Іскри гніву

Богданко розважався на своєму буланому скакуні, як лише міг. Кінь звик до хлопця і легко піддався командам. Вершник то припадав до шиї тварини і пускав її класом, то зупиняв, змушуючи гарцювати. Раз по раз Богданко заставляв коня ставати на задні копита, сам же вправно тримався у сідлі, а тоді пришпорював скакуна і знову мчав щодуху. Щоб виконувати більш складні піруети, як то зістрибування на ходу і знову застрибувати у сідло, Богданкові ще бракувало зросту. Але триматись на баку коня у хлопця уже вдавалось. Чим він був безмежно задоволений і хизувався цим перед іншими козаками, а особливо перед Василем, Іваном та Северином.

Та враз Богданко зупинив коня. Хлопець підвівся на стременах і втупив погляд в далечінь. На горизонті виднілась церква. Поруч розмістився білосніжний маєток. Він здіймався над невеличкими присадкуватими хатками, які тонули в багряному листі садів. Богданко глянув на Василя, який повільно їхав поруч з отаманом, в авангарді війська, а тоді знову на село. Хлопчина важко ковтнув слину. Скули на його щоках заходили, а зуби заскреготали. Каблуки чобіт вп’ялись в боки коня, він смикнув повіддя і кінь рвонув з місця, викидаючи клапоті трави із землею з-під копит.

–Що він в біса робить, – насупився Турок. – Куди так помчав?

–Це не хлопець, а вітрогон, – усміхнувся Наливайко, але враз його обличчя стало серйозним. – Трясця!

–Це його рідне село, – буркнув Немова і пришпорив коня.

–Василю! – окликнув побратима отаман.

Але все було марним. Той вже гнав навздогін за джурою. Северин кинув погляд на Турка і процідив крізь зуби:

–Візьми сотню Мартинка і мерщій слідом за ними. Бо ще в біду втраплять на гарячу голову.

Іван зробив маневр, вклав вказівного пальця та мізинця до губ і свиснув щодуху. Тоді описав у повітрі коло рукою. Загін йшов щільно, захищений з флангів вереницею возів. Але, після сигналу Турка, у оборонному ряді з’явилась щілина через яку вмить почали виїжджати вершники.

Богданко в’їхав у село. Він відірвався від Василя, адже мав фору у кількасот метрів. Хлопець на мить зупинився. Відчув, як у грудях неприємно залоскотало, кольнуло. Колись тут був його дім. Колись він бігав по цих вулицях, бавився з сусідськими дітьми. Колись Богданко залишив тут своє безтурботне дитинство. Точніше його заставили це зробити.

Хлопець озирнувся. Він бачив, як невпинно наближається Василь і хотів було погнати коня далі, але його зупинив вигук наставника:

–Стій!

Богданко не знав напевне чому послухався, але зачекав. Можливо страх став причиною? Ні, він не боявся, ані колишнього пана, ані його прихвостнів. Лише того, що міг дізнатися про рідних. Але що дізнатись? Старшу сестру, Орисю, убив пан Кшештовський, батька і маму гайдуки. Дідусь спливав кров’ю, коли він з Даринкою та Лавріном утікали. Залишалась лише бабуся. Десь у глибині душі хлопця жевріла надія, що вона жива. Так хотілось побачити її. Богданко пам’ятав ті небесно-блакитні очі, які завжди випромінювали безмежну турботу та любов. Пам’ятав дотики мозолистими спрацьованими пальцями, які проте були неймовірно ніжними. Пам’ятав добру щиру усмішку. Як же йому бракувало її. Як не вистачало рідних. А минуло уже більше двох років від того проклятого дня.

–З тобою все гаразд? – під’їхав Немова і поклав руку на плече хлопцю.

Напевне вперше Богданко відчув, що Василь зараз питає його, як дорослого. Не так, як зазвичай. Не як малого хлопчака.

–Це моє... – він ковтнув, – рідне село.

–Зрозуміло, – кивнув Василь. – Як би там не було, а це потрібно зробити. Їдемо?

–Так, – закивав Богданко.

Їхали неспішно. Селяни понависали на тинах, переглядаючись і перешіптуючись. Не усі упізнали у добре вдягненому юному вершнику колишнього односельчанина. Але тим, кому це треба було, зараз прямував вуличками та манівцями. Щурі метнулись городами до садиби пана, щоб доповісти про незвичного гостя.

Богданко зупинив коня обабіч обійстя. На його очах забриніли сльози. Тин, пророслий пожовклою травою, сухим бадиллям кропиви та бур’яну, похилився. Стріха на хаті осунулась, а колись білосніжні вибілені стіни, полущились.

Хлопець спішився і попрямував стежкою на подвір’я. Ступав поволі, немов би чогось остерігався. Та насправді, його накривали спогади. А усвідомлення того, що тут убили батьків, сестру і дідуся, гнітили. Плин часу і відстань притупили біль, але щойно побачивши, колись рідну, домівку, усе повернулось, вивернуло емоції та переживання назовні. Богданко намагався стримуватись, але сльози мимоволі котились по щоках. Він змахував їх, щоб бува Василь не побачив. Але знову відчув на власному плечі руку наставника. Немова йшов поруч. Козак вглянувся в почервонілі очі Богданка і промовив тихо:

–Не соромся. Це нормально. Сльози не роблять нас слабкими, лише показують нашу людяність. Випустив свою біль і тобі стане легше.

Богданко глибоко вдихнув і кивнув.

Раптом почувся скрип. Це завищали незмащені дверні завіси. А тоді з-за рогу хати з’явилась згорблена постать. Старенька низько припадала до землі і обпиралась на кривий ціпок. Пересувалась вона повільно, накульгуючи на праву ногу, вільною рукою трималась за стіну. Богданко не одразу впізнав у жіночці свою бабусю. Він пам’ятав її вік – п’ятдесят вісім років. Та виглядала вона на всі вісімдесят. Така немічна та безпорадна.

–Дай Боже вам здоров’я, добрі люди, – прохрипіла жінка. – Ви когось шукаєте?

Вона підняла голову і глянула на Василя та Богданка. Та ж добра блакить, яку пам’ятав хлопчина пронизала його. Але... лише одного ока. Інше стало безколірним мутним більмом.

–Бабусю, – голос Богданка дрижав. – Бабусю.

–Боже милостивий, – старенька похитнулась, але Василь вчасно відреагував і підхопив її за руку. Тоді допоміг сісти на лаву, яка стояла під стіною. – Не може бути, Богданчику. Невже це ти?

–Я... Живий... – на все, що хватило хлопця. Він кинувся до бабусі і обійняв її. Вони обоє плакали.

–Дайно роздивлюсь тебе, – вона взяла обличчя онука в руки і уважно розглядала. – Який же ти став. Подорослішав. А як же Лаврик і Даринка?

–З ними усе гаразд, бабусю. Вони знайшли прихисток у знаного козака Дмитра Дуная. Лаврін став справжнім воякою. Ходив з кошовим отаманом проти османів у гирло Дніпра, під Очаків. Тож усе добре... у нас. А що ж трапилось з вами?

–Краще не питай, дитино, – зітхнула бабуся.

–Розповідайте.

–Немає чого розповідати. Краще ходімо, помолимось на могилах батьків, дідуся і сестри.

–Обов’язково помолюся, – з притиском сказав Богданко.

–Вони навіть не дозволили мені їх похоронити. Добрі люди це зробили. Одразу після того, як ви втекли приїхали панові гайдуки. Я думала, що Вас схоплять. Але вони повернулись такі розлючені, аж слиною плювалися. Перепало й мені. Спершу я думала, що вони мене уб’ють. Але вони вирішили мене покалічити. Як наслідок вибите око, зламана нога і ще безліч менш значних травм. Сусіди мене відходили, хоч я і просила, щоб залишили. Зрештою смерть не забрала мене. От і мучусь тепер.

–Це пан Кшештовський? – брови Богданка насунулись на перенісся.

–За його наказом, – кивнула старенька. – Гайдуки.

Хлопець болісним поглядом роздивився бабусю. Вона змінилася. Вони забрали її здоров’я, покалічили і принизили. А за що? Через прихіть шляхтича.

Богданко рвучко піднявся. Його брови зсунулись на перенісся. Зуби заскреготали, а щоки налились багрянцем. З очей летіли іскри. Він відчув, як мозолисті бабусині пальці обхопили його долоню.

–Не йди, дитино, – благала вона. – Не роби дурниць. Вони уб’ють вас. Не треба. Удвох ви їх не подужаєте.

–Скільки гайдуків у пана? – запитав Василь.

–Останнім часом стало значно більше. Десятка чотири, а то й п’ять назбирається. Люди говорять, що через якихось бандитів та злодюг, що шастають неподалік. Так їх називають паничі. Але простий люд каже, що це месники. Адже карають вони лише вельмож. Подайтесь може до них...

З вулиці донісся стукіт копит. До подвір’я під’їхала сотня козаків. На обійстя в’їхав Турок з Мартинком.

–Якому пану тут ми маємо дати перцю? – звузив чорні очі Іван розглядаючи присутніх на подвір’ї.

–То це ви і є? – прикрила губи рукою старенька.

–Так, – кивнув Богданко і стрибнув у сідло. – Я повернусь, бабусю. Лиш пану Кшештовському віддам боржок і повернуся.

–Бережи вас Господь, – вона перехрестила козаків вслід.

Кінські копита підіймали пил з ґрунтової дороги. Сотня помчала до маєтку, верхівки якого виднілися над кронами пожовклих дерев. Невдовзі, коли загін козаків почав виїжджати з вулички на луг, навпроти з’явились вершники.

–Гайдуки Кшештовського, – прошипів Богданко. Лють і гнів – усе, що наповнювало його голос.

–Стояти! – дав команду Турок.

–Самі у руки нам ідуть, – плюнув на долоні Мартинком.

–Як і казала бабуся чотири десятки, – зауважив Богданко.

–Вони не можуть побачити скільки нас, – озирнувся Василь.

На відкриту місцевість виїхало півтора десятки козаків. Інші стояли у вузькій вуличці, яка до того ж йшла з ухилом у село.

–Це добре, – усміхнувся Турок і потер підборіддя. А тоді звернувся до Богданка: – Є ще дорога, якою можна було б виїхати на луг?

–Є, – кивнув хлопець.

–Це добре, – погладив свого коня по шиї Іван. – Заманимо пройдисвітів у пастку.

Турок з двома десятками козаків неспішно виїхав на луг. Розмістились так, щоб їх було легко полічити, щоб ворог побачив свою чисельну перевагу. Спочатку найманці пана рухались обережно, але зрозумівши співвідношення сил, пришпорили коней. Розмістились клином, за всіма правилами верхової атаки, щоб одразу, одним ударом розсікти ряди противника. Козаки ж розтягнулись шеренгою. Вони оголили шаблі, простягнули списи і неспішно направились на зустріч ворогу.

–Встигнуть? – засумнівався козак поруч з Турком.

–Де наша не пропадола? – якось зловісно усміхнувся Іван.

Вигуки гайдуків Кшештовського ставали все гучнішими, а тупіт копит накочувався нестримною хвилею, яка от-от мала б накрити козаків. Але в одну мить із вузьких вуличок по обидва боки вискочили вершники. Богданко провів козаків такими манівцями, що їм вдалось вискочити на луг кількома розрізненими групами і атакувати загін ворога одразу з кількох позицій. Найманці пана, які уже мчали на шаленій швидкості, не встигли перегрупуватись і отримали нищівні удари з флангів. Загін був розрізаний і розпорошений. Козаки рубали дезорієнтованого ворога направо і наліво. Гайдуки Кшештовського радше думали врятувати своє життя, аніж намагалися відбити атаки противника. Зрештою, із панського загону втекти удалось чотирьом. Вони направились до маєтку свого господаря. Богданко побачив серед них одного з тих, що переслідували його з сестрою та братом, натягнув повіддя і пришпорив коня. Але враз зрозумів, що скакун його не слухається. Хлопець оглянувся і зрозумів, що це Василь тримає коня за вуздечку.

–Куди це ти на намилився? – буркнув Немова. – Я ж сказав триматись поруч.

Богданко перевів погляд з наставника на втікачів і навпаки. В його очах горів вогонь. Це була жага помсти.

–З дуру можна й у просак потрапити, – спокійним голосом сказав Василь. – Завжди будь врівноваженим і терплячим. Особливо в бою. А цих ми дістанемо. Їм нікуди утікати.

Хлопець зітхнув і злегка кивнув, погоджуючись зі словами наставника.