Іскри гніву

Курінь для молоді був значно менший ніж інші. Але побудований був за таким самим принципом: невисока довга будова вкрита очеретом, частково вкопана в землю з невеликими віконцями по довгих сторонах. Форма і стиль побудови був вибраний неспроста. Таке приміщення легко обігріти взимку, а влітку воно залишалось прохолодним навіть у найспекотніші дні.

–Ти давно на Січі? – запитав Богданко.

–Без малого три роки, – відповів Кирило.

–Ого. Вже й шаблею напевне добряче махаєш.

–Та так, трішки умію. Бачив, як отаман фехтує? Поки я тут, ще жоден з вихованців його не переміг.

–А інші козаки пробували? – поцікавився Богданко. – Вступали з ним в бій?

–Молоді пробували, але результат все той же. А старші ні, - Кирило знизав плечами. – Може, щоб не осоромитись, або не осоромити отамана.

–Чому ти називаєш його отаманом?

–Все просто, – усміхнувся Кирило, – він отаман. Кожен курінь має свого ватажка. Курінних отаманів обирають, але для молоді наставника назначають. Твердоруб уже не міняться років десять. Принаймні так говорять. Він ніби й не отаман, але ми так його називаємо. А на Січі головним є кошовий отаман. Зараз це Богдан Микошинський.

–Зрозуміло, – кивнув Богданко. – Тобі скільки років?

–Чотирнадцять.

–Мені дванадцять.

–Слухай, а це справді Северин Наливайко? – запитав Кирило.

–Так. А що?

–Нічого. Просто він дуже спірний персонаж на Січі.

–Чому?

–Одні кажуть, що він справжній лицар і козак, шляхетна людина з принципами, яка готова життя віддати за праве діло. Інші називають його зрадником. Кажуть, що продався князю, коли козацтво так потребувало його підтримки. Коли Криштоф Косинський почав повстання, Наливайко виступив у війську противника.

–А хто був противником?

–Князь Острозький.

–Не знаю, як воно було і які причини такого поступку, але він справжній козак. Він врятував мене, брата, сестру і привіз сюди. При чому нас переслідували найманці Калиновського.

–Ясно, – знизав плечами Кирило.

–Слухай, а тебе узяли до когось за джуру?

–Так.

–В поході був? – очі Богданка заіскрились.

–Був. Виступали місяць тому, може менше, до Південного Бога. Перейняли загін буджацьких татар на переправі. Порубали їх як слід.

–Я тобі заздрю. Це мрія усього мого життя. Я буду джурою у Василя Немови. Це товариш Наливайка. Правда ще багато чого потрібно навчитись.

–Це точно, – погодився Кирило. – Побачиш, що хлопці уміють. Я коли вперше побачив, на цілий день дар мови втратив.

Хлопці увійшли в курінь, сіли до столу, за яким проходили трапези. Тут вони пообідали і Богданко почав знайомитись з хлопцями. Усім було цікаво звідки він і як попав на Січ. Але не встиг новопибулий і розкрити рота, як всередину забіг хлопчина і заголосив:

–Віче! Віче! Збираються на площі.

Усі зірвались з місця немов ошпарені і побігли на двір. Хтось шарпнув Богданка за рукав.

–Чого сидиш? Мерщій, бо місця найкращі займуть.

Богданко попрямував за іншими. Чого біжить і куди він не знав. Хлопці рухались швидко, якимись вузькими вуличками, а подекуди і витоптаними поміж дерев та кущів стежинами. Незадовго вибігли на окраїну великої площі. Скільки ж тут було люду. Козаки все йшли і йшли. Гомін стояв такий, що аж закладало вуха. Богданко розгубився, почав крутитись поміж цього потоку, а він ніс його за собою. Хлопець не бачив куди йде, як раптом відчув чиюсь руку на своєму зап’ясті. Хтось потягнув Богданка і вивільнив з людського потоку на вільне місце.

–Так ти усе пропустиш, – усміхнувся Кирило.

–Чому так багато людей?

–Та ж Козацька Рада, – здивовано хмикнув Кирило, а тоді вказав на рядок дерев, на які карабкалась молодь. – Гайда туди, бо скоро сісти не буде де..

Минаючи людей, хлопці пробирались до назначеного місця. Вони обрали плакучу вербу з масивним стовбуром і товстим гіллям.

–Застрибуй! – Кирило схрестив пальці на руках і підставив їх Богданкові.

Хлопець став ногою на імпровізовану сходинку, відштовхнувся і вхопився руками за гіляку. Далі усе було справою техніки. Нічого складного. Таке він робив тисячі раз удома. В рідному селі Богданко облазив чи не усі дерева.

Кирило був вищий зростом, тому допомога йому не була потрібна. Хлопці видерлись якомога вище і підібрали місця з яких було добре видно площу і дім старшини.

–Скільки ж їх тут? – дивувався Богданко.

–Тисячі, – усміхнувся Кирило.

–Це ж ціле військо.

–Так і є. Але більшість живе на паланках і слободах. Тут лише невелика частина. Справжні запорожці. Дивись – пан отаман.

На невелике підвищення з кругляка вийшов козак. На перший погляд він не відрізнявся від інших. Багатше виглядала хіба що соболина шапка з пером. А от була за поясом давала зрозуміти його посаду.

Козацтво гомоніло, перекрикувалось і шуміло. Коли до кошового отамана піднялась старшина, люд схвально загомонів. А от коли до них приєднався Наливайко, почулись злісні вигуки, подекуди прокльони і навіть засвистування. Та лиш отаман підняв булаву вгору, як натовп змовк. Стало так тихо, немовби площа була абсолютно пустою, а не всіяною безліччю козаків. Навіть вітер, який грав у кронах, здавалось створював неймовірний шум.

–Товариство! – почав Богдан Микошинський. – Попрошу вас вислухати мене. Цього славного мужа, – вказав отаман на Северина, – багато хто з вас знає. Є ті, хто ходили з ним у походи. Як морські так і сухопутні. Також є ті, кому довелось бути на протилежній стороні. Тому я розумію негативні вигуки і освистування декого з вас. Та все ж прошу послухати, що скаже цей муж.

Наливайко зробив кілька кроків вперед. Він йшов твердо і впевнено. Лише по ході було видно впевненість і не аби яку харизму сотника. На першому кроці ще хтось наважився щось вигукнути і свиснути, на другому залишився лише не дуже голосний буркіт. А на третьому усі стихли. Северин зняв з голови шапку з овчини із червоним шликом, стиснув її в кулаці, приклав до грудей, а тоді вклонився у три сторони, опускаючи головний убір до землі.

–Товариство! Як вже сказав пан кошовий отаман, були у мене з вами різні відносини. Віддаю свою голову на ваш суд. Скажу одне – кожен з нас є людиною честі. В кожного є гордість і самоповага. І це не залежить шляхотного ти роду чи ні. Тут, на Січі, ми усі рівні. Саме тому кожен з нас знає, що означає тримати слово, бути вірним клятві. Чи не так?

Наливайко замовк на мить а по натовпі то тут, то там пролунало:

–Так! Так!

–Вірні клятві!

–Честь!

–Отже, – продовжив Северин, а козаки знову стихли. – Знаю я причину через яку дехто з вас мене ненавидить, а можливо і призирає. Ті хто ходив під булавою Криштофа Косинського має на це право. Так сталось, що в цей час я був скований клятвою на службі князя Острозького. Негоже, коли брати-українці сходяться в бою. Але так буває. Не хочу себе якимось чином вигороджувати, але після поразки Косинського під П’яткою, я був серед тих, хто відстоював життя Криштофа. Так і сталось. Але йому цього виявилось мало. За якийсь час він рушив на Черкаси, де і загинув, зійшовшись в бою з військом князя Олександра Вишневецького. У цих баталіях ні князь Констянтин Острозький, ні я участі не брали. Тут виникає питання – як би повели себе ви на моєму місці?

Натовп знову загомонів. Негативних вигуків майже не було, а свисту і поготів. Давши козацтву достатньо часу для обговорення своїх слів, Северин продовжив:

–Князь Острозький є беззаперечним поборником за козацькі вольності і православну віру. Не одна підвода з фуражем, провізією і грошима прибула на Матінку-Січ після придушення повстання Косинського. Пан отаман не дасть збрехати. Не гоже сваритись нам русинам-українцям, та й ділити немає чого. Так, є польська шляхта, яка зазналась і набрала ґонору більш ніж потрібно. Та вони також християни. Нехай і католики, та все ж... Є у нас спільний ворог. Набагато страшніший. Велика Порта, руками своїх васалів турків, щоразу намагається вторгнутися в Європу, щоб знищити християн, як таких. І, як би багато кому цього не хотілось, та доведеться стати щитом до щита з польським військом. А як інакше? Тут, на цій землі живуть наші люди. Хто ж їх захистить? Хіба зможемо називати себе лицарями, козаками, якщо зостанемось осторонь? Тому пропоную забути, або відкласти суперечки хоча б на певний час і дати відсіч супостату.

–То що скаже товариство!? – підійшов до Наливайка Микошинський.

–Так!

–Згода!

–Не пустимо ворога на нашу землю!

–Не дамо гнати наш народ в рабство!

Вгору полетіли шапки, залунали схвальні вигуки, а свист змінився з осудливого на позитивний.