Іскри гніву

Десь, далеко на сході, з-за горизонту, почало боязко визирати сонце. Небо пофарбувалось у сірі тони. Чорні дощові хмари, виливши на землю незліченну кількість води, почали розходитись, гнані вітрами. Дорогою до Брацлава веревицею тяглися вози та підводи, завантажені крамом з розбитого табору.

Наливайко стояв на мурі, потягував люльку та вдоволено усміхався. Поруч, як і зазвичай, були Тишкевич та Турок. І куди ж без Богданка?

–Вони й не зрозуміли, що трапилось, як ми уже пройшли табаром на повному скаку, – усміхнувся Іван.

–Шляхта цього не пробачить, – задумливо сказав Роман.

–Хтось би, можливо і сумнівався, але не я, – випустив густу хмару диму Северин.

–Прийдуть мстити, – закусив губу війт.

–Думаю, що зможу обезпечити тебе і місто.

–Я не потребую захисту. Наразі міщани є головними тут. Влада у руках простого люду. Хто б міг таке уявити? Відчувши свободу, люди уже не забажають її віддавати.

–Брацлав – особливе місто, – задумливо потер підборіддя Наливайко. – І люди тут не аби які. Ти і населення, його більшість, якщо говорити щиро, прийняли мене і козаків з відкритими обіймами. Я б не хотів, щоб через мої дії ви постраждали.

–І, як ти це собі уявляєш? – звів брови Тишкевич.

–Ходімо, – поманив рукою товаришів Северин, – навідаємо Василя. Одразу декому листа напишу.

–Листа? – запитливо глянув на отамана Богданко. –Кому?

–Королю.

–Самому королю? – здивувався хлопець.

–Авжеж, – кивнув, усміхаючись Наливайко.

Немова припіднявся, коли в хату увійшли його товариші. Він був досить блідий, а очі обрамлювали темні кола. Та все ж козак приязно усміхався.

–Богданко усе мені розповів. Ти знову показав геній тактики, отамане. Шкода, що мене поруч не було. Шкода, що я цього не бачив.

–Твої битви ще попереду. Лиш би швидше з ліжка піднявся. Але пані Горпина знає, вочевидь, свою справу.

–Де ти тут панів бачив, Северине? – усміхнулась господиня, підносячи їжу. – Сідайте до столу. Поїжте хоч щось.

–За кілька днів виїжджаємо до Бару, – зайняв своє улюблене місце, з торця, Наливайко. – Там наші сили будуть більш вагомі, коли об'єднаємось з Григорієм Лободою.

–Хороша думка, – погодився Василь. – Можливо за цей час я вже зможу сісти верхи.

–О це вже ні, – грізно вперла руки в боки Горпина. – Я не для того тут бігаю навколо тебе, щоб ти із сідла випав у дорозі.

–Я уже набагато краще почуваюсь, – винувато звів брови Василь.

–Ще б пак. Я й не сумніваюсь. Але цього недостатньо, щоб сісти верхи. А зараз до столу. Давай. Хутчіш. Якщо уже в силі чуєшся.

Немова відкинув ковдру і сулхняно поплентався до гурту.

–Вважаю, тобі краще вилікуватись як слід, – погодився з господинею Северин. – Ще бракувало, щоб рана почала гноїтись. Так можна не лише руку втратити, а й життя.

–До Бару всього нічого. Менше дня шляху, – не вгавав Василь.

–Тим паче. Приїде... – отаман перевів погляд на Богданка. – Приїдете у будь який час. Адже ти, хлопче, приглянеш за ним?

–Звичайно, – з усією серйозністю відповів той.

–Васали Великої Порти знову носа на схід повернули, – зіщулив очі Іван. – Приходять вісті, що коронний гетьман Ян Замойський з Галичини рушив на Волошину. Допоки зберігається така ситуація, Речі Посполитій буде неспідручно бавитись у війну з нами.

–Можливо навіть навпаки, – закивав Тишкевич.

–Знать до цього ласа, – зняв шапку з червоним шликом Турок і провів долонею по голеній голові. – Коли козаки потрібні – обіцяють золоті гори, а коли ні – роблять вигляд, що нічого не обіцяли і нічого не знають.

–Але це, у будь якому випадку, дасть нам час, щоб організуватися, – погодився Роман. – А тобі, Василю, можливість остаточно залікувати рану і набратися сил.

–Не варто забувати про Калиновського, – лише при згадці прізвища шляхтича очі Наливайка заіскрились злістю, а зуби заскреготали. – Він і без підтримки залишається небезпечним і достатньо сильним.

–Тут і не посперечаєшся, – погодився війт. – І грошей у нього багато, щоб зібрати достатнє по кількості військо.

–Достатньо, – задумливо повторив Северин. – Але це знову ж таки час.

Хтось затарабанив у двері. Так часто і сильно, що господиня спочатку аж підстрибнула від несподіванки. Але тоді насупила брови, набрала грізного вигляду і швидким кроком попрямувала до дверей.

–Зараз, як комусь стукну, – пробурмотів вона.

Всередину забіг юнак, переводячи погляд з Горпини на Романа.

–Пане війте, – стискав він у руках довгасту скриньку, – усе приніс, як ви наказували.

Тишкевич повів головою, мовляв, неси сюди. Юнак наблизився, поклав принесене на стіл і гайнув геть, коли Роман дав на це згоду.

–Не розумію, – хмикнув Тишкевич, – навіщо ти це робиш? Ніхто ж не послухає. Навіть читати не будуть.

–Ну... – затягнув Наливайко, відкриваючи скриньку. – Читати прочитають. Та й від тебе це відведе, хоч не усю, але частину небезпеки. Зрештою, воєнні дії між заходом та сходом призупиняється і вони почнуть шукати винних у кривавій різні під Брацлавом. Не хочу, щоб тебе і міщан зробили крайніми.

–Чи це допоможе?

–Допоможе, – твердо відповів Северин. – Усім відомо, що у мене давні рахунки з Калиновським. Його маєтки постраждали більше ніж інші, від збору провізії. Я б навіть сказав лише він зазнав великих збитків. Навіть дурень складе це у голові. А лист лише стане цьому ще одним підтвердженням.

Отаман розкрив скриньку і розклав на столі увесь вміст: кілька аркушів паперу, три пера, тальк і закорковану ємність із чорнилом.

–Що ж почнемо, – Наливайко відкоркував чорнильницю, вмочив перо і почав писати, піддиктовуючи собі у голос. – Вельможному пану і милостивому королю Речі Посполитої, Сигизмунду третьому Вазі.

Пан Калиновським, моєму батькові без усілякої причини ребра поламав. Таким чином батька мого зігнав зі світу. Я ж за цю кривду вирішив йому помститися способом тим, яким умію – вогнем та мечем. Бо ж не знав правних способів вирішення цього конфлікту. Так, як не є у них свідомим і не маю потрібних накладів для ведення процесу, як чоловік бідний.

Сотник надвірної варти князя Костянтина Острозького, Северин Наливайко.

Отаман присипав ще рідкі чорнила, здмухнув тальк і струсив його з аркуша паперу. Тоді скрутив у циліндр і зав’язав шовковою ниткою, яку залив воском.

–Пошли когось з надійних хлопців до Варшави, – простягнув згорток Івану Северин, а тоді вдоволено потер живіт. – Тепер можна і перекусити.

Козацьке військо йшло неспішно, повагом. Осінні дороги, завдяки приморозкам, були добре придатними для пересування. Шлях від Брацлава до Бару зайняв менше дня. Навіть не зважаючи на те, що військо йшло з усім можливим обозом і крамом. Наливайко дав наказ стати табором на окраїнах міста і оточити його. Бути готовим до будь яких подій.

Ворота фортеці зі скрипом прочинились, коли до них наблизився Северин. Поруч їхав Іван, а позаду ще десяток козаків.

На зустріч вийшов добротно одягнений козак. Він злегка, з повагою, вклонився і повів рукою вказуючи шлях.

–Вітаю, отамане. Гетьман Григорій Лобода з нетерпінням чекає на зустріч із вами.

Наливайко і Турок переглянулись.

–Схоже з цього щось може вдатись, – усміхнувся Турок.

–Лобода досить обережний ватажок. Але проти товариства не наважиться йти. Питання лиш у тому, чи пристане він на нашу пропозицію, – сказав Северин, а тоді глянув на козака, який їх зустрів. – Веди нас.

Козацька старшина Лободи уже займала місця за довгим столом, коли в замкову залу зайшов Наливайко.

–Вітаю, товариство, – зняв шапку Северин, зупинившись на порозі.

–І тобі дай боже здоров’я, отамане, – відповіли присутні.

Лобода підвівся зі свого місця і поманив гостей рукою.

–Сідайте. Ми чекали. Розповідайте, з чим приїхали?

–З новинами, – пройшов до столу Северин.

Слідом попрямували й інші.

–Чули ми новини, – усміхнувся Полоус. – Усе Поділля лише про розгром шляхти під Брацлавом і говорить.

–Хороша звитяга, – погодився Григорій. – Навики у командуванні тобі не позичати. Але чим це загрожує ти задумувався?

Северин скептично глянув на гетьмана, суплячись. Він ще не зрозумів, що для себе вирішив Лобода. Вочевидь, ще вагався. Чекав на промову гостя.

–Я знаю чим це загрожувало, – впер вказівний палець в стіл Наливайко. – Після того, як шляхта б розгромила нас, вони б пішли на вас. Можливо не одразу. Але в момент, коли козацькі сили їм стали б непотрібними, військо зібране Калиновським стояло б у тебе на порозі, гетьмане. І, або викинуло б тебе з товариством геть, як блішивих собак, або перерізали б, назвавши схизматами і лотрами. Змовниками і порушниками спокою в країні.

Старшина почала тривожно перешіптуватись. Северин вдоволено усміхнувся, розуміючи, що його слова справили враження. Козаки знали, що це правда, яку всього лиш озвучив Наливайко.

–В очікуванні твого приходу, – почав Григорій, вмощуючись на місце, – ми встигли переговорити. Рішення ж вирішили зробити, коли прибудеш ти.

–І, яке ж воно?

–Ми козаки, воїни і побратими. Як же ми можемо кинути один одного? Кому б ми уподобились? Адже так, браття?

–Так.

–Авжеж.

–Але маємо розуміти, що справа не з простих, – поправив вуса Лобода.

–Легко сказано, – схрестив руки на грудях Федір Полоус.

–Та все ж краща нагода провчити шляхту не знати коли випаде, – Северин витягнув з-за пазухи люльку і почав розглядати на ній різьбу. – Простий люд нас підтримає. Знать уже усім остогидла. Робить, що заманеться безкарно. І управи на них немає. Лиш ти трохи багатший і кров у тебе іншого кольору, як вони про це говорять, одразу вважають себе вищими і правими у всьому. Унію свою пхають де треба і не треба. А так не має бути. Коли небудь, терпець усе ж вривається. І я вважаю, що час настав.

Знову загула козацька старшина.

–Побратими, – піднявся Лобода, – ми вільні люди. Усі бажаючі залишаються при справі. Ті, хто сумнівається, може без перешкод покинути місто. Ніхто нікого і ні в чому винити не буде. Але я скажу так – повстання то повстання. Де наше не пропадало?

Усі залишились на своїх місцях. Дехто не хотів зганьбитися і показати себе боягузом. Але більшість була готова взяти зброю в руки, адже для козака загинути в бою за праве діло – честь.. Та й сала за шкіру шляхтичі залили уже надто багато кожному з присутніх. Усі у більшій чи меншій мірі зіткнулись за життя з несправедливістю, яку творили шляхтичі.

–Для повстання потрібна провізія, – сперся на спинку крісла Турок. – Як її зібрати, щоб наш задум, якомога довше залишився невикритим?

–Твоя правда, Іване, – погодився Наливайко. –Розішлемо гінців збирати стації. Видамо це за підготовку до можливого походу на Волошину. А коли будемо готові, виступимо.

–Хороша думка, – загадково усміхнувся Лобода. – На зиму залишимось у Барі. Підготуємося, як слід. Завербуємо добровольців. А весною у похід. Тож повстання!?

–Повстання!

–Покажемо шляхті де раки зимують!

–Втремо носа!

–Досить терпіти!

–Повстання!

Залунали багатоголосе.