Закляття спрацювало, хіба ні? Він не міг не потрапити в коло.
Всім начхати на Ферна. Для гільдійських чаклунів «нічийний» означає «непотрібний». Його розвіють, як якусь річкову нечисть. Просто щоб не заважав.
Я не могла замерзнути! Я повинна була підвестися. Повинна!
Почулося далеке виття. Чи близьке бурчання? З моїм слухом коїлося щось незвичайне. Через переохолодження? Удар? Або ж на березі тавеннської річки перемовлялися дракони?
Я піднялася накарячки і помахала головою, прагнучи прояснити і зір, і голову. Не допомогло. Витирання обличчя брудною рукою теж не дало полегшення. Я не втрималася і знову впала в калюжу. На зубах скрипів пісок, губи пекли, в роті відчувався присмак крові. Зате до мене начебто почали повертатися спогади. Короткі і швидкі. Моторошні.
Коли Ньельм розібрався із заклинанням, я впала. Хтось кинув мені зв’язку монет. Світ спалахнув і…
І карета, під яку я підкотилась, обсипалася попелом.
Але ж я вгадала! Тоді, придумуючи в’їдливу відповідь Зарлату щодо уваги драконів, я мала рацію. Закляття, нехай і посилене кров’ю людей, не зловило б ні Барра, ні Сойла, але воно їх зацікавило. Принаймні одного з них.
Дракон ширяв над річкою. Чорний чи Білий – цього я визначити не могла. Як на мене, його луска відливала синявою – місцями темною до чорноти, місцями небесно-блакитною.
– Який маленький, – промовив хтось наді мною. – Я уявляв його величезним.
«Крилата корова», – промайнуло в голові.
Товста зубаста синя корова зі зміїним хвостом і крилами кажана. І така дрібнота знищила Ліву?
Над Осинкою почав клубочитися туман.
«Зима ж», – не повірила своїм очам я.
Потім зрозуміла: це не туман, а пара!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!