Іскри гніву

Важка тиша повисла у повітрі. Чутно було, як вітер тріпочить матерією наметів. Козаки то дивилися на вбитого гетьмана, то переводили погляд на Івана. Турок також застиг на місці, все ще не вірячи у те, що трапилось. Але хіба він міг по іншому? Так, Іван ненавидів Лободу, але убивати б не став. Григорій першим оголив шаблю, першим наніс удар. І якби не Северин, на цьому місті б зараз лежав він.

Старшина Лободи кинулась до Турка, щоб помститися за смерть свого лідера. Але шлях їм перегородили наливайківці та січовики.

–Досить! – крикнув Кремпський. – Ще один одного тут не порішили на потіху противнику! Ворог стискає кільце, немов зашморг затягує на нашій шиї. Жолкевський снує павутини своїх підступів. А ми гриземося. Готові один одному вчепитись в горлянку. Йому цього лиш і треба.

–Він повинен відповісти, – вказав на Івана один із старшини Лободи, Шостак.

–За що? – повільно наблизився стомлений Шаула. – За те, що убив Григорія? Так це він першим підняв зброю. Може за те, що убив посла? Так вони прийшли сюди з медом на вустах, щоб ми не бачили нічого і не чули. Не у тому місці ворога шукаєте, браття.

–Чи може ви за одне з гетьманом були? – звузив очі Северин. – Хотіли продати нас?

Реєстровці переглянулись. Їхній пил пригас, а обличчя змінилися з озлоблених на дезорієнтовані.

–Ми не брали у цьому участі, – вложив шаблю у піхви один із полковників. – Брехати не буду, знали про послів, але не підозрювали нічого лихого. Це ж звичне явище, коли йдуть бойові дії, засилати переговірників.

–Ніхто вас і не звинувачує, – Кремпський підкинув шаблю і зловив її за лезо поблизу ефеса. – Ця зброя повинна бути направлена проти спільного ворога. А тут, поміж нас, його немає.

Козаки загомоніли, закривали головами на знак згоди. Врешті леза шабель зашурхотіли, ховаючись в ножни.

–Маємо вирішити, хто командуватиме обороною табору, – глянув на убитого гетьмана Шостак.

–І цей чоловік має задовільнити всіх, – оглянув присутніх Шаула і його погляд зупинився на Наливайкові.

Северин усе розумів. І не через те, що Матвій зараз дивився на нього. Він знав, що не має безапеляційної підтримки. І не збирався пупа дерти, щоб її отримати. Він усміхнувся і кивнув.

–Найбільш підходящим кандидатом я вважаю Криштофа Кремпського, – продовжив Матвій. – Це козак, який здобув собі славу шаблею. До нього ні в кого з присутніх не буде претензії. Саме Криштоф перетнув Дніпро під шквальними атаками Єрохима Ходкевича і промчав нам на допомогу.

Зрештою, Шаула виявився правим. І хоч Кремпський був із січовиків, але шляхетне походження зіграло йому на користь. Якщо це можна було так назвати. Приймати командування у такий момент – не аби який виклик.

Реєстровці, майже, одноголосно підтримали таку кандидатуру. З січовиками все було й так зрозуміло. Наливайківці ж прислухались до свого отамана. Таким чином гетьманом обрали Кремпського.

Криштоф одразу почав вносити в оборонні редути табору свої корективи. На валах укріпили позиції, зробивши долки. У деякі з них викотили гармати, у інших стали козаки озброєні гаківницями. Усе підготували до майбутнього штурму.

Минав день за днем. Весну змінило літо. Коронне військо не поспішало йти на приступ. Спочатку козаки і всі, хто був у таборі, цьому раділи. Але дуже швидко стало зрозуміло, що Жолкевський вичікує навмисно. Добувати провіант для худоби та коней стало практично неможливо. Своїм маневром, коронне військо поставило повстанців у скрутне становище. Найгірші справи були з прісною водою. Доводилось переціджувати калюжі і болота, які підступили до табору із тилу. Добратись до русла ріки було вкрай важко. Також почали закінчуватись харчі.

Від Жолкевського мало не щодня приходили листи. Їх запускали в табір на стрілах. У кожному були заклики до капітуляції. Умови були майже такими ж, як і до того. До здачі хоругв, клейнод, гармат і гаківниць додали ще один пункт. Жолкевський вимагав видати козацьку старшину.

Кремпський розумів, що сидіти за валами і возами вічно не вийде. Моральний дух повстанців сходив нанівець. Гетьман знав, що на вдалих герцях його довго не втримаєш. Потрібні більш значні звитяги.

До задуму гетьмана доєднались усі старшини. Мовляв хочете нас ув’язнити – тримайте. Найкращою порою для плану Кремпського стала ніч. Хоч і небо було всипане зорями, а місяць височів поміж них, все ж дочікуватись непроглядної пітьми ніхто не збирався. Темними ночі зрідка бувають у червні.

Імпровізовані ворота з возів відчинилися одночасно у трьох напрямках. З табору на повному ходу виїхали сотні вершників. На правому фланзі вів вперед загін Наливайко, на лівому січовиків Полоус, по центру реєстровці йшли під проводом Шостака, якого обрали отаманом замість Лободи. На повному ходу козаки влетіли у табір поляків. Ті й не подумали про підступ і не організували, як слід оборони. Відчували себе в безпеці на позиціях.

Почалось усе з пострілів. Одразу убили майже усіх вартових. Кому ж вдалось уникнути кулі, був нанизаний на спис чи зарубаний шаблею.

Три загони, рухаючись клинами, проникали все глибше в редути коронного війська. Поляки і литовці розгубилися. Не могли зрозуміти звідки йде атака. Спочатку подумали, що це з Січі прийшли на допомогу повстанцям. А козаки проходили редутами ворога, як ніж крізь масло.

Северин вів свій загін до найбільшого намету. Він знав, там сидить Станіслав Жолкевський. От би добратись до нього та й схрестити шаблі у чесному лицарському поєдинку. А не захоче, то знести гордовитому вельможі голову з плеч.

Але чим глибше проникали козаки, тим більше згуртовувалось коронне військо. Наливайко вже бачив у миготливому світлі вогнищ Станіслава Жолкевського. Гетьман вибіг з намету, накинувши, поверх спіднього, кунтуш. У правій руці тримав шаблю, у лівій пістоля. Готовий до бою, готовий зустріти противника. На мить його погляд зійшовся з Севериновим. Здавалось усе навколо завмерло. Два ідеологічних ворога бачили лише один одного і нікого більше. Наливайко пришпорив коня, направивши його до Жолкевського. По дорозі він рубанув двох вояк, які стали на шляху. Гетьман став боком, витягнув руку і прицілився. Северин і собі вихопив пістоля. Обоє вистрелили одночасно. Наливайко відчув, як ударило трохи вище грудей, у плеча. Він сіпнувся, відхилився, пістоль випав із руки. З останніх сил Северин тримався за луку сідла, як відчув, що вирівнюється. Це Богданко поспів, під’їхав впритул і підпер отамана плечем. З іншої сторони наблизився Немова, вхопив Северина за комір і вирівняв у сідлі.

–Дістав мене гетьман, – зашипів Наливайко.

–І ти його дістав, – кивнув у бік Жолкевського Василь. – Пора забиратися.

Северин глянув на Станіслава, розвертаючи коня. Той став на одне коліно і підперся шаблею, щоб не впасти. Їхні погляди знову зійшлись висікаючи іскри. Гнів і лють переповнювала обох. Але їм так і не вдалось зійтись на полі бою.

Козаки повернулись назад з трофеями. Притягли два десятка возів з провізією, зуміли забрати кілька гармат і порох з ядрами та кулями. В таборі сміливців зустріли радісними вигуками. Дехто навіть веселу пісню затягнув.

Жолкевський, отримавши поранення в плече, осатанів. На світанку на приступ пішли тисячі жовнірів. Накочувалось із шаленою силою та завзяттям. Але оборона вибудувана Кремпським виявилась ще ефективнішою за ту, яку організував Лобода. Польсько-литовські полки несли шалені втрати і врешті, коли сонце почало хилитись до горизонту, змушені були відійти на свої позиції.

Повстанцям вдалось відпочити. Кілька возів, відбитих у противника, не покращили справи. Харчів, як і раніше бракувало. Їли один раз на день, а вода видавалася кожному порційно. І, якщо на харч пішла худоба, то з питвом проблему не вдавалось вирішити.

А через три дні по тому, коронне військо дочекалось далекобійних гармат. Жолкевський дав команду відкрити вогонь. Козаки почали відповідати. Зав’язався запеклий артилерійський бій. Северин, ослаблий від повторного поранення в плече, не погодився відсиджуватися у шанці, а взяв командування гармашами на себе. Кращого ніж він артилериста у таборі не було.

Дві доби безперервно тривала перестрілка. Артилерія коронного війська, хоч і постраждала сильно, поляки втратили половину гармат, все ж завдала жахливих руйнувань та спричинила сотні смертей у таборі.

Коли канонада припинилася, Богданко з Лавріном вилізли із напівзасипаного шанця. Хлопці обтрусили землю з одягу і навіть з волосся.

–Оце так перестрілка, – спльовуючи частини ґрунту, сказав Богданко.

–І не кажи, – погодився Лаврін.

Молодший брат весело усміхнувся, але враз його обличчя змінилося. Його погляд наповнився біллю. Хлопець роззирнувся і жахнувся від побаченого. Весь табір був усіяний убитими козаками. Безлічі поранених стогнали, шипіли, або кричали від болю. В небі уже кружляли стерв’ятники.

Богданко повільно рушив вперед. Він хотів знайти Немову, Наливайка і Турка. Потрібно було дізнатися чи з ними все гаразд. Василь, пів дня тому, наказав залізти Богданкові в укріплений колодами шанець. А Лаврін доєднався до брата, коли його змінили на валі. Тепер, коли обстріли закінчились, брати йшли понівеченим табором. В деяких місцях артилерійський вогонь спричинив пожежі. Ось лежить убитий козак з розірваним тілом, неподалік ще один кричить від болю, стискаючи відірвану до коліна ногу. Ще один повстанець присипаний до грудей землею. Він не репетує, лише важко дихає. Хлопці підбігли до нього. Той щось шепотів, перебираючи потрісканими, забитими брудом устами.

–Що ви кажете? – приставив вухо ближче Богданко.

–Води, – сказав повстанець.

Хлопець зняв з пояса бордюк, відкоркував його і приложив до вуст пораненого. Той зробив один ковток, а на другому закашлявся, випльовуючи воду та кров.

–Ми вам допоможемо, – сказав Лаврін. – Зачекайте, зараз буде краще. Ми вас витягнемо.

Брати взяли повстанця за руки і обережно потягнули. Той застогнав, закочуючи очі. Хлопці приклали більше зусиль. Земля, яка присипала чоловіка, почала розходитись, а поранений все більше і більше з’являвся з-під насипу. Враз, тягти стало зовсім легко. Богданко жахнувся від побаченого. Він відпустив руку і подався назад. Повстанця витягнули, але виявилось, що він вцілів лише до пояса. Нижньої частини тіла набуло. З верхньої ж висіли шматки м’яса, куски кісток і внутрішніх органів.

–Господи милостивий, – важко ковтну слину Лаврін.

Повстанець, верхня його частина, лежав горілиць. Він уже не мучився, уже не дихав.

Та це були далеко не найжахливіше з того, що побачили хлопці. Біля убитих матерів сиділи діти, заливались слізьми, штовхали їх, намагаючись розбудити. Та цей сон був вічний. Матері тримали на руках неживих немовлят і шаленіли від утрати.

Неподалік йшла маленька дівчинка. «Не старша за Даринку», – подумав Богданко. Біляве волосся, що спадало на плечі та спину, як і білу одежину, вкривала зола. Вона повільно прямувала понівеченим табором, тягнучи по випаленій землі ноги. Час-від-часу, дівчинка перечіплялась чи то за уламок колоди, чи то за чийсь труп і падала. Тоді знову підіймалась і продовжувала йти, плачучи так, що це більше походило на рик важкопораненого звіра. Але аж ніяк на людський.

Хлопці кинулись до дитини. Лаврін обережно взяв її за плечі.

–Кого ти шукаєш? – запитав він.

Дівчина обернулась. Брати похолоділи від побаченого. Обличчя її вкривали жахливі пухирі, очі були випалені, волосся залишилося лише на маківці та потилиці.

Стогін і крик, плач і голосіння заполонили табір. Здавалось, що це, оповите клубами диму, освітлене багряним заходом сонця, пекло спустилось на землю.