Іскри гніву

Все почалось дуже швидко. Жолкевський не став дочікуватись, поки козаки окопаються остаточно. На штурм він не наважився, пам’ятаючи криваве побоїще в урочищі Гострий камінь.. Наказав вести артилерійський обстріл. Але вже досить швидко, втративши кілька гармат, відступив на безпечну відстань. Гармаші під командуванням Наливайка виявились вправнішими. Не останню роль зіграло те, що коронний гетьман так поспішав за повстанцями, що мусів залишити далеко позаду важкі далекобійні гармати.

Після, майже денного обстрілу, стало трохи спокійніше. Козаки знову взялися налагоджувати оборону і відновлювати те, що пошкодили ворожі ядра. Поляки ж тримали повстанців у напів кільці.

Найбільш завзяті козаки, особливо січовики виїжджали з табору, щоб викликати ворога на герць. Сміливців, бажаючих схрестити зброю, у польсько-литовському війську також було не мало. Це грало на руку повстанцям. Вони все краще і ефективніше окопувались.

Минав день за днем. Потуги коронного війська були досить слабкими. Гармати і вогнепальна зброя козаків робили свою справу. Поляки, втрачаючи при штурмах вояків, зрештою відкочувались на попередні позиції. Все перетворилось у стояння двох військ одне навпроти одного.

Одного ранку, від основного коронного війська від’їхало п’ять вершників. Вони повільно наближались до козацького табору, підіймаючи високо вгору білий стяг. Повстанці викотились на вали і вози, щоб подивитись, що за важливі гості прямують до них.

–От і вельможне панство навідалось, – жартували козаки.

–З капітуляцією, вочевидь.

–А чого б іще?

Переговірників зустріла старшина Лободи. Два полковники спустилися з валів і наблизились до поляків. Ті, у свою чергу, спішились в знак поваги.

–Якого біса вони роблять? – задумливо потер підборіддя Турок. – З чого б це така честь?

–Може вдасться домовитись, щоб вони відступили? – глянув на Северина Богданко.

–Не бав себе марними надіями, хлопче, – скривився Наливайко. – Жоден вельможний шляхтич не піде на поступки навіть, якщо буде в програшному становищі. А тут вони, так би мовити, на коні.

–Висунуть умови, – погодився Немова.

–З почтом? – Іван скривився і сплюнув. – Щоб я з цього місця не зійшов, якщо це не новий вибрик Жолкевського.

Повстанці розтягли вози, які являли собою імпровізовані ворота. Переговірники попрямували слідом за козацькою старшиною, ведучи коней за вуздечки.

–Схоже нам час, – вибив люльку до шибри воза Северин. – Послухаємо дорогих послів.

У гетьманському наметі зібралась старшина. Лобода покликав усіх на прохання переговірників. Козаки зосереджено дивились на гостей, що обмінювались вдаваними лестощами з гетьманом. Той також натягнуто усміхався і тиснув руки, озираючись на побратимів.

–Кляті лицеміри, – бурмотів собі під ніс Турок.

–Коронний гетьман, ясновельможний пан Станіслав Жолкевський, прислав нас для ведення перемовин, – почав старший з послів. – Він вважає, що пролиття крові – безглузда справа. Ми, християни, хоч і різних обрядів, убиваємо один одного, поки на півдні ворог збирає нові сили.

–То, що ж пропонує, пан Жолкевський? – звів брови Лобода.

–Так, як ви знаходитесь у невигідному становищі, мусите піти на певні поступки.

–Яке це ще невигідне становище? – обурився Кремпський. – Які ще поступки?

–Абсолютно незначні, – гнув свою лінію посол. – Здаєте вогнепальну зброю: гармати, гаківниці та гвинтівки. Також клейноди та хоругви передані вам австрійським імператором. І ви вільні. Можете усі йти у Дике поле.

–Хоругви? Клейноди? – розлютився Северин. – Оце вже ні.

Це йому особисто були передані ці знаки пошани від Рудольфа і віддавати їх, Наливайко не мав, ані найменшого бажання. Це вияв поваги і честі, визнання його ватажком, отаманом. Без них він лише звичайнісінький розбійник.

–Усю вогнепальну зброю? – обурився Полоус. – Чи ви подумали, люди?

Козаки обурливо заголосили. Посипались прокльони та лайка. Поки тільки пошепки та поміж собою.

–Тихо! – гримнув гетьман, а тоді звернувся до послів. – Справа в тім, що ми не можемо віддати весь вогнепал. Та й гармати нам потрібні. Татари часто набігають на наші прикордонні землі. Чим же нам боронитися?

–Коронний гетьман передбачив такий перебіг перемовин. Він розуміюче ставиться до потреб козацтва. Але діло в тім, – посол зміряв поглядом Турка, Немову та Наливайка, – що дехто забрав те, що йому не належить. Староста Єрохим Ходкевич обурений нападом на його землі, а саме на місто Слуцьк. Також має притензії Криштоф Радзівіл за спалений Могилів. Це вже я не згадую про Луцьк та єпископа Терлецького і не веду мови про побиття шляхти під Брацлавом. Тож ці вельможі наполягають на поверненні їхнього краденого арсеналу. Решту ж ви можете залишити собі. Це благородний жест з боку пана Жолкевського.

Северин лише іронічно усміхнувся у відповідь.

–Подуріли, чи що? –схрестив руки на грудях Іван.

–Є краща ідея, – звів одну брову Полоус. – Може б ви пішли у сраку?

–Федіре! – стукнув по столі кулаком Лобода. – Маємо обговорити дану пропозицію, шановні посли.

Ті розуміюче закивали у відповідь. Переговірників перевели з гетьманського намету в інший.

–Що ти робиш, Григорію? – зашипів від люті Наливайко.

–Невже не видно? – обурився гетьман. – Намагаюсь домовитись.

–Може вже досить вести ці безрезультатні перемовини? – втрутився Турок.

–Щось, тай маємо вирішити, – ступив крок вперед Кремпський.

–Вирішити легко, – замотав головою Полоус, – а що буде далі?

–Підемо у Дике поле, а тоді на Січ. Тай діло з кінцем, – знизав плечами Лобода.

–Ти справді у це віриш? – нахмурився Северин. – Ти ж досвідчений воїн. Маєш розуміти, що просто так вони нас не випустять. Вкриють трупом усе на кілометри. Більше вони не змилосердяться, як це зробив князь Острозький по відношенню до Косинського. Бунт має бути придушений, якомога кривавіше. Щоб іншим було зась.

–Це ж слово шляхтича, – не погоджувався гетьман.

Наливайко сплюнув на землю, став ногою і розтер так, що й сліду не залишилось.

–Ось, що означає слово шляхтича.

У наметі загуділи. Козаки з гербом обурювались і нервували, а прості погоджувались зі словами Северина.

–Не шляхетне слово має вагу, – продовжив Наливайко, перекриваючи старшину, – а слово, яке дає людина честі.

–Хочеш сказати, що у шляхтичів мало честі? – глянув з-під лоба гетьман.

–Було б її стільки, як ґонору – інша справа, – промовив Турок.

Знову заголосили козаки. Почались словесні перепалки, аж поки їх не спинив голос Шаули. Він до цього мовчки сидів позаду, спостерігаючи за тим, що відбувається.

–Досить гризтися, як вуличні собаки, – підвівся Матвій і потягнув за комір Полоуса. – Так ділу не зарадиш. Але я все ж скажу. Що, коли ми віддамо частину своїх гармат і вогнестрілу? Що буде тоді? Ми ослабнемо. Хто завадить Жолкевському поставити нові умови? Вирішувати, звичайно тобі, Григорію, але це ти дав наказ окопуватись. І не забувай, що поляки притягнуть артилерію з усіх ближніх міст. Додай ще частину наших гармат, які маємо віддати. Вони нас на порох зітруть, не вступаючи в бій. А слова на перемовинах, – махнув вцілілою рукою Шаула, – це лише слова. Скільки вже їх було? І скільки виконали?

Усі замовкли слухаючи січовика.

–Отож бо й воно, – козак знову втомлено сів у крісло.

Лобода вперся двома руками на стіл і невдоволено закрутив головою. Він хотів домовитись. Хотів би, щоб це все нарешті закінчилось. Куди більше йому було до душі воювати з османами.

–Тоді, – врешті порушив спокій Лобода, – зіграємо у їхню гру.

–Яку? – запитав Кремпський.

–Скажемо, приміром, що погоджуємось віддати гармати, а хоругви і клейноди ні. Чи навпаки. Нехай посли передадуть наше рішення гетьману. Побачимо, чи справді він бажає домовлятися, чи це лише переливання з пустого в порожнє.

Таке рішення задовольнило всіх. Ніхто й сперечатися не став. Послів привели знову, щоб висловити свою пропозицію.

–Надіємось, на ваш ясний розум, пане гетьмане і шановна старшино, – злегка вклонився посол із задоволеною усмішкою на обличчі.

–Отже ми порадились і...

Почав Лобода, як в намет влетів Богданко, а за ним двоє козаків. Один вхопив хлопця за комір.

–Ану стій, пройдисвіте, – загарчав він. – Сказано ж, сюди неможна.

–Відпусти, телепню! – пручався хлопець.

–Не займай його, – наблизився Немова, грізно поглядаючи на вартового.

Той послухався.

–Що за нагальні справи? – з підозрою глянув на хлопця Василь.

–Поляки... – розгублено оглядав усіх присутніх Богданко. – Вони заходять з правого флангу, перегороджують нам вихід до пасовиськ і водойми. Військо перегруповується.

Грізні та гнівні погляди козаків впали на посланців.

–Ми не знали, – затрусився посол, вимахуючи руками. – Богом клянусь, ми не знали.

–То так ви перемовини ведете!? – розлютився Лобода. – Ось таке ваше слово!?

–Брехливі виродки! – закипів Турок.

Він миттю вихопив шаблю і рубанув нею посла. Гостра сталь увійшла поляку просто в лоба, розкроївши черепну коробку надвоє. Перемовник упав замертво.

–Здурів!? – гримнув гетьман. – Убити посла!?

–Це не посли! – Полоус уже витягнув пістоля і вистрелив іншому у груди. – Їх направили сюди, щоб замилити нам очі.

Пролунало ще кілька пострілів, прорізали зі свистом повітря леза шабель. Усіх послів чи то постріляли, чи то порубали. Калюжі крові почали розтікатись по долівці.

–Не можна так! – не вгавав Лобода. – Ми могли б ще домовитись.

–З ким? – не погодився Кремпський.

–Вони нас обдурили, – погодився з Криштофом Северин.

–Брехунам собача смерть! – підтримали інші.

Але Лобода, зі своєю старшиною, стояли на своєму. Гетьман лютував, доводячи, що ще була можливість домовитись. Що Турок, завдавши першого удару, все пустив нанівець. Твердив, що це Наливайко намовив свого полковника.

–То так ти хочеш? – вишкірився Іван, наблизившись майже впритул до Григорія. – Про що ти хотів з ними домовитись? Шкуру свою врятувати намагався? А за це продати побратимів?

–Як ти смієш? – обурився Лобода і витягнув з піхов шаблю. – Наклепи на мене зводиш?

–Досить брехні, – втрутився Северин, виймаючи з-за пазухи листи. – Кого ти хотів проміняти з нас, рятуючи своє життя? Ми все знаємо. І про твоє листування з Жолкевським і про послів, які безупину ходили туди-сюди. Ще з того часу, як ти під Київ ходив, ніби не дати переправитись коронному війську через Дніпро.

Очі Лободи перелякано забігали по наметі. Він оцінював, як сприймають цю інформацію інші старшини. Та схоже більшість була ошелешена, немовби їм хтось обухом по голові дав.

–Ми вивели тебе на чисту воду, паскудо, – відразливо скривився Турок. – Поклади булаву на стіл. Ти не гідний зватися гетьманом, Юдо.

–Що ти можеш сказати на це, Григорію? – підвівся Шаула. – Поясни товариству свій вчинок. Або ж запереч обвинувачення.

–Я... я... – Лобода виставив шаблю поперед себе так, що вістря майже торкнулось обличчя Турка. – Я все робив заради товариства, заради людей, заради жінок та дітей. Це ви вибрали мене гетьманом. І мені вирішувати, як краще.

–Зрадник! – загарчав Іван.

–Не смій! – Лобода закипів, замахнувся шаблею і рубанув.

Турок уже бачив, як гостре лезо опускається йому на плече, але його спинила інша шабля. Северин відбив удар Григорія. Вістря заскреготало та все ж зачепило руку Івана. Зовсім трохи, по дотичній. Він встиг ухилитись.

Турок не чекав, ані секунди. Він чув, як гартована сталь шурхотить по піхвах. Козаки оголювали свою зброю. Галас здійнявся неймовірний. Іван вихопив з-за пояса кинджал, зробив випад вперед і наніс удар. Лезо увійшло поміж ребра Лободи по саму рукоять. Гетьман застогнав. Він глянув нерозуміючим поглядом просто в очі Турку. Шабля випала з його руки. Коліна підкосилися і Григорій повис на своєму вбивці. Іван обережно положив тіло Лободи на долівку.

Всі вмить змовкли. Були, немов у ступорі. Дивились на Івана, а той в свою чергу на вкритий кров’ю кинджал та руку.