Іскри гніву

–Переправа вище за течією, за кілька миль від Трипілля, – вказав на північний схід Наливайко.

–Як у казці, – зітхнув Шаула. – Є три шляхи: прямо – в місто, наліво – переправа, направо – урочище Гострий камінь. Потрібно вибрати найбезпечніший.

–Біда в тім, що такого не існує, – зітхнув Северин.

–Ще цей Жолкевський, немов на крилах слідом мчить, – невдоволено забурчав Федір. – Як не намагаємось, а відірватись годі.

Зацокали копита і до гурту наблизився Лобода з двома старшинами.

–Що, отамане, будемо робити? – запитав він.

–В Трипіллі не вистоїмо, – погляд Мавія був прикутий до невеликого містечка, яке виднілось на горизонті. – Та й населення постраждає не аби як, якщо спробуємо. На переправу занадто ризиковано. Не доведи Господи, якщо Жолкевський нагряне в момент, коли перетинатимемо Дніпро. Втратимо багато людей.

–Отже залишається Гострий камінь, – сказав очевидне Северин.

–Виходить, що так, – погодився Шаула. – А ти, що скажеш, Григорію?

–Ти гетьман, тобі й вирішувати, – знизав плечами Лобода, а тоді пришпорив коня і подався геть.

–Як же він мене бісить, – процідив крізь зуби Турок. – Поводить себе, ніби всі розуми поїв.

–Це його гетьманська булава муляє. Спокою не має, що вона у когось іншого за поясом, а не у нього, – сумно всміхнувся Северин.

Матвій витягнув символ влади, покрутив у руці, зважив її і сказав:

–Для когось це честь, для когось – мрія отримати владу, а для когось – всього лиш шмат металу, всипаний камінцями. Вона мені не потрібна. Я отаманом був не раз і не два. Та ніколи не пнувся, не горів цим, не хитрував, щоб отримати це почесне звання. Але товариство обирало. Так і цього разу. Хоч зараз можу віддати її тобі, Северине.

–Вона твоя по праву, – відмовився Наливайко.

–Якби не ти, булава б залишилась у Лободи. Правду кажучи, це б було краще. Може б і Білу Церкву взяли. Сиділи б тепер за мурами і насміхались з поляків та литовців. А так...

–А так, – продовжив Северин, – білоцерківчани живі і ніхто не руйнує їхнього міста. Немає чого гадати. Маємо те, що маємо.

–Напевне, твоя правда, – погодився Шаула. – А ти б... Ти б не хотів стати гетьманом?

Очі Наливайка заіскрилось. Він узяв булаву, розглянув її уважно. Це була дорога річ. Вартувала цілого маєтку, а то й цілого міста. Але ціна її, для козака, вимірювалась не в грошах.

–Хотів би. Я дуже б цього хотів, – відповів Северин. – Мало того, я не один раз писав королю листи, в яких пропонував створити козацьку державу. Від Брацлава до Тегинь. Січ би захищала від османів Київщину, Чернігівщину та Слобожанщині. А ми Поділля, Галичину та Волинь. У такому випадку ще й спільно могли б ходити у Крим. А то й гляди й через Чорне море. Навели б шурхоту в турецьких містах. Як свого часу Байда Вишневецький чи Самійло Кішка. А так, мусимо виборювати власну свободу мечем. Гординя і самолюбство наповнила ці землі. Кожен найменший підляшок вважає себе королем. Ой накличуть на себе біду пани. Ой накличуть.

Наливайко ніжно погладив булаву і продовжив:

–Влада – це річ, яка ятрить із середини. Особливо тих, хто більш за все її прагне. Шляхта цьому найкращий приклад. Та зрештою, приходить час розплати.

–І Острозький? – хитро глянув на побратима Матвій.

–А, що Острозький? Поборник православ’я. Останній, напевне, із князів, які ще зберегли людську подобу. Але на цьому все. Сини його покатоличились. І не тому, що так серце наказала. А тому, що так вигідніше. І вони не перші, але далеко й не останні. Згадай славний рід Вишневецьких. Це все влада, влада, влада. Кожен шукає свою вигоду, переступаючи і людські, і Божі закони. А скільки людині потрібно? Весь світ із собою не забереш. Їсти від пуза, спати до схочу, обвішатись золотом і самоцвітами. На кожному пальцю по перстню, а то й по два. І кожен з них вартує маєтку. Вдумайся тільки, кусок металу коштовніший за людське життя. Ба’ ні. За сотні та тисячі людських життів, – Северин обвів рукою рухомий табір. – А це ж люди. Хто сказав, що вони чимось відрізняються від вельмож? Так само мають два ока, два вуха, дві руки, дві ноги. Чи може кров у нас різна. Та ні. Бачив я кров шляхтичів. Така ж червона, як і в селянина. А випусти її, то, що один, що інший помре. То в чому ж різниця?

–В тому, що один народився в перинах, а інший на сіні, або в полі, в борозні, – відповів Матвій.

–Отож бо й воно. Обоє народились. Ось, що головне. Тому то і йде зараз за нами стільки люду. Саме тому, ще більше нас підтримує і допомагає.

–Так, – погодився Шаула. – Але багато з них ідуть на смерть.

–Згоден, друже. Але більшість готова померти, аніж знову накинути на себе ярмо ще раз. Ось, що дороге... ні, безцінне. Людська свобода.

Богданко їхав поруч і уважно слухав отамана. І навіть він, у свої юні роки, усвідомлював, що Северин говорить правду. Хлопчина справді б волів загинути, аніж знову повернутися до пана, який до людей відносився гірше, як до скотини.

–То, що, гетьмане, – Наливайко простягнув булаву, – куди їдемо?

–В урочище Гострий камінь. Там займемо оборону і зустрінемо ворога. Благо, є чим.

Табір розмістили, як звичайно – одною стороною вперлись в річкові плавні, іншу укріпили возами. Поставили їх у п’ять рядів і з’єднали ланцюгами. Гармати встановили до бою. Усі були готові до зіткнення, але зберігали бадьорість та силу духу.

Северин перевіряв гармати і підбадьорював артилеристів. Турок командував правим флангом оборони, Полоус лівим, Лобода ж став посередині. Його козаки були найкраще підготовлені та озброєні. Майже кожен мав кольчугу, а деякі навіть лати.

Під вечір на простору рівнину прибув і Жолкевський. Він уже знав, що між козацькою старшиною існують розбіжності. Шпигуни добре діяли в таборі. Незлагодженість дій, яка могла послідувати внаслідок чвар, грала на руку польовому гетьману. Тому Жолкевський дав команду одразу обстрілювати табір.

Козаки очікували на такий перебіг подій. Вони розуміли, що все почнеться з обстрілів. Але були готові. Сам Наливайко, був вправним артилеристом і знав, як вести вогонь так, щоб завдати противнику, якомога більше шкоди та втрат. Перестрілка велась протягом половини ночі. Що в одному, що в іншому таборі спалахували пожежі, які поспішно намагалися загасити.

Світанок застав урочище Гострий камінь оповите густими клубами диму. Обидва війська наїжачились, виставляючи перед собою довгі списи. Усі розуміли – зіткнення не уникнути. Усі знали, що воно буде кривавим. Можливо найкривавішим з усі попередніх.

Коли змовкають гармати, починає бриніти сталь. Військо Жолкевського рушило на приступ. Прикриті вогнем з гвинтівок вони побігли до козацьких барикад.

Шаула дав наказ, щоб козаки розмістились не лише за оборонними редутами, але й попід возами. Так вдалось збільшити щільність стрільби. Перепалка була несамовитою. Вогнепальна зброя практично стихла лише тоді, коли коронне військо добігло до возів і почало пробиратись в табір. Списи безжально кололи в дві сторони. Шаблі несамовито рубали направо і наліво. Вигуки з лайкою, стогін і крики болю, несамовитий скрегіт та дзвін каленої сталі наповнили собою усе навколо. Навіть птаство стихло. А стерв’ятники ласо поглядали на свій майбутній трунок.

Козаки відбивали навалу за навалою, а коронне військо накочувалось, налітало на табір, немов штормові хвилі на скелі. Де-не-де оборона не витримала. Бої почали точитись всередині. Не менш затяті ніж на підступах. Січа продовжувалась, не послаблялась ні на мить.

Северин сплюнув з пересердя. Він без діла ходив обабіч гармат і кляв на чому світ стоїть. Не витримав, оголив шаблю і кинувся до ворогів, які уже подекуди почали прорубувати шлях до артилерії.

–Вогонь! – почув позаду голос Турка Наливайко.

Загін козаків вистрелив у гурт поляків, які прорвали оборону і бігли до гармашів. Дехто упав, але інші мчали вперед.

–Пане отамане, – усміхався Турок, – йдіть но до гурту.

Козаки виставили вперед списи і рушили суцільною стіною на ворога. Поляки ж, пробившись всередину, залишились лише з шаблями. Пістолі уже були порожніми, списи, або зламані, або залишені позаду в тілах противників. Тепер же, довгі леза стальних наконечників різали їхню плоть. Добра половина полягла, настромлена на списи. І бій перейшов у фехтування. Жорстоке та безжальне. Здавалося б ще якихось два роки тому ці люди воювали на одному боці, проти османів у Молдові. У них був спільний ворог і цілі. Вони були союзниками. А тепер ненависть переповнювала, як одних, так і інших.

Северин, як і Іван були вкриті кров’ю. Бризки потрапили на одяг, руки та обличчя. На чолі бриніли краплі поту, хоч на вулиці було морозно.

–Ти диви, як лізуть, – втер обличчя рукавом Турок, коли останній з ворогів упав замертво.

–Завзято, – погодився Наливайко.

Січа тривала аж до вечора. Козакам вдалось відбити несамовитий штурм. Коронне військо попленталось назад. Усі були виснажені до краю. Козаки важко валилися на землю, радіючи тому, що можуть відпочити і випустити зброю з втомлених і вкритих кривавими мозолями, рук.

Коли вояки прийшли до себе, то отетеріли від жаху. Усе навколо вкривали трупи. Десь стогнали ті, яким поталанило вижити. Засніжене урочище перетворилось на буру багнюку з потоками крові. Лиш окинувши все мимовільним поглядом, можна було зрозуміти, що убитих тисячі. Кривавий бій без переможців. Тут отримали поразку обидві сторони. Втрати виявились неймовірними. Мертвих зносили і хоронили в братських могилах майже до світанку.

–Гетьмане, – наблизився до гурту старшин Федорович.

–Кажи, Сасько, – втомлено звів погляд Матвій.

–Є місце для переправи. Кілька плотів і зо два десятка човнів.

–Де?

–Вище за течією, милі за півтора-дві.

Шаула оглянув старшину запитальним поглядом.

–Потрібно йти, – першим взяв слово Северин.

–Погоджуюсь, – закивав Іван.

–Поки коронне військо прийде до тями, маємо нагоду чкурнути на інший берег, – підтримав Полоус.

–Спалимо човни опісля і зможемо зібратися силами, – погодився Немова.

Лобода і його старшина сиділи мовчки. Хоч і розуміли, що тепер від їхнього слова нічого не залежить. Можна було сперечатись скільки завгодно, обговорювати і придумувати різні причини для того, щоб вчинити по іншому. Але Лобода був далеко не дурень. І помилка, коли він покинув Білу Церкву, не залишивши застави, була чи неєдиною за його гетьманства. Полководець він був хороший. Це знали усі. Тому й хотіли почути його думку.

–Я повністю погоджуюсь з вами, товариство, – підвівся Григорій. – Якщо залишимось тут, напевне загинемо. В Жолкевського і війська більше і озброєне воно куди краще, аніж наше. Поки вони щось зрозуміють, ми уже будемо на лівому березі Дніпра.