Іскри гніву

Наливайко розділив загін ще на троє. Лавріну дали коня, а Даринка і Богданко сіли до Северина і Василя відповідно. Іван намагався переконати хлопця, щоб той сів до нього. Жеребець Турка був кремезніший і прудкіший, але Богданко так потоваришував з Немовою, що й слухати про таке не хотів. Та й сперичатись ніхто не став, адже Пилип від щирої душі дав ще четверо коней на зміну.

А ні воза, а ні підводи вирішили не брати, щоб якомога дальше відірватись від головорізів Калиновського. Зате двом іншим загонам Пилип виділив такі. Усі поїхали різними дорогами, щоб збити переслідувачів зі сліду. Спершу вони кинуться за підводами, сподіваючись, що саме там будуть діти. Хоч може і допетрають розділитись. Та, як би там не було, Наливайко і компанія мали запас часу. Северин сподівався, що його буде достатньо.

–Северине, – запитав Василь, коли коні перейшли з галопу на крок, – не хочу здатись надоїдливий, але чи не занадто на південь ми їдемо?

Немова, хоч і був ще молодим козаком, але розум мав не аби який. Тай спостережливості йому не позичати.

–Так і є, Василю, – усміхнувся в густі вуса сотник. – Дійдемо до Південного Бога (в той час так називали річку Південний Буг), минемо Брацлав, а там гляди і вже степ та Дике Поле.

–Ти хочеш йти через Брацлав? – здивувався Іван. – Це ж кодло ляської шляхти.

–В тому напрямку нас шукатимуть в останню чергу, – сказав Северин. – Пройдемо просто у них під носом. Та й не забувай, що з нами діти. Вони не витримають дороги в такому темпі. Даринка уже дрімає, Богданко ледь в сідлі тримається. Ну і Лаврін не звиклий їздити верхи.

–Я витримаю, якщо буде потрібно, – сказав хлопець.

–І я, – підтримав старшого брата Богданко. – Я добре тримаюсь.

–Ти точно, – поплескав по плечі хлопця Василь, – але про сестру подумай.

Даринка уже міцно спала, впершись на Северина. Видно було, що їзда верхи витягує з неї усі сили, але дівчинка жодного разу не те, що не заплакала, а навіть і не поскаржилась. Вона лише час від часу спиралась на козака, або лягала на шию коня.

–Ну так, – зробив серйозний вигляд Богданко, – вона ж ще маленька.

Козаків узяв щирий сміх від того, як із себе вдає дорослого дванадцятирічний хлопець.

–Отже ти плануєш десь зупинитись на ніч? – звузив чорні очі Іван.

–На околиці міста є корчма. Там і заночуємо. Вдосвіта рушимо далі.

–Думаєш це безпечно? – запитав Турок.

–Слух про нас, сюди ще не дійшов. Головорізи Калиновського від нас відстали, а їм також потрібно відпочити. Ніч у запасі точно маємо. А може і більше. Тим паче корчмар мій хороший знайомий.

-Ти про Захарію? – запитав Іван.

Северин кивнув у відповідь.

Брацлав об’їхали зі сходу, коли уже було темно. Свіжий вечір переходив у прохолодну ніч. Близька осінь уже витала у повітрі. Легкий вітерець шумів у кронах дерев, у гіллі кущів і у густій траві. Десь на болотах зарайкали жаби.

–Ну, що там твій дорослий супутник? – під’їхав до Василя Іван. – Спить уже?

–Угу, – відповів Немова і поправив на Богданкові кафтан. На його обличчі майнула ледь помітна, ніжна усмішка.

Заїжджий двір жив на повну. Приїжджий люд веселився, прихмелений алкогольними напоями. На вулицю долинали гомінкі співи, які супроводжувались музикою. По подвір’ї вештались п’яні шукачі пригод.

–Северине, – звів брови Іван, – ти впевнений, що тут хороше місце для ночівлі?

–Поклич но господаря. Зараз подивимся, що він нам запропонує. Скажи, що я приїхав.

Турок спішився, подав віжки Наливайку і пішов у середину. За якусь мить з корчми, дрібочучи вибіг невисокого росту чоловік. Він ще з ґанку картинно розвів руки і намагаючись перекричати співи, почав приговорювати:

–Пане-брате сотнику, вітаю вас і твоїх товаришів у моєму заїжджому дворі. Чому ж ви не попередили мене, що прибудете? Я б приготував вам кращі кімнати.

–Мої вітання, Захаріє. Нам багато не потрібно. Для нас і кулак м’якший за будь яку подушку. Та дітей потрібно прилаштувати, як слід.

–Пане сотнику, – збіг з ґанку корчмар, підіймаючи руки вгору, немов би в молитві, – та як так? Діточки зовсім потомились. Бідні малята. Вже біжу, зараз усе буде.

Захарія побіг до сусідньої будівлі. За короткий час на подвір’я вибігла чи не вся сім’я корчмаря. Кругловидна жінка ловила себе за обличчя і кивала головою зі сторони в сторону.

–Ой, боженько, бідні діточки, - заводила вона.

До вершників підбігли два юнака – сини Захарія.

–Мої хлопці займуться кіньми, – сказав корчмар, – поставлять в стайню, нагодують і вичешуть. Все буде, як найкраще. Ви знаєте, пане сотнику.

–Звичайно, – кивнув Наливайко, – ніколи в тобі не сумнівався.

–Приємно таке чути від вельможного пана сотника, – вклонився Захарія. – Моя Роза проведе вас до покоїв. Може б поїсти чого?

–Можна, – кивнув Северин і положив у руку корчмаря платню. – Це за турботу.

–Я не можу взяти з вас гроші, – заметушився Захарія.

–Не ображай мене, – гримнув Наливайко. – І ще одне – нас тут немає і не було.

–Зрозуміло. Їжу, моя Роза, принесе у кімнату.

–Дякую, – кивнув Северин.

–Пане сотнику, – підійшов Лаврін, – чому корчмар такий до вас поблажливий?

–Прислужливий, я б сказав, – підняв палець вгору Іван.

–Було колись діло, – сухо кинув Наливайко.

–Чув про повстання Криштофа Косинського? – запитав Турок.

–Так, краєм вуха, – знизав плечами Левко.

–Тож під час цього повстання Северин врятував і Захарію, і його сім’ю, і його заїжджий двір, – обвів пальцем обійстя Іван.

–Від запорожців? – звів брови Левко.

–Коли йде повстання, вилазить всяке кодло, яке й не думає боротись за свої права. Це звичайнісінькі розбійники-мародери. Вони наживаються в такий час грабунком, а тих, хто дає відпір – убивають. Ось такі виродки хотіли пограбувати Захарію. Та так вийшло, що у цей час наша сотня перебувала тут. От і дали ми прочуханка цьому непотребу. Так корчмар показує свою вдячність. Всього лиш.

–Зрозуміло, – кивнув Левко. – Міг би я вас попросити, пане Іване?

–Що саме?

–Чи могли б ви мене навчити козацькому ремеслу? Може й вдасться щось?

–Вчитись, звичайно краще з дитинства, але таких обмаль. Головне бажання. Щось точно вдасться. Але я допомогти не зможу. Та не журись ти, хлопче. Причина лиш у тому, що на Січі ми довго не пробудемо. Але є у мене хороший товариш. Він тебе навчить.

–Дякую, пане Іване, – мало не підстрибнув від щастя Лаврін.

–Тільки давай без цих «панів». Недолюблюю я отих витребеньок. Який я пан? Я – козак.

–Гаразд, буду знати. Ще раз дякую, п...

–Називай просто Іваном.

Лаврін кивнув і усміхнувся.

Даринку і Богданка поклали в м’ягкі ліжка і накрили ковдрою. Козаки розмістились в сусідній кімнаті, куди Захарія приніс печену курку. До вечері приєднався і Лаврін. І вже після трапези лягли спати.

Ще до схід сонця у двері затарабанив Захарія. З кімнати вийшов Северин.

–Що трапилось?

–Приїхали якісь люди, – прошепотів корчмар, – питають схоже про вас.

–З чого взяв, що про нас?

–Розпитували про двох дітей і одного підлітка.

–Скільки їх і де вони?

–П’ятеро. Я нічого не сказав їм, пане сотнику. Посадив у корчмі, запропонував сніданок, – заломлював руки Захарія.

–Добре. Сідлай коней. Нехай Роза розбудить дітей і відведе в конюшню. Усе має бути готове до негайного виїзду, – сказав Северин, а тоді звернувся до побратимів: – Хлопці, ходімо.

Козаки припнули шаблі до поясів, перевірили заряди пістолів і вийшли з кімнати. Обережно спустились на перший поверх і прослизнули на подвір’я. Перебігли на інший бік двору. Тримались впритул до стіни. Коли підійшли до дверей, наготувала пістолі. Кожен мав їх по два.

Северин прочинив двері і вони увірвались всередину. В корчмі сиділи лише ті, про кого розповідав Захарія. Усіх узяли на приціл.

–Навіть не думайте рухатись! – крикнув Наливайко.

Противники застигли на місці, оцінюючи сили.

–Хто ви такі? – запитав Северин.

–Просто проїжджі, – відповів один.

–Не крути мені голову, – гримнув сотник. –Хто вас послав? Ви люди Калиновського?

–Ми - запорожці, браття, – піднявся з-за столу той, що був одітий найдорожче. – Їдемо на Січ.

–З якого куреня?

Непрохані гості перезирнулись.

–З Канівського.

–Далеченько вас занесло, браття, – насупився Турок.

–Життя така штука. Хто знає куди занесе? Може нам по дорозі? Разом веселіше буде, та й безпечніше.

–Та ні, – вдавано байдуже відповів Северин, – ми до Галича їдемо. В іншу сторону. А ви звідки шлях тримаєте?

–Опусти, брате, пістолі і поговоримо. Що нам ділити?

–І то правда, – Наливайко опустив пістолі. – Передавайте привіт сотнику з Канівського куреня. Дмитро Джміль. Знаєте такого?

–Ну... так, – невпевнено кивнув той, що стояв і схопився за пістоль.

Северин зі своїми хлопцями почали стріляти. У них все ж була перевага, хоч і не в кількості. Дим від згорненого пороху заповнив залу. Три противники впали одразу упали. Той що головний, похитнувся і обперся на стіл. Один залишився стояти і вихопив пістоль. Але Іван зреагував миттєво. Він вихопив шаблю, махнув нею і кисть з пістолетом покотилась по дерев’яній підлозі. Той схопився за культю з якої лила кров і зарепетував.

–То що, говоритимеш? – приставив шаблю до горла ворога Северин.

–Що говорити?

–Дмитро Джміль загинув два роки тому, коли ми з татарами зійшлись у Дикому Полі. Та й Захарія розповів, що ви про дітей запитували. То ж говори.

–Йди до біса, – він кашлянув, харкнув кров’ю і осунувся.

–Ні то й ні, – шабля впала на голову ворога. – І з цим також закінчуй, – сказав Северин Іванові.

Турок вдарив різко і точно. Гостра шабля розітнула горлянку. Противник намагався спинити кров вцілілою рукою і захланно, немов риба викинута на берег, хапав повітря. Врешті він повалився на підлогу і уже не рухався.

–Може не потрібно було їх убивати? – запитав корчмар, який стояв на порозі.

Северин підійшов до Захарії і з розмаху зацідив тому ручкою шаблі в брову. Корчмар упав, кліпаючи переляканими очами. Він не розумів, що твориться.

–Руку дай, – простягнув свою Наливайко.

Захарія боязко схопився за запропоновану руку. Северин дьоргнув і поставив корчмаря на ноги.

–Захарєі, вибач за те, що вдарив. Так потрібно. Залишати живими їх не можна було, адже вони убили б тебе і твою сім’ю. Про них будуть питати. Скажеш, що до тебе приїхали якісь головорізи, чоловік десять. Убили цих славних козаків, які хотіли за тебе захиститись, а тебе побили і забрали усі гроші. Зрозумів?

–Так, пане-сотнику, – корчмар приклав до брови хустинку. – Тепер я розумію і образи не тримаю. Коні готові, діти зібрані, Роза поклала вам ще їжі в дорогу. Щасти вам. Може ще зустрінемось.

–Дякую за все, друже, – взяв Захарію за плечі Северин і міцно обійняв. – Бувай здоровий.

Коли козаки вийшли на двір, у вікнах виглядало кілька гультіпак. Захарія завбачливо закрив їх у кімнатах, щоб не було свідків. А темнота приховала постаті, які виїхали із заїжджого двору.