Іскри гніву

Дмитро Дунай лежав горілиць і намагався закрити важку рану у животі. Сини сиділи поруч, опустивши голови. Спершу вони намагались допомогти, але батько наказав не чіпати його.

–Я бачив занадто багато поранень, – шипів він, – щоб зрозуміти, що це смертельне. Така наша козацька доля. Я й так прожив на цьому світі більше, аніж заслужив. Дайте померти спокійно.

–Батьку! – кинувся до сивочолого козака Лаврін, лиш побачивши його.

Він з перших днів прикипів до Дмитра. Той був для нього наставником та порадником. Відносився до хлопця, як до рідного сина. А Орест з Гордієм стали для Лавріна братами. Дунаї взагалі прийняли дітей втікачів, якнайкраще. І не через те, що Северин попрохав. Така вона душа людини, що живе на межі, що живе у непростому краю, у Дикому полі. Широко розкрита для нужденних і тих, хто потребує допомоги.

–І ви вціліли, діти, – усміхнувся старий Дунай, оголивши скривавлені зуби. – Дякувати Богу, що вберіг вас.

–Що ж це ви? – скривився Лаврін.

–Дожив свого. Але дивіться якими орлами мене нагородив Господь. А, які горлички-доньки вродливі. Та й дружина не жінка, а золото. Життя прожив хоч куди. Ні про що не шкодую. Хіба, що вам не допоміг до Січі повернутись. Але це вже ви якось самі.

Він глибоко вдихнув. Всередині щось забулькотіло. Богданко, хоч і не так близько знав Дуная, як Лаврін, все ж любив його. Бачив у ньому зразок чоловічої мужності та відваги.

–Шаблю, – видавив з себе Дмитро.

Гордій виконав батькове прохання. Дунай міцно стиснув лезо поблизу ефеса і поклав шаблю на груди. Він звів очі вгору, глянув у чисте блакитне небо і усміхнувся востаннє.

Брати йшли далі, з болем у серці спостерігаючи на усі жахіття. Врешті наблизились до артилерії. Кілька гармат були перевернуті і покручені. Богданко ніколи б не міг уявити, що хоч якась сила у світі спроможна на таке. Поруч зіяли велетенського розміру вирви. Недалеко від них лежали убиті гармаші.

Северин сидів на сирій землі, обпершись на одну з гармат. Весь брудний, зрештою, як і усі в таборі, та закінчений димом. Він тримав у році один із тих листів, які прилітали разом зі стрілами. Не читав його. Давно уже це зробив. Наливайко роздумував. Ліва рука висіла на пов’язці перекинутій через шию, а на плечі розпливалась пляма крові.

–Як ви, отамане? – запитав Богданко.

–Живий, – якось байдуже відповів Северин.

–А Іван та Василь?

–Живі, – кивнув Наливайко.

–Северине!

До них шкандибав, припадаючи на ногу Немова. Це було не нове поранення, хоч і виглядав Немова пошарпаним. Кульгавість залишилась після бою на Чорному камені.

–Що трапилось? – звівся Наливайко.

–Іван на герць збирається.

–Це його вибір, – звів брови отаман. – Можемо його хіба підтримати у цьому. Він хороший воїн, вправний фехтувальник. Та й діло добре зробить.

І справді, люди стікалися до валів подивитися на сміливців. Серед них був і Турок. Смуглявий козак-напівкровок, матір якого завагітніла у турецькій неволі. І вже коли мала народжувати, у місто увірвались козаки. Звільнили тоді сотні невільників, у тому числі і жінку. Народився Іван уже в Україні. Один із запорожців узяв їх до себе на хутір. І виховав хлопця козаком. Завзятим та сміливим. Справжнім лицарем.

–Навіщо ви це робите? – підбіг до Івана Богданко.

Той лише усміхався у відповідь, запрягаючи коня.

–Чому мовчите? – не вгавав хлопчина.

–Я ж не кріт якийсь, щоб заритися в землю і чекати, поки мене звідти викурять, чи прилетить гарматне ядро, – врешті відповів Турок. – Так буде краще. Так буде правильніше. Що скажеш, отамане?

Северин кивнув. Наблизився до товариша, потиснув руку і вони обійнялись. Міцно, по чоловічому. Так Іван попрощався з усіма побратимами, а Богданкові поклав руку на плече і сказав:

–Запам’ятай, козаче, лицарство не в гербах зі столітньою історією. Лицарство ось тут, – він приклав руку до грудей, а тоді до скроні, – і ось тут. Вчинки роблять з тебе людину. Ніяк не інакше. Зрозумів?

–Так, – кивнув Богданко.

На його очах забриніли сльози. Хлопець був достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що це прощальні слова, останні настанови.

–Северинне, Василю, робіть те що маєте, – сказав Іван.

Він стрибнув у сідло і під підбадьорливі вигуки козаків виїхав з табору разом з іншими вершниками, які прямували на герці. Турок повільно минав рівнину всипану трупами. Деякі з них почали уже розкладатися, наповнюючи повітря запахом гнилої плоті. На цей сморід зліталися стерв’ятники. Вони навіть не відлітали, коли повз проїжджав Іван. Лише дивились своїми чорними, немов сама глибока безодня, очами і крутили гостродзьобими головами.

–Що, на свіжу їжу заглядаєтесь? – чи то скривився, чи то усміхнувся Турок.

Поки він доїхав до ворожого табору, на вали повилазили повстанці. Вони дивилися на сміливих вершників, які ось так вирішили пограти зі смертю. Дехто з козаків уже знайшов свого суперника, дехто уже схрестив шаблі з іншими сміливцями.

На зустріч Івану виїхав дебелий вояк закутий в лати. На спині майоріли білі крила. На шоломі розвивався пишний султан. Він оголив полуторного меча і направив його на Івана. Турок усміхнувся, змахнув шаблею, прорізаючи зі свистом повітря і вдарив плесом коня по крупі. Скакун здибився, зірвався з місця і помчав вперед. Меч і шабля зі скреготали зійшлись у смертельному танку.

–До справи, браття, – сказав Северин.

Богданко не одразу зрозумів, що має на увазі отаман. Але коли усі почали розбирати шанці і зв’язувати колоди до купи, здогадався. У рух йшло все, що було з дерева і вози з підводами в тому числі. Повстанці робили плоти. Перетягувати їх болотами до русла Сули, садовили на них жінок та дітей і спускали за течією. Сміливців, які поїхали на герць віддавали життя, щоб могли врятуватися інші.

А козаки в цей час рубалися несамовито завзято. Дехто уже поліг на полі бою, інші продовжували дуелі. Іван, маючи меншого коня, а від того більш спритного, налітав на ворога раз-по-раз. Лати обтяжували поляка, втомлювали, сповільнювали рухи, хоч і захищали. А турок рубав, наносив удар за ударом і врешті знайшов шпарину між обладунками. Вістря шаблі увійшло під руку. Жовнір зойкнув, але встиг відмахнутися. Меч прорізав рукав і ліву руку. Турок скривився, поглядаючи, як сорочка вкривається кров’ю. Його противник уже похитувався в сідлі. Польський жовнір намагався ще раз схрестити зброю з ворогом, але розігнав коня і на повному ходу звалився на землю, брязкаючи латами.

–Наступний! – здійняв шаблю вгору Іван. – Хто наступний!? Чи у вас усі такі неоковирні!? А лицарями зовуться лише тому, що закуті в сталь!? Ну! Де ж ваші сміливці!?

З табору виїхав ще один противник. Лат на ньому було поменше. Голову не вкривав шолом, а зі спини не стирчали крила.

Тим часом евакуація з табору тривала. Все проходило повільно. Робити плоти – досить марудна робота. Особливо, якщо взяти до уваги брак належних матеріалів. Але не це сповільняло справу найбільше. Повстанці не могли відправляти людей Сулою у великій кількості одразу. Тим паче посеред білого дня. Ворог міг помітити і хто зна, як би вчинив. Милосердя від противника нічого було й чекати.

–Ти сядеш на пліт вночі, – сказав Василь Богданкові.

–Зовсім ні, – заперечив хлопець. – Я нікуди без вас не попливу. Я – джура і повинен виконувати свої обов’язки.

–Ти виконав усі, – добродушно усміхнувся Немова. – У тебе ще усе життя попереду. Там, Іван Турок і не лише він, віддає своє життя, щоб, якомога більше людей врятувалося. Пощади від Жолкевського не буде.

–А, як же ти? Що буде з Лавріном, Гордієм та Орестом? А з Северином?

–Лише одному Богу відомо, – зітхнув Василь. – Напевне щось придумаємо.

–Я хочу бути поруч. Ми почали цей шлях разом. Так має продовжуватись.

–Ти маєш продовжувати жити. І крапка.

Вперше у голосі Василя вчувались нотки люті. Але Богданко розумів, що наставник не злиться на нього. Він хвилюється і хоче зробити, як найкраще. Тому закивав і відповів:

–Як скажете. Я зроблю, як ви скажете.

–От і домовились.

Іван продовжував герць за герцем. Трьох противників він здолав. Двоє з них померли на полі бою. Одного відтягли, щоб перев’язати рани. Сорочка Турка стала багряною від крові, яка сочилась з безлічі ран. На щоці був глибокий поріз, над бровою також. Праве око залилось гематомою і він майже на нього не бачив. Але козак не здавався. Знав, що чим довше він ось тут рубається, тим більше людей врятується.

І ось новий суперник. Знову закутий в лати. Свіжий, нестомлений, готовий до бою. Розумів, що виходить на бій з ослабленим пораненнями і попередніми поєдинками, противником. Задирав носа, вигарцьовуючи на своєму породистому вороному коні.

Іван сперся на луку сідла, переводив подих і уважно стежив за ворогом. Намагався знайти слабкі сторони, а особливо відкриті частини в обладунках. Потрібно знати куди бити, якщо не вдасться дістатися до голови.

Врешті шляхтич перестав випендрюватись і направив коня до Немови.

–Ну, що, хлопе, готовий померти? – зловісно усміхався він.

–Лише після тебе, – відповів Іван. – Кажи, нехай твої друзяки чергу займають, бо й тебе винесуть вперед ногами.

Шляхтич знову засміявся і надів шолом.

–Ти броню виключно для дефеляд одягаєш, чи як? Диви, як блистить на сонці, як собачі причандали.

Ці слова обурили і роздратували польського жовніра. Він пришпорив коня і кинувся в бій. Іван спрямував свого скакуна на зустріч. Кілька разів противники сходились, несамовито рубаючи шаблями. Леза щербились одне об одне, висікаючи яскраві іскри. Зрештою, вершники зупинились і продовжили фехтувати, максимально зблизившись. Турок відчував, як слабне з кожним наступним ударом. І не важливо, випад це був, чи спроба захиститись. Поранення, і цілий день верхи в герцях, давали про себе знати. Яким би фізично міцним та витривалим не був Іван, все ж сили не безкінечні.

Козак розумів, якщо продовжуватиме в цьому ж дусі, то програє. Він відхилився від чергового удару проїхав вперед і опинився зі спини ворога. Іван випустив шаблю та перекинув ногу, покидаючи своє сідло. Противник, закований у лати, не встиг швидко зреагувати. Турок вхопився за броню поляка, підтягнувся і опинився позаду. Той махав руками, намагаючись дістати до Івана, хоча б ліктями. Той вправно відхилявся, хоч і отримав кілька болючих стусанів.

Мало не все коронне військо скупчилось, щоб подивитись на останній герць. Інші уже закінчились з різними результатами. А тут впертий козак уже з четвертим шляхтичом рубається. Сонце невпинно котиться за горизонт, а ті й закінчувати не думаюли.

Турок вихопив кинджал. На такій відстані подібною зброєю було куди легше орудувати. Іван направив лезо в шию противника. Але й ворог був не з простих. Він встиг закрити оголену частину тіла рукою. Кинджал ковзнув по броні. Поляк також вихопив короткий клинок іншою рукою і наосліп завдав удару, махнув зброєю у себе за спиною. Лезо увійшло між ребра козаку. Він зойкнув, застогнав, але не переставав знову і знову завдавати ударів в область шиї ворога. Той же у свою чергу колов повстанця в лівий бік. Удар за ударом. Кров почала хлестати з понівечених тіл, поки двоє, майже одночасно, випустили клинки і вхопились за глибокі колоті рани.

Шляхтич булькотів, кашляв кров’ю, намагаючись зупинити кров, закрити порізи рукою. Але та невпинно покидала його тіло, аж поки поляк не закотив очі і обперся на козака. Іван, кривлячись від болю, пхнув ворога і той упав з коня. Жовніри ахнули від побаченого. Турок підсунувся вперед, сів у сідло і пришпорив коня, направивши його до табору. Іван чув, як з кров’ю з нього витікає життя. Він ліг, обхопивши шию скакуна. Не міг уже сидіти рівно. Скакун повільно ніс його до побратимів.

При в’їзді в табір коня зловив за вуздечку Северин. Поруч стояли Богданко, Василь, Лаврін і брати Дунаї. Наблизились також Шаула з Полоусом і Кремпським. Віддати шану завзятому рубаці прийшов і Шостак з реєстровою старшиною.

Кінь зупинився, фиркнув тихо і опустив голову, немов би відчував, що несе на собі уже неживого вершника. Іван Турок заснув навіки. Як справжній воїн, справжній козак, справжній лицар.