Іскри гніву

На холодне ясно-блакитне небо викотився багряний диск сонця. Паморозь осіла на всьому навкруги дрібними кристалами. Холод буквально проникав усюди. Прошмигав у найменші шпаринки, закрадався під одіж і щіпав своїми колючими пальцями. Польовий вітер, час-від-часу, поривався, підіймав опалі сніжинки і кидав ними в подорожніх. Але мало хто звертав на це увагу. Запашілі від швидкої ходи і почервонілі від морозу обличчя, були суворими і зосередженими. Від коней і скотини підіймався пар. Нічний ривок дозволив наливайківцям уникнути оточення, проте коронне військо виявилось мобільнішим за литовське. Поляки ступали слідами козаків, відстаючи всього на кілька годин. Розіслані вусебіч розвідувальні кінні загони те й діло приносили вісті про наближення противника. Єдине, що можна було сприйняти за позитивні новини – коронному війську не вдавалось обійти козаків для оточення.

–Поляки тут, – скривився Турок.

І справді, на горизонті почали з’являтися вершники. Спочатку одиниці, а тоді десятки і сотні. Вони, немов зернята маку розсипані на снігу, вкривали білосніжну рівнину.

–Все ж дістали нас, – невдоволено причмокнув Северин.

–Погані справи, – зітхнув Турок. – Нічого. Вони не перші. Дамо відсіч. Це явно не все військо.

–Не все, – погодився Наливайко. – Але завдання у них зрозуміле – зупинити нас, або сповільнити, якщо не вдасться перше.

–Ми втомлені швидким переходом. Люди заледве на ногах тримаються.

–Вони також мчали за нами без перепочинку, – зауважив отаман. – То ж із силами і свіжістю у них також не все гаразд. Приймемо бій. І приймемо так, що мало не здасться.

–Ви бачили? – наблизився верхи Богданко. – Вороги наближаються.

–Добре, що ти тут, – очі Северина блиснули хитрістю. – Для тебе є завдання.

–Слухаю, отамане.

–Збери мені усіх ковалів. Нехай тягнуть молоти, накувальні та вільні ланцюги сюди. Мерщій.

Богданко не знав для чого це все отаману, але пришпорив коня і подався виконувати наказ. Турок здивовано звів одну брову і дивився на Наливайка, як на когось не сповна розуму.

–Що вже придумав? Вози ж з’єднані ланцюгами. Навіщо тобі ще?

–Краще не запитуй. Це, далеко, не хитрий план. Скоріше дурнуватий. Але іншого я не маю.

Іван лише хмикнув у відповідь. Знав бо, що Северин й так нічого не розповість. Була у нього така риса – тримати усе у таємниці. Потім кращий ефект. Але цього разу, Турок мало з коня не впав, коли дізнався задум отамана. Такої дурості йому й в голову не приходило.

Северин віддав віжки Івану і перестрибнув із сідла на підводу. Тут стояла гармата, а поруч з нею два гармаші.

–Товариство! – оголив шаблю Наливайко і підняв її вгору, щоб усі звернули на нього увагу. – Ворог наближається! І йде він сюди з однією метою – вбити нас усіх. Дороги для відступу немає. Тай не потрібна вона нам. Адже ми не боягузи. Ми – козаки. Вільні люди на вільній землі.

–Тааааак! – загуло багатоголосе.

Хтось підтримав вигуки свистом.

–Тож хіба личить лицарям гнітитися перед смертю?

–Нііііі! – знову загудів натовп.

–Зустрінемо її разом. Обличчям до обличчя. І подивимось, хто першим відступить – вона чи ми.

–Зустрінемоооооо!

–І я стану з вами, браття, пліч-о-пліч, як це було завжди. А доказом моєї відваги буде ось цей вчинок.

Северин поманив рукою одного з ковалів. Той нерозуміюче озирнувся і обережно наблизився.

–Кріпи скобу у підводу, – вказав на долівку Северин. – І ви усі, хто з молотами в руках. Кріпіть скоби, а до них ланцюги.

Задзвенів метал. Усі працювали синхронно так, що удари молота об сталь злились в один суцільний гул.

Северин виставив уперед ліву ногу.

–Кріпи кайдани.

Коваль здивовано звів брови. Він не міг повірити у те, що чув. Це вперше на його пам’яті, хтось добровільно одіває на себе кайдани.

–Ну! – гримнув Наливайко.

Скрипнули завіса і стальний обід обхопив ногу отамана.

–Тепер заклепуй.

Коваль кивнув і виконав наказ.

Северин узяв у руки холодний ланцюг і смикнув за нього кілька разів. Масивні ланки пронизливо задзвеніли.

–Ось! – продовжив отаман. – Це доказ того, що я з вами, браття. До кінця. І жоден артилерист не зійде з місця, поки ми, або не відіб’ємо атаку, або не поляжемо на місці. То, що, товариство, готові всипати перцю ворогам!?

Сказати, що наливайківці були здивовані – нічого не сказати. Але задум Северина вдався. Моральний дух козаків миттю змінився. Кожен, побачивши вчинок отамана, був готовий битися із подвійним, а то й потрійним завзяттям.

–Дамо перцюююю!

–До боююююю!

Наливайко задоволено усміхнувся. Він обернувся обличчям в бік ворога і дав команду:

–Заряджай!

Артилеристи заворушились. Набивали порохом гармати і вкладали в чорні свинцеві рури важкі кулі-снаряди. Козаки були готові зустріти противника. А, що найголовніше, мали чим.

–Вогонь!

Загуділи, немов громовиця, гармати. Ядра із шаленою швидкістю понеслись на вершників. Перший залп видався не досить вдалим. Наливайко відкоригував приціли, мало не на кожну гармату окремо.

–Вогонь!

Другий залп видався куди вдаліший. Наливайківці задоволено загули, коли побачили, як закуті в лати вершники почали злітати з коней.

Після наступного корегування, пролунав третій залп. Він виявився найболіснішим для крилатої кінноти. І можна було б уже розстрілювати вершників, але ті пришпорили своїх скакунів і швидко почали змінювати місце свого положення. Добряче по них ударив ще один залп. А далі знову довелось пристрілюватись.

Поляки маневрували, тримались на відстані. Козакам лиш це і було потрібне. Не зазнаючи власних втрат вони, мало того, що проріджували ряди ворога, ще й не давали йому наблизитись і обійти табір.

У крилатого війська було два шляхи – триматися на відстані, показуючи свою присутність, або йти на штурм. Добре розуміли, що коли наблизяться впритул, то гармати будуть для них не шкідливі. Гвинтівки ж їхньої броні не проб’ють. Хіба впритул. Втрачати, кружляючи в полі, вояків – не найкраща ідея. Тому кинулись на штурм. Стрімко і несамовито, розлючені через загиблих і поранених побратимів. Залпи гармат не зупинили їх, постріли з мушкетів не дали результату. Але Наливайко передбачив і це. Крайні підводи утикані гострими кілками, являли собою, щось схоже на їжаків з довгими голками. І, як десерт, отаман залишив для ворога гаківниці. Лише, коли кіннота наблизилась на достатню відстань і гармати стали неефективні, Северин дав команду палити з гаківниць. Потужності цій зброї хватало, щоб пробити обладунки. Вершники падали уражені кулями. Білий, незайманий сніг перетворився на червоне місиво. Лише кілька десятків поляків змогли зійтись з наливайківцям у рукопашному бою. Але прикриті вогнепальною зброєю козаки, без особливих труднощів тримали оборону.

Зрештою, коронне військо не витримало постійних обстрілів і відступило. Козаки радісно заголосили, прославляючи отамана.

Наливайко не дозволив розковувавти гармашів, аж поки не переконався, що ворожа кіннота, хоч і на невизначений час, все ж перестала переслідувати табір.

Северин добре знав, що зупинятися не можна. Ні на мить. Розумів, що чимшвидше вони дійдуть до Брацлава, тим менше можливостей атакувати табір буде у Потоцького і Замойського. Хоч приступ кінноти козаки і відбили, але це не показник. Сюди приїхала, від сили, десята частина коронного війська. Така собі розвідка боєм. Якщо ж їх наздожене уся потуга і перегородить шлях, узявши у кільце – добра не чекай. Вирватися з оточення уже не вдасться. А, якщо й так, то це будуть всього лиш мізерні групи з тих, хто виживе. Тому рух означав для наливайківців життя.

Передовий загін коронного війська час-від-часу нагадував про себе. Але тримався на достатній дистанції, щоб навіть артилерія не досягала.

–Щось тут не те, – закусив мало не до крові нижню губу Северин.

–Ти про що? – не розумів Василь.

–Для чого вони плентаються за нами? Що їм з того?

–Тримають нас у полі зору.

–Е ні, друже, – закрутив головою Наливайко. – Вони й без того добре знають куди ми йдемо. І розуміють, що якщо досягнемо мети, то їм доведеться нас вибивати з Брацлава місяцями. Ще раз повторюю. Щось тут не те. Вони б мали ставати нам поперек шляху, щоб, хоча б, сповільнити нас.

–Можливо бояться, після того, як отримали на горіхи попереднього разу, – знизав плечами Турок.

–Ти хоч сам собі віриш? Що Потоцький, що Заморський – досвідчені полководці. Не дарма вони гетьмани. Не просто так корона відправляла їх до Молдови на протистояння з османами. Щось тут не те.

–Я ще тебе таким не бачив, – здивувався Іван.

–Командуй завертати табір. Але непомітно. Довгою дугою. Темрява знову стане нам союзником, – задумливо сказав Северин.

–Ти в своєму розумі? До Брацлава менше двох діб ходу. Там наше спасіння. Тишкевич допоможе сховатися за стінами фортеці.

–Командуй завертати! – з притиском сказав отаман.

–Куди ж? – Іван зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

–На схід, у Дике Поле.

Іван не став перечити чи піддавати сумніву слова Северина, хоч у безлюдний степ дорога була утричі, а то й учетверо довшим.

Майже на світанку до табору прибився чоловік. Його схопив один і розвідувальних загонів. Той падав на коліна, опираючись на зв’язані руки. Він лаявся і вимагав зустрічі з отаманом. Намагався щось пояснити, але козаки не вірили жодному його слову. Привели до Северина, щоб той розібрався.

–Ти ким будеш, чоловіче? – запитав Наливайко.

–Остапом зовуть. Мене прислав староста Роман Тишкевич. Я говорив вашим людям, але вони не хотіли слухати. У мене є лист. Тут, за пазухою.

–Зброю забрали? – глянув Северин на козаків.

–Так, – відповіли ті в один голос.

–Тоді розв’яжіть, чого людину мордуєте?

Вранішній гість подякував і простягнув складений аркуш паперу, залитий воском. Наливайко уважно придивився.

–Печатка Тишкевича, – сказав він і відкрив листа.

«Коронне військо зробило стрімкий ривок і зараз стоїть за десять миль від Брацлава. Чекають на тебе, щоб перейняти. Звертай у Дике Поле.

Роман Тишкевич.

Ти ж пам’ятаєш, що я погано тримаю удар зліва. Щоб знав, що це справді я.

Бережи себе, друже».