Іскри гніву

Все розпочалось майже одночасно. Сонце от-от мало з’явитись на горизонті, а чорне, затягнуте важкими хмарами небо, почало світлішати на сході. Козаки рушили рівними рядами до замку, несучи над головами довжелезні драбини. Попереду, рівною шеренгою, до мурів сунулись високі гуляй-городи. То тут, то там загорілись поодинокі вогні. За якусь мить їх почало ставати все більше і більше. Замиготіли сотні і сотні невеликих світлячків. А тоді вони усі здійнялись у темне небо, завмерли на якусь мить і понеслись додолу, набираючи швидкість. Палаючі стріли опустились на голови захисникам фортеці. Почулися крики. Не всі встигли підняти щити, щоб захиститись. Кілька вояків Симашка, уражені смертоносними жалами, полетіли додолу, просто у рів наповнений водою. А стріли летіли безупину. Це не дозволяло захисникам ефективно відповідати, а тим паче інтенсивно обстрілювати тих, хто наступав.

Наливайко стояв, обпершись на стовбур і попахкував люлькою. Він уважно спостерігав за тим, що відбувається. Отаман підняв руку з люлькою і Турок в цей же момент дав команду:

–Не стріляти! Не стріляти! – загукав Іван.

Вогняний дощ, який нещадно сипались на захисників, в одну мить, зупинився. Перші ряди козаків наблизились до рову і кинули гуляй-городи через нього, зробивши з них містки. Ті, що несли драбини оживились і почали випрати їх до мурів. Полетіли стріли. Згори донизу і навпаки. Зі стін посипались каміння та полилась смола.

–Отамане, – глянув на незворушного Северина Немова, – я ніколи не сумнівався у твоїх наказах...

–Але? – погляд Наливайка горів навіть у темряві.

–Навіщо нам цей замок? Невже Симашко настільки важливий, щоб заради того, щоб його схопити потрібні такі жертви? Чи нам так необхідні скарби, які знаходяться всередині?

–Деякі так, – хитро усміхнувся отаман.

–Там є гармати? – мало не підстрибнув Богданко, який намагався не відходити від Василя.

–І не тільки, – відповів Северин.

Ще не встиг він закінчити фразу, як гримнули постріли. Два гучних і безліч тихіших, з пістолів, мушкетів та аркебуз.

–Так, так, – з темряви вийшов Дем’ян, прикриваючи голову капюшоном. – А ще, це політика.

–Політика? – перепитав Богданко.

–Це грязне слово, хлопче. І слово не менш огидне, – поклав руку на плече джури Василь. – І лізти у неї не раджу. Там кругом лише брехуни, які надуманими законами виправдовують свої злочини.

–А це істина правда, – погодився старший Наливайко.

–Теревені, – хмикнув Северин. – Але без політики ніяк.

–Від кого від кого, а від тебе я таких слів не чекав, брате, – здивувався Дем’ян. – Від коли це тебе зацікавили такі справи?

–Від сьогодні. Політики занадто часто маніпулювали мною. І не лише. Нас постійно використовують вельможі у своїх інтригах, ігрищах та війнах. Обіцяють золоті гори, коли ми їм потрібні, а після виконання нашої частини угоди, забувають про свою. Краще скажи, брате, як справи у твоїх вояків?

Священник зробив паузу, уважно розглядаючи брата, а тоді відповів.

–Займаються ділом. Замок довго не встоїть. У старости занадто мало охоронців. В рази, в десятки разів менше.

–Це добре, – закивав Немова. – Чим коротшим буде штурм, тим менше загине людей.

–Люди повинні набиратись досвіду, – сховав люльку за пазуху отаман, витяг з піхов шаблю і рушив вперед, у напрямку до замку.

–Брате, – окликнув його Дем’ян, – не дуркуй. Вони і без твоєї допомоги візьмуть замок.

–Не звик я за чужими спинами ховатися, – не зупиняючись кинув Северин.

–Не забувай моєї настанови, брате!

Турок, який стояв за п’ять десятків метрів, також оголив шаблю і повів за собою загін, яким командував. Василь сплюнув вдоволено, глянув на Богданка, тоді на Дем’яна і сказав:

–Отче, пригляньте но за хлопцем, а я отаману допоможу.

Богданко хотів заперечити і рушити слідом за своїм наставником, але відчув, як міцна рука Дем’яна лягла йому на плече.

–Ще навоюєшся, синку, – сказав він.

Перші козаки закріпились на стінах замку, коли сонце зайняло свою найвищу точку на небі. Січа почала стихати, а постріли й зовсім стали поодиноким явищем. Василь тримався неподалік від отамана, хоч навряд чи він потребував захисту. Рубакою Северин був вправним. Одним з кращих поміж тих, кого знав Немова. От і тепер він вправно розмахував шаблюкою, нещадно рубаючи ворогів. Одним з перших Наливайко почав спускатися східцями донизу, у замковий двір. Козаки бачили завзяття отамана і самі надихались його відвагою. А вкупі з чисельною більшістю, вояки Наливайка швидко потіснили противника з мурів. Зо два десятка захисників зібрались посеред подвір’я, впираючись один до одного плечами. Їхні погляди виказували страх. Вони розуміли, що програли цю битву. Вони боялись.

–Стояти! – гримнув голос Северина. – Припиніть!

Отаман ступив кілька кроків так, що опинився попереду інших. Він виставив шаблю, обвів направленим вістрям справа наліво і сказав:

–Зараз, ви можете усі померти. Так. Героїчно, захищаючи володіння вашого пана. Але чи потрібно це вам? Результат цього двобою уже вирішений. Я, Северин Наливайко, обіцяю вам життя, якщо складете зброю.

Охоронці завагались, почали переминатись з ноги на ногу і переглядатись. Почулись тривожні перешіптування. А тоді тишу, яка наповнила в одну мить усе навколо, порушив дзенькіт. Це шабля одного з охоронців упала на брукований настил подвір’я. Його прикладу послідували й інші. Зрештою усі склали зброю і підняли руки, демонструючи свої наміри.

–Василю, займись цими людьми. Забери зброю і посади, поки що, під замок. Постав своїх хлопців, щоб наглядали. Моє слово має бути виконане, – закомандував Северин.

Немова кивнув.

Двері помешкання Симашка були зачинені, а вікна забарикадовані. Довелось вибивати за допомогою колоди, хоч дехто пропонував пустити червоного півня під дах. Але Наливайко не дав згоду застосовувати такі методи.

Коли двері, розтрощені та понівечені, повисли на вигнутих петлях, зсередини пролунало два постріли. Один з козаків схопився за груди, поміж пальців засочилась кров і він повалився додолу. Северин невдоволено скривився і за допомогою кількох широких кроків увірвався всередину. Перший удар отамана припав противнику просто на голову. Він був такої сили, що шабля прорубала стальний шолом і застрягла в черепі. Інший суперник кинувся до Северина. Але Наливайко вихопив пістоля іншою рукою і вистрелив. Куля прошила шию. Ворог обхопив її руками, булькаючи і намагаючись зупинити кровотечу. Але його намагання були марними. Спочатку він заточився, тоді обперся на одне коліна, а за якусь мить упав замертво.

Двері до іншої кімнати Северин вибив ногою. За ними й ховався староста. Ще й до всього з дружиною та двома хлопчаками. Симашко тримав пістоль. Рука його дрижала, а сам він тулився до рідних.

–Досить! – загарчав Северин. – Опусти зброю! І перестань прикриватись сім’єю!

–Чого ти хочеш?

Всередину увійшов Турок. Він також вихопив пістоля і націлив на старосту.

–Замок захоплено, – Наливайко жестом показав Івану, щоб той не стріляв. – Твої люди, здебільшого убиті. Тобі нікуди тікати. Уб’єш мене і помреш сам.

–Навіщо ти це робиш? – голос старости дрижав.

–Щоб показати таким, як ти, таким, як єпископ, що ви зовсім не небожителі. Що ви не можете почуватися в безпеці за стінами своїх маєтків. Щоб до вас дійшло вкінці кінців, що ті хто прибирає у ваших будинках, ті хто працює на ваших полях, доглядає вашу худобу, вони також люди. Такі ж люди. І кожен рік гніту та принижень зрештою вил’ються у гнів. І це лише перші його іскри. А коли розгориться полум’я, пощади не буде. Кинь пістоля! Якби я хотів тебе убити, ти б уже був мертвим. Зрештою, як і Терлецький.

–Що ви з нами зробите?

–Станеш лише трохи біднішим, – в призирстві звузив очі Наливайко і пішов геть. В дверях зупинився, оглянувся і сказав: – Іване, обідрати їх, як липок. Але не чіпати ні старосту, ні його сім’ю. Головою відповідаєш. Зрозуміло?

–Так, отамане.

Северин йшов подвір’ям наповненим своїми козаками. Вони уже порались по повній. З конюшень виводили коней, з хлівів худобу, а з будинку тягли дорогі сервізи, підсвічники, картини, книги, скрині з одягом і перини з подушками. Наливайко зупинився на мить, розглянувся навколо і перевів погляд на власні долоні. Вони були мозолистими, вкриті товстою зашкарублою шкірою від постійного тримання шаблі і поводів. Ними він заробляв на життя. Заробляв тим, що найкраще умів. Вояком Наливайко був хорошим, вмілим та завзятим. Але це завдяки таким, як він, схожі на старосту, пухкенькі вельможі збагачуються. Одні воюють замість них, інші працюють, не розгинаючи спини, а плоди пожинають багачі.

Отаман вийшов з замку і попрямував до хатини в якій квартирувався. Він важко опустився на лаву і обперся на стіну. У руці з’явились такі звичні люлька і капшук з тютюном. Кресало висікло іскру і вгору потягнулась тонка цівка диму.

–Все? – почувся голос із темного кутка.

–Хочеш, щоб мене серце вхопило, брате? – буркнув Северин, хоч сам був абсолютно спокійним.

–Зовсім ні, брате, – Дем’ян ступив кілька кроків вперед і сів поруч із Северином. – Я ж казав, що замок не встоїть. Вони не мали часу ані на підготовку, ані на стягування військ. Результат був очевидний.

–Так, – затягнувся молодший брат.

–Діло зроблене. Тепер можна спокійно ставати на зимівлю. Князь сказав, щоб ти розпустив військо, а з тими, хто залишиться йшов у Остопіль. Там на вас чекає теплий прийом. І ніхто не зможе загрожувати вашій безпеці.

–Дякую за запрошення, – картинно усміхнувся Северин, – але я змушений відмовитись від такої гостинності.

–А от з цього місця детальніше, – здивувався Дем’ян. – Бо я не зовсім тебе розумію.

–Що тут розуміти? – Северин опустив погляд на долоню, пройшовся великим пальцем по всіх інших, поглаладжуючи загрубілі пучки.

–Що ти задумав, брате?

–Нічого особливого, – молодший Наливайко вдоволено усміхнувся. – Лише надерти трохи дупи вельможам. От і все.

–От і все? – очі Дем’яна округлились. – Ти ж знаєш чим закінчуються схожі витівки? Далеко й ходити не потрібно. Згадай хоча б Косинського. Жити обридло?

–Правду кажучи, я не надто ціную своє життя. Я воїн. А це само по собі визначає, що вік мій, скоріше за все, буде коротким.

–То навіщо ж його робити ще коротшим?

–Хто знає, як усе складеться? Це лише Богу відомо. Маю я одну ідею. Гляди і вдасться.

–Що ти верзеш? – Дем’ян не міг повірити у те, що чув.

–Поділля постійно піддається нападу османів і татар. Брацлав ніяк не може розвинутися і стати справжнім містом. Все менше і менше знаходиться людей, які добровільно хотіли б жити у ньому. Що, якщо зробити проміжну зону. Територію, яку б населяли вільні люди, козаки зі своїми сім’ями, на своїх землях. Так, як запорожці на власних хуторах у Дикому полі. Ми б могли захищати простих людей від постійних набігів, від постійних спустошень. Невже це погано?

–Не погано. Але такі плани приведуть тебе лише на палю, – закрутив головою зі сторони в сторону Дем’ян.

–Можливо, але це шлях, який я обрав.

–То куди ж ти далі?

–Я ж уже говорив – надерати дупи шляхті, – усміхнувся Северин. – Спершу піду в Білу Русь. А там гляди і Лобода підтягнеться. І куди ж без Шавули. Ох і наваримо ми каші.

–Нехай щастить, брате. Я молитимусь за тебе.

Вони піднялись, міцно обійнялись і почоломкались.