Право на шанс

Крик тітоньки завадив нам із Артаном накинутися на Мелу з питаннями щодо Білого Дракона і його намірів, про які вона жодним чином не могла знати.

Кричала Плібія неспроста – крізь стелю впав Ферн. Саме впав – він перетнув кімнату з такою швидкістю, що наполовину увійшов у підлогу.

Пробурмотівши щось не дуже ввічливе, демон жваво метнувся вгору. Тітонька заверещала ще пронизливіше. Не дивно – спершу я й сама не впізнала свою дрібноту.

Він став більшим. Щільнішим. Об’ємнішим. Прокляття, він був схожий на сріблясту напівпрозору статую! На людську, трясця їй, статую, в натуральну величину!

Я зловила себе на тому, що беззвучно відкриваю і закриваю рот – прямо як та золота рибка, яку я одного разу кинула Елледіел у туфельку. Ух, вона так скавчала! Не рибка – кузина. Приблизно як я зараз у своїй уяві.

Навпроти ошелешено кліпав Артан. Щелепу він підібрав одразу, а ось віями махав із завидною швидкістю.

Чаклунка була лише злегка засмученою. Ха, на нашому тлі будь-хто здався б зразком спокою!

– Я це, я! Гей, тетере! Подумаєш, трохи виріс… Прикріше було б, якби зменшився, – звісно, тетерею обзивали мене. – Цей твій Ньельм… Він же дурний як поліно! Не знає елементарних речей! І бреше він усе! Не могли його взяти в Драконівський комітет! – схоже, тепер демон звертався до Мели. – Наскільки б впливовим не був його дід, таке безмозке лайно він у правління не протягнув би! Аж гидко стало… Воно ж зовсім не розбирається у демонології, а лізе, куди не просять!

– Ну… Ньельм не сильний у практичній магії, – обережно погодилася чаклунка. – І демонологію він не здавав, бо подарував кафедрі совеня. Але він розумний. Чесно, він дуже розумний.

– Не помітив! – запально прокричав Ферн. – Цей недоумок подумав, що я – відроджений Барр!

– Кожен може помилитися.

– Він підпалив килим у вестибюлі, поки ловив мене якимось чаклунством!

– Магія і не таке утне… Особливо спросоння, та ще поспіхом…

– Він наступив на артефакт, який сам же й кинув, і розквасив ніс!

– Гарний був ніс… Сподіваюся, його виправлять.

– У нього в спальні зв’язана дівчина!

– Це ж Ньельм. Він любить експерименти.

– О так, експерименти він полюбляє! Знаєш, чому я тепер такий? Цей розумник вирішив збільшити сили малюка Барра, щоб той швидше подорослішав і був готовий до діалогу! Уявляєш, що сталося б, якби на моєму місці був справжній Чорний Дракон?!

– Нічого. Не можна додати сил потойбічній сутності, не використовуючи іншу потойбічну сутність, а з демонологією, як ти сам сказав, у Ньельма проблеми.

– Але він цього не знає! А я – не потойбічна сутність! Тому в нього вийшло! І він у цілковитому захваті! Стрибає від радості, чаклунку свою обціловує. Кричить, що Сойл хвостом перед ним вилятиме! Що відтепер Драконівський комітет у нього в руках! Що Треннан його вічний боржник, а якась Аміра може стулити писок, бо вона йому не потрібна!

– Принцеса Аміра… Їй усього дванадцять… Було кілька років тому. А що за чаклунка, Ферне? Ньельм тримає свою помічницю біля себе? В палаці? Що він взагалі робить тут серед ночі?!

Замість відповіді демон схопився напівпрозорими руками за голову, сів навпочіпки і став схожим на скляну брилу зі сріблястим відблиском.

– Він тане? – злякано пискнула Плібія.

– Йому погано, – рикнула чаклунка, люто порпаючись у своїх речах.

Демона здоров’я підвело? Я нервово захихотіла. У нього ж немає тіла, яке можна поранити! Ну так, він збільшився втричі за якихось кілька хвилин, але хіба це погано? Тепер Ферн сильний настільки, що майже в змозі підтримувати людську форму. Ще трохи – і він зуміє прикинутися людиною! Ідеальний результат, правда ж?

– Де цей клятий срібний пил?! – Мела витрусила вміст сумки прямо на підлогу розкидала зім’яті папери навколо, не піклуючись про їхнє збереження. – Я ж поклала його в кишеню! І напилок! Чому тут тільки записи і крейда?!

– Зарлат брав звідти крейду, – пригадала я. – І якийсь сувій.

– Навіщо?!

Звідки ж я знаю? Якби не звичка оглядатися навколо в будь-якій ситуації, я б і цього не помітила. І взагалі, не я одна там стояла! Треба дивитися за своїми речами, а не покладатися на випадок. Але ж ні, кинули сумку біля стіни, дружно втупилися в двері, і тепер шукають винного!

– А срібний дріт на одвірку ти чим зламала? Напилком? – підказав Ведмедик.

– Він був тонкий як нитка! Нігтем розірвала! – відмахнулася Мела.

Лаючись на чім світ стоїть, вона витягла з внутрішньої кишені куртки мій мішечок з монетами і взяла одну.

– Зубами її гризти, чи що? А чистильник вправний… І знала ж, що він обов’язково підстрахується, а все одно спіймалась… Гаразд, хрін із ним! Що є, те є.

Не роззираючись, чаклунка схопила першу-ліпшу крейду і накреслила навколо демона нерівне коло.

– Потерпи, гаразд? Я швидко! – примовляла вона з тими ж інтонаціями, які раніше поширювалися лише на Ів. – Ще трохи, і все буде добре…

– Криво, – критичним тоном зауважила Плібія.

– Я не на іспиті! – огризнулася Мела, але злегка підправила одну зі сторін кола.

Малюнок збільшувався, в ньому з’являлися нові елементи на кшталт спрямованих гострими кінцями до Ферна трикутників і товстих ліній, що хрест-навхрест перетинали все креслення.

– Хіба сила – це погано? – дивувалась я.

– Форма – ось що погано, – крізь зуби процідила чаклунка, сліпо шукаючи новий шматок крейди. – Він не звик до неї. Форма для нього все одно що сітка, яка не дозволяє вільно рухатися.

– Сюди він прибіг досить скоро.

– Якщо тобі сплутати ноги, як коню, ти теж спочатку жваво стрибатимеш, Тає! – пирснув отрутою баронський синок. – А потім втратиш сили і не зможеш зробити жодного кроку!

Я придушила бажання заїхати йому в пику, але не відмовила собі в задоволенні вдарити аристократичну гомілку тупим носком короткого чобота. Артан зашипів і штовхнув мене плечем. Ледь-ледь, однак цього мені вистачило, щоб із розмаху опустити оббитий смужкою заліза каблук йому на ногу.

– Зовсім здуріла?! – завив аристократик, відскакуючи від мене на крок.

– Ти перший почав!

Ми з неприязню дивилися одне на одного, на мить забувши, що поруч відбуваються речі важливіші за дитячі суперечки.

– Тає, візьми.

Я неохоче повернулась до Мели, готова будь-якої миті перемістити свій гнів із Ведмедика на неї. І отямилась.

Чаклунка простягала мішечок з моїми монетами. Одну з них (надпиляну) вона стискала в руці.

Пальці вчепилися в червоні зав’язки раніше, ніж я встигла поставити хоч кілька питань із тієї сотні, що крутилася на язику.

– Сховай, – наказала Мела і, не чекаючи моєї відповіді, повернулася до демона.

Затиснута в її кулаку монета вдарилася об підлогу. Чаклунка намагалася отримати крихту срібною пилу? Звичайно ж, у неї не вистачило сили.

Вона коротко скрикнула і лизнула обдерті об камінь пальці. Потім стукнула монетою ще раз. І ще.

– Може, я спробую? – невпевнено запропонував Артан.

Мела, не повертаючись, похитала головою. Я підозрювала, що по її щоках течуть справжнісінькі сльози, бо шкіра на тильній стороні її руки перетворилася на криваве місиво.

– Немає часу. Сюди прийдуть із хвилини на хвилину. Ньельм не надто знається на магії, але водночас він – найрозумніший з усіх, з ким я коли-небудь зустрічалася. Не недооцінюйте його.

– Та що може чаклун, який не вміє чаклувати? – обурилась я.

– Він може знайти тих, хто чаклуватиме замість нього. Кращих із найкращих. Майстрів, для яких чаклунство рівноцінне життю.

– Але найкраща – ти! Ти – сотка! – не здавалась я.

– Це було давно. – Мела хлюпнула носом. – Все забувається. Без книг я мало що зумію довести до пуття. А без срібного пилу не зроблю взагалі нічого.

– Ніхто не зробить.

Чаклунка хмикнула.

Підняла голову.

Подивилася мені в очі і поклала на крейдяну лінію заклинання цілу монету.