Іскри гніву

–На весла! – гукнув до Лавріна Орест.

Хлопець зайняв своє місце на лаві і міцно стиснув гладкі держаки в кулаках, очікуючи наступної команди. Його серце калатало, немов навіжене. І важко було сказати через страх це, чи через збудження від очікування першої в його житті серйозної битви. А вона, за розповідями Гордія і Ореста, мала б бути важкою. Хоча оглядаючи ту кількість човнів, які відплили від Січі, Лаврін і не міг уявити, щоб хтось назбирав більше війська. Хлопець нарахував п’ятдесят дві чайки. Хоч міг і помилятись, адже не так давно навчився лічити.

–Вперед! Налягай на весла! – загудів Дмитро Дунай, зайнявши своє звичне місце на носі човна.

Тепер Лаврін відчув, що означає «помахати веслами». Позаду стояв козак і відраховував темп:

–І... раз, і... раз, і... раз!

–Давайте хлопці! Бо прибудемо на місце бою останніми! Ото сміху буде! – кричав Дунай вимахуючи шаблею.

Усі, хто не веслував, готували зброю. Гармаші заряджали фальконети, стрільці прилаштовували на бортах гаківниці. Інші перевіряли мотузки з гаками. Усі, як один, з палаючими очами і кам’яними обличчями. Проглядався нетерпець, щоб вступити у бій. Вони ще й встигали жарти викидати.

–Пане отамане, – кричав хтось, – тільки беремось за галеон, або хоча б за каравелу.

–Ага! – підтримував інший, – щоб потім товариство на кпини не брало, коли потопимо якогось нещасного сандала.

–Усім хватить! – відповідав Дмитро. – Їх там до сто біса! Давайте, сучі діти, гребіть, бо запізнитесь на бій!

Човни, немовби летіли над водою, а не пливли. Скорість була шалена. Носи чайок розрізали водяну гладь, розсипаючи вусебіч бризки. На весла налягали так завзято, ніби змагались на швидкість.

Козаки минули затяжний поворот і вискочили на відкритий простір, якому не було видно ні кінця, ні краю. Береги потонули десь далеко у водах, а попереду розкинулась лише морська блакить. Човни вийшли в гирло Дніпра. Десь вдалечині, здавалось із самої води, стирчали дахи будинків і височів шпиль мінарету.

–А от і Очаків, – оглянувся Гордій. – Далі Чорне море.

Він запехався, але усмішка з його обличчя не сходила.

Увагу Лавріна привернуло не місто на березі моря, а щогли суден, що височіли над водою. Здавалось, що це був ліс на морі, оповитий білосніжними покривалами.

–А от і вони, кляті! – витягнув шаблюку вперед отаман. – Давайте, браття! Хутчіш!

Чим ближче наближались козацькі човни, тим більшими і громіздкішими ставали татарські судна. І якщо сандали були, на вигляд удвічі більші ніж чайки, то каравели і галери здавались справжніми велетнями. Останні були розвернуті боком, а з їхніх бортів виглядали смертоносні, чорні, як сама безодня, отвори гармат. Сандали дуже походили на козацькі чайки – одна щогла і ряд весел. А от на кораблях-велетнях до палуби кріпились кілька вітрил. Галери ж додатково були оснащені ще й веслами. Не такими, як на чайках, коли двома спокійно міг орудувати один козак. Весла на османському судні були велетенські. За одним таким сиділи одразу троє, а то й більше гребців-рабів.

Враз навколо загуркотіло, немов би одразу з десяток блискавиць із громовицею обрушилися на воду. Ворожі судна оповив густий сивий дим. Важкі ядра рясно почали падати, засипати козацькі чайки. Лаврін бачив, як одне з них влетіло просто в човен, який плив поруч. Почулись крики. Чайка одразу сповільнила хід і залишилась позаду. Хлопець обернувся, вглядаючись, як козаки поспішно вичерпують воду. Інші налягаючи на весла спрямовують човен до барега.

–Не відволікайся, хлопче! – вирвав зі ступора Лавріна голос козака, що задавав темп. – Греби! І... раз! І... раз! І... раз!

Ще один залп. Знову посипався свинцевий дощ. Цього разу з картечі. Хтось зойкнув, але Лаврін так старанно гріб, що й не помітив хто це був. Кілька куль з характерним звуком в’їлись в корпус човна.

Ось уже чайка у якій був Лаврін порівнялась із двома сандалами.

–Голову схили! – гукнув Гордій.

Лаврін лиш встиг прихилитись, як Дунай дав команду:

–Стріляй!

Клацнули замки, зашипіли палаючи гноти, гримнули постріли і навкруги заклубився дим. Запах горілого пороху врізався в ніздрі і осідав гіркуватим присмаком у роті. Кулі почали свистіти, літаючи туди і сюди. Поки одні заряджали, інші знову стріляли. Подали свій смертний голос і фальконети. Важкі ядра трощили борти кораблів, розкидаючи вусебіч друзки. Перепалка була шаленою. Деякі човни зіткнулись із сандалами. Зав’язався рукопашний бій.

Лаврін прикладав усі можливі зусилля, налягаючи на весла. Їхня чайка йшла на повній швидкості, просто до галери. Поруч пливли ще зо три десятка човнів з козаками, яким вдалось прорватись повз сандали.

–Правий борт, суши весла! – пролунала команда.

Судно швидко почало повертати.

–Весла на борт!

Чайка не спиняючись, гупнулась об галеру. Тепер Лаврін зрозумів навіщо снопи з очерету кріпили до човнів. Тут і з ними хитануло так, що хлопець мало за борт не вилетів.

Ще кілька козацьких чайок прибились до османського корабля. Полетіли гаки. Знову залунали стріли, якими прикривали козаків, що підіймались по канатах на палубу. Запорожці обліпили галеру, як мурахи здобич значно більшу за розмірами.

–За мною! – шарпнув Лавріна за рукав Гордій.

Хлопець не розуміючи до кінця, що має робити, піднявся з лави і послідував за товаришем. Вони почали підійматись. Гордій ліз першим. Коли він минав бійницю, з неї визирнув осман, намагаючись проштрикнути козака шаблею. Лаврін, сам того не усвідомлюючи, обмотав канат навколо лівої руки, а правою витяг пістоля і, майже не прицілюючись, вистрелив. Ворог випустив збою з рук, вхопився за шию і зник в глибині корабля.

–Хороша робота, – глянув вниз Гордій.

Лаврін побачив Ореста, який якраз вибрався на гору. Він твердо став на борт і в запалі махав шаблею направо і наліво. Хлопець сунув пістоль за пояс і продовжив підійматись. Вже за якийсь час на палубу вибрався і Гордій. Він вистрелив у татарина, який замахувався шаблею, майже впритул. Той зойкнув і полетів через борт додолу, де його поглинули бурхливі води уже густо помішані з кров’ю.

–Давай! – гукнув Гордій простягнув руку.

Лаврін скористався допомогою і опинився на галері. Тут панувала хаос. На палубі уже було вдосталь козаків, які своєю завзятістю вводили ворога в ступор. Січа була безжальною. Гордій уже встиг відбити кілька ударів османів, які то налітали, то відстрибували.

Лаврін краєм ока побачив, як на нього біжить татарин із занесеною над головою шаблею. Хлопець зустрів ворога, як його навчав Дунай. Він не спішив бити у відповідь. Тримав удар за ударом. Коли запал татарина спав, Лаврін відповів. Лезо шаблі глибоко врізалось у незахищений бік ворога. Той скривився, скулився і позадкував.

–Добра робота. Сюди, – підбіг Орест і вказав на козака, який молотом збивав замок з решітки, що була розміщена просто в палубі.

–Що це? – запитав Лаврін.

–Там гребці-каторжники, – сказав Гордій. – Потрібно їх звільнити. Самі можемо не вистояти. Занадто багато бусурманів.

Троє з боями підійшли до ґратованої ляди. В цей час, міцний козарлюга підняв металеву решітку і скинув донизу мотузку. Почали спускатися в трюм. Першим був Орест, далі Лаврін, а тоді вже Гордій. Тут лише й було, що сонячного світла, яке потрапляло через люк. На довгих лавах сиділи каторжними. Усі худі, брудні, з довгим волоссям і бородами, приковані до корпусу корабля так, що жоден не міг піднятись у повний ріст. Їхні спини вкривали зашкарублі шрами і рани, які гноїлись без належного догляду. Запах тут стояв просто нестерпний.

–Козаки! – крикнув хтось, а в його голосі чулась радість просякнута сльозами.

–Хлопці! Рятівники!

В трюм спустилось ще кілька козаків, з молотами в руках. Без вагань почали збивати кайдани з каторжників. Ті, кого звільнили, обіймали козаків і дякували їм. Та потім погляд веслярів впав у темну сторону трюму. Лаврін, як би не намагався роздивитись хоч щось, бачив лиш густу пітьму. Але звільнені раби, звиклі до темноти, бачили його – наглядача з нагаєм. Тепер він забився в куток, як перелякане дівчисько. Зник його грізний голос, а безжальні побої кнутом уже нікого не лякали. Залишилась лише невимовна ненависть, яку й годі було уявити. З темноти долинав нелюдський крик, коли каторжники схопили наглядача.

–Він цього заслужив, – прохрипів згорблений весляр з сивим волоссям і бородою. – Декого наглядач тут уже зо два десятка років нагаєм пригощає.

–Два десятка? – здивувався Лаврін.

–Еге ж. Десь так. Хоч я можу помилятись. Важко лічити, коли ти постійно прикутий до цієї чортової галери.

–Друзі! – гукнув козак з молотом, коли збив кайдани з останнього каторжника. – Тепер ви вільні люди. Залишається вибратись з цього судна. Але там, нагорі, ще є ті, хто вас захоче полонити знову. Тож станьмо разом і зітремо нечисть з лиця цього світу. Заради свободи.

–Заради свободи!

Закричали каторжника і рвонули по східцях нагору. Вони змітали усе на свому шляху, давили кількістю, не зважаючи на те, що були беззбройними. Смерті веслярі уже не боялись. Османів душили, топтали, забирали у них зброю і різали без жалю. А було їх досить, чотири сотні.

Лаврін йшов слідом за натовпом. Щоб прорватись вперед, не могло навіть йти речі. Хоч він намагався протиснутися крізь живу стіну каторжників-веслярів декілька разів. Зрештою хлопець змирився і тримався позаду. Зате встиг перезарядити пістоля.

Коли виходили з каюти, Лавріну здалось, що щось стукнуло. Він зупинився на мить, зачинив двері, але залишився всередині. Стояв нерухомо, вслухаючись. За якийсь час дверцята шафи відчинилися і з неї крадькома вийшов татарин у дорогому одязі, прошитому золотою тасьмою. На руках не було й пальця, на якому б не красувався золотий перстень із дорогоцінним камнем. Ножни оббиті сріблом, а з них стирчав позолочений ефес шаблі. Вони на мить завмерли, дивлячись один на одного. Лаврін розгубився, але побачив, що татарин хапається за пістоль і сам зробив те ж саме. Ворог виявився лиш на мить прудкішим і вистрелив першим. Лаврін також встиг натиснути на гачок. Хлопець відчув, як праве передпліччя вжалила свинцева куля. Вона дьоргнулась і постріл виявився не таким, як сподівався козак. Та все ж татарин вхопився за коліно, закричав і упав на підлогу.

Лаврін тримався за руку. Багрянцем вкрився майже увесь рукав білої сорочки. Він відчув, як кров стікає по пальцях і скапує додолу. Та хлопець не зважав, пхнув пістоля за пояс і витяг з ножен шаблю. Він підійшов до татарина і замахнувся. Той закрився руками та почав щось говорити своєю мовою. Лаврін не розумів.

–Стій! – почув він голос Ореста позаду.

–Чому? – озирнувся Лаврін. – Він мало мене не убив.

–Це знатний татарин. Принаймні він так каже. Хоч це видно. Його ім’я Белека. Він багато чого може розповісти. Ну і викуп за нього буде чималий.

–Викуп? Навіщо, щоб він знову прийшов нас убивати?

–За ті гроші, які за нього віддадуть, можна озброїти кілька сотень козаків. Ще й коней доста отримати. Тому беремо його за комір і тягнемо на човен. Хутчіш. Дали команду відступати.

Більшість татар на галері перебили, деякі врятувались втечою. Навкруги ще лунали постріли і дзенькіт шабель. Вгору здіймались чорні клуби диму з палаючих сандалів. Горіли також два галеони і з пів десятка чайок.

Белеку доправили на човен першим. Тоді спустили зброю і дорогоцінні трофеї. Слідом покинули галеру козаки і звільнені каторжники. Тим, кого не вмістили чайки, довелось триматись за борти і за снопи очерету. Татарське судно закидали міхурами із горючою рідиною, відплили на достатню відстань і запалили за допомогою вогняних стріл. Самі ж подались геть, прикриті димовими завісами палаючих кораблів.