Іскри гніву

День лише почав прокидатися від нічного сну. Трави вкрилися росами, а густий туман стелився над землею тонкою смужкою. Десь далеко заспівали птахи, врешті перебивши зловісне каркання вороння.

Останні повстанці поверталися до табору, залишивши вогнепальну зброю. Майже два дні козаки готували і вивозили, на заздалегідь домовлене місце, озброєння. Тут у ряд стояли тридцять дві гармати, десяток діжок з порохом і ядра поскладані у піраміди. Одна до одної, лежали гаківниці та гвинтівки і набої до них. Усе озброєння козаків залишилось посеред поля. Усе чим могли боронитися і чинити опір ворогу. Тепер табір був уразливим, беззахисним.

–Краса та й годі, – поглядав на схід і сумно усміхнувся Северин, кидаючи на поперед себе пістолі. Не було лише шаблі. Він не бажав віддавати її ворогу. Залишив Немові і наказав передати Богданкові, як подарунок і пам’ять.

–І не кажи, – зітхнув Шаула, вдивляючись у чисте небо.

Шостак мовчав. Покрутив у ріці пістоля, оглянув його і випустив, розтискаючи пальці. Він глухо гепнувся на траву. Ватажки стояли тепер поміж двох таборів. Беззбройні, готові здатися у полон, віддатися на милість ворога. Хоч добре знали, що пощади не буде. Знали, що йдуть на смерть.

З польсько-литовського табору виїхали два десятки вершників. Усі закуті у блискучі лати, озброєні до зубів. Довгі списи тримали напоготові, побоюючись підступу від козаків.

Попереду їхав сам Радзівіл. Він наблизився до отаманів, окинув їх поглядом і зупинився на Наливайкові.

–Ну, що навоювався, лотре? – зверхньо буркнув Христофор.

Северин глянув на зятя князя Острозького з-під лоба і хитро усміхнувся. Вони знали один одного не за слухами і ніколи між ними не було теплих відносин. Навіть навпаки.

–Чого ж мовчиш, сміливцю? – продовжив Радзівіл. – Думав вічно зможеш грабувати міста безкарно?

–Грабувати? – хмикнув Наливайко. – То це я грабіжник? Ти диви, як воно виходить, – він взяв двома пальцями рукав сорочки. – Те, у що я одітий – єдиний мій одяг. У мене немає маєтку, немає замку, немає безмежних земель. Чи це може на моїх полях тріщать спини простого люду, який за свою важку працю й чобіт собі, більш-менш хороших, не годен купити? А ти і тобі подібні з жиру бісяться. Скільки у тебе скринь забитих дорогим одягом обшитих золотою ниткою, скільки сап’янових чобіт, скільки парчі, шовків та інших заморських тканин? І це я не говорю про міхи золота і срібла. Чи за життя ти вдарив хоч раз палець об палець, щоб отримати такі багатства? То хто ж з нас злодій та розбійник?

Радзівіл побагровів від люті.

–Ой не заздрю я тобі, лайдаку, – почав бризкати він слиною. – Ой не заздрю. Не врятує тебе князь. Проти короля не піде. Василь Острозький не всесильний. Ще й з нього спитають, чому не допоміг придушити повстання. Чому сидів осторонь, найвагоміший шляхтич Русі-України, коли цими землями ходили розбійники.

–Досить язиком плескати, – з призрінням відповів Северин. – Ти прийшов поговорити чи прийняти нашу капітуляцію? Якщо перше, то вина хоча б налий чи може меду. Стіл накрий з їжею. Як годиться. Якщо ж друге, то чого зволікаєш?

Три вершники спішились, обшукали козаків, а тоді зв’язали їм руки. Так і повели на мотузку козацьку старшину в польсько-литовський табір до Станіслава Жолкевського. Кожен з отаманів ще оглянувся на натовп людей, які проводжали своїх ватажків поглядами у ненависний полон. Вони ховали очі, хилили голови і ніяково топталися на місці. З усього було видно, повстанцям соромно за те, що видали своїх отаманів. Але іншого шляху для порятунку тисяч життів не знайшов ніхто.

Повстанці зітхнули з полегшенням. Їхні страждання закінчились. Тепер можна було забиратись геть. По домівках уже ніхто із них не повернеться. Спробувавши, зробивши лише один ковток свободи, у ярмо уже ніхто не бажав повертатися. Дорога одна, у Дике Поле. Там вдосталь землі, на якій можна жити. Так, це небезпечний край, але за все потрібно платити. Тепер початок літа. Є час, щоб побудувати хатину та обжитись. З іншим, добрі люди допоможуть. А там за рік-другий й господарство своє і земля. Ніхто уже не буде вказувати куди йти і що робити.

Люди почали збирати із залишків вози та підводи, лагодити їх, наповнювати тим, що залишилось. Збирались в дорогу. Хтось, особливо жінки, плакали від щастя. Вони обіймали своїх дітей і дякували Богу, що вберіг їхні чада від смерті. Ті ж, які втратили рідних кровинок, вешталися табором, немов неприкаяні. Деякі пішли в Сулу і більше не повернулись. Бо ж не бачили більше сенсу у своєму житті.

Ближче до обіду в табір почали заходити польсько-литовські війська. Не масово. Здебільшого, попереду йшов, якийсь напужений, задираючи високо вгору носа, шляхтич, у супроводі десятка закутих в лати солдатів. Спочатку ніхто не звертав особливої уваги на них, лише кидали косі озлоблені погляди. Але коли на вал зібрався якийсь чоловік, показово розгорнув, скручений у циліндр, аркуш паперу і басистим голосом почав промову, люди покидали роботу і прислухалися.

–Коронний гетьман, Станіслав Жолкевський, владою наданою йому королем Сігизмундом другим, віддав наказ: кожен шляхтич може зайти в розбійницький табір і, якщо впізнає свого хлопа, коня чи скотину, або крам, вільний забрати. Повернути втікачів і награбоване.

Люди почали переглядатись. Усі були розгублені, не розуміли, що відбувається. Їм же пообіцяли свободу. А тут в одну мить поміняли умови. А що робити? Табір неукріплений, зброя, якою б можна було стримати противника, добровільно віддана. Сподівання на чесність і дотримання слова зійшла нанівець. Усі без винятку розуміли, що означає наказ гетьмана.

Лаврін, насунувши брови на перенісся, уважно дивився за тим, що відбувається. Він бачив, як до розгубленої жінки, що заступала собою малого сина, наблизився панич. Він випер округлого живота вперед і сміявся, трясучи обвислими щоками та другим підборіддям.

–Це моя баба, – реготав він. – І малий її. Заберайте, – махнув вельможа своїм воякам.

–Якже це, пане? – голосила жінка, заливаючись слізьми. – Ми ж вільні. Мій чоловік був реєстровим козаком. Я ж вперше вас бачу.

Але її ніхто не слухав. Вхопили під руки і потягнули з табору. Хлопець намагався пручатись. Але, що могла шестирічна дитина супроти дорослих вояків?

І чинилось таке по всьому таборі. Людей забирали усіх. За деяких навіть сперечались, ділячи між собою. Один міг забрати жінку, інший же тягнув дитину, розлучаючи матір з її чадом.

–Дивись, що творять сволочі, – процідив крізь зуби Лаврін.

–От тобі і вір, після такого, вельможам, – зітхнув Орест.

–Правий був Наливайко, – сплюнув Гордій.

–Чого стоїте, як вкопані? – почувся позаду голос.

Козаки оглянулись. Це був Немова.

–Беріть коней, поки ще вони у вас є, – сказав Василь. – Пора забиратися. Бо скоро всі у ярмо підемо.

Козаки закивали і рушили у той бік табору де стояли коні. Вони ще з ночі їх запрягли. Криштоф Кремпський закомандував. Підозрював, що може статися щось подібне.

–Ану стояти, холопи, – пролунав клекочучий голос.

Усі четверо обернулись, кинувши здивовані погляди на вельможу. Жоден з козаків не те, щоб не знав хто це, а й ніколи не бачили цього шляхтича.

–Здати зброю і за мною! – гримнув пан. – Думали утекли і сховаєтесь? Так не буде.

–Ти хто, ще в біса, такий? – обурився Василь.

–Що забув, бидляку? Твій пан. Ваш, усіх чотирьох, господар.

–Перепив звечора і похмелився невдало, чи що? – саркастично усміхнувся Гордій.

–Як ти смієш!? – шляхтич вхопив козака за комір і шарпнув.

–Ми вільні, – загарчав Орест. – Забери руку, пане, поки не пошкодував.

Але його попередження пролунало запізно. Лаврін уже вихопив шаблю і махнув нею. Рука шляхтича так і залишилась висіти, стискаючи сорочку Гордія. Сам же пан, спочатку нерозуміюче дивився на культю, а коли до нього дійшло, що трапилось, заревів від болю.

–Сказано ж, не чіпай вільних людей, – з відразою глянув на бризки крові, що летіли з обрубка, Лаврін.

Козаки миттю оголили шаблі і уже за мить схрестили їх з ворожими. Охоронців пана було дванадцятеро. Втричі більше. Вистояти проти такої переваги, ще й з урахуванням особистого захисту, було досить примарною спробою. Але чи це було важливим? Головне – відстоювати свою свободу.

–Вогонь! – раптом вигукнув Немова.

Усі одночасно вихопили пістолі і вистрелили у ворога впритул. Що-що, а короткі стволи у козаків залишились. Вбивство одразу кількох ворогів змінило співвідношення сил, але перевага залишалась за жовнірами.

По таборі почали лунати постріли, забриніла сталь. То тут то там повстанці почали пручатись свавільству, почали давати відсіч, почали схрещувати шаблі з ворогом.

Орест, Гордій, Лаврін та Василь билися затято. Їм вдалось поранити ще двох противників, але й старший Дунай отримав шаблею по передпліччю. Довелось фехтувати лівою, що значно зменшувало його боєздатність. Незабаром до жовнірів доєднались ще п’ятеро вояків. Стало зовсім сутужно. Кожен з козаків уже мав поранення. Ще не значні, не критичні, але ворог напирав все сильніше і сильніше.

Щось загуркотіло. Земля застогнала, задрижала. Лаврін помітив, як ворог починає задкувати. Дехто кинувся навтьоки. Хлопець обернувся і розгледівся навколо. Кремпський мчав верхи з оголеною шаблею, а за ним сотні козаків. То тут то там вони налітали на ворога і безжально його рубали. Пани з охороною рятувались втечею, але вершники наздоганяли їх. Когось сікли інших топтали кінські копита.

–Чого стали, як вкопані!? – зупинився гетьман. – По конях!

–Атакувати будемо? – здивовано звів брови Лаврін.

Але його у спину пхнув Василь, щоб той швидше рухався.

–Куди там атакувати? Прориватися.

За короткий час Лаврін уже був у сідлі. Він пришпорив коня і кинувся вперед. Його погляд вихопив товстого шляхтича, що наказав забрати жінку із сином. Він намагався бігти, хоч йому це важко вдавалося. Але охорона все ще тягла за собою нещасних.

Лаврін направився до опецькуватого пана. Орест, Гордій і Василь поїхали слідом, зрозумівши чого прагне побратим. Вершники швидко нагнали гурт жовнірів.

–Плата тобі, пане, за цих людей! – вигукнув Лаврін. – Викупляю їх.

Шабля опустилась на маківку шляхтича. Той зашпортався і важко гепнувся долілиць. Охоронці побачивши смерть свого господаря, відпустили жінку з дитиною і почали просити пощади. Але її не було. Рубали жорстоко, без жалю та співчуття, поки останній з жовнірів не упав замертво.

Жінка плакала, обіймала сина і схлипувала. Враз, вона перевела погляд на козаків.

–Я знаю, що ви не можете мені допомогти. Знаю. Візьміть дитину. Заберіть мого сина. Врятуйте його. Благаю.

Лаврін без роздумів спішився, вхопив хлопця і посадив на коня. Тоді й сам скочив у сідло. Одразу згадався ліс і Богданко, який сидить перед Немовою на коні. Василь одобрююче закивав, пришпорив коня і поїхав. Він наблизився до дівчинки, років чотирьох, яка плакала і розгублено шукала свою маму. Василь, не зупиняючись, нахилився і вхопив дитину. Вправним рухом посадив її поперед себе. Інші козаки побачили, що Орест з Гордієм також взяли до себе по дитині і почали слідувати їхньому прикладу.

Матері плакали, прощаючись зі своїми дітьми. Подавали їх вершникам і прощались. Дякували козакам за порятунок їхніх кровинок. Знали ж бо, що самим їм не жити.

–Вперед! – кричав гетьман. – На південь! Усі на південь!

Козаки почали гуртуватись і покидати табір. Гнали щосили. Розтягнулись досить сильно, щоб не утворити корка на виїзді. За цей час коронне військо згуртувались. Першими почали бити гармати. Важкі ядра виривали клапті землі, утворюючи глибокі вирви. Деякі з них несли смерть вершникам. Але повстанці не могли нічого вдіяти, окрім, як мчати щодуху в степ.

Лаврін бачив, як ядро пролетіло повз нього і розірвало Ореста. Гірко стало на серці, згорток підкотив до горла. Хотілось повернутись і порубати усіх ворогів. Помститися їм. Але позаду лише смерть. Нічого більше.

І вона йшла слідом. Уся кіннота коронного війська помчала за повстанцями, лиш стихли гармати. По дорозі рубали усіх піших втікачів. Чоловіків, жінок і навіть дітей, яких не змогли, або не встигли забрати козаки, убивали без розбору, залишаючи за собою дорогу з трупів.

Напівголодні козацькі коні, обтяжені додатковим вантажем, почали сповільнюватись. Як би їх не пришпорювали і не хлистали, уже за кілька миль повстанський загін почали наздоганяти. Тих, хто відставав убивали. Передові вершники коронного війська, які переважали, в рази два, а то й три, козацьке, уже рівнялись з ар’єргардом повстанців. Втікачі намагалися відбиватись. Але багато хто віз дітей, що значно обмежувало можливість фехтувати. До всього, польсько-литовські вершники дали кілька залпів з пістолів. Десятки козаків загинули, буквально, одразу. Інші мчали щосили, хоч і розуміли, що уже не втечуть. Тут, у степу, за крок до порятунку, їх чекає лише смерть.