Іскри гніву

Вихід козацького війська з Брацлава, був збавленням для місцевої шляхти. І хоч вони ще косо і, як це властиво гербовій знаті, з боязливою зверхністю дивились на війта, все ж їм дихалось куди легше. Тишкевич ще тримав їх у рамках. І то лиш тому, що козаки не пішли далеко від Поділля.

Лобода повів військо на південь. Рухались не спішно, але й часу не гаяли. На третій день підійшли під Сороки. Це було місто на зразок Брацлава. Лиш лежало вона не на Південному Бузі, а на звивистому Дністрі. Таїтися не було сенсу. Переправа – одне із найнебезпечніших завдань для будь якого війська. Не доведи Боже, щоб нагрянув ворог. Можна не лише бій програти, а й війну. Тож на спочинок не стали, одразу почали переправлятись. Першими перейшов на інший берег передовий загін, яким командував Василь Немова. Богданко врешті отримав свого стригуна. І хоч кінь був молодий і не надто схожий на бойового, як то у Наливайка, Турка чи того ж таки Немови, все ж добре слухався хлопця. Та й швидким був, хоч куди. Якраз по норову підходив Богданкові.

Коли достатня кількість козаків переправилась на північний берег Дністра, щоб прикрити переправу інших, Василь взяв своїх п’ять сотень і рушив у розвідку. Поруч тримався Богданко, як і личить джурі. Їхати зголосився і Лаврін. Все ж хвилювався за молодшого брата, хоч і поважав Немову та знав, що Василь зробить усе можливе, щоб захистити Богданка. Але так на душі все ж легше було.

–Бій буде важкий? – звів очі хлопець на Немову. – Велике військо у ворога?

–Господар Арон, уже напевне, знає про похід на його землі і буде готовий до нашого приходу. Не від того, щоб стати пліч-о-пліч з володарем Молдови буде і господар Валахії, Міхаіл. Він також васал османів. То ж думаю, військо зберуть немале.

–Зустріне нас на шляху у Яси, чи стане оборонятися в місті? – запитав Лаврін.

–Якщо задум Северина вдасться, то зустріне нас на шляху.

–Який задум? – запитав Богданко.

–Він, ще зо два тижні тому, розіслав по містах і маєтках молдовської знаті людей, які рознесуть вість.

–Яку? – звів брови Лаврін.

–Про кількість нашого війська, – спокійно відповів Немова.

–І яка ж вона за словами, так званих, вісників?

–П’ять сотень кінноти і дві з половиною тисячі піхоти.

–Хм. Цікаво, – поправив шапку з овчини Богданко. – То ми їх обведемо навколо пальця?

–Поживемо побачимо, – знизав плечами Василь. – Може таки вдасться. Якщо ворог засяде усією кількістю у Ясах, то годі й буде їх звідти викупити. Нам не вистачить сил.

–Варто віддати належне отаману, – закивав Лаврін. – Прораховувати кроки ворога на перід Северин уміє.

–Тому він і отаман, – зробив максимально серйозний вираз обличчя Богданко.

Від цього Лаврін аж пирскнув, сміючись. Молодший брат хотів здаватись дорослішим і поважнішим. А вплив на нього Василя був помітний не озброєним оком. Хоч і, зазвичай мовчазний Немова, через що і отримав своє прізвисько, також змінився. Став більш балакучішим та й час-від-часу на його обличчі почала з’являтись невимушена усмішка.

Вечорами, у вільний час у козацькому таборі не змовкав стукіт сокир. Рубали усе дерево, яке траплялось по дорозі. А було тут його не так уже й густо.

Після нічного постою, з першими променями сонця, козаки рушили далі. Де-не-де, над маєтками молдовської знаті, здіймались стовпи диму, які було видно здалеку. Вони не стали боронити своє майно, а подались на з’єднання з господарем Ароном. Все вказувало на те, що військо противника буде готове до бою.

Не далеко по обіді, передовий загін зустрів вороже військо. На обрії з’явились шеренги над якими майоріли десятки хорогв і стягів. Немова дав команду зупинитись. Військо господаря Арона якраз спускалось з пагорба в улоговину і було видне, як на долоні.

–Що робитимемо? – запитав Богданко.

–Будемо атакувати, – потер підборіддя Василь.

–Як? – здивувався Лаврін. – Нас же у десятеро, а може й у двадцятеро менше.

–Так і є, – кивнув Немова. – Тому мій надійний джура на свому швидкому скакуні понесе вість Северину. Скажеш, що вороже військо налічує близько десяти тисяч вояків. Ми поманевруємо, щоб відволікти їхню увагу. А там Наливайко з Лободою уже вирішуть, що робити. Усе зрозумів?

–Так, але...

–Ніяких «але». Це наказ. Чого стоїш? Мерщій. Ти, Лавріне, також їдь.

Той згідливо кивнув у відповідь, розуміючи, що Немова робить цедля того, щоб уберегти свого джуру. Передові загони, зачасту, стають смертниками. Авангард часто натикається на ворога і несе відчутні втрати.

Ані для Наливайка, ані для Лободи звістка про молдовське військо не стала несподіванкою. Хоч двоє вдоволено усміхнулись у густі вуса і переглянулись. Розіслали вістових до загонів, які нищили ворожі маєтки, а самі стали радитись. Зрештою, обговоривши план дій та вирушили на зустріч Аарону.

–Лавріне, – сказав Северин, – поїдеш назад, до Немови. Передай йому, щоб у серйозні сутички не вступав, а потроху відходив. Якщо зійдемось з військом, яке приблизно рівне нашому, лоб в лоб, хто зна чим усе закінчиться?

–Зрозуміло, – хлопець хвацько стрибнув у сідло, пришпорив коня і помчав геть, припадаючи до його гриви.

–А, як же я? – звів брови Богданко. – Як Василь без мене?

–Якось впорається, – спішився Турок, який щойно приїхав. – А от Северину допомога не завадить.

–Справді? – запитав хлопець.

–Ще такого не було – щоб джурою та й одразу у двох козаків. Ще й один із них отаман. Як тобі таке? – поплескав по плечі Богданка Іван.

–Згода, – розплився він в усмішці.

Два війська зійшлись, коли сонце котилось за горизонт. І одне і друге стояли на узвишші, на відстані достатній, щоб не дістала вогнепальна зброя.

–Думаєш пронюхали, яка кількість нашого війська? – запитав Турок у Северина.

–Це вже неважливо.

–Як не крути, а зійтись у бою нам доведеться саме у цьому видолинку, – погодився Лобода.

Загін Немови кружляв у долині, час-від-часу перестрілюючись з ворогом. Але ані вони, ані військо Арона не вступало в активний бій. Складалось враження, що жоден не хотів вв’язуватись у завзяту січу. Та бій мав відбутись. Кожен розумів, що його не уникнути. Але піти першим в атаку і таким чином потрапити в невигідну позицію, у видолинку, не наважувався ніхто.

–Ну що, розпочнемо? – глянув гетьман на захід, де сонце уже більше, як на половино сховалось за небокрай.

–Іване, давай команду, – сказав Наливайко.

Турок скочив на коня і пустив його клусом вздовж козацьких шеренг. Він витягнув шаблю і вправно вимахував нею. Разом з тим, десь в тилу загули монотонно литаври. В долині кінний загін Немови одразу помчав геть. Вороже військо закопошилось, не розуміючи, що відбувається. Та все ж стояло на місці, не бажаючи спускатись.

–Вперед, браття, – кричав Іван, – до бою! До слави! За люд християнський!

Литаври зазвучали частіше і загін під командуванням Турка, в такт, рушив вперед. Йшли неспішно, рівними шеренгам, впевнено, твердо ступаючи, тримаючи стрій. Ворог вичікував. Ще трохи і козаки самі зайдуть у невигідне для самих себе положення.

Сонце сховалось за горизонт. Небо ще залишалось сірим, коли козаки зупинились просто у низовині. Кращого моменту для нападу, молдовському війську годі було й чекати. Першою у бій пішла кіннота в сподіванні швидко, з наскоку, розбити піше козацьке військо. Вони мчали щодуху. Коні набирали швидкості, немов летіли на крилах, спускаючись з пагорба.

–Що з ними буде? – перелякано запитав Богданко.

–Загинуть, – спокійно відповів Наливайко.

–Хіба могли вони втриматись від такої спокуси? – за звичкою поправив вуса Лобода. – Щоб ось так отримати тактичну перевагу і не скористатись нею?

Богданко дивився то на Григорія, то на Северина і не міг ніяк втямити чи жартують вони, чи говорять цілком серйозно. Хоч, які жарти можуть бути коли от-от розпочнеться кривавий бій? Хлопець піднявся на стременах, хоч й так добре бачив, що відбувається.

Стрій козаків розійшовся і вперед просунулись переносні огорожі-стіни, яких називали гуляй-городами. До них одразу стали стрільці. Гримнули мушкети. Перші вершники почали падати. Трохи далі від першої лінії козаки приклались до луків і випустили стріли. Вони піднялись вгору і, набираючи шаленої швидкості, прорізаючи з пронизливим свистом повітря, сипались на голови ворогів. От вже і перші вершники налетіли на козацькі оборонні редути. Долинули перші крики, перші звуки скреготу металу об метал. Удар виявився відчутним. Козакам довелось відступити на кілька десятків метрів. Деякі оборонні споруди довелось покинути, інші зламались і уже не були придатні для оборони. Але захист вистояв. Козацьке військо перегрупувалось і прийняли бій. Заспівали шаблі і списи, завели свою смертельну пісню, почали кривавий танок.

Бій йшов запеклий. Козаки тримали оборону. Прорвати нахрапом її не вдалось. Молдовська кіннота зав’язла і все більше втрачала перевагу. Це вже було видно неозброєним оком. Вона кружляла навколо козацького загону, захищеного гуляй-городами, невзмозі завдати критичної шкоди. Ті ж у відповідь відстрілювались чим змушували рідшати ряди противників.

Арон дав команду своїм воїнам і піхотинці пішли у наступ. Молдовське військо у двічі переважало козацьке і господар вирішив натиснути щосили. І це, врешті, почало давати результати. У світлі смолоскипів, затятий бій виглядав ще запеклішим і якимось зловісним.

Лобода подивився на Наливайка і вони одночасно згідливо кивнули. Северин під’їхав до багаття, яке горіло поруч, нахилився і витяг з нього гілку охоплену вогнем з однієї сторони. Він підняв її вгору і замахав туди-сюди. Одразу загули литаври. Бум, бум, бум. Богданко прислухався. Дивні звуки почали ставати все голоснішими, все сильнішими. Врешті хлопець зрозумів, що це стукіт кінських копит. На обрії праворуч та ліворуч загорілись сотні вогнів. Два кінних загони, один з Василем Немовою на чолі, інший з Федіром Полусом, мчали на ворога з різних сторін. А з тилу зайшла піхота, щоб стримати відступ ворога.

–Вдалось, – задоволено зашипів Северин.

–Так, вдалось, – усміхнувся Лобода.

Молдовське військо, як не намагалось, все ж не встигло перегрупуватися і опинилось в повному оточенні. Козацька кіннота пройшла крізь ешелони ворога, немов ніж крізь масло. Безліч їх полягло. Ті, що вціліли кинулись навтьоки, намагаючись прорвати кільце оточення, яке невблаганно стискалось, немов би зашморг на шиї. Через незначні щілини, залишки, порубаного, пошматованого, війська Арона кинулось геть. Бій був завершений. Безумовна, тріумфальна перемога козаків і нищівна, принизлива поразка молдовського війська.

–Аарон чкурнув, – схрестив руки на грудях Лобода.

–Це вже не має значення, – задоволено покрутив вус Наливайко. – Шлях на Яси вільний.