Іскри гніву

Лубни були значно меншим містечком, аніж Прилуки і розмістилось воно на березі Сули. Але тут знаходився міст, яким легко можна було перетнути ріку. Староста зустрів козаків з щирою усмішкою і широкими обіймами. Одразу ж забезпечив усім необхідним: людей їжею, старшин постоєм, а коней та худобу фуражем. Жінок та дітей розквартирували у міщан. Усе для зручності та комфорту. Гетьман радо прийняв гостинність голови міста.

На дворі стояла весна. Початок травня ще не найтепліша пора, але повітря уже приємне і пахуче. Лаврін кликав брата у хату, в яку їх разом з Дунаєм та синами запросили міщани, але Богданко відмовився.

–Я козак, січовик, – гордовито говорив він. – Мені куди миліше ночувати під відкритим небом, на возі з сіном, вкрившись кунтушем і поклавши сідло під голову.

–Ти диви який, – сміявся Дмитро у сиві вуса. – І як складно говорить? Ніби десь у семінарії пів життя вчився.

Лаврін вирішив не залишати Богданка самого і лягти поруч. Хоч той казав, що немає потреби у цьому. Та все ж молодший брат. Так, Богданко давно уже обходився без нього, став, можна сказати, самостійним, але Лаврін все одно відчував відповідальність.

Богданко знову дочекався, поки брат міцно засне. Не хотів вплутувати його у задумане. Тихцем, на скільки це було можливим, виліз з-під кунтуша і зістрибнув з воза.

–Куди це ти цього разу? – почувся за спиною голос Лавріна.

Богданко розчаровано зітхнув.

–Є справи, – відповів він.

–Які ще такі справи посеред ночі?

–Не важливо. Ти спи.

–Оце вже ні, – не погодився старший брат. – Ночами свої справи роблять лише злодії.

–Не лише, – обурився Богданко, але одразу поник.

–Ну, гаразд, можливо не лише. То куди ти?

–Северин заборонив розповідати, хоч комусь.

–Навіть мені? – здивувався Лаврін.

–Ех, – зітхнув молодший брат, але розказувати не поспішав.

–Ну? Чого, немов води у рота набрав? Не впевнений у мені?

–Та впевнений, – причмокнув Богданко, – але якось не личить обманювати отамана.

–Я ж брат твій. Гляди ж і чимось допомогти зможу. Куди тебе несе посеред ночі?

Богданко хитро усміхнувся у пітьму.

–Може й допоможеш. Клянись, що нікому не розповіси.

–Клянусь, – перехрестився Лаврін. – Богом клянусь.

–І не заважатимеш мені в задуманому?

–Ось тобі хрест.

Богданко пошепки розповів про підозри наливайківців, щодо Лободи. Хлопчина пригадав усе. І те, як Григорій, після ради в Барі не дотримав слова, через що повстання відбулось аж за рік по тому, і про небажання гетьмана йти на Білу Русь, хоч Лаврін знав про ці витрибенькі через, які Шаула із січовиками від’єднались, і згадав про несусвітню дурість досвідченого ватажка – залишення Білої Церкви.

–Те, що Лобода хоче всидіти на двох стільцях – дурному зрозуміло. Питання в іншому. Що ти зібрався робити?

–Як що? – здивовано розвів руками Богданко. – Дістати докази.

–Здурів? Тебе ж схоплять. А в гіршому випадку вб’ють.

–Не мене, а нас. Ти ж пропонував допомогу. Чи вже все?

–Нічого не все, – обурився Лаврін. – Але чи це того варте?

–Мусимо вивести його на чисту воду. Інакше ніяк, – стиснув губи у тонку смужку Богданко. – Йдеш зі мною, чи залишаєшся?

Лаврін кивнув. Брати пішли темними вулицями. Богданко йшов попереду такими замислуватими вуличками і чагарями, що Лаврін швидко перестав розуміти у якій частині Лубен знаходиться. Але невдовзі вони вийшли в сад. Трішки далі стояла хата, в якій квартирувався Лобода зі старшиною. Це було обійстя міського старости. Він розпливався в лестощах і повторював, якою для нього буде честю, якщо гетьман оселиться у нього.

Хлопці, схилившись, крались попід стіною. В одному з вікон миготіло світло. Богданко крадькома заглянув усередину. На масивному столі, спливаючи воском, горіла свічка. На поверхні лежали хаотично розкидані папери та листи. Поруч стояла чорнильниця і кілька пер. За столом стидів гетьман, щось уважно читаючи.

–Потрібно якось його виманити з кімнати, – прошепотів Богданко.

–То він не спить? – здивувався Лаврін. – Може краще іншим разом?

–Яким іншим? Кращої нагоди може і не бути.

–Якої нагоди? З глузду з’їхав?

–Придумай щось, а я у вікно шмигну і візьму листи.

Лаврін хотів заперечити, але Богданко уже пхав брата у спину. Зрештою, довелось послухатись.

Лаврін виглянув з-за рогу хати. На ґанку стояли двоє козаків. Вони про щось мляво розмовляли. Хлопець прислухався.

–От закінчиться це все і знайду собі молодицю, – говорив один.

–Ага, помрій. До дівки без грошей катма. А тут, що заробиш? Це коли у Молдову ходили, ото часи були. І грошей, і золота, і жінок.

–І не кажи. Нащо гетьман доєднався до цього балагану?

–Одному Богу відомо, – знизав плечами другий. – Ні тобі заробітку, ні тобі спокою. Битва за битвою і носимося по цілій Україні, як попечені.

–Уже б відпочити. Смачного меду випити у шинку та й з м’ясцем. Шинкарочку обійняти пишногруду.

Лаврін зняв шапку, скуйовдив волосся і навмисне похитуючись вийшов з-за рогу хати. Під носа наспівував веселої пісні, розмахуючи руками.

–Ану стій! – зістрибнув з ґанка перший.

–Стою, – навмисне відригнув Лаврін і закрив одне око, немов би не чітко бачив.

–Хто такий? Що тут забув? – другий положив руку на пістоль.

–Лавріном мене зовуть. З шинка йду. До своїх.

–Які це твої?

–З січровиків я, – пробурмотів Лаврін. – Але не розповідайте нікому, бо ж всиплять палиць.

–То ж навіщо напився у поході? Знаєш, що заборонено?

–Е, це довга історія. Краще піду я, – Лаврін похитнувся, покрутився навколо і рушив у ту сторону звідки прийшов.

–Зачекай козаче, – зупинив його перший. – Ти ж у цю сторону йшов.

–Справді? Дякую, браття. Зблудив.

–Та ти ж лика не в’яжеш, Лавріне, – засміявся другий.

–Ех, – махнув він рукою, – це все та красуня. Але ж уже ладна. Гаразд. Піду уже.

–Йди. Йди.

–Йду вже. Личко в неї, як у янгола. А брови? Рівненські, немов намальовані. А очі? Карі, аж чорні. А коса? Як моя рука завтовшки. Красуня. Добре, браття, йду вже я.

–Йди. Забарився ти щось, – хмикнув другий.

–Зачекай, – зупинив перший. – А перса? Які у неї груди?

–О-о-о-о-о-о-о! Прекрасні, як у Афродіти. А стан. Фігура, як у найпрекраснішої богині. І вертлива, і шустра, і щебетуха. Тож мусів і побитися за неї.

–Побитися? – здивувався другий.

–А, як по іншому? Ця красуня варта того. Я витягнув шаблю, – Лаврін оголив зброю, – і...

–Ей, спокійніше, козаче, – відстрибнув перший.

–Не переймайтеся. Ми ж побратими. Тож я його викликав на двобій. Ох і хвацько він бився, але мене ще ніхто на шаблях не здолав. А я його...

Лаврін рубанув шаблею навхрест зверху вниз. Він добре бачив, що робить. Шабля влетіла одразу в три глека, що висіли на тині. Ті, з дзенькотом, розлетілись на друзки, наробивши шуму.

–Здурів!? – гаркнув перший.

–Вибачте, браття, не хотів, – Лаврін швидко пхнув шаблю в піхви.

Двері хати прочинились. На поріг вискочив староста і кілька старшин із зброєю на поготові.

–Якого біса тут робиться? – запитав хтось.

–Нічого, полковнику, – заспокоював старшин перший з вартових. – Це всього лиш п’яниця.

–Який це? – почувся голос гетьмана.

–З січовиків. Кремпського чи Шаули – одному Богу відомо.

–Я вже йду, – повторив Лаврін.

–Стій! Шпигуєш?

–Додому уже пішла та красуня за якою я шпигував би день та ніч, – вдавав, що не розуміє Лаврін.

–То чий ти будеш? – наблизився гетьман.

–Нічий. Я вільна людина.

–З якого полку? Не дуркуй!

–Полоуса Федіра. Не видавайте. Богом молю, – вдавано склав руки Лаврін.

Богданко прочинив вікно і мерщій застрибнув усередину, як тільки почув голос гетьмана надворі. Він брав у руки лист за листом на яких були печатки Жолкевського і пробігав очами по тексту. Розумів, що не може забрати усі. Можуть помітити. Одного також буде мало. Тому вирішив узяти два, які вважав найбільш компрометуючими.

Хлопець виплигнув на вулицю, зачинив вікно і відбіг у сад. Тоді прикрив руками рот і двічі заголосив пугачем. Це був знак для Лавріна.

Втікати старший брат не став, адже розумів, що стільки козаків, коли вистрелять точно влучать. Тому далі дуркував.

–Знаєш, що за п’янку з тобою буде, хлопче, – зневажливо загарчав Лобода. – В поході і напитися. Це смерть.

–Прошу вас.

–Хлопці, взяти його, – дав команду гетьман. – Зв’яжіть і в погріб. Поночі не будемо людей будити. Вранці відведемо.

Богданко, що мав сили, тарабанив у двері хати, де квартирувався Наливайко, Турок і Немова. Зрештою, на порозі з’явився Василь. Джура розповів наставнику все, що трапилось.

–Господи, – зловився за голову Немова. – Чи ти хлопче коли небудь будеш мати спокій у цьому житті?

–Молодець, козаче, – задоволено усміхнувся Іван, забираючи листи. – Це доказ, який виведе Лободу на чисту воду.

–Ходімо, поглянемо, що там написано, – поманив рукою Северин.

–Про вас написано, – опустив очі, Богданко. – Нехороше. Зовсім нехороше.

–Нічого, – всміхнувся Наливайко, – мені не звикати. Розберемось із цим.

–А, як же Лаврін? – благально подивився на козаків джура.

–Все буде добре, – заспокоїв хлопця отаман. – Підемо вдосвіта до Шаули і ти розповісти усе, як було. Ніхто не каратиме твого брата. Я тобі обіцяю.

–Гаразд, – закивав Богданко.

Зайшли у хату. Северин одразу почав читати листи. Хлопець бачив, як очі отамана наливаються кров’ю. А Турок і взагалі вкрився багрянцем, закипаючи від люті. Немова лише невдоволено закивав, махнув рукою і відійшов убік.

–Видати мене, Шаулу і всю старшину, – саркастично усміхнувся Северин. – Все ж знюхався з поляками.

–Клятий зрадник, – сплюнув Іван.

–Подивіться на дату, – сказав Василь. – Цю переписку Лобода вів ще коли стояв під Києвом.

–От трясця! – вилаявся Турок. – Скільки ж він нас уже за носа водить?

–Якби Лобода не вів переписки з Жолкевським, то б уже нам розповів про листи, – розчаровано закрутив головою Наливайко. – Багато чого міг очікувати від Григорія, але не це. Вранці зберемо раду. Подивимось, як він буде виправдовуватись.

До ранку ніхто уже не заснув. Усі задумано сиділи, обперши голови на руки. Час-від-часу заводили короткі розмови, які швидко закінчувались прокльонами на адресу Лободи. Северин, разів десять, перечитав листи, але слова в них не змінилися. Він не хотів вірити у це, хоч і не був у хороших відносинах з гетьманом. Важко, коли поруч з тобою не побратим по зброї, на якого можна понадіятись, а зрадник, який може і ножа у спину встромити.

На горизонті почало підійматися сонце. Богданко з козаками вийшли з хати і попрямували до обійстя де квартирувався Шаула, Кремпський і Полоус. Але не встигли вони зайти, як на заповнене козаками подвір’я, вийшов Федір. Він оглянув присутніх, а тоді перевів погляд на Северина.

–Щось трапилось? – запитав Наливайко.

–Поляки на підступах до міста, – відповів Полоус. – Щойно дізнались. Підіймай людей. Відступаємо. Негайно.

–А, як же чати? – здивувався Немова.

–Краще не питай, – вискочив на поріг Кремпський. – Лобода, якогось біса, їх не виставив.

Місто в одну мить ожило. Козаки почали на швидкоруч збиралися в дорогу. Вони не готувались до зустрічі ворога. Довелось поспіхом утікати.