Іскри гніву

–Всі вони, як один, втрачають свою пиху. Немає того завзяття і зарозумінні, коли не тримають в руках кнута, а обабіч не стоїть з десяток озброєних гайдуків. Вся шляхетність і відвага вмить розчиняються у повітрі. І від цього вони виглядають ще жалюгідніше, ніж є насправді, – з призрінням дивився Наливайко на панський маєток.

–Є і достойні воїни поміж шляхти, – обперся на луку сідла Турок.

–Тут і не посперечаєшся, – погодився Немова.

–Є, та їх не так багато. А кожен підляшок, дрібний шляхтич чи панич так шерсть настовбурчить, що попробуй не те, щоб підійти, а й заговорити остерігаєшся, – закивав Северин.

До козаків наблизився вершник. Це був ватажок передового загону, Мартинко. Він перевів коня з класу на хід і зупинився навпроти Северина.

–Помістя оточене, отамане. Як ви і наказували.

–От і добре, – задумливо відповів Наливайко. – Є якісь відомості, скільки людей всередині?

–Спіймали язика. За конюха у пана Кшештовського. Хотів чкурнути, але хлопці його перехопили. За його словами, всередині не більше десятка гайдуків і прислуга. Крім них пан з дружиною та дітьми. Що накажете робити?

–Певен, що у пана знайдеться для нашого війська вдосталь добра. Та й заслуговує він на кару, після того, що зробив, – Северин кинув погляд на Богданка.

Хлопець не зводив погляду з маєтку, але чув кожне сказане слово. Його переповнював гнів. Він хотів помститись за завданий біль, за вкрадене дитинство, за вбивство рідних, за покалічену бабусю. Богданко більше за все бажав власноруч убити пана. Клятого пройдисвіта, на якого не знайшлось правової управи. Таких не судять. Принаймні суди. Людська кара має обрушитись на нього.

Богданкові не терпілось увірватись у маєток верхи, зарватись в хороми пана Кшештовського і завдати йому смертельного удару. Він уявляв послідовність, кожну мить того, як він це зробить і не розумів, чому отаман так довго тягне з нападом. У Луцькому замку було в рази більше охорони, та й це помістя важко було зрівняти з фортецею Симашка.

–Запропонуй здатися гайдукам без бою, – сказав Наливайко. – Якщо зроблять це, обіцяю їм життя. Скажи, що нам потрібен лише Кшештовський і їм не обов’язково за нього гинути.

Мартинко кивнув і пришпорив коня. Здалека було видно, як він гарцював перед воротами. Спочатку свистів, а тоді почав з кимось розмовляти. За короткий час козак розвернув свого скакуна і помчав назад. Він вдоволено усміхаючись, кивнув на під’їзді отаману і зайняв місце поруч.

Довго чекати не довелось. Ворота прочинились навстіж і назовні вийшов чоловік. Він був багато одітий, але сутулився та дріботів, постійно озираючись. Через що отримував стусанів і копняків. Самі ж гайдуки гнали свого пана до козацького отамана.

Богданко припіднявся на стременах. Руки міцно стиснули віжки і хлопець злісно засопів. Та раптом відчув руку на плечі. Це був Василь.

–Стривай, – сказав Немова. – Пам’ятай, що я тобі говорив. Подивись на нього. Кого ти бачиш?

Хлопець опустився у сідло. Він примружив очі, кидаючи на пана Кшештовського зневажливий погляд. Власний і гордовитий панич зараз виглядав мізернішим за вуличного бродягу. Він боявся. Богданко бачив цей страх у кожному його русі. І хлопцеві це подобалось. Просто убити – це занадто поблажливо для такого виродка, це занадто легке покарання для такого тирана. Адже не одна дівчина була ним збезчещена, не один хлопець отримав покарання канчуками, не одна людина настраждалась через нього. Прийшов час за усе відповісти. Прийшов час розплати.

–Що... що це б мало означати? – забелькотів Кшештовський, коли наблизився до вершників. – Хто ви ще такі?

–Ми – правосуддя, – злегка нахилився Северин. – Ми – розплата, ми – покарання.

–За що покарання? – хаотично оглядав вершників пан.

Він намагався знайти хоч у комусь порятунок. Але все було марним. Його погляд кілька разів зупинявся на Богданкові, але він не впізнав хлопця. І не через те, що пройшло досить часу. Просто тому, що не мав потреби і бажання запам’ятовувати.

–Ще б кожного хлопа пам’ятати, – неодноразово з насмішкою любив говорити Кшештовський.

–За твої діяння, – зашипів Северин.

–Яке ви маєте право? Хто ви такі, щоб мене судити? Це може робити лише суд і корона.

–Знаємо ми ваше панське правосуддя. Чули. Бачили. Цей суд буде людським. Нехай скажуть ті, над ким ти так довго знущався, як тебе карати, – отаман випростався і вказав рукою на селян, які гуртувались в очікуванні того, що буде далі.

–Холопи? Мене мають судити холопи? – істерив Кшештовський.

–Саме так, – кивнув Наливайко. – Бо ж воздасться тобі по діяннях твоїх. Чув таке?

Той не відповів, лише затрусився і задьоргався в паніці. Але годі було чекати на будь чию допомогу.

Кшештовсько поставили перед натовпом. Люди не розуміли, що відбувається і почали перешіптуватись.

–Добродії! – підняв руку вгору Северин. – Прийшов час відповісти цьому пану за все скоєне ним. Хто може щось сказати на його захист?

Натовп схвильовано перезирався, але жоден з присутніх не сказав ані слова.

–Бачиш, вельможний пане, як ти прожив життя? Жоден з твоїх підданих не зміг знайти хоча б одного хорошого слова про тебе, – вп’явся блакитними очами в Кшештовського Наливайко.

–Це дурість! – буркнув пан, але під важким пронизливим поглядом отамана знітився.

–Чи є серед вас ті, кого цей вельможа скривдив? – знову звернувся до людей Северин.

Гомін став у рази гучнішими, але селяни, остерігаючись за свої долі, не наважувлись говорити. Богданко зрозумів це і виїхав трішки вперед.

–Є! – сказав хлопець.

–Ти ще хто такий? – скривився Кшештовський.

–Коротка у вас пам’ять, вельможний пане, – відповів хлопчина. – Я, Богдан Яковець. І ви вчинили злочин: обезчестили і убили мою сестру Орисю. вбили батька, матір і дідуся, покалічили бабусю і хотіли мене з братом Лавріном і молодшою сестричкою Даринкою зацькувати. Ваші гончі мало не розірвали нас, а гайдуки лише насміхались і бились об заклад кого з нас швидше роздеруть собаки.

Люди заахали, вже й не першіптовались, а говорили голосно. Багато хто не одразу впізнав у Богданкові колишнього односельчанина. Тепер же дивувались і не могли повірити, що це той самий малий вертихвіст, якого вони знали.

Пан від кожного промовленого слова все більше горбився і кулився. Кругла голова влізла між плечі так, що здавалось, немов би шиї у нього і немає. Колись грізний поміщик, у бік якого боялися глянути, не те, щоб слово сказати, тепер виглядав безпомічним, слабким і безпорадним.

–Чому ж ви мовчите? – Богданко направив коня ближче до людей. – Він кожному із вас сала за шкуру залив. – Хлопець зупинився навпроти жінки, яка уважно стежила за ним. – Тітко Горпино, чи ж вам не пам’ятати, як вашого чоловіка три зими тому, за те, що не впильнував худобу побили канчуками?

–Було таке, – кивнула жінка. – Три місяці після того прожив мій Степан і помер від зарази, яка заповзла у рани.

–Чи може ви, дядько Свериде, – кивнув на чоловіка років тридцяти п’яти Богданко, – забули, що з вами зробили?

–Ні, не забув, – підніс вгору ліву культю чоловік. – За те, що я ніби зерно вкрав з панського лану.

–І таких тут безліч, якщо не кожен, хто відчув гнів пана Кшештовського. Тому що він, – Богданко вказав на поміщика, – вважає себе царем та Богом.

–То на що ж заслуговує така людина? – запитав Северин.

–Смерть!

–Повісити!

–На палю!

–Обезголовити!

–Четвертувати!

Почали вигукувати селяни.

–Це... це... – почав затинатись Кшештовський. – Це ні в які рамки не лізе. Пане отамане, ти ж знаєш, що так не годиться. Ти ж і сам, напевне, шляхтич. Он ти військом командуєш. Знаєш, що без твердої руки нічого не вдасться.

–Тверда рука і тиранія, знущання над людьми – різні речі, пане, – звів брову Наливайко. – Дам тобі змогу вибрати, яким чином ти бажаєш померти.

–Благаю, – впав на коліна Кшештовський і вчепився в чобіт Северина. – Не треба, не роби цього.

–Це вже вирішено, остаточно. Слухаю тебе.

Але пан вже ридав і бився в такій істериці, що не міг вимовити жодного слова. Здебільшого це були окремі склади і завивання.

Богданко дивився на Кшештовського і лють, яка його переповнювала ще зовсім нещодавно зникла. Залишилась зневага і вдоволення тим, що людина через яку загинули його рідні піде з цього життя нікчемою.

–Ти як? – вирвав з роздумів хлопця Василь.

–Все гаразд.

–Хочеш сам це зробити?

–Ні, – закрутив головою Богданко.

–Іване! – кивнув Немова побратиму.

Турок пришпорив коня і направився до пана. На повному ходу він змахнув шаблею і голова злетіла з плечей. А пухкі пальці ще якийсь час обхоплювали чобіт Северина, поки тіло Кшештовського не обважніло і не упало на холодну землю.

Маєток вичистили повністю. Довго затримуватись не стали. Наступного ранку рушили далі. Богданко із задоволенням переночував у рідній хаті. Того вечора він ще довго сидів у обіймах бабусі і розповідав про усе, що трапилось з ним, Лавріном та Даринкою. Хлопець вмовляв, щоб вона поїхала з ним і вони б могли поселити її у того ж Дмитра Дуная. Але це було нереально зробити. І він і вона це розуміли.

Вранці бабуся міцно обійняла онука, поцілувала і поблагословили у добру путь. Сльози бриніли на її очах, але це не були сльози гіркоти та скорботи. Вони текли від радості. Від розуміння того, що і Богданко, і Лаврін, і Даринка в хороших руках. Що вони тепер вільні люди і ніякий пан не буде та й не зможе вирішувати їхню долю. Дух свободи, буквально, вчувався у кожному козаку. Вони й на вигляд були іншими. Все видавало вільну людину – постава, поведінка і, звичайно, очі. Не ті бігаючі зіниці, що у кріпака. Впевнений і твердий погляд, без страху, без остороги.

Вона ще довго дивилась у слід рідному онуку, який вправно тримався в сідлі поруч з іншими козаками.

–Дякую тобі, Господи, за те, що вберіг їх, – шепотіла старенька. – Він вільний. А вільному і світ увесь. Щасти тобі, онучку.