Іскри гніву

Десь далеко позаду лунали гарматні стріли. Ядра час-від-часу ще долітали до козацьких чайок, але безрезультатно. Важкі металеві кулі тривожили дніпровську воду, здіймаючи вгору безліч прохолодних крапель. Густий дим пожарищ і відстань, яка невпинно збільшувалась, заважали цілити влучно. Це більше скидалось на залякування. Та козаки уже щосили налягали на весла, долаючи течію підіймались вверх по Дніпрі.

Коли відпливли на десяток миль від місця битви, пролунала команда рухатись до лівого берега. Не усі розуміли у чому справа, але ніхто і не думав обурюватись. Наказ дав сам кошовий, Богдан Микошинський.

Козаки виходили на берег. Кожен тримався неподалік свого човна. Витягли з чайки і захопленого в полон татарина Белеку. Дмитро Дунай послав одного з козаків за кошовим, а сам присів поруч з полоненим і заговорив татарською мовою:

–Розповідай, хто ти?

–Як я вже казав, зовуть мене Белека, – від болю цідив крізь зуби татарин, коли йому перев’язували прострілене коліно. – Я придворний хана Гази другого Герея.

–Те, що ти знатний - я бачу. Звільни но свої тендітні рученята від оцих важких перстенів. Взяли одного вельможу і вже казна січова добряче поповнилась.

Белека не став сперечатись, хоч і перекосив обличчя надмірним виглядом.

–За мене дадуть хороший викуп, – пробурмотів полонений, висипаючи перстні в долоню Дмитру.

–Ну це ми ще побачимо. Все залежатиме від того, що цікавого ти нам розповіси. Наскільки будеш корисним. Так товариство? – останні слова Дунай сказав українською.

–Так, – заголосили козаки. Дехто засміявся, дехто сплюнув і прокляв полоненого.

–Що ви хочете знати? – у Белеки з’явились перші ознаки переляку.

–Усе. Скільки війська, шляхи його пересування і цілі.

–Великий хан взяв із собою в похід двох царевичів. Військо налічує близько восьмидесяти тисяч.

–А щоб тобі! – гаркнув злісно Орест.

–Погані справи? – запитав Лаврін, якому саме перемотували руку.

–Були б погані в тебе, якби куля в кістку влучила. Вважай, що в сорочці народився, – зав’язав останній вузол на руці хлопця Гордій. – А так, до весілля заживе.

–Та це само собою, – махнув здоровою рукою Лаврін. – Я не дуже ще розумію татарську. Мені почулось, чи він сказав вісімдесят тисяч?

–Цить, – буркнув Орест.

–Скільки свити, поварів і обозних? – запитав Дунай.

Белека затнувся, почав вовтузитись, явно не бажаючи відповідати на незручне запитання.

–Чого мовчиш? Голова на плечах немила? – грізно запитав Дмитро і витяг з-за пояса довгий кинджал. Артистично попробував пучкою великого пальця на скільки гостре лезо, а тоді провів по своїй щоці, мовляв таким і голитись можна. – Ну!

Полонений мовчав, втупившись в землю.

–Ти ба’, не хоче говорити, – важко зітхнув Дунай. – Ну, що ж, доведеться застосовувати інші методи.

–Що у вас, хлопці? – почувся голос кошового, що саме підійшов.

–Пане отамане, – підвівся Дмитро, – вибач не втримався від приємності допитати полоненого.

–І що вдалось дізнатись? – запитав Микошинський, зачепивши великі пальці рук за широкий шкіряний пояс.

–Та щойно почали. Мовчить бісів син. Сказав, що йде орда у кількості восьмидесяти тисяч. А далі, як води в рота набрав.

–Нічого заговорить. Зазвичай у них лиш третя частина війська готова ставати до бою. Ех, – Микошинський усміхнувся, – це ж треба на війну йти, як на свято.

–Вельможам не гоже, щоб не жерти від пуза і не спати до обіду.

–Розповідай, – кошовий присів навпочіпки навпроти полоненого і вказівним пальцем припідняв за підборіддя голову Белеки.

Той мовчав, дивлячись кудись вдалечінь темно-карими очами.

–Шкода, – підвівся Микошинський. – Дмитре, він в твоїх руках. Або заговорить, або...

–Заспіває, як соловейко, – знову сів навпроти татарина Дунай, вхопив прострілене коліно Белеки своєю міцною рукою і стиснув щосили.

Полонений заволав в усе горло, корчачись і завиваючись від болю.

–Не треба, не треба! Я розповім, усе розповім!

–Тільки й всього ґонору? – здивувався Лаврін.

–Зазвичай так і буває, – усміхнувся Гордій.

–Двадцять, двадцять! – голосив Белака, катуляючись по траві. – Боєздатного двадцять тисяч!

–Цього разу ще краще, – усміхаючись, пригладив вуса Микошинський.

–Далі розповідай! – гримнув Дунай.

–Маємо пройти Поділлям, попри Брацлав, далі до Хотина і на Австрійську імперію. Місто брати не планували, щоб не затримуватись.

–Ясно, лише грабувати, – сплюнув кошовий. – Потрібно попередити брацлавську заставу. Хто у нас там зараз є?

–Наливайко мав би уже прибути, – відповів Дунай.

–Яка у них сила?

–Були у мене поплічники Северина –Іван Турок і Василь Немова. Казали, що тисячі зо три назбирається. На додачу до тисячі міської застави і варти.

–Не густо, – потер потилицю Микошинський.

–Скільки вже є. Нас також значно менше на переправі було, але галеру спалили і от, – вказав на полоненого Дмитро, – якого фрукта взяли.

–Синів твоїх робота?

–Можна і так сказати. Та найбільше постарався названий син, Лаврін, – вказав він на хлопця.

–Добру справу зробив, – поплескав по плечі Лавріна кошовий. – Це тебе з братом Наливайко врятував?

–З братом і сестрою, батьку, (кошового чи курінного отамана зазвичай називали батьком, особливо часто молодші козаки), – кивнув Лаврін.

–Поранили? – кинув погляд на перемотану руку хлопця отаман.

–Є трішки. Загоїться.

–Обов’язково. Такі козаки нам потрібні.

Почувся тупіт копит, який невпинно наближався. Це їхали козацькі розвідники. Вочевидь знову несли вісті. Так і було. Три вершники на змилених конях зупинились просто перед кошовим.

–Батьку, – зіскочив зі скакуна молодий козак, – схоже бусурмани пронюхали, що ми тут висадились. Послали загін вершників. Тисяча, не менше. Йдуть необтяжені і не дуже поспішають.

–Ага, відігнати нас хочуть, полякати трохи, – поправив чуба отаман. – Не на тих попали. Що, хлопці, дамо перцю татарам на прощання?

–Чом би й ні, – впер руки в боки Дунай.

–Тоді, до роботи! Готуймося!

З чайок зняли фальконети і гаківниці. Артилеристи розмістились позаду, а стрільці вирили дугоподібні траншеї. Козак з лопатою на «ти». Добре окопатись, вгризтись в землю так, щоб годі було їх звідти вибити, це було одне з головних умінням запорожців.

Татари під’їхали пізно по обіді. Вони одразу, без роздумів пришпорили коней і кинулись в бій, лиш побачили противника. Думали піші козаки поспіхом заберуться з берега на човни і гайнуть геть. Та першими ворога зустріли фальконети. Ці невеликі гармати били досить далеко і ефективно. Особливо по кучних цілях. А саме так гнали на конях татари. Постріли гриміли один за одним. Ядра з чотирьох десятків фальконетів шматували ворога. Нанесені травми, або убивали на місці, або калічили так, що в бій ворог повернутись уже не міг. Коні перелякано іржали. А коли вдарили з гаківниць, зарепетували уже і вершники. Татари не чекали такого спротиву, таких шалених втрат коли бій ще навіть, як слід і не розпочався. Вони намагались відстрілюватись, але одночасно це могли робити лише в авангарді загону. Та й козацькі гаківниці і фальконети били на значно більшу відстань. Кулі з пістолів чи мушкетів просто не долітали. А на скаку потрапити в ціль було надто важко. Та це був не останній сюрприз від козаків. Коли до окопів запорожців залишалось з двісті ліктів, кінські копита почали провалюватись у замасковані ями. Тварини, що мчали галопом, ламали кінцівки, падали, скидаючи вершників, які калічились, а то й забивались на смерть. А вогонь не припинявся. До гаківниць долучились і пістолі. Татари розгубились, впали в паніку і почали завертати коней. Загін безславно утікав з поля бою. Запорожці радісно заголосили, засвистіли і вслід ворогу полетіли насмішки і кепкування.

–Оце славна битва, – задоволено прогримів Дунай. – Буде наука бусурманам.

–Це ж треба, – дивувався Лаврін. – Я думав, що нас зімнуть, втопчуть в землю. Ви говорили, що кіннота – страшна сила.

–Так і є. Сила серйозна, але я ніколи не говорив, що непереможна. Будь яким військом потрібно уміти командувати. І будь якого ворога потрібно поважати. Якщо ти будеш думати, що твій противник і гроша ламаного не вартує, то скоріше за все отримаєш ось таке, – Дмитро вказав на поле всипане трупами людей і коней.

Козаки зібрали трофеї і зігнали вцілілих коней, яких залишилось майже пів сотні. Крім того взяли в полон два десятки татар. Чайки були забиті різним крамом по самі борти.

Для перегону коней до Січі, сформували окремий загін з десяти козаків. П’ятьох вирішили послати до Брацлава, щоб попередити про наступ татар тамтешніх захисників. Серед них опинився і Гордій.

–Дозвольте й мені поїхати на Поділля, – підбіг до Дуная Лаврін. – Там мій брат і друзі.

–Є кому вість донести. Глянь на себе, увесь блідий аж синій. Поранення – це не жарт. Кров з тіла витекла і має поповнитись. А дорога не зробить краще, лише гірше.

–Зі мною все гаразд.

–Гаразд? – звів брови Дмитро. – Ану витягуй шаблю.

Лаврін не розгубився. Зброя з характерним шурхотінням вислизнула з ножен. Хлопець відчував, як болить рука, як вона пульсує, але він докладав зусиль, щоб приховати це.

–Бий! – сказав Дунай.

Лаврін замахнувся і наніс удар. Дмитро підставив шаблю. Сталь пронизливо скреготнула і задзенчала.

–Сильніше! Бий, як слід!

Хлопець повторив удар і відчув ріжучий біль в руці, коли зброя знову зійшлась лезо до леза.

–А тепер відбивай!

Дмитро вдарив раз, тоді другий. Лаврін зрозумів, що пальці самовільно розжались і шабля вилетіла з руки. Біль тисячами голок пронизала усю праву частину хлопця і віддала аж у грудях. Він скривився, ледь втримуючи болісний крик.

–От і все, – спокійним голосом сказав Дмитро. – Чого варто було і очікувати.

–Верхи я зможу їхати, – настоював на своєму Лаврін, підіймаючи шаблю.

–Зможеш, але лише кілька миль. А тоді станеш тягарем для побратимів. І замість того, щоб допомогти, лише уповільниш їх. А їхати потрібно швидко. Кожна мить дорога. Тому перестань сперечатись і марш у човен, – вказав напрям Дунай.

–Відпливаємо! – почулась команда кошового.

Човни повільно підіймались Дніпром. Сонце, яке уже наполовину сховалось за горизонт, світило запорожцям у спину, кидало багряні бліки на воду. Кілька десятків чайок з хоробрим лицарством на бортах звитяжно повертались додому, на Матінку-Січ.