30.3
Дракон змахнув крилами, піднімаючись у небо. Створювалося враження, що він збільшився в кілька разів. Я спробувала повернути голову, стежачи за його рухами, але шия не послухалася.
Блискуча фігура зникла з поля зору, а потім мене обдало гарячим повітрям.
«На мені золото, дурню! Дмухай, скільки хочеш, – нічого твоє полум’я мені не зробить!» – подумала я, змахуючи попіл з губ.
А могла б задуматися й про те, що у дракона, крім полум’яного подиху, є лапи. Чи він орудував довгим хвостом із дрібними шипами?
Я пам’ятаю, як летіла. Пам’ятаю наближення річки, свист вітру у вухах, відблиски сонця на водному плесі, чиїсь відчайдушні крики…
Чи довго я валялася в калюжі? Як на мене, цілу вічність, але, якщо тверезо подумати, кілька хвилин.
За цей час на пустирі багато що змінилося.
Острівці сухої трави, пагони верболозу, винесені на берег корчі – все зникло. Залишилася тільки обвуглена земля, на якій виднілися залишки заклинання. Товсті лінії, посипані звичайною білою глиною, перетворилися на брудно-сіре місиво. Дерев’яні відра, що захищали свічки від вітру, розсипалися порохом, а ось горщик, який прогнівив знатного чаклуна, уцілів. Він нахабно стирчав посеред згарища. Якщо очі не обманювали, в ньому навіть погойдувався вогник свічки.
Я вкотре наказала собі встати. Не мені одній погано. Он у Ньельма нога стирчить під неприродним кутом, але ж він не валяється в багнюці! Сидить перед драконом, що вже повернувся на землю, рівно і з гідністю, як годиться знатному пану. Розмовляє неспішно і ввічливо, заклинаннями не розкидається, слова підбирає ретельно.
І Зарлат не зганьбив королівський розшук, хоча обидві його руки теліпаються як неживі, а зі щоки звисає довгий шмат шкіри. Стоїть чистильник прямо, кожну фразу, незважаючи на брак передніх зубів, вимовляє чітко, про короля навіть не заїкається.
Ну а Чиж взагалі тримається героєм! Він примудрився зберегти цілими всі кінцівки, але не тікає, поки є можливість, а сміливо підтакує чистильникові і чаклуну.
– Ти зовсім того? Не вилазь! – різонув слух чийсь хрипкий шепіт.
Я, стогнучи, озирнулася. Це ще хто? Під шаром бруду не зрозумієш. Втім, я сама була не краща, ніж гільдійський (якщо вірити його блясі з іменем) маг.
– Не лізь туди, дурепо! Нехай вони самі вирішують, що й до чого!
– Чому? – тупо запитала я. – Вони якісь особливі?
– Їм це треба! – огризнувся тавеннський чаклун. – Ось нехай і викручуються!
«Анітрохи їм це не треба. Ні Чижу, ні Ньельму, ні Зарлату. Вони могли забратися з міста і пересидіти бурю в затишному куточку, але натомість кинулися в її центр. Людей їм, бачте, шкода. Не хочуть, щоб Тавенну спіткала доля Ліви. Дурні! І я дурна… Ні, мені плювати на долю містян! Для мене важливий тільки Ферн. І він все-таки тут… Чи мені знову щось ввижається?» – на жаль, я поки не почувалась настільки добре, щоб висловити думку вголос.
– Куди ти, божевільна?!
«Сам сиди в болоті!» – подумки відповіла доброзичливцю я і плюнула на пристойності.
Нехай титуловані добродії поводяться згідно з етикетом. Мені нема кого соромитися. Навіть барони після пристойного застілля часом розходяться по домівках навкарачки.
– Ненормальні! – прокоментував мій відхід гільдійський маг. – Злітаються як мухи на…
– Стули пельку! – не витримала я. – А то із собою потягну!
– Та я не про тебе, – почав виправдовуватися він. – Он, під’їхали! І ще одна шкандибає від мосту! Всі звідси біжать, а цим як медом намазано!
Я вилізла на тверду поверхню і, проклинаючи весь світ, випросталася. Земля відразу ж почала загрозливо розгойдуватись, але мене це мало турбувало. Впаду – знову підведуся. А як не піднімуся, то піднімуть. Хвала Творцеві, є кому. Тобто якого демона ці двоє сюди приперлися?! Жити їм набридло?! Особливо Артану – йому ж тут робити нічого!
– Це точно Сойл? – долинув до мене діловитий голос Ів. – Якийсь він синій… Та гаразд, спробувати ж можна. – Вона почала витягати з кишень мішечки з монетами. – Один, два… дев’ять, десять. Рівно сто. Пане драконе, вам гроші за зцілення куди покласти?
«В пащу», – напрошувалася логічна відповідь.
У зубасту темно-синю пащу з довгим яскраво-червоним язиком, який гойдався на рівні голови Зарлата. Туди і мішок золота помістився б, не тільки кілька вузликів. Про що Ів взагалі думала? Тут люди загинули, битва століття назрівала, а її це ніби не стосувалося. Неймовірно!
Сойл першим оговтався від потрясіння. Він злегка зблід, зменшився і зник, щоб виникнути знову – цього разу в образі людини. Правильні риси обличчя, побите сивиною рудувате волосся, висока худорлява фігура, просторий білий одяг – ніщо в його зовнішності не видавало ікласту тварюку, готову в будь-який момент плюнути вогнем.
– Давай сюди, – буркнув він, забираючи мішечки з монетами. Вони зникли з його рук за мить, немов розчинилися в повітрі. – Кого зцілювати? Козла? Паразита? Чижика?
Ів залилася фарбою. Ньельм обурено підвів голову:
– Хто тут козел, жінко?!
– Не ти, – заспокоїв його дракон. – Тобі дісталася роль мерзенного паразита. І не трясися так, я можу читати думки тільки прохача. Ми пов’язані золотом! Вирішуй швидше, жінко, у мене багато справ! Гадаю, твоя відповідь – Чиж?
Вона хитнула головою:
– Ні. Зціли мою…
– Мовчи! Не кажи нічого!
«Ось і Мела приспіла. І то правда, як же без неї? Не могла вона пропустити таку подію. Тільки не наша чаклунка. Їй що не лайно, то обов’язково треба вступити», – підхльоснула себе я і зробила цілих п’ять кроків до Сойла.
– Ів, послухай мене! Без золота ти беззахисна, але поки об’єкт не названо, він не займе тебе!
– Не займу? – рикнув дракон. – Хто так вирішив?
Тепер його голос ніхто не сплутав би з людським.
– Зараз підійду, – прохрипіла Мела, – і відповім… Як же мене все дістало… О, а що за заклинання тут було? Знайомі лінії… І… Що сталося з Ферном?! – Вона дивилася в центр кола – туди, де слабо коливалося сріблясте марево.
Отже, мені не привиділось. Я до останнього тішила себе надією, що мого демона тут немає. Я майже повірила в те, що бачу його лишень у своїй уяві! А ці… Виродки! Вони знали! Вони не могли не помітити, що Ферна затягло в коло. Але їх, бачте, Тавенна хвилювала. Навіть Кьерн ігнорував мого демона. Хоча… Що б він зробив? Повернувся б задом… тобто спиною до Білого Дракона і наказав би Ньельму рятувати дрібну сутність? Такої неповаги Сойл точно не пробачив би!
Ні, якщо кого і звинувачувати, то титулованого чаклуна. Триклятий вискочка! Заманулося ж йому експериментувати з тим, у чому він цілковитий профан! Шкода, що коло не ловить тупих недоуків, інакше Ньельм був би головним кандидатом на знищення.
– Та щоб вас!.. – видихнула чаклунка. – Яка тварина почала його розсіювати?!
Розсіювати… розсіювати… розсіювати…
Я і не помітила, що опинилася поруч із Сойлом. У голові билася єдина думка: «Якщо Ферна не стане, зверну Ньельму шию і відправлю його голову в Драконівський комітет. Нехай там задумаються, кого брати до своїх лав».
Але легше від цього не ставало…
– Ще одна, – зітхнув Білий Дракон. – У чергу, люба, в чергу. Я так подивлюся, золота в людей достатньо. Розкидаються ним направо і наліво, – в його тоні вчувався докір. – Божевілля якесь. Невже нікому з вас ні краплі не страшно?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!