Іскри гніву

–А це місто буде більшим ніж Петраків, – брови Богданка підстрибнули вгору.

–Слуцьк, – не зводячи погляду з фортеці, яка височіла над містом сказав Василь.

–Володіння Єрохима Ходкевича, – збив шапку на бакир Іван. – Знатний дука і шляхтич. Це вже вам навіть не Симашко.

–Ходкевича немає наразі в замку, – витягнув улюблену люльку Северин. – А арсенал тут достойний.

–Звідкіля знаєш? – підозріло глянув на отамана Турок.

Наливайко хитро усміхнувся у відповідь.

–Добрі люди сказали.

–Про Ходкевича? – не вгавав Іван.

–І про нього і про дванадцять гармат, сімдесят гаківниць, сім сотень гвинтівок, припасів до них і безліч холодної зброї, – прицмокнув люльку Северин і сивий дим появився вгору.

–Ого! – мало не вигукнув Богданко.

–Хороша здобич може бути, – задумливо звів погляд вгору Василь.

–Але чого вона нам вартуватиме? – сумнівався Турок. – Це вже поважна фортеця. Якщо міщани забажають, то довго зможуть нас стримувати.

–Розбивайте табір, – Наливайко, немовби не чув, що говорить Іван. – Зі сторони півночних воріт розмісти вершників. Сотні три. Але найкращих. Ти, Василю, візьми Мартинка з його сотнею і будь готовий перед світанком. Буде робота.

–Отаман знову якусь хитрість задумав, – усміхнувся Богданко.

–Ніякої хитрості, хлопче, – підморгнув Северин. – Все набагато простіше, ніж здається.

На землю опустилась ніч. Темна і непроглядна. Навколо Слуцька запалали сотні вогнищ. Ніхто не йшов на приступ, з чого усі були задоволені. Окрім міщан. Вони то якраз переймалися. Особливо шляхта. Та й було чого. Слава йшла попереду Наливайка. Знали ж бо, що Северин оббирає знать. Через що простий люд тягнеться до нього, часто підтримує і поповнює ряди війська. Це ще більше бентежило шляхту. І не дарма.

Акурат перед світанком зі стін фортеці долинув свист. А тоді усе стихло.

–По конях! – стрибнув у сідло Наливайко.

І три сотні зібраних Турком вершників уже сиділи верхи, готові кинутись у бій.

–Підводь людей ближче, – сказав Северин Василю. – І, будь що, не дай зачинити ворота. Нехай навіть каміння з неба летить. Зрозуміло?

–Так, – кивнув Немова, оголюючи шаблю.

–Вперед! – закомандував отаман, пришпорив коня і, припавши до його гриви, помчав щодуху.

Вершники скакали в непроглядно пітьму, слідуючи за своїм ватажком. Здавалось перед ними безодня, а на горі, на мурах, почали загорятись стріли. От-от і вони здіймуться вгору, а тоді посиляться козакам на голови. Але жоден не замислювався над цим. Усі довіряли отаману і рухались слідом.

–Вогонь! – закомандував Василь.

Гримнули постріли гвинтівок. Цілили у вогники на мурах. Влучити було важко, майже нереально, але це не давало засипати побратимів-вершників стрілами.

Почувся скрип. Десь там, у пітьмі. Це скрипіли засови. Потім завищали пронизливо петлі і у темній проймі північних воріт спалахнув вогонь смолоскипа. Хтось старанно махав ним із сторони в сторону.

Вершники направились просто туди. Прикриті шквальним вогнем побратимів, вони увірвались у фортецю, немов буря. Всі, хто намагався чинити опір, падали, або замертво, або поранені.

Слідом рушили й інші. І коли сонце повним диском вигулькнуло на горизонті, Слуцьк був захоплений козаками. Абсолютна більшість відмовилась вступати в бій і склала зброю. Інші ж поплатились життям.

Наливайко з нерозлучними товаришами під’їхав до двоповерхової будівлі вікна якої були заґратовані, а на масивних дверях висів здоровенний замок. Неподалік входу стояли два козаки і вояк з міської варти. Він вперся спиною до стіни, вирячив очі і підняв підборіддя, підперте вістрям шаблі.

–Отамане, – вдоволено усміхнувся один із козаків, показово дзеленькочучи в’язкою ключів. – Маємо подарунок для вас. Цей пройдисвіт хотів п’ятами накивати, але трішки не встиг.

–Хороша робота, хлопці, – спішився Северин і відвів шаблю від горлянки ключника. – Ну. Відчиняй.

Той руками, що несамовито трусились від страху, почав перебирати ключі. Він не втримав в’язку і впустив її на землю.

–Не потрібно аж так тривожитись, – наблизився Турок. – Якщо не втнеш якоїсь дурниці, то житимеш.

–Так, так, – забелькотів ключник, падаючи на коліна і підіймаючи в’язку. – Я все зроблю... Все зроблю...

Зрештою, важкий замок було відкрито. Шморгнув стальний засув і двері прочинились. Арсенал і справді виявися вражаючим. Окрім тієї зброї, про яку говорив Северин, всередині були ще десятки діжок з порохом і незліченна кількість куль до гвинтівок та гаківниць. Ще й кілька сотень ядер до гармат.

–Оце так, – потер потилицю Іван, зсовуючи шапку собі на лоба. – Скільки живу, стільки зброї в одному місці ще не бачив.

–Зможемо дати бій хоч самому чорту, – усміхнувся Северин.

–Якщо насмілиться явитись, – підняв гаківницю Турок і зважив її у руках. – Хочеш потримати, хлопче?

–Авжеж, – підстрибнув Богданко і вхопив зброю. Він несподіванки того, що вона така важка, зойкнув і мало не впустив з рук. – Оце так гвинтівка.

–Бачиш гак? – вказав Василь. – Ним зачіпляють гаківницю за мур, або борт човна. Цю зброю із собою не носять. Вона надто важка. Та й віддача у неї ще та. З ніг може звалити.

–Можна й на віз чи підводу приспособити, – глянув на наставника Богданко.

–Хороша ідея, – поплескав по плечі хлопця Наливайко, а тоді звернувся до Івана. – Прослідкуй, щоб усе це охороняли надійні люди.

–Буде зроблено, – відповів Турок.

–Северине, – насупив брови Немова. – Ти плануєш тут залишатись?

–Так. Питання лише в тому, на скільки довго? Відправ Мартинка до містечка Копиль. Це кілометрів двадцять, тридцять на північний-захід звідси. Нехай розвідає, як справи в околицях і місті. Може ще й там чогось корисного знайдемо. Якщо ні, то хоча б інформацію цікаву вивідає. Маємо знати де зараз Ходкевич. Та й про інших знатних шляхтичів не потрібно забувати. Багато хто зараз із гетьманом Жолкєвським у Молдові. Але є ще ті, хто може зібрати чимале військо проти нас.

Немова кивнув у відповідь.

Богданко займався своєю улюбленою справою – оглядав фортецю, кожен її закуток, кожен мур і бійницю. Ця й справді виявилась найбільшою і найкращою з тих, що він бачив. Ані Брацлав, ані Луцьк не могли зрівнятись зі Слуцьком. Вочевидь Ходкевичі, кому й належало місто, не аби як дбали про безпеку міста. І якби не впустив козаків у місто невідомий для Богданка добродій, хто зна' скільки часу довелось би їм брати приступом фортецю. І чи вдалось би взагалі захопити її наявними силами.

Хлопець бачив, як Мартинко із загоном, вранці покидали Слуцьк. Пів сотні вершників виїхали на простору рівнину, а тоді зникли в лісах Білої Русі. Нічого не віщувало лиха. Звичайнісінька розвідка передовим загоном території. Таких у поході робилося безлічі. Але ця стала фатальною. По обіді, Богданко побачив дванадцятьох замість півсотні козаків. І то троє з них заледве тримались у сідлі. Хлопець одразу здогадався, що вони поранені. Стрімголов понісся вниз, на фортечне подвір’я, щоб повідомити отамана про побачене.

Коли вершники в’їхали всередину, Наливайко з найближчими товаришами уже чекав. Він нервував, хоч це було важко помітити. Зосереджений вигляд, струнка постава впевнена поведінка. Але очі не знаходили собі місці. Зіниці бігали то вправо, то вліво. То вгору, то вниз.

–Що трапилось? – запитав отаман у Мартинка, який навіть не встиг спішитись.

–Гайдуки... – важко дихав той. – Гайдуки Ходкевича підстерегли нас.

–Як? – набурмосився Турок.

Мартинко писався за скривавлене передпліччя і з останніх сил тримався на ногах.

–Вони знали... Знали про наш прихід.

–Скільки їх було? – запитав Наливайко.

–Сотні дві. Не більше. Відкрили вогонь... з кущів. Ми і не зрозуміли, що відбувається. Потім... Потім нас почали оточувати. Але ми прорвались. Дванадцятеро. Всього лиш нас залишилось. Але... Взяли язика, – Мартинко кивнув у бік.

На одному з коней лежав на животі, перекинутий через сідло чоловік. Руки і ноги були зв’язані.

–Йди відпочивай, друже, – сказав Наливайко до Мартинка. – Нехай хтось займеться твоїм пораненням.

–Гаразд, – важко, з допомогою Турка, викарапкався у сідло Мартинко і, припадаючи до шиї коня, поїхав із подвір’я. Іван взявся його супроводити.

Язика посадили просто перед себе, з іншого боку стола. Той виявився не з боягузливих. Дивився твердо і впевнено, не зважаючи на розсічена брову і синець під оком.

–Що розповіси нам? – примружив одне око Наливайко.

У відповідь мовчанка.

–Навіщо це? Що це тобі дасть, окрім каліцтва та страждань? Думаю, у підвалах пана Ходкевича, знайдеться досить знарядь, щоб розв’язати язика будь кому. Я бачив досить сміливців у своєму житті. І, зрештою, усі закінчували однаково. Благали. І благали не про життя, а про смерть.

–Оце буде примха долі, – правий край губи Турка припіднявся. – Служити вірно пану і потрапити на його суглобокрути.

–Все рівно ж уб’єте, – процідив крізь зуби полонений.

–З чого ти це взяв? Ми ж не м’ясники якісь. Яка нам вигода від твоєї від твоєї смерті? – знизав плечами Наливайко.

Язик саркастично усміхнувся.

–Востаннє запитую, будеш говорити добровільно, чи ні?

Северин був абсолютно спокійним. Або хотів таким здаватись. Він, з його військовим досвідом, добре знав, що самовільно, окремі нечисельні загони, дуже рідко блукають лісами і роблять засідки. Схоже це зрозумів і полонений. Він важко зітхнув і промовив, майже простогнав, хриплим голосом.

–Про ваш прихід уже знали. Готувались до нього, але не очікували, що ви з’явитесь так швидко. І тим паче, що захопите Слуцьк всього лиш за добу. Розрахунок був на те, що приступ фортеці забере у вас щонайменше два тижні. І поки ви штурмуватимите фортецю, отримаєте удар у спину.

–Хто веде військо? І наскільки воно чисельне? – запитав Северин.

–Радзівіл. П’ятнадцять тисяч. Чотири тисячі найманих татарських вершників в цьому числі.

Наливайко хмикнув. Це було більше, ніж потрібно, щоб придушити повстання. Можна було б підготуватись до облоги і зустріти Радзівіла у Слуцьку. Але це означало б самогубство. Якщо татари не особливо звиклі до штурму фортець, а решта одинадцять тисяч було б малувато, щоб захопити місто, зважаючи на співвідношення си, то про Єрохима Ходкевича не варто було забувати. А він точно прийде, щоб звільнити свої маєтки. І приведе зі собою ще тисяч десять, двадцять. Єдиним розумним рішенням було – покинути місто.

–Василю, в темницю його, – наказав Северин.

–Ви ж... – хотів було сказати полонений, але Наливайко перебив його.

–Твої знайдуть тебе. Живого.

Вже вранці козацьки, забравши шляхетський крам, а головне – увесь багатий арсенал Слуцька, покинуло місто. Чіткими рядами, обрамленими по периметру возами та підводами військо рушило на схід.