Іскри гніву

Сонце уже піднялося над небокраєм, показало повністю свій розжарений диск. Вулиці Лубен заповнили довгі веревиці возів, підвод, вершників і піших козаків. Усі стікалися у одну довгу колону, яка прямувала до мосту.

На горизонті уже клубилися хмари дорожнього пилу, піднятого польським військом. Воно невпинно наближалось, до того ж з не аби якою швидкістю.

–Вершники, – вглядався в далечінь Северин.

–Жолкевський відправив, щоб завадили нам перейти на іншу сторону, – проговорив очевидне Іван.

–Не встигне, – примружив одне око Василь.

–Нагрянуть якраз на сам кінець переправи, – скривився Наливайко. – Потрібно поставити стрільців, щоб зупинити їх.

–Гетьманом досі Лобода, – невдоволено буркотів Турок, поглядаючи на Григорія, який їхав, за три десятка ліктів, попереду. – Йому і віддавати накази.

–Нас він не послухає, – зауважив Немова.

–Потрібно січовиків підмовити, – погодився Северин. – До Шаули і Полоуса, а особливо до Кремпського, як до шляхтича, Лобода має повагу. Мав би прислухатись.

–Та, що він сліпий? Не бачить, що поляки несуться, немов шалені? Чи йому хтось поробив? – не вгавав Турок.

–Полководець він досвідчений, – задумливо промовив отаман. – Не знаю що й сказати.

–Продався ляхам, – стиснув ефес шаблі Іван. – Чого тут гадати?

–Не схоже, що аж так, – не погодився Северин. – Радше, грає у подвійну гру, щоб при будь якому результаті вийти сухим із води.

–Слизень, – сплюнув Турок.

–А ось і наш нишпорка, – стримано усміхнувся Немова поглядаючи на Богданка, що наближався.

Хлопець мовчки доєднався до гурту. З його вигляду було видно, що він розчарований. Байдуже дивився в нікуди, поглинутий власними роздумами.

–Чого журишся, козаче? – запитав Северин.

–Лобода не відпускає брата.

–Відпустить, – заспокоював джуру Немова. – Лаврін підпорядковується січовому товариству. Григорій не зможе його покарати.

–Але ж він гетьман, – зітхнув Богданко. – Його наказ найголовніший.

–Це ненадовго, – буркнув Турок.

–З братом усе буде добре, – твердо сказав Наливайко. – Обіцяю.

Богданко згідливо закивав головою. Кому-кому, а отаману він вірив.

Лобода таки не забув про захист тилів. Козаки поставили вози півколом перед мостом, залишивши невеликий прохід. Позаду стали стрільці. Вони готувались зустріти поляків залпами з гвинтівок. Інші розігрівали у казанах смолу і обливали нею міст. Все робили досить швидко та вправно. Коли коронне військо наблизилось, останні підводи уже були на переправі. Гримнули постріли. Вершники почали валитись з сідел, але не зупинялися. Мчали на повному ходу, не зважаючи на втрати. Немов шалені, вони налетіли на оборонний редут. Коні ламали копита, іржали від страху та болю, трощили вози і летіли шкереберть, зминаючи своїми тушами, як козаків, так і вершників.

–Пали! – дав команду Лобода.

На міст полетіли смолоскипи. Дерев’яна конструкція, рясно вкрита смолою та олією, спалахнула миттєво, відрізаючи шлях на іншу сторону Сули.

Козаки, яким вдалось вціліти під шаленим штурмом поляків, кинулись у воду. Кинувши гвинтівки, вони рятували своє життя. Противник, закутий у лати слідом не пішов. Але відкрив вогонь по втікачах. Інші, за наказом, спішились і кинулись гасити єдину в цьому місці доступну переправу.

Козаки відкрили вогонь з протилежного берега. Северин й взагалі розвернув частину артилерії і дав кілька залпів. Поляки змушені були відступити, зазнаючи втрат.

–Відходимо, Северине! – проїхав повз Лобода. – В степ! Якнайшвидше в степ!

–Григорію, – звузив очі Наливайко, – це далеко не все військо. Кілька сотень вершників.

–Бачу, – гаркнув гетьман.

–Де ж всі решта?

–Одному Богу відомо, – пришпорив коня Лобода. – Не має чого зволікати. Наш порятунок – Дике поле.

Рухалися швидко. Худобу підганяли батогами, коней нагайками. Йшли на південь до рятівного безкрайого степу. Але не встигли відійти й на три милі, як побачили перед собою клуби пилу. Хтось йшов навперейми козацькому табору.

–Схоже ось де решта поляків, – підвівся на стременах Северин. – Бачиш щось, хлопче?

Богданко послідував прикладу отамана, приклав руку до чола і вдивився в далечінь.

–Може татари? – потер підборіддя Турок.

Зараз це б було на руку козакам. Укріплений табір татари не ризикнули б атакувати. А, якщо йшли з ясиром, то скоріше б чкурнули геть, щоб не втрачати здобич.

–Ні, – замотав головою Богданко. – Бачу знамена. Литовські точно. Можливо й польські є.

–От, зараза, – сплюнув Северин. – Таки обхитрили нас. Нічого, прорвемось.

Але тільки він це сказав, як зрозумів, що табір завертає до ріки. Очі отамана налились кров’ю від таких дій. Він вдарив п’ятами коня в боки і помчав до Лободи.

–Що ти робиш, Григорій? – запитав, майже крикнув, Северин, наблизившись.

–Будемо приймати бій.

–Не дуркуй. Не можна зупинятися. Станемо тут і уже нас звідси не випустять. Потрібно йти.

–Не тобі вказувати, що мені робити, – гримнув Лобода. – Рухомий табір вразливий. Станемо на березі Сули і будемо боронитися.

–Це вірна смерть, – не погоджувався Наливайко. – Зайдемо з боями в Дике поле і Жолкевський відчепиться.

–Сказано, стаємо табором до оборони і крапка! Окопуємось і чекаємо нападу, – грізно зашипів гетьман, розвернув коня і поїхав геть.

Працювали усі. Діти і жінки помагали чим могли: тягали деревину, копали оборонний рів, притримували частокіл, який вкопували у вал. Вози поставили у чотири ряди передом у степ. З іншої сторони табір захищали болота Сули. Безпосередньо на території почали рити шанці. Їх накривали дерев’яними колодами і знову засипали землею. З усього було видно, що Лобода розуміє усю серйозність становища і окопується тут надовго.

Северин же бісився так, як ніколи до того. Спершу він поїхав до Шаули. Матвій виглядав краще, але був ще далеко не здоровим. Сидіти у сідлі ще не міг. Його перевозили на підводі.

–Чому ти мовчиш, Матвію? – обперся на ручицю воза Наливайко.

–А, що тут скажеш? – знизав плечами Шаула. – Гетьман – Лобода. Йому й вирішувати.

–Це ж вірна смерть, – обурився Северин і перевів погляд, спочатку на Полоуса, а тоді на Кремпського.

–Отже, така наша козача доля, – якось байдуже кинув Полоус.

–Доля? – обурився Наливайко. – Більше схоже на зраду!

Він рвучко витягнув з-за пазухи, украдені Богданком, листи і жбурнув Матвію.

–Не знаю у яку гру грає Лобода, але він мусить це пояснити. Усьому товариству.

Шаула пробіг очами по тексту, але вираз його обличчя не змінився. Він передав листи Полоусу.

–Ми підозрювали неладне, – сказав Федір, коли дочитав. – Хотіли збирати раду того ранку, коли надійшли поляки. Листи – звичайно вагомі докази, але й Григорій має право на слово.

–Хіба ж хто сперечається? – Северин твердо стояв на своєму. – Але потрібно, поки ще не пізно, рушити в Дике поле.

–Лобода прийняв рішення. Коней на переправі не міняють, – звузив очі Кремпський. – Краще скажи нехай твої люди працюють старанніше. А сам ладнай артилерію.

–Нехай звільнить хлопця, – процідив крізь зуби Наливайко.

–Якого? – нахмурився Криштоф. – Того, що п’яним посеред ночі вештався?

–Лаврін не п’є. Взагалі. Це Василевого джури брат рідний. Ти ж знаєш, Матвію. Я їх від Калиновського врятував. Хороші хлопці. Дуная запитай.

–Що тут питати? – почувся басистий голос Дмитра. – Хороший козак. І на османів зі мною ходив під Очаків. Знатного мурзу впіймав. І бачить Бог, якщо, хоч волосина впаде з його голови, зобідчику не жити. Це моє слово.

–Окопаємось, зберемо раду і вирішимо це питання, – закивав Шаула. – А зараз, годі теревені розводити. Потрібно готуватися до бою.

Наливайко, по суті, повернувся з нічим. Його розривало зсередини на шмаття. І, якщо Кремпського, як шляхтича, він ще міг десь зрозуміти, то Шаулу аж ніяк. Чи може це страшне каліцтво так на нього вплинуло, а біль затуманив розум? Але ж Федір Полоус досвідчений та вагомий старшина. І той промовчав.

Северин був вояком усе свідоме життя і брав участь у десятках боїв. Ні, він не боявся. Не боявся загинути чи потрапити в полон. На все воля Божа. Але не міг змиритись з тим, що через неправильні рішення, мають гинути сотні, а то й тисячі людей. Це повстання було для нього всім. Через нього він пожертвував службою в князя Острозького. Хоч міг жити без нужди до віку. Сотники надвірної варти заробляють вдосталь. Але серцю не накажеш. Його мета – боротьба за вольності і створення козацької держави. І ось тут, в урочищі Солониця, його мрію втоптують в болота Сули. Він так і не став гетьманом. Не хватало кількісно тих, хто б його міг підтримати. Та це також не було найболючішим. Люди, які пішли слідом, довірились йому, а тепер опинились в оточенні. І хто зна’ скільки з них зможе пережити цю облогу?

Та це було ще не все, що до краю розчарувало і роздратувало Наливайка. Коли табір, особливо по периметру, був майже облаштований, розвідники доповіли, що ані та частина війська, що дійшла до Лубен, ані та, що перегородила козакам дорогу в степ не були основними силами. Що перші, що другі виявились кінними загонами не більше, як по півтисячі вершників. Жолкевський, розуміючи, що не наздожене козаків послав Струся і Білецького, щоб збаламутити і затримати противника. Сам же коронний гетьман йшов слідом з усією багатотисячною потугою. Повстанці втратили можливість утекти в Дике поле. Хоч з легкістю могли б це зробити одразу, маючи гармати і багато вогнепальної зброї. Тепер же зась. Табір оточили переважаючі сили з усіх доступних сторін.