Іскри гніву

Дмитро поважно підійшов до Лавріна. Хлопець сидів на лаві попід стріхою і уважно слідкував, як Текля, дружина Дуная, знімає пов’язку з пораненої руки. Поки козаки повертались з походу, рана припалилась і Лавріна підкосила гарячка. Не так вже й страшно, але самопочуття було ненайкращим, ще й у голові паморочилась. Саме тому Дмитро вирішив взяти хлопця до себе, щоб підлікувати. Все ж краще ніж у курені. А Текля стільки ран у своєму житті уже вилікувала, що могла зійти за знахарку.

–Як ся маєш, козаче? – поправляючи вуса запитав Дунай.

–Та вже й ніби і не болить.

–Відчувати рану ще будеш якийсь час, але це нестрашно. Ти молодий, здоровий, то й організм рани швидко загоїть.

–Починає рубцюватись, – сказала Текля.

Жінка натиснула на передпліччя. Хлопець засичав, зціпивши зуби.

–Вже не гноїться, – задоволено закивала жінка і намастила рану якоюсь маззю, від якої йшов приємний аромат.

Текля була невеличкою в’юнкою жінкою з добрими співчутливими очами. Її сиве волосся було акуратно вкладене і сховане під хустиною. Голос жінки мав якийсь особливий, заспокійливий тембр. Вона була повною противагою своєму чоловіку. Але це подружжя прекрасно доповнювало один одного. Та й наявність п’ятьох дітей говорило само за себе.

–Хороший знак, – сів поруч Дунай. – Я знаю випадки, коли через такі рани доводилось віднімати руку, а бувало й таке коли козака на той світ забирала. Але моя Текля і мертвого з того світу витягне.

–Вже не лепечи, – ніяково усміхнулась жінка.

–Одного разу, років двадцять тому... десь так... ще Гордій був зовсім малий, приїхали вістові з поганими новинами. Акурат після Різдва Христового, татари вирішили спалити Січ. Вона тоді ще була на Томаківці. Запорожці у своїй більшості по зимівниках. Отак одразу і не збереш. Тож довелось зустрічати бусурманів тими силами, які встигли організуватися. Січа була люта. Нас було в кілька разів менше. Та все ж, надзусиллями, нам вдалось стримати навалу до приходу підмоги.

–Якою ціною? – зітхнула жінка.

–Дорогою, дуже дорогою, – кивнув Дунай. – Якби не кольчуга тоді, навряд чи би я сидів зараз ось тут. На мені живого місця не було. А шаблю так пощербило, що у деяких місцях вона залишилась лиш у палець завтовшки. Дякувати богу і моїй Теклі, що витягли мене з того світу. Скільки живемо у шлюбі, стільки вона мене лікує і оберігає.

–Як і ти мене, – Текля ніжно посміхнулась до чоловіка. – Мене і дітей, а тепер і онуків.

–Гаразд, – плеснув по колінах широкими долонями Дмитро, а тоді витяг з-за пояса невеликий шкіряний мішечок і простягнув Лавріну. – Тримай.

–Що це? – звів брови хлопець.

–Твоя доля з походу. Поки ти себе ненайкраще почував, вирішив тебе цим не турбувати. Та зараз, вочевидь, твоє самопочуття досить хороше. Тому, тримай.

Лаврін з цікавістю заглянув у середину. Там лежало кілька золотих, срібняків та мідяків. А поверх грошей розмістилась масивна каблучка з великим смарагдом. Хлопець упізнав перстень. Його носив Белека, знатний татарин, якого взяли у полон, не в останню чергу, завдяки Лавріну.

–Ого, – очі хлопця округлились. – І це все мені?

–Саме так.

–Я зможу розрахуватись з вами за коня, сідло, шаблю і пістоля.

–Вважай це за подарунки.

–Як? Вони ж вартують бо’ зна’ скільки! – недовірливо глянув на Дмитра Лаврін.

–Северин попросив подбати про вас. Я виконую його прохання. Але це ще не все, – Дунай поманив рукою сина, який щось перекладав і готував на кріслі неподалік. – Оресте, ходи но сюди!

Той підхопив крісло і підійшов. На ньому стояла невелика мищина наповнена водою, поряд брусок мила, помазок і розкладена бритва. На спинці висів рушник і шкіряний ремінь.

–Це те, про що я думаю? – аж піднявся з місця Лаврін і розплився в усмішці.

–Ну... охрещення боєм ти успішно пройшов, тож так, – поправив свою чуприну Дунай. – Залишається відкритим питання – чуб тобі вистригати чи чуприну?

Хлопець глянув на Ореста, який впер руки в боки і, як завжди виглядав насуплений, а тоді перевів погляд на Дмитра. Батько носив довгу чуприну, яку закладав за ліве вухо, а син мав акуратно підстрижений чуб.

–Хочу, як у вас. Чуприну.

–Сідай, – вказав на крісло, з якого забрали приладдя, Дунай.

Орест вправно володів бритвою і за недовгий час зачіска Лавріна змінилась. Дмитро розрізав зубець часнику і натер вибриту голову хлопця.

–Палить коріння, – пояснив Дмитро. – Волосся буде повільніше відростити. Посидь трохи так, а тоді змиєш.

–Гаразд, – кивнув Лаврін, обережно торкаючись до голови.

–Ось ще, – Дунай простягнув круглий срібний кульчик. – Але це, якщо у тебе є бажання.

–Звичайно є! – мало не підстрибнув хлопець.

–Буде неприємно, – пробурмотів Орест, витягуючи довгу голку. – Можливо навіть боляче.

–Це не біда. Проколюй.

Орест розігрів над нашвидкоруч розведеним багаттям голку, взяв Лавріна за ліве вухо і вправно проколов його. Хлопець лиш примружився. Та за мить кульчик уже був у призначеному для нього місці.

–Йди до хати. Там дзеркало є. Запитаєш у Теклі. Я колись його з походу привіз. Жінка сховала його кудись у скриню. Не любить вона милуватись у нього, як придворні дами. Доньки ще час-від-часу заглядали.

Лаврін задоволений вийшов з хати, погладжуючи голову, коли на подвір’я почали забігати перші коні. Їх було десятки. А позаду їхав Гордій і Василь Немова з Богданком.

–Що це? – підійшов до Дуная Лаврін.

–Не одні ми поскубли османів. Видно Северину також вдалось трохи прорідити ряди бусурманів, – впер руки в боки Дмитро.

Богданко, з допомогою Василя, зіскочив з коня і помчав до брата. Лаврін затиснув його в обіймах.

–Радий, що з тобою все гаразд, – сказав старший брат.

–Я також. Гордій розповідав про бій у гирлі Дніпра. І про те, як ти взяв у полон знатного татарина. Ти став справжнім козаком, – Богданко уважно оглянув зачіску брата.

–Щойно перед вашим приїздом Орест побрив. А, як там ваш бій?

–Чесно кажучи, – завернув очами Богданко, – страшно було. Але ми всипали їм перцю.

–Це добре. То з чим приїхали, – скуйовдив хлопцю волосся Дунай.

–А де Даринка?

–Ми відправили її подалі звідси, поки існує загроза, – відповів Орест, – до одної з наших сестер. Аж під Чернігів.

Василь і Гордій уже спішились. Дмитро, як личить, почоломкався з сином, поплескуючи його по спині.

Згодом усі сіли за обідній стіл і Василь розповів про запеклий бій з османськими військом на гряді та плани Наливайка. Дунай одобрююче кивнув, витяг з-за пояса люльку і заправив тютюном.

–Справу хорошу задумав Северин, – сказав він коли перші хмари запашного диму появились над столом. – Дві тисячі коней це не аби який куш для Матінки-Січі, але все ж далеко не всі запорожці підтримують Наливайка. Ніби він і залагодив свою провину перед братством. Та що скаже козацька старшина?

–Микошинський і Шавула точно підтримають, – сказав Гордій. – Та й ви, батьку, не остання людина на Січі.

–Так то воно так. Охочих назбирається. Це і до гадалки ходити не треба. Та от козаки зі зброєю це ще не військо. Без провізії та обозу далеко не зайдеш. Якби наказним гетьманом назначили Матвія, було б добре. Але вони цього не зроблять. Знають, що Шавула добрий друг Северина. Але я маю одну ідею, – підніс вказівного пальця вгору Дунай. – Збираймося. Час не чекає. В дорогу.

Січ зустріла Дуная і компанії гомоном, звуками тренувальних боїв, та стукотом інструментів об дерево та метал. Але мало не кожен обговорював завтрашню раду і можливий козацький похід у підтримку Наливайка.

Поки Богданко побіг у свій курінь, щоб привітатись з курінним отаманом і похизуватись участю в справжньому бою, дорослі поїхали просто до кошового. Микошинський прийняв Дуная і згодився вислухати. Ще й закликав суддю та писаря.

–Ми отримали повідомлення від Наливайка, – почав урочисто розмову кошовий отаман, коли усі сіли за стіл. – Та поки це не обговорювали, як слід. Як я розумію, у тебе є якась пропозиція, Дмитре.

–Так, батьку, – кивнув Дунай. – Не відправляти військо Северину буде дуже нерозумно. Все ж ми, козаки, стоїмо на охороні рідного краю. А саме цим зараз займається Наливайко на Поділлі. І сил йому бракує. Справжніх, досвідчених вояків у нього ледь половина. Усі інші – селяни та міщани, без особливого бойового досвіду. Та не зважаючи на це, завдяки розуму, хитрості і стратегії, Наливайкові вдалось завернути велике османське військо по дорозі на Брацлав. І все ж ціною стали життя сотень і сотень сміливців. Так просто йому не вдасться поповнити свої ряди. Лише запорожці можуть стати хорошим і, що не мало важливо, сильним підкріпленням. Тому, прошу вас, старшино, допомогти у цій святій справі Северину.

–Нам вдалось зробити неприємності бусурманам на переправі, Наливайкові на Поділлі. Може не така вже й страшна та армія, як вона виглядає? – звів сиві брови суддя.

–Справа не в османах, – пояснив Дмитро. – Щоб відрізати османське військо від підходу провізії та підкріплення, потрібно взяти Молдову.

–Він хоче захопити Ями? – не йняв віри писар.

–А я про що? – розвів руками Дунай.

–Оце затія, – кошлаті брови просто таки витанцьовували на лобі судді.

–Хороша, – втрутився в розмову Микошинський. – Думаю, браття, потрібно підтримати Северина в його потугах. Тим паче, що ми обіцяли підтримку папському послу, Еріку Лясоті. Як ви знаєте, він все ще гостює на Січі. Це буде вигідною справою, якщо ми покажемо свою прихильність до австрійського імператора і римського престолу.

–Та будь кого посилати не можна, – зауважив писар.

–Як, щодо Матвія Шавули? – про всяк випадок запропонував Дмитро.

–Це не діло, – закивав суддя. – Якщо ми вже маємо намір показати послу свою відданість справі, потрібен хтось більш знатного роду.

Дунай задоволено усміхнувся до Богдана. Мови про те, що похід може не відтись навіть не було. Отаман у відповідь кивнув, припіднявши кутик рота.

–Кого ж ви пропонуєте? – запитав кошовий. – Я на боці Матвія. Це мій кандидат.

–Я б волів в голові війська бачити Каспара Підвисоцького (брав участь у повстанні Северина Наливайка. Намагався налагодити стосунки між Запорізькою Січчю та Сеймом, після нього, розуміючи, що, як одним, так і другим потрібно обороняти кордони від османів. У боях в яким, вочевидь і загинув), – сказав писар. – Славний козак та ватажок.

–Лободу на гетьмана, – аж підвівся з місця суддя.

–Гаразд, – підсумував Микошинський. – Отже, завтра, на раді, пропонуємо ці три прізвища, а Кіш вирішить кому вести військо у похід. Або запропонує власного кандидата.

Рада пройшла досить бурхливо. Знатніші та багатші козаки хотіли бачити ватажком Григорія Лободу, бідніші – Матвія Шавулу. Каспар Підвисоцький користувався меншою популярністю. В результаті, наказним гетьманом було обрано Лободу. Шавулу і Підвисоцького назначили полковниками, що усіх задовольнило.

Дунай усміхаючись в сиві, пожовклі від тютюну на кінчиках, вуса зібрав свій загін і подався на хутір готуватись до походу. Як би там не було, як би по різному козаки не ставились до Наливайка, все ж вдалось домовитись про шість полків для походу (орієнтовна кількість війська під проводом Григорія Лободи, яке вийшло з Січі налічувало шість тисяч).